Кримінально-процесуальні функції, їхні поняття та види

Прийняття.

Кримінально-процесуальні рішення, поняття, ознаки, етапи

Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.

Процесуальні рішення — це прийняті у встановленому порядку акти, викладені у встановленій законом формі, спрямовані на настан­ня певних юридичних наслідків.

Процесуальні рішення мають певні ознаки: рішення виносяться лише уповноваженими суб'єктами кримінального процесу, які реалі­зують свої владні повноваження в межах своєї компетенції; рішення виражають владний припис; рішення породжують, змінюють або при­пиняють кримінально-процесуальні відносини, рішення підтверджу­ють існування або відсутність матеріально-правових відносин; рішен­ня виражаються у встановленій законом формі постанови, ухвали, обвинувального висновку, подання, вироку, згоди, санкції тощо.

Процесуальні рішення можна класифікувати: за правовим значен­ням (основні та допоміжні); за суб'єктами прийняття; за юридичною силою; за змістом; за характером (обов'язкові, факультативні).

Властивостями кримінально-процесуальних рішень є їхня закон­ність (прийняття рішення відповідно до вимог процесуального та мате­ріального права, що підлягає застосуванню у конкретному випадку), об­ґрунтованість (відповідність висновків і приписів, що містяться у рі­шенні, фактичним обставинам справи, що встановлені за допомогою до­казів), мотивованість (приведення усієї сукупності доводів у систему, що підтверджує і переконує правильність процесуального рішення).

Етапи прийняття процесуального рішення: 1) встановлення фактич­ної основи справи (наприклад, у процесі доказування); 2) встановлення юридичної основи справи (кваліфікація); 3) винесення рішення.

Кримінально-процесуальні функції (від лат. functio — здійснення,

виконання) — основні напрями діяльності суб'єктів кримінального процесу залежно від завдань останніх у кримінальному судочинстві. Оскільки функції суб'єктів кримінального процесу, які здійснюють провадження у кримінальних справах, різні, різними є й покладені на них завдання. Так, органи дізнання, досудового слідства повинні роз­крити злочин, установити осіб, які його вчинили. Основна ж місія суду полягає у здійсненні правосуддя у кримінальних справах, тобто забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнений до кримінальної відповідальнос­ті та жодна невинна особа не була покарана.

Традиційно в науці кримінального процесу виділяють тріаду основних кримінально-процесуальних функцій: кримінального (об­винувачення переслідування), захисту і правосуддя (вирішення кри­мінальної справи). Три основні кримінально-процесуальні функції: кримінального переслідування, захисту і правосуддя доповнюються іншими функціями суб'єктів кримінального процесу, що не є менш важливими, але, як правило, мають епізодичний характер у кримі­нальному процесі (наприклад, функції прокурорського нагляду, судо­вого контролю, дозвільні, організаційно-правові тощо (І.В. Гловюк).

Необхідність виділення та розмежування основних функцій кри­мінального процесу випливає не лише з різних процесуальних завдань участі суб'єктів кримінального процесу, але й з положень принципу змагальності кримінального судочинства. Так, сутність змагальності кримінального судочинства полягає: а) в розмежуванні основних кри­мінально-процесуальних функцій кримінального переслідування, за­хисту, вирішення кримінальної справи та здійснення їх різними суб'­єктами кримінального процесу; б) в рівності процесуально-правового статусу сторін судового розгляду: обвинувачення та захисту; в) в ак­тивному і незалежному становищі суду, виключно якому надається право приймати рішення у справі.

Розмежування основних процесуальних функцій пов'язане з реа­лізацією трьох основних правил: 1) здійснення кримінального пере­слідування тільки стороною обвинувачення; 2) забезпечення обвину­ваченому права на захист; 3) здійснення правосуддя тільки судом.

Покладаючи на суд у кримінальному процесі виняткове завдання здійснення правосуддя, Конституція не відносить до його компетенції кримінальне переслідування, за допомогою якого реалізуються закріплені за виконавчою владою конституційні повноваження з охо­рони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

На суд покладено обов'язок не тільки розглянути кримінальну справу і прийняти рішення, але і, зберігаючи об'єктивність і неупе­редженість, створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Цей обов'язок реалізується шляхом надання суду активних повноважень з дослі­дження доказів та обставин справи, підтримання порядку під час су­дового засідання (ст. 271 КПК).

7. Поняття та види обвинувачення.

Кримінальне переслідування — сукупність процесуальних дій, спрямованих на викриття осіб, які вчинили злочин, та забезпечення застосування до них кримінальної відповідальності.

