Межі доказування у кримінальному процесі

На певному етапі розслідування або розгляду справи слідчий, про­курор, суд можуть дійти висновку про те, що ними зібрані, перевірені та оцінені докази, сукупність яких дозволяє повно встановити всі фактичні обставини справи, які необхідні для прийняття правильного рішення по суті справи. Таку сукупність доказів іменують межами до­казування, тобто за наявності необхідної сукупності доказів можна ді­йти висновку, що процес доказування завершений, інакше кажучи, досягнуті межі доказування.

Межі доказування розглядають як деяку ідеальну сукупність до­казів, які повинні бути зібрані для встановлення всіх обставин, що складають предмет доказування, і таким чином забезпечують пра­вильне вирішення справи. Реально в справі може бути зібрано доказів більше або менше такої ідеальної сукупності. Таку реальну наявну в справі сукупність доказів іменують об'ємом доказування. Таким чи­ном, межі доказування та об'єм доказування можуть збігатися, але частіше вони не збігаються, оскільки об'єм доказування може бути більшим за межі доказування, або меншим.

Певним орієнтиром у визначенні меж доказування є вимоги ст. 22 КПК, яка покладає на орган дізнання, слідчого, прокурора обов'язок повно, всебічно і об'єктивно досліджувати обставини справи, виявля­ти як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обви­нуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Вимога проводити доказування всебічно і повно означає необхідність на досудовому слідстві висунути та перевірити всі можливі версії таким чином, щоб на підставі достатньої сукупності доказів можна було зробити впевнений висновок про одну певну версію, яка знайшла підтвердження, а інші версії можна обґрунтовано відкинути. Об'єктивність дослідження означає необхідність збирати як ті докази, які підтверджують версію, так і ті, що спростовують вер­сію, як докази, які викривають певну особу, свідчать про обтяжуючі обставини, так і ті, що виправдовують особу і свідчать про пом'якшуючі і обставини. Виконання зазначених вимог забезпечує збирання необ­хідної кількості доказів, тобто досягнення меж доказування.

У стадії судового розгляду суд збирає та дослужує докази, керую­чись правилом про межі судового розгляду (ст. 275КПК), тобто збирає тільки докази щодо вчинення злочину підсудним (або докази, які спростовують твердження про вчинення злочину підсудним), а також у межах обвинувачення, яке було пред'явлено підсудному, не торкаю­чись можливих даних про вчинення ним інших злочинів.

Поняття предмета та меж доказування тісно пов'язані між собою. Вирішуючи питання про достатню сукупність доказів, слідчий, про­курор, суд визначають, чи є належними зібрані докази, тобто чи мож­на за допомогою таких доказів з'ясувати обставини, що складають предмет доказування, а також перевіряють, чи всі обставини предме­та доказування можна встановити на підставі наявних доказів. Зви­чайно ж, у межі доказування можна включити тільки докази, які є допустимими.

58. Суб'єкти процесу доказування.

Питання про осіб, які є суб'єктами процесу доказування вирішу­ється в науковій літературі по-різному. Виходячи з того, що основу кримінально-процесуальної діяльності складає саме процес доказу­вання і всі суб'єкти кримінального процесу беруть певну участь і в до­казуванні, доцільно розглядати їх і як суб'єктів процесу доказування. Для того щоб визначити, яку саме роль у доказуванні виконують різні суб'єкти, можна запропонувати їх класифікацію.

Коли йдеться про роль певних суб'єктів у процесі доказування, перш за все мають на увазі, чи покладено на такого суб'єкта обов'язок доказування. І знов-таки необхідно зазначити, що саме поняття «обов'язок доказування» розуміють по-різному. Ми виходимо з того, що обов'язок доказування — це різновид юридичного обов'язку, який можна визначити як вид і міру належної поведінки. Невиконання або неналежне виконання юридичного обов'язку тягне за собою застосу­вання санкції правової норми. Ще раз нагадаємо, що поняття доказу­вання має два значення, коли йдеться про обов'язок доказування, ма­ється на увазі доказування в першому значенні, тобто змістом такого обов'язку є збирання, перевірка та оцінка доказів з метою встановлен­ня фактичних обставин кримінальної справи. Деякі автори, які не від­окремлюють два поняття доказування, обов'язок доказування розгля­дають як обов'язок довести винність обвинуваченого. Але в такому випадку йдеться про доведення певної тези, вже сформульованого твердження. Ми ж ведемо мову про доказування як діяльність, спря­мовану на встановлення невідомих обставин. Коли слідчий починає розслідування, він не завжди впевнений у тому, що діяння, у зв'язку з яким було порушено справу, взагалі є злочином, він не знає, хто, за яких обставин був причетний до певного діяння. Виконуючи обов'язок доказування, слідчий збирає, перевіряє та оцінює докази для встанов­лення фактичних обставин події.

