Локальний предмет доказування. 2 страница

Інші порушення порядку проведення процесуальної дії та її фіксації у зв'язку 3 вирішенням питання Про допустимість доказів потребують оцінки можливого впливу на достовірність одержаних відомостей Порушення вимог закону щодо участі певних осіб у проведенні слідчої дії (відсутність понятих, спеціаліста, якщо їх участь обов'язкова) по­тягне визнання одержаних даних недопустимими, оскільки виника­ють сумніви щодо достовірності таких відомостей і втрачається мож­ливість провести їх належну перевірку. Деякі порушення не вплива­ють на оцінку достовірності даних, наприклад, порушення порядку виклику свідка або потерпілого на допит, не тягне зазвичай, визнання їх показань недопустимими. Якщо слідчий всупереч вимогам ст. 146 КПК, незважаючи на прохання обвинуваченого власноручно написати показання, провів допит і сам повно та правильно записав показання, то таке порушення можна не визнати істотним, а одержані відомості розглядати як допустимі. Деякі недоліки фіксації проведеної процесу­альної дії також можна «нейтралізувати», а одержані дані визнати до­пустимими. Якщо слідчий не вказав у протоколі слідчої дії час початку або закінчення слідчої дії, якщо на деяких сторінках протоколу слід­чої дії відсутні підписи свідка, то такі недоліки можна подолати шля­хом допиту осіб, які брали участь у слідчих діях, і переконатися в тому, що записи в протоколі відповідають тому, що відбувалося під час про­ведення такої дії, а відсутність певних даних, відсутність підпису ви­кликані недбалістю слідчого. Дані, зафіксовані в таких протоколах, можна буде визнати допустимими.

Таким чином, аналіз поняття доказів, яке дано в ст. 65 КПК, до­зволяє вести мову про дві властивості доказів — належність та допус­тимість.

Іноді деякі автори пишуть про наявність і інших властивостей до­казів, найчастіше згадують достовірність (тобто відповідність дійснос­ті) та достатність.

З такою думкою не можна погодитися. Властивість — це така озна­ка, яка обов'язково притаманна певному об'єкту, без якої немає цього об'єкта. Аналізуючи поняття доказів, яке дано в КПК, інші норми щодо доказування, можна дійти висновку, що законодавець називає доказами будь-які відомості, і ті, що відповідають дійсності, і ті, які є недостовірними. Кожен суб'єкт, який приймає процесуальне рішен­ня, перевіряє та оцінює докази за внутрішнім переконанням, сам ви­рішує, які докази є достовірними, а які — недостовірними. На підста­ві тих доказів, які такий суб'єкт визнає достовірними, він робить ви­сновки щодо фактичних обставин справи та приймає процесуальне рішення. КПК, наприклад, зазначає, що підставою для притягнення особи як обвинуваченого є достатність доказів, які вказують на вчи­нення злочину певною особою. Таким чином, слідчий виносить поста­нову про притягнення особи як обвинуваченого, потім складає обви­нувальний висновок, посилаючись на ті докази, які він визнав досто­вірними. Під час розгляду справи в суді суд також на підставі внут­рішнього переконання оцінює докази і може визнати недостовірними ті докази, які слідчий вважав такими, що відповідають дійсності, і ухвалити виправдувальний вирок. Отже, оцінка достовірності доказів може змінюватися протягом досудового та судового провадження в кримінальній справі, але всі відомості, що одержані в порядку, перед­баченому законодавством, і мають відношення до справи, визнаються доказами.

Достатність доказів також не можна розглядати як властивість до­казів. Очевидно, що поняття «достатність» характеризує певну сукуп­ність доказів, вести мову про достатність доказів можливо тілько сто­совно прийняття конкретного процесуального рішення. До того ж, для прийняття різних рішень потрібна різна сукупність доказів. Так, для прийняття рішення про порушення кримінальної справи необхід­на сукупність доказів, на підставі яких можна дійти висновку про вчинення злочину, незалежно від того, чи відомо, хто саме вчинив злочин. Для ухвалення рішення про притягнення особи як обвинува­ченого необхідна така сукупність доказів, яка вказує на вчинення зло­чину конкретною особою. Якщо в справі немає достатніх доказів для ухвалення певного рішення, це не означає, що наявні докази (яких не вистачає для прийняття рішення) втрачають значення доказів.

