Особливості пізнання у кримінальному процесі

Пізнання відбувається в різних сферах людської діяльності — в на­уці, в побутовій діяльності, пізнання в різних галузях має свою специ­фіку. Таку специфіку, особливості має пізнання і в кримінальному судочинстві.

Отже, розглянемо доказування як різновид процесу пізнання, ви­значимо особливості, притаманні пізнанню саме в кримінальному су­дочинстві. До таких особливостей можна віднести таке:

1) предмет пізнання в кримінальному судочинстві має свою специ­фіку — це не загальні закономірності природи та суспільства, а кон­кретні факти минулого та теперішнього, які в загальному вигляді за­значені в законі;

2) на здійснення пізнання уповноважені тільки певні суб'єкти, для яких така діяльність є юридичним обов'язком; інші суб'єкти, які мають у справі особисті інтереси (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач та відповідач), а також особи, які захищають або представляють їхні права та інтереси (захисники, законні представники та представники), мають право брати участь у доказуванні в певних про­цесуальних формах (надавати докази, заявляти клопотання і т.ін.);

3) процес доказування докладно регламентовано законом, він здій- снюється у відповідній процесуальній формі, яка покликана, з одного боку, гарантувати правильне встановлення необхідних обставин, а з іншого, — забезпечити додержання прав осіб, які залучаються до участі в кримінальному судочинстві;

4) процес пізнання в кримінальному судочинстві обмежений пев­ними строками (наприклад, строки призначення справи до попереднього розгляду (ст. 241 КПК), до судового розгляду (ст. 256 КПК). Встановлення строків провадження в кримінальній справі необхідне для того, щоб забезпечити реальні можливості для збирання доказів і розкриття злочину, зробити ефективним кримінальне покарання, на­близивши його до моменту вчинення злочину. Розгляд та вирішення кримінальної справи у визначені строки забезпечує і права обвинува­ченого, зокрема право на розгляд справи в розумні строки.

5) комунікативний характер пізнання в кримінальному процесі — результати пізнання мають певного адресата, висновки, які зробив на підставі доказування слідчий, з якими погодився прокурор, стають предметом судового дослідження, рішення суду має бути мотивова­ним і переконливим як для суб'єктів, які брали участь у розгляді справи, так і для інших осіб; у правильності висновків у кримінальній справі зацікавлене суспільство, і саме в публічних інтересах здійсню­ється доказування в кримінальному судочинстві;

6) необхідність прийняття рішення — незалежно від того, чим за­вершується доказування, в справі повинно бути винесено рішення, яке повідомляється зацікавленим особам;

7) пізнання досить часто провадиться в умовах, коли суб'єкту, що здійснює доказування, протистоїть особа, яка не зацікавлена у вста­новленні фактичних обставин, іноді така особа докладає зусиль, щоб перешкодити одержанню необхідних доказів, перекручує певні дані.

Пізнання в кримінальному процесі здійснюється опосередкованим шляхом, а в деяких випадках — безпосереднім. Так, коли слідчий або суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), вони не спостерігають самі тих подій, про які розповідають допитува­ні» тут має місце опосередковане пізнання, а коли слідчий оглядає міс­це події, провадить обшук, то він безпосередньо сприймає певні обста­вини — наявність слідів на місці події, сховані речі, які знайдено при обшуку, в цих випадках мова йде про безпосереднє пізнання.

48. Види доказування.

Поняття доказування в науковій літературі та у практиці вжива­ється ще і в іншому значенні — як обґрунтування певного тверджен­ня, певної тези. Отже, можна вести мову про те, що поняття доказу­вання має два значення.

