Культура епохи відродження 7 страница

Центр боротьби за національне відродження переміщується з Києва на Галичину.

Уже в 30-х роках ХІХ ст. 21-річний Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яков Головацький очолили гурток «Руська трійця». Живучи у Львові вони видавали в Будапешті журнал «Русалка Дністрова». Завдання гуртка і журналу — усе та ж пропаганда мови, підвищення національної самосвідомості народу. У 1868 р. було організовано у Львові товариство «Просвіта», яке своїми виданнями несло слово правди в народ. Значну роль у суспільно-політичній роботі відігравала київська «Громада», яка ввійшла в зв’язки з Петербурзьким центром при журналі «Основа» і виступала як представник української громадськості. «Громади» виникли також у Харкові, Чернігові, Полтаві. Вони несли в маси освіту, культуру, ідеї як українського лібералізму, так і демокра­тизму. У діяльності цих організацій брала участь і частина революційної молоді. Боротьба проти національного і культурного гніту в «громадах» виступає на перший план. Згодом ідеї українофілів зливаються з ідеями соціально-демократичного напрямку. Характеризуючи політичні ідеали української соціально-демо­кратичної партії, С. А. Подолинський у листі від 4 травня 1875 р. до редакції журналу «Вперед» зауважував, що українська соціально-демократична партія не має чіткої організації, не має програми, а «має всього більш схожості з анархістами Западної Європи» (Український історичний журнал. — 1968. — № 9. — С. 128).

Сергій Подолинський — видатний український мислитель і вче­ний, громадський діяч світового значення. Його «енергетичну теорію» сучасники розцінюють як «прорив у світову науку». Він був чи не першим, хто звернувся до аналізу економічної культури ук­раїнців, володіння технологіями, наявності сучасних знарядь праці, культури ґрунтів і землеробства, свідомого ставлення до праці, підприємливості, високої духовності особистості, яка є базою розумного господарювання. Він порушував питання взаємозв’язку особистого, суспільного і космічного в економічній культурі.

«Громади» об’єднували людей з поглядами досить широкого спектра й революційного напряму, і виключно культурницького та ліберального.

У Києві діяли «Стара громада» і «Молода громада». У «Старій громаді» працювали В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубин­ський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Бернштейн, М. В. Ли­сенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач та ін. [19, с. 144].

Оскільки на політичну діяльність накладалось суворе табу, то основною сферою діяльності «громад» була культурно-освітня.

Вуалюючи значення «Громади» у заяві, опублікованій у недільному додатку до «Московських ведомостей» «Современная летопись», громадівці пишуть: «Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, адже всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... Єдине діло справжніх друзів народу у теперішній час — допомагати розвиткові народу, не вдаючись у суспільні та політичні балачки, і дожидаючи терпляче часу, коли нарід буде в стані говорити з нами про речі, недоступні для його розуміння, а тому загадкові для нього, темні й непотрібні» [14, с. 272].

Однак діяльність «громад» була наскільки культурницькою, настільки і політичною, вони готували ґрунт для політичного і національного відродження народу. Імперські репресії і 1863 р., і 1876 р. мали за мету загасити ці вогники національно-державної самосвідомості. Важливим осередком культурно-політичного спіл­кування, обміну думками був журнал «Основа», що видававсь у 1861—1862 рр. у Петербурзі. Панівним його напрямом був ліберальний. Це, зокрема, матеріали національно-культурного руху українського народу, економічні питання. Спираючись на економічні висновки, «Основа» ратує «за централізацію національну». Громадівці проводили величезну цілеспрямовану культурницьку роботу. Адже уявити собі Україну без творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Миколи Лисенка, Михайла Стариць­кого неможливо. А все це «Громада». Царський уряд заборонив «Громаду». Основні її ідеї стали програмними в діяльності новонароджених українських політичних партій. Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціалістів-революціоне­рів, Українська партія соціалістів-федералістів, які формувались наприкінці ХІХ ст., створюють 4 березня 1917 р. Центральну Раду — перший український парламент.

Найяскравішою зіркою «Громади» був Михайло Петрович Драгоманов. Сьогодні його ім’ям названо Київський національний педагогічний університет, вулиці. «В особі Драгоманова, — писав Іван Франко, — побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця» [24, с. 475]. Драгоманова по праву вважають українським Гер­ценом. 1876 р. він розпочинає видавати в Женеві українське видання «Громада». Це був найважливіший етап його життя. Що ж лежить в основі поглядів Михайла Драгоманова?