Отже, докази — це відомості про факти, які мають властивості на­лежності та допустимості. Відсутність будь-якої з цих властивостей не дозволяє використати відомості як докази. Достовірність не є власти­вістю доказів, але кожний суб'єкт, на якого покладено обв'язок дока­зування, оцінює докази і засновує свої висновки щодо фактичних об­ставин справи на тих доказах, які він визнає достовірними, аргумен­туючи свою думку щодо визнання окремих доказів недостовірними.

55. Класифікація доказів, її значення.

Класифікація доказів — це поділ їх на групи за певними підстава­ми, які враховують притаманні доказам певних груп особливості.

Залежно від особливостей носія інформації, механізму сприйнят­тя, зберігання та відтворення інформації докази поділяють на особис­ті та речові. Особистими є фактичні дані, які сприймалися людиною, і відтворені нею в порядку, передбаченому законом. Йдеться про по­казання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, висновок експерта, протоколи слідчих дій, в яких зафіксовано обставини, які сприймали слідчий та інші учасники провадження від­повідної слідчої дії, документи, в яких зафіксовано дані, що повідом­ляє певна особа. Для особистих доказів характерно те, що певна ін­формація, яку сприймала людина, є описом обставин за допомогою слів чи інших кодових знаків — цифрових, графічних. А речові дока­зи — це предмети матеріального світу, які несуть певну інформацію своїм зовнішнім виглядом, оскільки вони безпосередньо були піддані змінам у зв'язку зі злочином, наприклад, замок зі слідами злому, ніж із відбитками пальців злочинця і т. ін.

У тих випадках, коли йдеться про речові докази, джерелом доказів є сам предмет матеріального світу, а доказом — ті властивості цього предмета, які несуть інформацію, відомості, що стосуються справи. Якщо під час огляду місця події (оселі, де було вчинено вбивство) зна­йдено склянку з відбитками пальців підозрюваного, то джерелом до­казів буде сама річ — склянка, а доказом — ті її властивості, які стосу­ються справи — наявні відбитки пальців.

Доцільність розглядуваної класифікації визначається тим, що вона дозволяє в процесі перевірки, оцінки доказів ураховувати при

притаманні їм особливості. Так, перевірка доказів, що їх слід віднести до особистих, передбачає необхідність перевірки особливостей тієї особи яка сприймала і повідомляє інформацію (характер взаємовідносин свідка, потерпілого з обвинуваченим; фізичні дані, які впливали чи могли впливати на сприйняття якихось обставин — зір, слух, вік, професію особи; час, який сплинув з моменту, коли особа сприймала об­ставини, про які вона дає свідчення; відстань, на якій знаходилася особа, від місця, де відбувалися події, про які вона повідомляє і т.ін.).

Перевірка речового доказу потребує з'ясування питання про те, де було знайдено певну річ, за яких умов, яким змінам вона могла під­даватися. Для аналізу інформації, яку несе така річ своїм зовнішнім виглядом, зазвичай необхідно проводити експертизу (для того, скажі­мо, щоб з'ясувати, кому належать відбитки пальців, чи придатна зброя для пострілу і т.ін.).

Залежно від наявності чи відсутності проміжних носіїв інформації докази можна поділити на первинні та похідні. Первинними є докази, які одержані від того, хто безпосередньо сприймав інформацію, яку він відтворює. Первинними особистими доказами є фактичні дані про обставини, які свідок, потерпілий чи обвинувачений сприймали без­посередньо і про які вони дають показання. Наприклад, свідок розпо­вів під час допиту, що він бачив, як обвинувачений наносив потерпіло­му побої. Фактичні дані, одержані від такого свідка і зафіксовані у відповідному протоколі допиту, є первинними доказами. Висновок експерта, в якому експерт повідомляє про проведені ним дослідження і фактичні дані, які він безпосередньо одержав, теж будуть первинни­ми доказами.