1. Доказування — це діяльність зі збирання, перевірки та оцінки доказів (про що вже йшося), яка спрямована на встановлення фактич­них обставин справи, тобто на з'ясування того, що відбувалося в ре­альності, хто, який учинив злочин, за яких обставин. Це діяльність, що здійснюється, наприклад, слідчим, який допитує свідків, прова­дить огляд місця події та інші слідчі дії і одержує таким чином відо­мості про факти, які є доказами в кримінальній справі. На підставі доказів спочатку слідчий, прокурор, а потім і суд, перевіривши та оці­нивши докази, дійдуть висновку про те, чи було вчинено злочин, який саме злочин, хто винен у вчиненні злочину та про інші обставини, знання яких дозволяє приймати необхідні процесуальні рішення — про притягнення певної особи як обвинуваченого, про направлення справи до суду, про вирішення справи по суті.

2. Доказування в іншому значенні — це діяльність, яка спрямова­на на наведення аргументів для обґрунтування своєї думки, свого твердження, зокрема своєї пропозиції щодо вирішення справи, яка адресована суду. Така діяльність має місце, наприклад, у судових дебатах, коли прокурор пропонує визнати підсудного винним у вчиненні злочину, і аргументує свою позицію шляхом аналізу доказів, які бу J досліджені в судовому засіданні, викладає міркування щодо достовірності одних доказів і недостовірності інших, робить висновок про те, які обставини, на його думку, встановлені в справі, як необхідно кваліфікувати дії підсудного і яке обрати покарання. Захисник, у свою чергу, теж висловлює думку щодо тих обставин, які, на його думку встановлені, які докази відповідають дійсності, а які є недостовірна! ми, і таким чином аргументує свою пропозицію по суті справи — на­приклад, визнати підсудного невинним, або винним у вчиненні менш тяжкого злочину і т. ін.

Розмежування цих двох аспектів, двох видів доказування необхід­не для правильного вирішення питання про роль окремих суб'єктів у процесі доказування, зокрема про покладання на них обов'язку дока­зування (як збирання, перевірки, оцінки доказів) тощо.

49. Мета доказування у кримінальному процесі.

У науковій літературі і в практиці метою доказування зазвичай на­зивають установлення істини. КПК не визначає прямо мету доказуван­ня, і в главі 5 «Докази» поняття «істина» не міститься. Але в інших главах це поняття вживається, зокрема, в ст. 61 КПК серед обставин, які виключають участь у справі захисника, зазначено таке: не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами, перешко­джає встановленню істини; в ст. 148 КПК метою застосування запобіж­них заходів серед інших названо запобігання спробам перешкодити встановленню істини. Отже, аналізуючи зміст наведених статей, можна дійти висновку, що законодавець має на увазі, що результатом доказу­вання повинно бути встановлення істини. З питання про сутність істи­ни, її характер та зміст в юридичній літературі немає єдиної думки.

Перш за все зазначимо, що «істина» — поняття філософське і до­сліджується в філософії з давніх часів. У філософії істинним визна­ється таке знання, уявлення про реальність, яке відповідає цій реаль­ності, правильно відбиває цю реальність у свідомості суб'єкта, який здійснює пізнання. Таке визначення поняття істини є найбільш про­стим, його називають класичним.

Істина — це завжди знання об'єктивне, адже зміст знання на зале­жить від суб'єкта, який здійснював пізнання, тому досить часто в на­уковій літературі істину в кримінальному судочинстві називають об'єктивною істиною.