Отже, визначимо, на яких суб'єктів покладається обов'язок дока­зування, і віднесемо їх до першої групи. Це державні органи та поса­дові особи, на яких покладається обов'язок збирати, перевіряти та оцінювати докази в певній стадії кримінального процесу, вони при­ймають справу до свого провадження або здійснюють наглядові чи контрольні повноваження і приймають рішення в кримінальній спра­ві — це орган и дізнання та особи, які провадять дізнання, слідчі, начальник слідчого відділу, прокурор на досудових стадіях, суддя і суд в судових стадіях, а в певних межах і суддя, який здійснює контрольні повноваження. До цієї групи можна віднести і працівників підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукові дії у зв'язку з провадженням у кримінальній справі.

Друга група — суб'єкти, яким надано право брати участь у доказуванні у формах і межах, передбачених кримінально-процесуальним законодавством. Йдеться про учасників процесу — підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, захисника, представників потерпілого, цивільного позивача та відповідача, а також законних представників неповнолітніх обвинувачених. До цієї групи слід віднести і прокурора в судових стадіях

Третя група — суб'єкти, що надають певну інформацію, яка може бути використана як докази в справі — підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідки, експерти.

Четверта група — інші особи, які у зв'язку з доказуванням викону­ють допоміжні функції— поняті, спеціалісти, перекладачі, секретарі

Віднесення слідчого, особи, яка провадить дізнання, прокурора (на досудовому слідстві) до суб'єктів, на яких покладається обов'язок до­казування, заперечень не викликає. Дійсно, слідчий зобов'язаний у справах, які він прийняв до свого провадження, збирати і перевіряв докази, оцінити їх і прийняти необхідне рішення в справі. Для вико­нання такого обов'язку слідчий наділений процесуальною самостійністю, що дозволяє йому на власний розсуд приймати рішення про спрямування слідства, про час, послідовність провадження слідчих дій, про застосування примусових заходів для забезпечення таких | слідчих дій. Звичайно ж, у випадках, передбачених законом, слідчий повинен одержати рішення суду або санкцію прокурора для проведен­ня дій і прийняття рішень, які істотно обмежують права громадяв. Слідчому гарантована можливість оцінки доказів за внутрішнім пе­реконанням (ч. 2 ст. 114 КПК). Обов'язок доказування покладається І також на органи дізнання та особу, яка провадить дізнання. Дізнан­ня, як воно врегульоване КПК, є початковим етапом розслідування, тобто органи дізнання зобов'язані провадити слідчі дії, застосовувати інші засоби для одержання та перевірки доказів з метою встановлен­ня фактичних обставин справи та викриття винного.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, також є суб'єктом обов'язку доказу­вання, він бере участь у провадженні дізнання та досудового слідства, в необхідних випадках особисто проводить окремі слідчі дії, а також може сам проводити досудове слідство (п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК). Викону­ючи наглядові повноваження, прокурор теж спрямовує свої зусилля на забезпечення здійснення слідчим чи органом дізнання ефективного доказування, він дає вказівки про розслідування злочинів, про про­ведення слідчих дій, повертає кримінальні справи слідчому для про­ведення додаткового розслідування тощо.

На начальника слідчого відділу також покладається обов'язок до­казування, адже він як і прокурор має право брати участь у прова­дженні досудового слідства або особисто провадити досудове слідство, він дає вказівки слідчому, вживає заходів до найбільш повного, все­бічного і об'єктивного розслідування.

У разі, коли на досудовому слідстві вказаними особами не було ви­конано обов'язок доказування, внаслідок чого в справі вбачається не­повнота досудового слідства, суд повертає справу на додаткове розслі­дування (якщо таку неповноту неможливо усунути в судовому слід­стві). Отже, невиконання обов'язку доказування на досудовому слід­стві тягне застосування процесуальної санкції. Як таку ми розглядаємо повернення справи слідчому прокурором для продовження процесу доказування і збирання додаткових доказів, а також повернення спра­ви судом на додатковий розгляд у зв'язку з неповнотою, для виконан­ня слідчим обов'язку доказування.