Свобода особистості, її щастя, добробут — основа всіх його прагнень культурних, соціальних і політичних. Ця свобода має забезпечуватись громадою — основним політичним осередком суспільства. Для України громада те ж саме, що для Європи партія. Це спілка громадян, об’єднаних спільною метою. Із таких національних спілок складається держава і людство.

У «Передньому слові до «Громади» читаємо такі думки:

· «Жити по своїй волі на своїй землі».

· «У рівності і спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі для людей маючих свої держави і не маючих їх».

· «Громада мусить бути спілкою вільних людей».

В основі державотворчого розуміння Драгоманова лежать поняття: кожна нація має бути господарем свого дому; і сила нації в її народі, її селянстві. Мужицтву ніхто не поможе, крім його самого. «Сам народ український мусить впорядкувати свою долю». Отже, свобода особистості, свобода нації і її гарант сама нація, її незалежна держава. Це головні поняття в ідеї правової культури, загальнолюдських цінностей, чергові камені в споруду яких поклав слідом за запорозькими козаками і Михайло Драгоманов.

А от завдання перед українською інтелігенцією, інтелектом нації. Вони мусять не покидати Україну, стояти на тому, що кожен, хто виїхав з України, «кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, мовлене не по-українському — є видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не вернеться в неї ні звідки».

«Ми визнаємо важливість найголовнішої національної ознаки, народної мови, як способу морального зв’язку між людьми», — пише Драгоманов у листах на Наддніпрянську Україну. Драгоманов, 160-річчя з дня народження якого відзначив світ 8 вересня 2001 р., близький нам як невтомний борець за свободу не тільки українського, а й усіх пригноблених народів. У його творчості і поглядах особливо простежується обстоювання єдності національних та загальнолюдських інтересів. Його орієнтація на досягнення європейської цивілізованості і сьогодні є дороговказом для українського народу. Його європейське мислення і загальнолюдський світогляд є прикладом для кожного будівника незалежної української держави.

Цікаву характеристику дає Іван Франко атмосфері, у якій фор­мувався світогляд Драгоманова: «Та сфера, то була українська, в значній часті помосковлена інтелігенція лівобережної України. Давня козацька традиція тут ще до початку ХІХ віку зрослася з ліберальними ідеями Західної Європи. Був тут французький республіканізм з його невірою в авторитет державний і церковний, був і російський критицизм з його невірою в суспільний устрій Росії, були й останки козацького автономізму з нехіттю до московської централізації» [24, с. 475].

Ці «останки» цінні і тим, що дають загальне уявлення про стан суспільної думки в Лівобережній Україні в першій половині ХІХ ст.

ХІХ ст. — століття формування національної свідомості як європейських народів, так і українського. На початковому етапі відбувалось нагромадження документів, фольклору, створення духовної теоретично-наукової бази. На наступному, культурницькому етапі відроджувались національні мови, розширювалось їх використання в науці, літературі, театрі, освіті. Останні десятиріччя ХІХ ст. — початок ХХ ст. — це період становлення національно-політичних організацій і партій, відродження, формування національної самосвідомості.

1891 р. група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грін­ченком, Миколою Міхновським, Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком створила братство «тарасівців».

Цікаві висновки, які ми читаємо в «Програмованих засадах братства «тарасівців»: «Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не можуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна...»

Високі завдання відводили «тарасівці» інтелігенції: «... Щоб зробитися й стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякденної непомітної для інших духовної роботи, бо кожна велика ідея вимагає духовної сили» [18, с. 23].

«Ми маємо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть в Україні» [там само].

Практичну діяльність товариства визначали як культурно-про­світню до певного періоду. Соціально-економічний напрям програми — це прагнення «такого ладу, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, однако­во забезпечених національно-свідомих братів-працівників» [18, с. 25].

У січні 1890 р. в Харкові виникла Революційна українська партія, до якої входили студенти: Л. Матусевич, Ю. Колларц, О. Кова­ленко, Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський, Н. Порш.

У грудні 1905 р. частина партії провела ІІ з’їзд РУП, і перейменувала партію в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу). В основу Програми було покладено Ерфуртську програму німецьких соціал-демократів. У 1907 р. партія налічувала понад 3 ти­сячі членів. УСДРП видавала в різні роки такі видання: «Гасло», «Селянин», «Робітнича газета», журнали «Дзвін», «Українське життя».

Основним програмним пунктом РУП було «повалення революційним пролетаріатом самодержавного режиму і скликання народної Ради».