Якщо щд об'єктивною істиною в кримінальному судочинстві розу­міти точні і правильні висновки щодо фактичних обставин справи, то доведеться дійти висновку, що таке не завжди можливе. Пригадаємо» що відповідно до ч.3 ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Така вимога стосуєть­ся не тільки питання про вину обвинуваченого, але й інших обставин справи; в тих випадках, коли в результаті доказування відносно дея­ких обставин залишаються певні сумніви, усунути які немає можли­вості, то їх теж необхідно тлумачити на користь обвинуваченого. Якщо бракує достатньої кількості доказів, на підставі яких можна дійти впевненого висновку про винність обвинуваченого, він визнається невинуватим, і справа щодо такої особи повинна бути закрита у зв'язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК), або за тією ж підставою суд повинен ухвалити виправдувальний вирок (можливе і закриття справи у зв'язку з відмовою прокурора від обви­нувачення за згаданою підставою). В тих випадках, коли, наприклад, є достатні докази, на підставі яких можна дійти висновку, що обви­нувачений учинив умисне вбивство, але недостатньо доказів, які б під­тверджували наявність корисливих мотивів (щодо яких було зроблено припущення), то дії обвинуваченого слід буде розглядати як умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Очевидно, що в таких випадках вести мову про повну відповідність висновків щодо фактичних обста­вин справи реальності навряд чи можливо. Але зроблені з урахуван­ням конституційної вимоги про тлумачення сумнівів на користь особи висновки в справі дозволяють суду ухвалити необхідне процесуальне рішення, щодо якого діє презумпція істинності (якщо рішення набра­ло законної сили). Під час розгляду справи в суді першої інстанції діє правило про межі судового розгляду (ст. 275 КПК), суть якого в тому, що суд розглядає справу в межах того обвинувачення, яке підтримує в судовому засіданні сторона обвинувачення (прокурор, а в деяких ви­падках — потерпілий чи його представник). Якщо ж, скажімо, судді вбачають певні підстави для кваліфікації діяння підсудного по статті про більш тяжкий злочин, то вони не мають права перевірити свої при­пущення, з огляду на правило про межі судового розгляду, і повинні розглянути справу, не виходячи за межі того обвинувачення, яке під­тримує сторона обвинувачення. Отже, визначити знання щодо фактич­них обставин справи в розглянутих нами випадках як об'єктивну іс­тину, було б неправильно.

Для визначення висновків, зроблених на підставі розглянутих пра­вил, більш слушним було б застосувати поняття конвенціональної іс­тини. Конвенціональною вважають істину, яка визнається такою на підставі конвенції, угоди, тобто люди ніби домовилися вважати істин­ним знання, отримані з додержанням певних умов. Саме про таке йдеться в кримінальному судочинстві, коли закон вважає істинним знання, одержані за умови додержання певних правил (наприклад, правил про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, правил про визнання обвинуваченого таким, що не вчиняв злочину, коли бра­кує доказів для впевненого висновку про винність).

Розглядаючи питання про зміст істини, будемо виходити з такого. Безперечно, що в зміст істини необхідно включити фактичні обстави­ни справи, тобто істинним повинно бути знання щодо тих обставин, які складають предмет доказування. Правильною, істинною повинна бути і кваліфікація злочину, яка міститься в процесуальних рішен­нях, перш за все у вироку суду. Адже злочин — це діяння, якому при­таманна властивість, якої не мають явища природи, а саме — соціаль­на сутність, тобто злочинне діяння може бути більш або менш суспіль­но небезпечним. Визначити характер та ступінь суспільної небезпеч­ності діяння можна саме через кваліфікацію злочину.

Щодо включення до змісту істини міри покарання, то можна при­вести досить слушні заперечення з цього приводу. Процесуальне рі­шення (яким призначено певну міру покарання), є владним волевияв­ленням, а не актом пізнання, тому до нього не може бути застосовано поняття істинності.

50. Предмет доказування у кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальне доказування повинно бути цілеспрямованим, націленим на встановлення тільки тих обставин, про які необхідно мати правильне і повне уявлення для правильного застосу­вання норм матеріального права і вирішення справи. Визначення та­ких обставин дозволяє збирати тільки такі докази, за допомогою яких можна виявити, доказати необхідні обставини, що їх іменують пред­метом доказування.

Отже, предмет доказування — це сукупність (або система) обставин (обставин та фактів), передбачених кримінально-процесуальним законодавством, які необхідно встановити (точніше — доказати) для правильного вирішення кримінальної справи. Саме такі обставини перелічені в ст. 64 КПК «Обставини, які підлягають доказуванню».

Крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, деякі автори включають у предмет доказування також причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Проти такої точки зору висловлені досить аргументовані за­перечення. Дійсно, в усіх справах доказати, що певні обставини були причиною вчинення конкретного злочину або сприяли вчиненню зло­чину, практично неможливо. Адже доказати — це означає зібрати такі докази, на підставі яких можна буде зробити категоричний ви­сновок, що саме конкретні обставини стали причиною вчинення роз­слідуваного злочину. В деяких справах можна буде дійти висновку, що якісь обставини сприяли вчиненню злочину, скажімо, погано ор­ганізована охорона об'єкта сприяла вчиненню крадіжки. Але наполя­гати, що в кожній справі необхідно знайти, та ще й доказати причини вчинення злочину — нереально.

Зауважимо, що і законодавець не включив такі обставини як при­чини та умови, що сприяли вчиненню злочину, в предмет доказуван­ня, в ст. 64 КПК.

У ст. 23 КПК, яка передбачає необхідність встановлення причин та умов вчинення злочину, йдеться не про доказування, а саме про вста­новлення причин та умов, тобто слідчий, прокурор, суд можуть дійти висновку про причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, не посилаючись на певну сукупність доказів. Крім того, такі обставини зазвичай досить нейтральні щодо обвинувачення і не впливають на долю обвинуваченого.

Аналіз змісту ст. 64 КПК дозволяє дійти висновку, що перелічені в цій статті обставини складають кінцеву мету доказування — це обста­вини, які необхідно з'ясувати для вирішення справи по суті. Але в процесі розслідування справи виникає необхідніть з'ясувати (доказа­ти) деякі інші обставини. Якщо, наприклад, слідчий, що розслідує справу про вбивство, допитав свідка, який розповів, що бачив певну особу (підозрюваного), яка заходила до потерпілого приблизно в той час, коли було вчинено злочин, то слідчий повинен перевірити такі дані і доказати, що саме ця особа — підозрюваний (про якого давав по­казання свідок) знаходилася в оселі потерпілого під час вбивства.

Така обставина — підозрюваний знаходився в домі потерпілого в день і час, коли відбулося вбивство — не є кінцевою метою доказування, але на певному етапі розслідування доказати таку обставину необхідно.

У ході подальшого розслідування слідчий встановлює ще деякі об­ставини — те, що у підозрюваного були знайдені речі потерпілого, що він погрожував потерпілому і т.ін. Всі ці обставини слідчий повинен доказати, а потім він використовує їх для того, щоб обґрунтувати свій висновок про те, що саме підозрюваний вчинив вбивство потерпілого. Практично до цієї групи можна включити всі ті обставини, які вста­новлюються на підставі непрямих доказів.

Такі обставини теж необхідно включити до предмета доказування. Вони складають окрему частину предмета доказування, яку назива­ють проміжними або доказовими фактами.

Крім того, під час доказування виникає досить часто необхідність перевірити достовірність наявних доказів, або відшукати додаткові до­кази. Так, скажімо, свідок, якого допитав слідчий, пояснив, що він чув, як підозрюваний погрожував потерпілому. У слідчого виникли сумніви щодо того, чи міг свідок, який знаходився на досить великій відстані від підозрюваного, чути його розмову з потерпілим. Для пере­вірки достовірності показань свідка слідчий провів відтворення обста­новки та обставин події і доказав, що свідок міг (або, навпаки, не міг) чути таку розмову.

Щ обставини також необхідно включати до предмета доказування, вони складають окрему групу — допоміжні факти.

Таким чином, предмет доказування має складну структуру.

Першу групу складають обставини, котрі необхідно доказати для правильного вирішення кримінальної справи по суті, ці обставини пе­релічені в ст. 64 КПК і є кінцевою метою доказування.