Суперечки в науковій літературі та в практиці викликає питання про роль суду в процесі доказування.

На наш погляд, суд є суб'єктом процесу доказування і на нього по­кладається саме обов'язок доказування як діяльності зі збирання, пе­ревірки та оцінки доказів. Те, що суд зобов'язаний дати оцінку всіх доказів, які досліджувалися в судовому засіданні, не викликає сумні­вів. Для того щоб ухвалити вирок, суд повинен установити фактичні обставини справи, а це можливо зробити тільки на підставі доказів. Для того щоб оцінити докази, суд повинен мати можливість їх переві­рити, і таку можливість закон суду надає — під час допиту підсудного (ст. 300 КПК), потерпілого та свідка (ст. 302 КПК) судді мають право задавати допитуваним запитання. Суд є також суб'єктом, на якого по­кладається обов'язок збирання доказів. Коли в суді провадиться до­пит підсудного, потерпілого, свідка, то відбувається саме збирання доказів, адже допитувані особи надають відомості про факти, які сто­суються справи, вони можуть повідомити такі ж відомості на досудо­вому слідстві, а можуть розповісти про ті ж події щось інше (до речі, таке досить часто має місце в судовій практиці). Допитуваним особам сторони та суд можуть задати запитання про обставини, які на досудо­вому слідстві не досліджувалися. За клопотання сторін суд може ви­кликати та допитати нових свідків, та призначити експертизу з пи­тань, щодо яких експертиза на досудовому слідстві не була проведена. Призначаючи експертизу, суд пропонує сторонам поставити запитан­ня перед експертом, а потім саме суд обмірковує ці питання, усуває ті з них, які не стосуються справи, формулює також ті питання, які він ставить перед експертом з власної ініціативи і всі питання викладає в постанові про призначення експертизи (ст. 310 КПК).

Сторони можуть клопотатися про приєднання до справи нових до­кументів і суд задовольняє такі клопотання, отже в справі з'являються нові докази. Таким чином, у судовому засіданні відбувається збиран­ня доказів. І обов'язок збирання доказів покладається саме на суд. Підсудний, потерпілий, свідки, експерт повідомляють певні фактичні дані саме суду. Навіть тоді, коли вони відповідають на запитання сто­рін, відповідь адресована суду. До суду звертаються сторони з клопо­танням про допит нових свідків, призначення експертизи чи приєд­нання до справи нових документів, і суд вирішує, чи є підстави для того, щоб задовольнити такі клопотання.

Головуючий у судовому засіданні відповідно до ст. 260 КПК усуває з с удового слідства все те, щ о не стосується розглядуваної справи, тобто він може відвести запитання, які задають сторони, якщо такі запи­тання не стосуються справи. Все, що відбувається в судовому засідан­ні, відбивається в протоколі судового засідання, за точність і повноту якого відповідає секретар судового засідання та головуючий у справі які підписують протокол (ст. 87-1 КПК). Сторони мають право озна­йомитися з протоколом судового засідання і подати свої письмові за­уваження з приводу неправильності або неповноти протоколу. розглядає зауваження суд (суддя, який одноособово розглядав справу, або склад суду, який розглядав справу колегіально чи більшість цього складу), який посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх. Отже, обов'язок повно і правильно відобразити в протоколі все, що відбувалося в судовому засіданні, зокрема всі свідчення, одержані під час допиту, відповіді на запитання, покладається на суд.

У тих випадках, коли суд убачає неповноту досудового слідства, він із власної ініціативи може направити справу на додаткове розслі­дування, за умови, що усунути таку неповноту в судовому засіданні, неможливо (ст. 281 КПК), може відповідно до ст. 315-1 КПК дати до­ручення слідчому про проведення слідчих дій з метою перевірки до­казів. Неповнота судового слідства є однією з підстав для скасування вироку чи іншого судового рішення (ст. 368 КПК). Таким чином, за­безпечити необхідну повноту судового слідства повинен суд.

Наведені аргументи дозволяють дійти висновку, що в судовому розгляді обов'язок доказування покладається на суд.