У період Першої світової війни в УСДРП виникло три основні напрями. Один з них (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко) приєднався до Союзу визволення України, який виступав за самостійну Україну під австро-німецьким протекторатом, інша частина стояла на більшовицьких позиціях (перетворення імперіалістичної війни в громадянську).

У березні 1900 р. Микола Міхновський пише свою знамениту «Самостійну Україну». Вона стала політичним кредо Революційної української партії. У статті М. Міхновський звертається до історичного шляху української нації, аналізує Переяславський договір, розглядаючи його як договір рівних правосуб’єктів, оцінює діяльність українських рухів ХІХ ст.

У Західній Україні разом з формуванням політичної ідеології різних напрямів починають оформлюватись різні напрями й організаційно. Тут товариства, партії створювались легально.

Одним з таких товариств була «Просвіта», з 1881 р. було орга­нізоване у Львові «Українське педагогічне товариство», 1898 р.— товариство «Сільський господар». «Просвіта» відігравала значну роль у суспільно-політичному житті протягом десятиліть.

1897 р. створено Загальну українську організацію та соціал-демократичний гурток, до якого належала Леся Українка.

У 1902 р. М. Міхновський на базі РУП створив Українську народ­ну партію, 1904 р. була створена Українська демократична партія.

Помітним явищем кінця ХІХ ст. стала книга члена Русько-української партії Юліана Бачинського «Ukraina irredenta» (1895 р.), де він переконливо наголошував на необхідності єднання всіх українців у незалежній державі. Його кредо — повна політична самостійність України. Це головна умова взагалі її існування.

Саме ця теза стала головною в боротьбі радикальної партії.

Радикальна партія утворилась наприкінці 1889 р. із лівих елементів народовців під впливом М. П. Драгоманова. На перший план ця партія висувала соціально-економічні цілі. Партія ставила також завдання забезпечення українському народу можливості повного користування результатами своєї праці і створення умов для вільного розвитку культури народу.

Живопис. На початку ХІХ ст. розвивається станковий живопис. Жанри — портретний, історико-батальний, пейзажний, побутовий.

У портретному живопису проявив себе В. Тропінін (1776—1857) — до 47 років кріпак. Навчався в Петербурзькій академії мистецтв, як і його попередники Д. Левицький, А. Лосенко, Головачевський. З 1824 р. Тропінін — академік Петербурзької академії мистецтв. Створив відомі образи простих трудівників: «Українець» — 1820 р., «Українка», «Дівчина з Поділля», «Пралі».

Школу пейзажного і побутового живопису представляв В. Штерн­берг (1818—1845). Людина зображається на тлі природи: «Вулиця на селі», «Пастух», «Вітряки в степу» — 1836—1837. Штернберг потоваришував в академії мистецтв із Шевченком, виконав декілька його портретів. Т. Г. Шевченко — академік Петербурзької академії мистецтв — цілий ряд картин створив у стилі романтизму і реалізму. Відомі у світі його побутові та історичні портрети і пейзажі: «Селянська родина», «Катерина», «Дари в Чиги­рині», «Старости», «Притча про блудного сина».

У цей час працюють такі художники, як І. Сошенко, А. Мок­рицький, Г. Валько, В. Яненко, які розробляють у живописі україн­ську тематику.

Іван Сошенко (1807—1876), який відіграв визначну роль у визволенні Т. Г. Шевченка з кріпацтва, навчався в Петербурзькій академії мистецтв, був видатним і живописцем, і іконописцем. Працював у стилі романтизму. Його картинам притаманні засоби романтизму: поєднання відтінків кольорів ніжної гами (рожевого, ясно-блакитного, фіолетового), м’яка гра світлотіні, ретельне вимальовування деталей, коштовних прикрас і мережива.

Сошенків іконописний романтизм став основою для формування Лаврської школи іконопису нового етапу, керівниками якої були Алім­пій (від Київської Русі в лаврі це був третій Алімпій) та Рокачевський.

К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов працювали в побутовому жанрі, піднесли його на новий рівень. Вони — представники створеного 1870 р. Петербурзького товариства пересувних художніх виставок. 1865 р. створюється малювальна школа в Одесі. У Київській малювальній школі Миколи Мурашка навчались видатні художники: М. Пимоненко (1862—1912), Ф. Кра­сицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський, основоположник українського реалістичного пейзажу В. Орловський.

Малювальна школа Миколи Мурашка, яка працювала з 1875 до 1901 р., підготувала понад три тисячі відомих художників. Її діяльність фінансував цукрозаводчик Терещенко.