Друга група — проміжні або доказові факти — це обставини, які необхідно доказати на певному етапі розслідування для того, щоб з їх­ньою допомогою можна було б дійти висновку про наявність або відсут­ність обставин, які є кінцевою метою доказування (тобто обставин пер­шої групи).

Третя група обставин — допоміжні факти — це обставини, за допо­могою яких можна встановити достовірність наявних доказів, або від­шукати додаткові докази.

Визначити конкретний перелік проміжних та допоміжних фактів неможливо, він залежить від особливостей кожної справи.

Оскільки предмет доказування включає всі факти та обставини, які необхідно доказати для правильного вирішення справи, немає ні­яких принципових підстав для того, щоб не включати до нього про­міжні (доказові) факти, а також допоміжні факти, саме ці три групи обставин необхідно доказати, а відсутність доказів відносно будь-якої з названих обставин може розглядатися як неповнота досудового або судового слідства.

Обставини, які складають предмет доказування, сформульовані в законі в загальному вигляді і стосуються будь-яких злочинів. Зміст обставин буде різним: в справі про крадіжку, наприклад, до­казати подію злочину — це встановити, що особа таємно заволоділа чужим майном, у справі про умисне вбивство необхідно доказати, що потерпілому було заподіяно ушкодження, від яких настала його смерть.

51. Особливості предмета доказування в окремих справах.

Деякі особливості має предмет доказування в справах неповнолітніх та в справах про застосування примусових заходів медичного характеру.

Предмет доказування в справах про злочини неповнолітніх визначено ст.ст. 64 та 433 КПК.

У ст. 433 КПК перелічені обставини, які деталізують ті обставини котрі зазначені в ст. 64 КПК, що потребує від слідчого, прокурора, суду доказування всіх тих обставин, які вказані в ст. 64 КПК, а також більш уважного ставлення до з'ясування даних про особистість неповнолітнього, стан його здоров'я та загального розвитку, умов його життя, обставин, що негативно впливали на виховання, наявність дорослих підбурювачів тощо.

У справах про вчинення суспільно небезпечних діянь особами, які І не доеягли віку кримінальної відповідальності, КПК (ст. 7-3) прямо не визначає предмет доказування, але з огляду на те, що в цих справах йдеться про вчинення суспільно небезпечного діяння неповнолітньою особою, є всі підстави вважати, що предмет доказування в них такий само, як у справах про злочини неповнолітніх, з урахуванням того, що в цих справах можна вести мову не про злочини, а про суспільно небезпечні діяння, не про вину особи, а про встановлення факту вчинення нею такого суспільно небезпечного діяння.

Саме такий підхід до визначення предмета доказування в розгляду­ваних справах пропонує і Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 15.05.2006 р. «Про практику розгляду судами справ про за­стосування примусових заходів виховного характеру». Пленум під­креслив, що в справах про застосування примусових заходів виховного характеру окрім обставин, зазначених в ст. 64 КПК, необхідно повної всебічно з'ясувати дані про особистість неповнолітнього — вік (число, місяць, рік народження), інші біографічні дані, вікові та інші психоло­гічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орієнтації і т.ін.); стан здоров'я, соціальну характеристику (взаємини в сім'ї та колективі, ставлення до праці, навчання, участь у громадському житті і т.ін.) За наявності даних про розумову відста­лість неповнолітнього необхідно встановити, чи повністю він міг усві­домлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Необ­хідно також установити ставлення неповнолітнього до наслідків вчи­неного ним діяння, дані про батьків неповнолітнього, обставини, які негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорос­лих підбурювачів тощо. У випадках, коли є відповідні підстави, необ­хідно перевірити наявність у неповнолітнього розумової або психічної відсталості такого рівня, внаслідок якого він не відповідає віку, зазна­ченому в документах про народження і його не можна вважати таким, що досяг віку, з якого передбачена кримінальна відповідальність або можливість застосування примусових заходів виховного характеру.