У тих випадках, коли суд (суддя) здійснює контрольні повнова­ження, обов'язок доказування також покладається на суд (суддю). Наприклад, розглядаючи подання про обрання до обвинуваченого за­побіжного заходу у вигляді взяття під варту, саме суддя повинен пере­конатися на підставі доказів, які надають сторони, в наявності чи відсутності обставин, які слугують підставами для обрання запобіжного заходу, врахувати всі обставини (ст. 150 КПК), які дозволять прийняти правильне рішення. Надати докази на підтвердження підстав для взяття обвинуваченого під варту повинні слідчий (особа, яка прова­дить дізнання), прокурор. Обвинувачений, його захисник управі теж надати певні дані на підтвердження своєї думки — позитивну харак­теристику з місця роботи чи навчання обвинуваченого, довідки про наявність на утриманні обвинуваченого дітей, про захворювання обвинуваченого тощо. Суддя перевіряє надані докази, оцінює їх для того, щоб установити певні фактичні обставини, і на їх підставі ухва­лити рішення.

У другу групу суб'єктів процесу доказування включено осіб, для яких участь у доказуванні є правом, а не обов'язком. До таких суб'єктів ми віднесли і прокурора в судовому засіданні. Питання про роль прокурора в процесі доказування в суді тісно пов'язане з визначенням ролі суду в цьому процесі. Оскільки ми обґрунтували думку про те, що і обов'язок доказування в суді покладається на суд, то звичайно такий обов'язок не покладається на прокурора. Процесуальне становище прокурора в доказуванні в суді визначене ст. 261 КПК, яка передба­чає, що сторони користуються рівними правами на участь у доказу­ванні, вони мають право подавати докази, брати участь у їх досліджен­ні та доведенні їх переконливості, виступати в судових дебатах. Ідеть­ся саме про право брати участь у доказуванні, прокурор має право за­давати питання допитуваним підсудному, потерпілому, свідкам, може звертатися з клопотаннями про виклик нових свідків, приєднання до справи документів тощо. Таке ж право надано й іншим учасникам су­дового розгляду. Зазначимо тільки, що на відміну від інших суб'єктів, наділених правом на участь у доказуванні, прокурор відстоює в про­цесі публічні інтереси, тому він повинен бути об'єктивним, його участь у доказуванні спрямована на з'ясування всіх обставин справи відповідно до реальності. В тих випадках, коли прокурор дійде виснов­ку, що наявні докази свідчать про невинуватість підсудного, він пови­нен відмовитися від обвинувачення. Інші суб'єкти дано! групи захи­щають власні інтереси або інтереси осіб, яких вони представляють або щодо яких здійснюють захист. Вони повинні діяти відповідно до за­кону, але бути об'єктивними вони не зобов'язані.

У судових дебатах прокурор, як і протилежна сторона, сторона за­хисту, висловлює свою думку щодо вирішення справи по суті, пропо­нує оцінку доказів з позиції обвинувачення, наводить аргументи на підтвердження своєї позиції. Тут має місце доказування в другому значенні — як формулювання певного твердження, певної тези і об­ґрунтування своєї позиції. Як же визначити роль прокурора в такому доказуванні? Чи доречно взагалі вести мову про обов'язок доказуван­ня, якщо змістом такого обов'язку буде необхідність переконати суду правильності своєї позиції в справі і в необхідності прийняти певне рі­шення, а саме рішення про визнання підсудного винним, застосуван­ня до нього кримінального покарання? Відповідь на таке питання може бути тільки негативною. Неможливо, нелогічно вести мову про юридичний обов'язок, змістом якого буде необхідність переконати суд у правильності своєї позиції, своєї думки щодо визнання підсудно­го винним у вчиненні злочину. До того ж, не може бути і якихось кримінально-процесуальних санкцій у тому разі, коли суд не пого­диться з думкою прокурора і ухвалить виправдувальний вирок. Ми вважаємо, що доцільно визначити становище прокурора щодо його участі в доказуванні як обґрунтуванні певної тези, через поняття «тя­гар доказування». Звичайно ж, поняття «обов'язок» та «тягар доказу­вання» ми вживаємо як такі, що мають різний зміст. Обов'язок до­казування — це різновид юридичного обов'язку, за невиконання яко­го застосовуються санкції правової норми. Тягар доказування — таке становище, коли особа намагається довести, аргументувати свою по­зицію, надає для цього докази, бере участь у їх дослідженні та дове­денні їх переконливості, а в тому випадку, коли довести свою позицію особі не вдається, настають несприятливі наслідки — суд не погоджу­ється з наведеними доводами й ухвалює інше рішення.

Участь у доказуванні (збиранні, перевірці, оцінці доказів) учасни­ків процесу теж є їх правом.