Похідними особистими доказами визнаються фактичні дані, пові­домлені особою, яка сама не спостерігала обставини, про які вона дає показання, а довідалася про них від іншої особи. Якщо, скажімо, сві­док повідомив, що сам він не бачив, як обвинувачений бив потерпіло­го, але йому потерпілий розповів, хто, за яких обставин заподіяв йому тілесні ушкодження, то показання такого свідка, в яких він передає те, що почув від потерпілого, містять похідні докази. Таким чином, У розглядуваному випадку один носій інформації сприймав певні обста­вини, а інший —- відтворює. Можливі випадки, коли є певний ланцюг носіїв інформації. Наприклад, потерпілий, який знаходився в лікар­ні, розповів про обставини заподіяння йому тілесних ушкоджень ме­дичній сестрі, вона повідомила про його розповідь лікаря, а слідчий допитує лікаря і той передає відомості, про які узнав від медсестри.

Первинні докази містить оригінал документа.

Похідними доказами є фактичні дані, які містяться в копії доку­мента.

Первинними речовими доказами є предмети, які зазнали певних змін саме у зв'язку зі злочином (викрадені речі, знаряддя злочину)* Похідними речовими доказами є копії, моделі, зліпки слідів, які від­творюють важливі властивості первинного речового доказу — обрис, розмір сліду.

Практичне значення поділу доказів на первинні та похідні в тому» що слідчий, прокурор, суд повинні щодо кожного доказу точно визна­чити, чи є він первинним або похідним, в разі, коли в розпорядженні слідчого є похідні докази, він повинен знайти відповідні первинні до­кази. Стосовно показань свідка ст. 68 КПК містить вимогу в усіх випадках, коли свідок повідомляє дані, що базуються на повідомленнях інших осіб (тобто йдеться про похідні докази), допитати таких осіб, інакше кажучи, одержати первинні докази. На наш погляд, така ви­мога повинна розповсюджуватися і на інші джерела доказів, зокрема на показання підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, слід та­кож намагатися одержувати оригінали документів, а не їх копії. Ра­зом із тим, вимога закону в усіх випадках допитати осіб, на яких по­силається свідок, сформульована необгрунтовано категорично. Дій­сно, недопустимо використовувати як докази відомості, джерело яких невідоме, коли, наприклад, свідок повідомляє, що надані ним свідчення він почув від невідомих йому осіб. Але в тих випадках, коли свідок, який сам не спостерігав обставини, про які він дає пока­зання, може назвати конкретну особу, від якої почув про ці обстави­ни, а допитати таку особу неможливо, то після відповідної перевірки такі дані можна вважати доказами. Наприклад, особу з тяжкими ушкодженнями було доставлено до лікарні, поранений був у свідо­мості і розповів лікарям про обставини заподіяння йому ушкоджень, назвав особу, винну в цьому. Під час операції поранений помер. У та­кому випадку можна буде допитати лікарів щодо обставин, про які їм розповів потерпілий, і використати дані як докази, оскільки дані, які повідомлятимуть лікарі під час допиту, можна буде перевірити, з'ясувати, який був стан у потерпілого, чи міг він адекватно сприйма­ти те, що відбувалося.

Похідні докази можуть бути використані для перевірки первин­них. Якщо є підстави вважати, що на свідка-очевидця або потерпілого впливали якісь зацікавлені особи, або вони могли забути деякі обста­вини, і відомо, що про ці обставини вони комусь розповідали, то допит таких осіб, показання яких будуть мати похідні докази, дозволить провести перевірку показань очевидців.

Оцінка похідних доказів потребує врахування особливостей сприй­няття, зберігання, переробки, відтворення інформації всіма носіями такої інформації.

Докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні залежно від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. На перших етапах розслідування справи слідчий висуває кілька версій, і, як того потребує КПК, починає їх одночасну перевір­ку. Отже, і поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні прова­диться щодо кожної версії, причому, один і той же доказ може розгля­датися як обвинувальний щодо однієї версії і як виправдувальний — щодо іншої. Після того, як певна особа стає підозрюваним або обви­нуваченим, поділ доказів відбувається щодо версії про вчинення зло­чину підозрюваним чи обвинуваченим.

Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт учинен­ня злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обста­вин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальни­ми, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують покарання — ви­правдувальними.

Іноді в справі можуть бути докази, які не можна розглядати ні як обвинувальні, ні як виправдувальні. Це, наприклад, відомості про осіб, ЯКІ були очевидцями певної ПОДІЇ, дані Про наявність ВІДПОВІДІ кваліфікації у перекладача чи експерта і т. ін.