Регулюючи особливості провадження в справах про застосування примусових заходів медичного характеру, КПК не визначає предмета доказування в таких справах, певним орієнтиром в цьому питанні в перелік питань, які містяться в ст. 420 КПК.

У справах про суспільно небезпечні діяння, які вчинені неосудними, під час провадження необхідно встановити: 1) чи мало місце су спільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена кримінальна

справа; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається кри­мінальна справа; 3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосуд­ності; 4) чи слід застосувати до цієї особи заходи медичного характеру, і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК). По суті перелічені обставини визначають особливості застосування положень ст. 64 КПК з ураху­ванням особливостей особи, щодо якої ведеться провадження. З огля­ду на те, що діяння, яке вчинила неосудна особа, не є злочином, йдеть­ся про суспільно небезпечне діяння, яке має ознаки, зазначені в статті Кримінального кодексу, але очевидно, що необхідно встановити, яке саме діяння було вчинене такою особою, час, місце й інші обставини вчинення діяння, тобто обставини, передбачені п. 1 ст. 64 КПК. Від­носно неосудної особи не вирішується питання про винність, але вста­новлюються факт учинення суспільно небезпечного діяння саме цією особою, а також дані про таку особу, про характер її захворювання, а це ті обставини, які передбачені п. 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особ­ливостей особи, щодо якої здійснюється провадження.

У справах про застосування примусових заходів медичного характе­ру до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до постановления вироку захворіли на психічну хворобу, до моменту встановлення захво­рювання предмет доказування виглядає так, як в інших звичайних справах, — це обставини, передбачені ст. 64 КПК. Після того, як одер­жані дані про захворювання обвинуваченого чи підозрюваного, доказу­вання буде спрямоване в першу чергу на встановлення характеру захво­рювання, що необхідно для прийняття правильного рішення в справі. Якщо обвинувачений страждає на захворювання, у зв'язку з яким він не потребує застосування примусових заходів медичного характеру, провадження в справі зупиняється на підставі п. 2 ч. 1 ст. 206 КПК з до­держанням правил, передбачених ст. 208 КПК. У тих випадках, коли є необхідність у застосуванні до обвинуваченого примусових заходів ме­дичного характеру, досудове слідство завершується складанням поста­нови про направлення справи до суду. В цьому разі необхідно доказати обставини, передбачені п.п. 1 та 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особливос­тей справи, а саме: оскільки суд, розглядаючи питання про застосуван­ня примусових заходів медичного характеру, не вирішує питання про винність особи (таке питання буде вирішувати суд, який розглядатиме справу по суті після одужання особи), то доцільно вести мову про вчи­нення суспільно небезпечного діяння та факт учинення цього діяння особою, щодо якої справу направлено до суду. Як і в справах щодо не­осудних осіб, необхідно також довести наявність у особи психічного за­хворювання, яке потребує застосування примусових заходів медичного характеру, і визначити, які саме заходи слід застосувати.

52. Зміст обставин, які складають кінцеву мету доказування.

Послідовність переліку обставин, які складають кінцеву мету доказу­вання, в ст. 64 КПК має певне значення. В процесі доказування перш за все необхідно встановити подію злочину (п. 1 ст. 64), після цього необхід­но вирішити питання про винність особи. Доказувати будь-які обставини до того, як буде доказана наявність події злочину, навряд чи можливо.

Установити подію злочину — це доказати істотні ознаки об'єктивної сторони та об'єкта злочину, а саме — суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки та наявність причинного зв'язку між діянням та наслідками. У справах про суспільно небезпечні діяння

осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, а також неосудних, необхідно доказати факт учинення певного суспільно небезпечного діяння, яке має ознаки диспозиції конкретної статті Особли­вої частини КК.

У результаті доказування необхідно встановити, що подія, щодо якої здійснюється провадження, є саме подією злочину. Зокрема, слід установити, що таке діяння не є малозначним, таким, що передбачене ч. 2 ст. 11 КК, що не було обставин, які виключають злочинність ді­яння (ст.ст. 36-43 КК) а також установити протиправність діяння тобто визначити, що діяння передбачене конкретною статтею КК.