Щодо участі обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) в доказу­ванні, то принциповою е вимога, передбачена ч. 2 ст. 22 КПК — суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, не вправі перекла­дати обов'язок доказування на обвинуваченого. Ця вимога закону від. повідає сформульованій у міжнародно-правових актах, у Конституції України (ст. 62) презумпції невинуватості. Оскільки кожна особа, яка обвинувачується у вчиненні злочину, вважається невинуватою доти, доки її вина не буде доведена в порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, то і доказувати свою неви­нуватість, або інші обставини, в яких така особа зацікавлена, вона не повинна. Але брати участь у доказуванні така особа має право. Для реалізації цього права обвинувачений може скористатися послугами захисника, а також тими можливостями, які надає йому закон — звертатися з клопотаннями, подавати докази, давати показання і т. ін. У тих випадках, коли обвинувачений веде себе пасивно, не вико­ристовує надані йому права, це не повинно негативно позначатися на його становищі. Із змісту презумпції невинуватості випливають ще деякі правила доказування. Так, якщо в справі є певні сумніви щодо доказаності якихось обставин справи і їх не можна усунути, то такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. Згідно з цим прави­лом, якщо є сумніви у винності обвинуваченого, і вичерпані всі мож­ливості для одержання доказів щодо його причетності до злочину, об­винувачений визнається невинуватим. Сумніви можуть торкатися і окремих обставин справи. Якщо, скажімо, доведено, що обвинуваче­ний заподіяв потерпілому ушкодження, від яких настала смерть останнього, але є сумніви, які не можна усунути, щодо наявності умислу на вбивство, то тлумачення сумнівів у такому випадку потре­бує кваліфікації діяння винного як учиненого з необережності. Ще одне правило — не доведена винність особи у вчиненні злочину роз* глядається як доведена невинуватість її. Тому в КПК України сформу­льована єдина підстава для виправдання особи — не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. За цією підставою суд виправдовує і тих осіб, чия непричетність до злочину доведена, і тих, щодо яких не­має достатніх доказів для впевненого висновку про їх винність у вчи­ненні злочину.

Щодо ролі захисника в процесі доказування в науковій літературі є різні думки. На наш погляд, на захисника не покладається обов'язок доказування перш за все тому, що такий обов'язок на досудових стаді­ях покладається на слідчого, дізнавача, прокурора, а в судових стаді­ях—на суд. Законодавство не наділяє захисника повноваженнями, які б давали йому змогу збирати, перевіряти та оцінювати докази. Можливості одержання речей та документів захисником досить обме­жені, адже захисник не наділений правом застосовувати примус, якщо в розпорядженні захисника є певні речі чи документи, вони ста­ють доказами тільки тоді, коли відповідне рішення прийме особа або орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Дія пре­зумпції невинуватості виключає перекладення обов'язку доказуван­ня не тільки на обвинуваченого, але й на його захисника.

Передбачені ст. 48 КПК положення про те, що захисник зобов'я­заний використовувати передбачені законодавством засоби захисту з метою з'ясування обставин, які спростовують обвинувачення, пом'як­шують чи виключають кримінальну відповідальність, ми розуміємо так: захисник зобов'язаний діяти тільки на підставі законів, не засто­совувати незаконних методів (не схиляти свідка або потерпілого до відмови від своїх показань чи до дачі завідомо неправдивих показань, не схиляти експерта до відмови від висновку або дачі завідомо неправ­дивого висновку тощо). Крім того, захисник не має права шкодити своєму підзахисному, він повинен спрямовувати свої зусилля на вста­новлення тільки тих обставин, які свідчитимуть на користь обвинува­ченого. Захисник не повинен бути об'єктивним, він захищає тільки інтереси підзахисного. Інше тлумачення привело б нас до висновку, що на захисника покладається обов'язок використовувати права, а де вже юридичний нонсенс. Пасивність захисника, який не користуєть­ся наданими йому правами, не передбачає застосування до нього пра­вових санкцій. А от учинення захисником дій, які перешкоджають установленню істини в справі, затягують розслідування чи судовий розгляд, порушують порядок у судовому засіданні, можуть стати під­ставою для усунення захисника від участі в справі з повідомленням адвокатському об'єданню про таке усунення для вирішення питання про відповідальність адвоката (ч. 4 ст. 61, ст. 61-1 КПК).

Отже, захисник має право брати участь у процесі доказування — в збиранні, перевірці доказів, пропонувати свої міркування щодо оцін­ки доказів, обов'язку доказування він не несе.