Викладачами тут були Микола Глоба, Михайло Врубель, консультантом був Адріан Прахов. Протягом 1883—1884 рр. шість учнів цієї школи — І. Їжакевич, О. Курінний, В. Отмар, С. Костен­ко, І. Єгоричев, В. Замирайло розчищали штукатурку в Кирилівській церкві і виявили фрески 700-літньої давності.

І. Їжакевич став одним з видатних художників кінця ХІХ—поч. ХХ ст. Його пензлю належить чимало розписів у Трапезній Києво-Печерської лаври.

У 1882 р. настінні розписи Володимирського собору робили Віктор Васнецов, Михайло Врубель, Михайло Нестеров, Вільгельм Котарбинський, Павло Свідомський. Микола Мурашко відібрав 12 найкращих учнів своєї школи, які також виконали тут величезний обсяг робіт.

Брат Миколи Мурашка Олександр був видатним іконописцем. Він консультував збирачів мистецьких творів та меценатів — братів Терещенків, Богдана та Варвару Ханенків.

У цей час поширюються ікони на полотні, дереві, склі, ікони-мініатюри, складені.

Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, Т. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Проявляється значний вплив репінських «запорожців».

В історичному жанрі особливим явищем були Ф. Красицький, М. Самокиш («Запорожці обідають»), М. Івасюк («В’їзд Хмельницького в Київ», «І. Богун під Берестечком», портрет М. Скрипника).

В авангардному стилі виділяється творчість кубофутуристів О. Богомазова (1880—1935), М. Бойчука (1882—1939), К. Малевича (1878—1935) — основоположника супрематизму. Його «Чорний квадрат» (1913) — явище світової культури.

Як у європейському, так і в українському мистецтві в період ХІХ ст. панували такі стилі, як ампір, романтизм, класицизм, реалізм, наприкінці століття — модерн (конструктивізм, кубізм, футуризм, символізм, модерн український, дека­дентство).

Головний корпус Національного університету ім. Тараса Шевченка.
Архітектор В. Беретті, стиль класицизм, 1837 р.,
фото 20-х років ХХ ст.

Архітектура. Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю українського бароко будують у стилі ампір, з’являєть-
ся ряд споруд у стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1834 р.), арх. Вікентій Беретті, Воронцовський палац, арх. Боффь, Потьомкінські сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати Андрія Ме­ленського — головного архітектора Києва. Його роботи — колона Магдебурзького права в Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди Флорівського монастиря на Подолі. Його зусилля-
ми спроектовано і переплановано багато будівель у Києві. У Хар­кові помітна творчість архітектора Петра Ярославського, у Чернігові П. Дубровського, у Львові українського архітектора Андрія Шостака.

Будинок Національної опери в Києві.
Фото 20-х років ХХ ст.

У другій половині ХІХ ст. збудовані такі споруди, як Одеський, Львівський, Київський оперні театри, Володимирський собор у Києві (І. Штром, О. Беретті, А. Прахов). Поширення набувають стилі модерн, український модерн, віденський неорене­санс. Будинок Львівської політехніки (1872—1877) — неоренесанс, архітектор Ю. Захарович; будинок історичного музею в Києві (1897—1900) — класицизм, архітектор В. Городецький; будинок з химерами (модерн) цього ж архітектора, його ж костьол Св. Мико­лая під готику та Національний художній музей (мавританський стиль).

Владислав Владиславович Горо­децький (1863—1930) — видатний український архітектор. Його споруди є окрасою столиці України. Будинок з химерами відомий не ли­ше своєю архітектурою, а й оздобленням символічними фігурами тва­рин, яке зробив італійський скульптор Еліо Саль. Це яскраве поєднання модерну та анімалістичної скульптури, чудова демонстрація мож­ливостей цементу як будівельного матеріалу, поєднання реальності і романтизованого світу.

Скульптура. У цей час в Україні з’являється новий різновид пластичного мистецтва — пам’ятники. Однією з перших у Києві була колона Магдебурзькому праву (Тосканського ордера). Серед скульпторів особливо відомі імена Михайла Козловського (1753—1802), який створив пам’ятник О. Суворову в Петербурзі, Кость Климченко (1816—1841), який творив у Римі, Іван Мартос (1754—1835). Найвидатніші його твори: пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804—1818), Рішельє в Одесі (1823—1828), Потьомкіну в Херсоні (1829—1835), М. В. Ломоносову в Архангельську, Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. Він був професором і ректором Петербурзької академії мистецтв, створив багато скульптур у бронзі, мармурі. Творчості французького скульптора Тома де Томона належить монумент Слави в Полтаві.