Залежно від того, як сформульовано в КК відповідний склад злочину, в деяких випадках необхідно довести наявність тільки самого протиправного діяння, якщо йдеться, наприклад, про ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), завідомо неправ­диве показання (ст. 384 КК). В інших випадках для того, щоб вести мову про наявність події злочину, необхідно довести, що суспільно не­безпечні наслідки, які настали, викликані безпосередньо діянням винного, наприклад, установити, що мало місце вбивство через необе­режність (ст. 119 КК), можна тільки за умови, що є причинний зв'язок між діянням певної особи та настанням смерті потерпілого.

Необхідно також установити, чи мав місце закінчений або незакінчений злочин, якщо злочин був незакінчений, слід установити, на якому етапі, з яких причин було перервано злочинну діяльність, ви­рішити питання про можливу добровільну відмову.

Час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину необхідно встановити в кожній справі, незалежно від того, чи зазначені вони як ознаки складу злочину. Так, у справах про вбивство час учинення злочину необхідно зазвичай установити досить точно — день, годину, іноді з точністю до хвилин. У справах про тривалі злочини, такі, на­приклад, як посів або вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК), незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 КК) необхідно встановити про­міжок часу, який обчислюється днями або тижнями, а іноді навіть місяцями чи роками.

Визначення часу вчинення злочину необхідне не тільки для ха­рактеристики самого злочину, але і для вирішення інших питань — чи досяг обвинувачений на момент вчинення злочину віку криміналь­ної відповідальності, чи не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК, який кримінальний закон підлягає застосуванню і т. ін.

Місце вчинення злочину також необхідно встановити більш-менш точно залежно від особливостей конкретного злочину. Місце вчинен­ня злочину має значення, як і інші обставини, для індивідуалізації -злочину, а також у певних випадках для вирішення питання про тери­торіальну підслідність, а згодом і підсудність кримінальної справи. Іноді місце вчинення злочину дозволяє вирішувати питання про право застосування юрисдикції тієї чи іншої держави (якщо, наприклад, зло­чин учинено на морському судні, що перебуває в далекому плаванні, в поїзді, що перетинав кордони кількох держав і т. ін.).

Спосіб учинення злочину — це ті конкретні дії (або бездіяльність), які потягли чи могли потягти суспільно небезпечні наслідки. Якщо злочин було вчинено шляхом дії, необхідно встановити, які саме дії вчинив винний, це особливо важливо в тих випадках, коли злочин було вчинено кількома співучасниками, дії кожного з них необхідно чітко визначити. Якщо злочин було вчинено шляхом бездіяльності, слід установити, який конкретно обов'язок було покладено на вин­ного, а також доказати, що він мав можливість виконати такий обов'язок, але не зробив цього.

Особливу увагу необхідно приділити визначенню способу вчинен­ня злочину, коли це впливає на кваліфікацію. Так, скажімо, характер насильства, який було застосовано при викраденні майна, дозволяє відмежувати грабіж від розбою.

Інші обставини вчинення злочину теж можуть мати суттєве значен­ня, наприклад, певна поведінка потерпілого, яка передувала вчинен­ню злочину, може стати підставою для того, щоб розглядати дії вин­ного як такі, що вчинені при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання; поведінка обвинуваченого після вчинення злочину може свідчити про дійове каяття тощо.

Зауважимо, що в окремих випадках під час розслідування та роз­гляду справ неможливо точно встановити час, місце, або спосіб учи­нення злочину, хоча сам факт учинення певного злочину та винність обвинуваченого не викликають сумнівів. Так, скажімо, не було вста­новлено точний час та місце придбання обвинуваченим зброї, але сам факт такого придбання та переховування зброї не викликають сумні­вів, або в справах про викрадення майна немає даних про реалізацію такого майна, про те, як було розділене майно або гроші між співучас­никами. Таку неповноту судова практика не вважає істотною.