Складовою функції кримінального переслідування є функція обви­нувачення, яка починає реалізовуватися з моменту порушення кримі­нальної справи щодо конкретної особи або притягнення особи як обви­нуваченого.

Слід розмежовувати матеріально-правовий та процесуальні (функ­ціональні) аспекти обвинувачення. Обвинувачення в матеріально- правовому розумінні є ствердження слідчого чи прокурора, обґрунто­ване достатніми доказами про вчинення особою діяння, забороненого кримінальним законом, висунуте в порядку, передбаченому КПК. Функція ж обвинувачення здійснюється шляхом: а) порушення кри­мінальної справи щодо конкретної особи; б) винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред'явлення обвинувачення; в) зміни обвинувачення у стадії досудового слідства в сторону погір­шення становища обвинуваченого; г) складення обвинувального ви­сновку і направлення кримінальної справи прокуророві; д) затвер­дження прокурором обвинувального висновку і направлення кримі­нальної справи до суду; є) підтримання обвинувачення у суді першої інстанції; є) подання прокурором апеляції, касаційного подання, по­дання про перегляд кримінальної справи за нововиявленимн обстави­нами на виправдовувальний або обвинувальний вирок з мотивів необ- хідності застосування закону про більш тяжкий злочин або за м'якістю покарання (М.Є. Шумило). У випадку відмови прокурора від обвину­вачення, а також у справах приватного обвинувачення функцію обви­нувачення самостійно може здійснювати і потерпілий.

Вимога про здійснення кримінального переслідування тільки сто­роною обвинувачення, тобто прокурором (на досудових стадіях — слідчим, органом дізнання), а також потерпілим, цивільним позива­чем та їхніми представниками (див. ст. 261 КПК) зумовлена тим, що: а) в кожному судовому розгляді повинен брати участь обвинувач: про­курор, за винятком випадків, зазначених у законі, або потерпілий, його представник (ст.ст. 264, 267 КПК); б) у суду відсутній обов'язок з власної ініціативи, всебічно і повно досліджувати обставини справи (див. ст. 22 КПК); в) настають певні правові наслідки в разі відмови обвинувача від обвинувачення у вигляді обов'язку суду закрити про­вадження у кримінальній справі, якщо потерпілий не бажає скорис­татися правом вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК).

Державне обвинувачення в суді здійснює прокурор. Відповідно до ст. 267 КПК у справах приватного обвинувачення, а також, якщо про­курор відмовився підтримувати державне обвинувачення, — обвинувачення підтримує потерпілий або його представник.

Залежно від характеру вчиненого злочину виділяють чотири види обвинувачення: публічне, приватне (ініціюється лише потерпілою осо­бою, яка підтримує обвинувачення у суді; дізнання та досудове слід­ство не проводиться, справа порушується суддею місцевого суду), приватно-публічне (ініціюється лише потерпілою особою) і публічно- приватне обвинувачення (може бути припинене за ініціативою обвину­ваченого та потерпілого у випадках, передбачених ст. 46 КК України).

Суб'єктами здійснення функції кримінального переслідування є: органи дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, потерпілий, його представник або законний представник, цивільний позивач, його представник або законний представник, обвинувач.

8. Функція захисту в кримінальному судочинстві.

Захист — сукупність процесуальних дій, спрямованих на спросту­вання підозри або обвинувачення (повністю або у частині фактичної сторони або правової кваліфікації), доказування невинуватості або меншої винуватості, пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного) і встановлення невинуватості обвинуваченого. Захист у кримінальних справах може здійснюватися у двох формах: захист са­мим підозрюваним, обвинуваченим (підсудним, засудженим або ви­правданим) та захист за допомогою захисника.

Суб'єктами здійснення функції захисту є особа, щодо якої поруше­но кримінальну справу, підозрюваний, обвинувачений (підсудний, за­суджений або виправданий), захисник (ним може бути: адвокат, ін­ший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; близь­кі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, його опікуни або піклувальники), законний представник, цивільний відповідач, пред­ставник цивільного відповідача.

Законодавець відносить функцію вирішення кримінальної спра­ви до компетенції лише одного органу держави — суду. Згідно із ч. 1 ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно су­дами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функ­цій іншими органами і посадовими особами не допускаються. Це по­ложення про відправлення правосуддя тільки судом підкреслює два важливих моменти: по-перше, що покарання може бути призначено лише судом, а не позасудовим органом, і, по-друге, що тільки за ви­роком суду особу може бути визнано винуватою у вчиненні злочину і піддано кримінальному покаранню.

Дата добавления: 2015-05-07