1853 р. на схилах Дніпра споруджено пам’ятник князю Володимиру. Бронзову постать виконав П. К. Клодт. Розпочав проект монумента скульптор В. І. Демут-Малиновський. Постамент у вигляді каплиці створив архітектор К. Тон. У пам’ятнику проявляються риси академізму та псевдоруського стилю.

Реалістичні засади спостерігаємо в монументальній скульптурі білоруса М. Микешина (1835—1896) — пам’ятнику Богдану Хмельницькому, архітектор Ніколаєв. Це найвдаліший кінний пам’ятник у Європі, який органічно вписується в ансамбль Софійської площі. Л. В. Позен (1849—1921) створив пам’ятники І. П. Котляревському і М. В. Гоголю в Полтаві, композиції до «Кобзаря», горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», реалістичні композиції «Запорожець у розвідці», «Скіф».

У Львові в класичному стилі працювали Антон Шімзер (1790—1836), П. Філіппі, Г. Красуцький, який оздоблював будинки, ство­рював надгробні пам’ятники на Личаківському кладовищі. На Заході України в цей час творили скульптори К. Островський, О. Северин, С. Левандовський.

У Ніжині вражає філігранної роботи бюст М. В. Гоголя скульптора П. П. Забіли. Його творчості належить мармуровий портрет Т. Г. Шевченка.

Музика. Чималих здобутків у ХІХ ст. набула українська музична культура. Віками створювалася в нашого народу пісенно-фольк­лорна культура. Пісенності, мелодійності народної творчості сприяли помірний клімат, мелодійна мова, благодатна земля, українські ліси, луки, ріки, степи. Українськими піснями здавна захоплювалась і Європа, і Петербург. Ще у ХVІІІ ст. було створено цілий ряд культурно-музичних осередків у Києво-Могилянській академії, Харківському колегіумі, у Глухові, Полтаві, Переяславі. Українських співаків і композиторів запрошували до Придворної капели, вони стажувались в Італії. Творчу базу, фундамент цього розвитку заклали Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель. Крім того, діяли кріпацькі театри, симфонічні оркестри в Перемишлі, Качанівці, Сокиринцях, інших поміщицьких маєтках чи при церквах.

У професійній українській музиці з’являються перші симфонії, на Заході України збагачують музичний репертуар твори М. Вер­бицького (автора музичного гімну України), Івана Лаврівського.

Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813—1873) був опер­ним співаком (баритон), учився в Італії на кошти, зібрані за концерт Глінки, Даргомижського, Волконського 1839 р.

За власним лібретто він написав першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), яка з 1884 р., коли вперше була поставлена М. Кропивницьким, не сходить зі сцени. Його творчості належать пісні «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться».

У Петербурзькій консерваторії в М. Римського-Корсакова навчались М. Лисенко, Я. Степовий, П. Молчанов, Г. Давидовський, Г. Козаченко, Ф. Якименко.

На українські теми М. Римський-Корсаков написав «Майську ніч» (1877 р.), «Ніч перед різдвом» (1895 р.), ряд творів написав М. Мусоргський. Великий внесок в українську професійну музику зробили Петро Ніщинський та Петро Сокальський (1832—1887). Ніщинський написав твори для хору, солістів та оркестру: «Вечорниці», «Закувала та сива Зозуля», ряд обробок народних пісень. П.Сокальський — опери «Осада Дубно», «Майська ніч». Його праці про народну музику — важливий етап у розвитку української музичної фольклористики.

Особливий внесок в українську і світову музичну культуру зробив Микола Віталійович Лисенко (1842—1912) — український композитор, диригент, етнограф, основоположник національ­ної музичної школи, автор опер, які заклали фундамент українського оперного мистецтва: «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплениця», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Ноктюрн», «Енеїда», ряд дитячих опер. У музично-драматичній школі, яку він створив 1904 р., навчались українські композитори К. Г. Стеценко (1882—1922), Я. М. Ревуцький (1889—1977), О. Кошиць.

Драматургія і театр. В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. П. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були поставлені ним у 1819 р. в Полтавському театрі. В українську драматургічну класику ввійшли «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка. Серед українських акторів цього періоду виділяються Михайло Щепкін (1788—1863) та Карпо Солоник (1811—1851), Іван Дрейсіг (1791—1888).