Довести винність обвинуваченого означає, перш за все, що веобхідно встановити особу, яка вчинила злочин, довести, що така особа має озна­ки суб'єкта, тобто вона досягла віку кримінальної відповідальності, є осудною або обмежено осудною. В деяких кримінальних справах необ­хідно також установити, що особа має ознаки спеціального суб'єкта — що вона є службовою особою, військовослужбовцем тощо. Слід устано­вити дані, які визначають особу — прізвище, імя, по батькові, рік, дату, місце народження, громадянство. Встановити вік обвинуваченого необ­хідно також для вирішення питання про досягнення особою віку кримі­нальної відповідальності, про можливе покарання.

На підставі доказів необхідно встановити і суб'єктивну сторону складу злочину — форму вини, мотив, мету. Доказування суб'єктивної сторони — досить складне завдання. Про наміри винного, його мету свідчать ті дії, які він учинив. Але іноді однакові за своїм характером дії із застосуванням однакових знарядь можуть бути вчинені з різною метою — наприклад, із метою вбивства або заподіяння різних за ступе­нем тяжкості тілесних ушкоджень. Тому для встановлення істинних намірів винного необхідно з'ясувати й інші обставини справи, зокрема взаємовідносини між потерпілим та обвинуваченим, які мали місце до вчинення злочину, чи висловлював обвинувачений певні погрози на адресу потерпілого, чи підготував обвинувачений знаряддя злочину за­здалегідь.

У кожній кримінальній справі слід установити обставини, які впливають на характер та ступінь відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особистість обвинувачено­го. Це дані про ставлення обвинуваченого до роботи, наявність у нього сім'ї, дітей, стан здоров'я тощо. Обов'язково необхідно встановити об­ставини, які пом'якшують (ст.66 КК) та обтяжують покарання (ст.67 КК). З огляду на те, що перелік пом'якшуючих обставин не є вичерпним, установити слід і інші дані, які позитивно характеризують обвинуваченого. Враховуючи, що деякі з обставин, які передбачені ст. 67 КК, можуть не визнаватися такими, що обтяжують покарання, необхідно встановити дані, які дозволять суду правильно вирішити питання про те, чи визнавати певні обставини такими, що обтяжують покарання, чи ні.

У кожній справі необхідно встановити, які наслідки потягло зло­чинне діяння, визначити характер та розмір шкоди, завданої злочином. Крім того, необхідно встановити, на кого покладається обов'язок відшкодування такої шкоди. Розмір майнової шкоди обчислюється відповідно до вимог цивільного або трудового законодавства.

Вирішуючи питання про заподіяння потерпілому моральної (немайнової) шкоди, з урахуванням рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, які містяться в постанові № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», необхідно встановити характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін в його життєвих і виробничних стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації. На досудовому слідстві за наявності цивільного позову потерпілого про відшкодування йому моральної шкоди необхідно встановити сам факт наявності шкоди, визначити фактичні наслідки заподіяння такої шкоди. Розмір відшкодування моральної шкоди визначає суд, який вірішує справу по суті. У тих випадках, коли потерпілий перебував на стаціонарному лікуванні у зв'язку в ушкодженнями, що йому були заподіяні злочином, необхідно встановити розмір витрат закладу охорони здоров'я. Для того, щоб суд міг вирішити питання про таке відшкодування, необхідно довести наявність Причинного зв'язку між злочинним діянням винного та перебуванням потерпілого на стаціонарному лікуванні. Розмір коштів, які підлягають відшкодуванню, визначається закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий. У разі, коли виникають сумніви щодо обґрунтованості перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні, або в терміні лікування, не- обхідно призначати відповідну експертизу.

Дата добавления: 2015-05-07