КПК містить вимогу, адресовану слідчому, дізнавачу прокурору проводити дослідження обставин справи об'єктивно, тобто збирати, аналізувати як обвинувальні, так і виправдувальні докази. На всіх етапах судочинства, приймаючи рішення, суб'єкти, в провадженні яких знаходиться справа, повинні врахувати як обвинувальні, такі виправдувальні докази.

Докази поділяють на прямі та непрямі (побічні). Така класифіка­ція можлива тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких провадиться встановлення (або спростування) тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вва­жати такими, що не підлягають поділу на прямі чи непрямі, вони, так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.

Отже, прямі докази своїм змістом підтверджують або спростову­ють факт учинення злочину конкретною особою, а непрямі докази до­зволяють зробити тільки припущення про можливу причетність пев­ної особи до вчинення злочину і безпосередньо встановлюють деякі доказові (проміжні) факти. І тільки на підставі певної сукупності не­прямих доказів із додержанням деяких умов можна буде дійти виснов­ку про винність особи у вчиненні злочину. Так, наприклад, потерпі­лий та свідок-очевидець розповіли на допиті про обставини заподіян­ня потерпілому тілесних ушкоджень, вказали винну в цьому особу. Такі відомості, що містяться в протоколах допиту, є прямими доказа­ми, тому що з їх змісту можна буде зробити безпосередній (одноступеневий) висновок про винність конкретної особи у вчиненні злочину (звичайно ж докази необхідно буде перевірити, оцінити, визначити їх достовірність). Якщо ж слідчий у справі про вбивство одержав пока­зання свідка, який пояснив, що чув, як підозрюваний погрожував по­терпілому, то такі відомості є непрямими доказами, з їх змісту немож­ливо зробити категоричний висновок про винність підозрюваного У вбивстві, але вони дають підстави для припущення про можливу при­четність його до розслідуваного злочину. Такі докази також підляга­ють перевірці та оцінці для встановлення їх достовірності, після чого можна буде дійти висновку про те, що підозрюваний погрожував по­терпілому. Коли слідчий матиме певну сукупність непрямих доказів» скажімо, відомості про те, що підозрюваного бачили, коли він заходив до оселі потерпілого, відомості про те, що підозрюваний пропонував свідкові купити у нього ювелірні прикраси, схожі на ті, що були ви­крадені у потерпілого після вбивства, у підозрюваного було вилучено зброю, яка була знаряддям вбивства потерпілого тощо, слідчий, пере­віривши такі докази, переконавшись у їх достовірності, зможе дійти висновку, що саме підозрюваний учинив убивство потерпілого. Отже» використання непрямих доказів ускладнює процес доказування, інак­ше кажучи, потребує іншої структури процесу доказування в порів­нянні з використанням прямих доказів, таке доказування е двоступе­невим. Адже спочатку необхідно перевірити непрямі докази, визна­чити їх достовірність, на їх підставі встановити проміжні факти, а після цього визначити зв'язок між проміжними фактами и однією з обставин, які складають кінцеву мету доказування, а саме встановити винність певної особи у вчиненні злочину.

Значення поділу доказів (а точніше — певної частини доказів) на прямі та непрямі в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні чітко ви­значитися під час дослідження доказів, з якими саме доказами вони мають справу, якщо наявні докази можна віднести до непрямих, то на їх підставі не можна зробити однозначний висновок про винність або невинність особи у вчиненні злочину. Разом із тим, поділ доказів на прямі та непрямі не означає протиставлення прямих та непрямих до­казів, і тим більше не дозволяє дійти висновку про перевагу одних до­казів перед іншими.

У багатьох справах прямі докази взагалі відсутні і доказування здійснюється тільки на підставі непрямих. У юридичній літературі пропонують певні правила доказування за допомогою непрямих дока­зів. До таких правил перш за все відносять необхідність мати певну сукупність доказів, які становлять «ланцюг», усі ланки якого не су­перечать одна одній. Сукупність непрямих доказів повинна бути та­кою, щоб були перевірені та відкинуті всі можливі версії щодо осіб, які вчинили злочин, і лишилася тільки одна версія.

56. Процес доказування, його елементи.

Поняття доказування в кримінальному судочинстві, як уже зазна­чалося, має два значення: в першому значенні під доказуванням розу­міють різновид пізнання, тобто діяльність, яка провадиться для вста­новлення фактичних обставин справи; в другому значенні доказуван­ня — це діяльність, спрямована на обґрунтування певної думки, пев­ного твердження, вона здійснюється для того, щоб переконати суд (або іншого суб'єкта) в необхідності прийняти конкретне рішення.