Чи покладається на захисника тягар доказування, коли йдеться про доказування в іншому аспекті — в доказуванні, змістом якого є аргументування своєї позиції, свого твердження? Відповідь на це пи­тання може бути тільки негативною. Адже кримінальний процес бу­дується на таких засадах, які повинні виключити негативні наслідки для обвинуваченого, підсудного в тих ситуаціях, коли захисник (а за його відсутності — сам підсудний) не зміг переконати суд в обґрунто­ваності своєї позиції. Суд може постановити обвинувальний вирок тільки за умови, що судді на підставі доказів переконалися у причет­ності підсудного до вчинення злочину, ними встановлені всі обстави­ни, які складають предмет доказування, всі сумніви тлумачилися на користь підсудного. Звичайно ж, активна участь захисника сприяти­ме надійнішому захисту прав обвинуваченого, і певним чином допо­магає і суду в з'ясуванні обставин, що свідчать на користь обвинуваче­ного. Але і за відсутності захисника суд повинен бути неупередженим, постановити вирок законний та обґрунтований, мотивувати всі свої висновки.

Потерпілий також є суб'єктом права на участь у доказуванні, обо­в'язок доказування (збирання, перевірки, оцінки доказів) на нього не покладається. У справах приватного обвинувачення (в яких не бере участі прокурор), а також в інших справах, коли потерпілий сам під­тримує обвинувачення (в разі відмови прокурора від обвинувачення, або зміни обвинувачення в бік пом'якшення), на потерпілого покла­дається тягар доказування, як на особу, котра бере участь у доказу­ванні, що є обґрунтуванням певної тези (тобто доказуванні в другому аспекті). Таке ж становище в доказуванні займає і представник по­терпілого.

Цивільний позивач та цивільний відповідач, їх представники та­кож мають право брати участь у доказуванні (збиранні, перевірці, оцінці доказів), обов'язок доказування на них не покладається, адже характер та розмір шкоди, завданої злочином, — це одна з обставин, що включені в предмет доказування, а встановлення цих обставин по­кладається на слідчого, прокурора, суд.

Третя група осіб — це ті, чия участь у процесі доказування стано­вить реалізацію права чи виконання обов'язку повідомити певні фак­тичні дані, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі. У зв'язку з такою участю в процесі доказування ці особи набу­вають деякі права. Підозрюваний, обвинувачений мають право давати чи не давати показання, відповідати чи не відповідати на запитання, право власноручно записати свої показання, потерпілий також має право відмовитися давати показання, записати їх власноручно. Деякі особи мають право відмовитися давати показання як свідки (ст. 69 КПК), свідки набувають права, передбачені ст. 69-1 КПК, експерти, які залучаються до участі в процесі доказування, також мають права, зазначені в ст. 77 КПК. Особи, яких ми віднесли до цієї групи, мають також і обов'язки — для потерпілого — це обов'язок з'явитися за ви­кликом, давати правдиві показання (якщо він скористається відповід­ним правом), для свідків — обов'язок з'явитися за викликом, давати показання та давати показання правдиві, для експертів — обов'язок провести відповідне дослідження і надати правдивий і обґрунтований висновок. За невиконання обов'язків установлюється відповідаль­ність.

Участь суб'єктів четвертої групи в доказуванні спрямована на на­дання певної допомоги у зв'язку з проведенням дій, пов'язаних з одер­жанням та перевіркою доказів.

Чітке визначення ролі суб'єктів у процесі доказування необхідне для того, щоб можна було в законодавстві таким чином зазначити їхнє процесуальне становище, щоб надати цим особам відповідні можли­вості для виконання певної ролі. Суб'єктів, на яких покладається обов'язок доказування, законодавство повинно наділити необхідними повноваженнями, які дозволять їм на відповідному рівні виконувати такий обов'язок, тобто збирати, перевіряти та оцінювати докази для встановлення фактичних обставин справи і ухвалення законного рі­шення. Можна вдосконалювати також процесуальний статус осіб, яким надано право брати участь у процесі доказування. Доцільно, на­приклад, було б надати захисникові, який бере участь у допитах, очних ставках на досудовому слідстві, права задавати через слідчого запитання допитуваним особам (як це передбачалося раніше), надати захисникові право ставити запитання перед експертом під час призна­чення експертизи на досудовому слідстві й ін.

\

Дата добавления: 2015-05-07