Перу М. Л. Кропивницького (1840—1910) належить понад 40 п’єс. Це, зокрема, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «По ревізії», «Пошились в дурні» та ін. Діяльність його театральної трупи — це віхи в розвитку українського театру і культури. Історичні твори і драматургія М. П. Старицького (1840—1904), його численні обробки — унікальне явище в історії української художньої культури. Найвідоміші його соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», історична драма «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч». Його творчість — утілення любові до України, до її народу, його історії.

Український театр важко уявити без драм і комедій І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) — (1845—1907). Відомі також драми І. С. Нечуя-Левицького, Б. Д. Грінченка, П. Мирного.

Усі ці видатні драматурги, театральні діячі, письменники творили в умовах жорстких заборон Емського указу 1876 р. та заборони діяльності українських театральних труп 1883 р.

1882 р. була створена перша українська професійна трупа, у якій розквітла творчість М. Заньковецької, П. Саксаганського і багатьох інших акторів і театральних діячів. Вона започаткувала поширення нового типу театру.

Українська культура ХІХ ст. стала фундаментом, класикою, на яку спираються у своєму становленні наступні покоління.

У цей час відбувається пошук нових форм і змісту, нових напрямів і видів мистецтва, які відображали б складність культуротворчих процесів в умовах соціального і національного пригнічення.

Водночас це була епоха творення національної самосвідомості і національної культури.

Література

1. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. — К.: Наук. думка, 1996.

2. Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.

3. Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1990.

4. Затонський Д. Художній орієнтир ХХ століття. — К., 1988.

5. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К., 1993.

6. Історія Русів. — К., 1991.

7. Історія світової та української культури: Підручник / За ред. В. Греченка, І. Чорного. — К.: Літера, 2000.

8. Історія української культури. — К., 1990.

9. Історія української літератури: У 8 т. — К., 1954.

10. Історія українського мистецтва: У 6 т. — К., 1968.

11. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. — К., 1999.

12. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ—ХХ століть. — К., 1993.

13. Костомаров В. І. Книга буття українського народу (Закон Божий). — К., 1991.

14. Крип’якевич І. П. Історія України. — Л., 1990.

15. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.

16. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.

17. Потебня А. Смысл и язык. — К., 1993.

18. Програмовані засади братства «тарасівців» // Сучасність. — 1983. — Т. 1.

19. Рябінін-Скляревський О. Київська громада 1870-х років // Україна. — 1927. — № 1.

20. Тархан-Береза З. Шевченко-художник. — К., 1985.

21. Українська культура. Лекції / За ред. Д. Антоновича. — К., 1993.

22. Українська культура: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанової. — Л.: Світ, 1994.

23. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ За ред. М. За­ковича. — К.: Знання, 2000.

24. Франко І. Україна irredenta // Життє і слово. — 1895. — Т. IV.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ ст.

1. Культурно-історичні та культуротворчі процеси початку століття.

2. Трагедійність культурного відродження 20-х—30-х років.

3. Українська культура в роки Другої світової війни та повоєнного часу.

У ХІХ ст. відбувається нагромадження матеріалу, вивчення культури в рамках етнографії, антропології, фольклору, наукове осмислення української культури, її специфіки. У цей процес значний внесок зробили М. П. Драгоманов, В. Б. Антонович, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко.

Іван Франко розглядав українську культуру як процес розвитку матеріальних і духовних цінностей, пов’язував її з боротьбою за справедливість.

М. С. Грушевський, аналізуючи історію розвитку української культури, ставить проблеми перебудови соціального життя, особливого значення надаючи при цьому науці та освіті.

Іван Огієнко, досліджуючи українську культуру, розглядає від найдавніших часів її вплив на інші культури.

ХХ ст. дало світові складну і суперечливу культуру. Це культура напруженого пошуку в усіх напрямах. Це століття воєн і потрясінь, століття перебудов, століття народження численних соціально-культурних теорій, століття небаченого соціального екс­перименту, століття осмислення людського розвитку і формування культури та культурології як науки і світогляду, століття, яке в центрі людського світорозуміння поставило ставлення Людини до всього живого, відповідальність за майбутнє планети Земля.

ХХ ст. особливе і для української культури. Можна виділити в ній такі напрями. Перший — у складі імперії, другий — у складі тоталітарної держави, третій, не менш трагічний, — це розвиток культури в діаспорі. І четвертий — з 1991 р. в незалежній Україні.

Дата добавления: 2015-05-09