Розглянемо докладніше процес доказування як різновид процесу пізнання в кримінальному судочинстві. Це діяльність уповноважених державних органів та посадових осіб, спрямована на встановлення фактичних обставин справи на підставі доказів. Така діяльність до­кладно регламентована законодавством, у цій діяльності у формах, передбачених законом, можуть брати участь суб'єкти, зацікавлені у певному вирішенні справи.

Аналізуючи процес доказування, в ньому виділяють певні елемен­ти — збирання, перевірку та оцінку доказів. Вони становлять єдиний процес, перебігом якого окремі елементи щільно переплетені, і тільки теоретично можна відокремити один елемент від іншого, та проаналі­зувати їх. Коли слідчий допитує свідка (тобто збирає докази), він од­ночасно порівнює їх з іншими доказами, які є в справі, ставить перед свідком уточнюючі питання (перевірка доказів), робить попередній висновок про достовірність відомостей, які повідомив свідок, (оцінка доказів). Така попередня оцінка показань свідка необхідна для того, щоб задати свідкові відповідні питання, застосувати тактичні заходи, які дозволять виявити неправдиві свідчення. Зауважимо, що така оцінка є саме попередньою, остаточну оцінку доказів слідчий прова­дитиме пізніше, коли збере необхідну сукупність доказів. Отже, в про­цесі доказування можна виділити такі елементи: збирання, перевірку та оцінку доказів.

Проаналізуємо зміст цих елементів процесу доказування.

Першим елементом називають збирання доказів. Зазначимо, що ст. 66 КПК йдеться про збирання та подання доказів. Під збиранням доказів розуміють діяльність суб'єктів, у провадженні яких перебуває справа, спрямовану на одержання доказів шляхом проведення перед, бачених законом дій. Подання доказів відбувається з ініціативи ін­ших осіб — учасників процесу, можливо, сторонніх осіб.

Збирання доказів можна здійснювати тільки засобами, передбаче­ними законодавством, а саме шляхом: проведення слідчих (судових) дій; витребування предметів та документів; прийняття предметів та до­кументів від учасників процесу та інших осіб; звернення з вимогою про проведення ревізії. Крім того, докази можна одержати шляхом оперативно-розшукових заходів, які проведено на підставі доручення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ст. 66 КПК).

КПК одним із засобів одержання доказів називає подання доказів учасниками процесу й іншими особами. Тут закон допускає неточ­ність. Учасники процесу та інші особи не мають доказів, вони можуть надати речі або документи, і тільки після того, як особа або орган, у провадженні якого перебуває справа, прийме рішення про приєднан­ня до справи таких речей або документів, їх можна буде вважати до­казами. Отже, як засіб одержання доказів ми розглядаємо прийняття речей та документів уповноваженою особою.

Універсальним засобом збирання доказів є проведення слідчих (су­дових) дій, підстави та порядок здійснення таких дій детально регла­ментовано КПК. В деяких випадках докази можна одержати без про­ведення слідчих дій, застосувавши спрощений порядок — витребува­ти речі чи документи від громадян та організацій. Питання про те, яким засобом можна одержати ті чи інші докази, вирішує слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суд, ураховуючи вимоги за­кону, обставини справи і характер відомостей, які необхідно отрима­ти. Так, у випадках, коли для одержання певних відомостей необхідні спеціальні знання, слідчий призначає експертизу, якщо необхідно одержати дані, які відомі певній особі, має бути проведений допит та­кої особи і т. ін. А у випадках, коли необхідно отримати предмети або документи, які зберігаються у певної особи (громадянина чи організа­ції), слідчий може провести слідчі дії (обшук, виїмку), або витребува­ти такі предмети чи документи. Якщо є підстави вважати, що особи, У яких зберігаються предмети або документи, зацікавлені в прихову­ванні, знищенні таких предметів чи документів, або перекручуванні інформації, що міститься в документах, необхідно провести слідчу дію — виїмку (а, можливо, й обшук). Коли таких підстав немає, слід­чий може витребувати необхідні документи або речі, направивши від­повідний запит.

Збирання доказів передбачає закріплення одержаних відомостей. При проведенні слідчих дій обов'язкове ведення протоколів (ст. 84 КПК), протоколом необхідно оформити і прийняття доказів від учас­ників процесу та інших осіб. Проведення оперативно-розшукових дій також необхідно оформити протоколом, якщо відомості, отримані під час їх проведення буде використано як докази, а також у випадках, коли цього потребує Закон (ч. 2 ст. 8 Закону України від 18 лютого 1992 року (зі змінами) «Про оперативно-розшукову діяльність). ПІД час збирання доказів окрім ведення протоколу можна застосувати науково-технічні засоби, передбачені ст.ст. 85-1 та 85-2 КПК.

Наступний елемент процесу доказування — перевірка доказів. Пе­ревірка доказів є передумовою їх оцінки. Така перевірка здійснюється шляхом аналізу кожного доказу окремо, а також шляхом зіставлення одного доказу з іншими — це аналітична, розумова діяльність. Крім того, перевірка провадиться практичним шляхом — проведенням но­вих слідчих дій, витребуванням нових предметів та документів. Деякі слідчі дії спрямовані зазвичай саме на перевірку раніше одержаних доказів, це очна ставка, відтворення обстановки та обставин події, з метою перевірки можуть провадитися і будь-які інші слідчі дії. Для перевірки доказів можна провести і оперативно-розшукові дії.

Метою перевірки є визначення належності, допустимості, досто­вірності доказів.

Оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування з вирішення питання про належність, допустимість, достовірність до­казів. Оцінка доказів, що передує прийняттю процесуального рішен­ня, включає також висновок щодо достатності сукупності доказів для прийняття такого рішення в кримінальній справі.

Оцінка доказів як розумова діяльність відбувається ва підставі за­конів логіки та психології. Разом з тим, вона регламентована і кри­мінально-процесуальним законодавством. Відповідно до ст. 67 КПК докази оцінюють суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить ді­знання, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебіч­ному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх су­купності, керуючись законом. Внутрішнє переконання розглядається як метод, принцип оцінки доказів, а також як результат оцінки. Як метод оцінки внутрішнє переконання означає, що кожен суб'єкт, який оцінює докази, робить це вільно, він не залежить від будь-яких указівок, не пов'язаний формальними вимогами закону, оскільки ні­які докази не мають наперед установленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). КПК закріплює ще одне важливе правило — оцінка доказів, дана одним суб'єктом, не обов'язкова для іншого. На це звертає увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 11 лютого 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства, яке ре­гулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування», де зазначено, що в рішенні про направлення справи на додаткове роз­слідування суд не вправі наперед вирішувати питання про формулю­вання та обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчине­ного, достовірність того чи іншого доказу або перевагу одних доказів перед іншими, а також вважати встановленими обставини, які підля­гають перевірці в ході додаткового розслідування (п. 13).

Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає стан упевненості в правильності своїх висновків щодо належності, допус­тимості та достовірності доказів, а також достатності сукупності до­казів, на підставі яких можна дійти переконливого висновку про фактичні обставини справи, які необхідно встановити для прийняття певного процесуального рішення.

Оцінюючи докази, відповідні суб'єкти керуються законом, насам­перед закріпленим у законі правилом про оцінку доказів за внутріш­нім переконанням, нормами, які гарантують таку оцінку. Питання про належність доказів вирішується з огляду на обставини, які скла­дають предмет доказування, питання про допустимість вирішується з урахуванням вимог закону про порядок одержання певних відомостей. Достатність доказів визначається відповідно до підстав прийняття того чи іншого рішення. Так, для ухвалення рішення про притягнення певної особи як обвинуваченого необхідна сукупність доказі. для впевненого висновку про вчинення злочину ЦІЄЮ особою (ст. 13, КПК), при цьому може не бути доказів про пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, про витрати закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого. Для складання обвинувального висновку не­обхідна така сукупність доказів, на підставі яких можна зробити пе­реконливий висновок про всі обставини, які складають предмет дока­зування.

Внутрішнє переконання має бути засноване на повному, всебічно­му та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, тобто внутрішнє переконання повинно бути обґрунтованим, на відмі­ну від знання, знайденого інтуїтивно, від довільного розсуду. Зовніш­нім визначенням обґрунтованості рішення є його мотивованість.

Дата добавления: 2015-05-07