Культура епохи відродження 8 страница

На початку ХХ ст. в усіх партій і культурно-просвітницьких рухів була спільною національна ідея, право на самостійний національний розвиток. Як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині були групи і великоруських напрямів, які ставили собі за мету розчинити українську мову, український народ. Це так звані твердоруси (староруси, москвофіли), які проводили русифікаторську політику. Ці консерватори виступали в 1914 р. проти вшанування Т. Г. Шевченка, відстоювали російські шовіністичні ідеї.

Характерною рисою українського культурно-політичного руху кінця ХІХ ст. є те, що уже в 80-ті роки завдяки громадівцям, просвітянам він у російській і австро-угорській частинах України розвивається в паралельних демократичних руслах. Реакційний москвофільський напрям серед української інтелігенції поступово вимушений був зійти зі сцени. Політична агітація збудила народ, він вийшов на численні мітинги-віча.

Головне, що свідомість українства з ідеологічного чинника де­далі більше переходить у практичну площину. Культурно-полі­тична думка кличе до дії, до визволення. Відкритими виступами заявляють про себе радикально-демократична партія, селянська спілка, народна, соціал-демократична. Це проявилось у бойкотуванні виборів до Думи та під час відкриття пам’ятника І. П. Кот­ляревському 30 серпня 1903 р.

Україну в І Державній думі представляли 40 депутатів. Було створено українську парламентську громаду.

Український центр у Петербурзі підготував Декларацію про автономію України і мав оголосити її на засіданні Думи. Але Дума, яка проіснувала 72 дні, була розпущена, а автори декларації потрапили до тюрми. У ІІ Думі Україну представляли 47 депутатів. Це вже були менш досвідчені українські діячі. Але ця парламентська група, як і попередня, заснувала свій друкований орган під назвою «Рідна сторона». Швидко були підготовлені законопроекти про автономію України, про місцеве самоврядування, українську мову в суді, школі і церкві, але проіснувавши 103 дні і ІІ Дума була розпущена.

Настав для української культури час жорстокої реакції. Але це ще більш посилило політичну українську діяльність. 1908 р. створено Всеукраїнське об’єднання «Товариство українських поступовців», яке відстоювало конституційний парламентаризм і автономію України. За практичну роботу взялись усі партії і рухи.

Вимога автономії України в платформах багатьох партій і об’єд­нань ставилася лише як перший крок до повної самостійності. Це була теза, продиктована практичними розрахунками, яка давала змогу деякий час уникати переслідувань. Адже царський уряд розумів, що автономія України — справа часу. Прем’єр-міністр Столипін заявляв: «Українці хочуть відділення України в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами і консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою і своїм власним військом» [4, с. 322].

Через кілька днів після зречення царя Миколи ІІ в Києві була створена Центральна Рада. Це сталося 17 березня 1917 р. Вона існувала поряд з комітетом Тимчасового уряду і Київською радою робітничих і солдатських депутатів.

Ці три сили вестимуть тривалу боротьбу, сповнену компромісів і суперечностей. Політичну ініціативу в цьому виявило Товариство українських поступовців, соціал-демократи, есери. Головою Центральної Ради заочно був обраний видатний український історик, професор М. С. Грушевський. До складу Центральної Ради ввійшли представники від різних партій та військових, робітників, студентів, кооперативних організацій, православного духовенства, ук­раїнського наукового товариства, Педагогічного товариства та ін.

Першими документами, які свідчать сьогодні про участь ук­раїнського руху в лютневій революції, є відозва Петроградського тимчасового українського ревкому від 2 (15) березня 1917 р., Ради Товариства українських поступовців 8 (21) березня 1917 р. та Української Центральної Ради від 9 (22) березня 1917 р.

У відозві «До українського народу» Центральна Рада констатувала: «Уперше, український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація з цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю».

Після жовтневого перевороту (7 листопада) в Петрограді в Україні події розвивались дуже складно. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат як могли протистояли Раді робітничих і сол­датських депутатів, де головну роль відігравали більшовики, діяв ще також військовий орган Тимчасового уряду — штаб Київського військового округу. По суті це вже було початком тривалої громадянської війни.

20 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила свій ІІІ Універсал.

Програма перебудови України, намічена цим документом, зачіпала всі сторони життя.

Розроблюваний земельний закон передбачав норму на кожне господарство в 40 десятин. Це мали вирішити Установчі збори. Більшовики використали момент, скасували земельну власність без обмежень. Більшовицький декрет про землю посіяв надію (як виявилось, дуже оманливу) у селян. Адже земля згодом, після зміцнення більшовиків, була підступно відібрана, а селянство, що вміло господарювати на землі, фізично винищене. Однак симпатії селян у той час були на боці того, хто давав землю.

Наприкінці листопада 1917 р. відбулись Установчі збори: українські партії мали 75 відсотків голосів, більшовики 10 відсотків. Однак Центральна Рада з ряду питань виявляла нерішучість, особливо з військових.

Україна залишилась без військової сили. На Україну посунули війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка та авантюриста-есера М. Муравйова (згодом розстріляного самими більшовиками). У цей час Муравйов, влаштовуючи криваві розправи над сільськими та міськими загонами самооборони (вільними козаками, призначення яких — боротьба зі злочинністю, анархією), ніс на багнетах радянську владу по Україні. Реальних сил, які б протистояли наступу, було дуже мало.

Хоробро бився курінь київських студентів та гімназистів під Крутами. Усі вони, майже діти, були порізані і пошматовані п’я­ними матросами. Їх прах покоїться сьогодні на схилах Дніпра біля Аскольдової могили.

Реального українського війська було недостатньо. Чимало українських полків не брали участі в бойових діях, багато селян (а агітатори попрацювали активно) чекали, що більшовики дадуть землю, і були нейтральні. Центральна ж Рада працювала в ці дні над законом про землю. Крім того, у Центральній Раді були всі соціалісти, а ліве крило відкрито підтримувало більшовиків, досить поміркованим був і В. К. Винниченко.

Під величезною загрозою 22 січня 1918 р. стікаюча кров’ю під муравйовськими багнетами Україна проголосила свій ІV Універсал.

Потрібно було відбудувати заводи і фабрики, установлювався контроль над виробництвом. На найважливіші товари оголошувалась монополія держави. Земля передавалась трудовому народу без викупу (але час уже був утрачений, і більшовицька агітація привернула увагу цим пунктом).

У першому параграфі Загальних положень Конституції УНР говориться: «Відновивши своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною».

Звертає на себе увагу мета, заради якої Україна стала незалежною. Ця мета — гарантія прав людини — громадянина України, охорона її культури і добробуту. Уже з перших слів нової конституції проглядає її демократичний характер, підвладність і громадян, і влади законові, підтверджувалось те, що культурно-історичні процеси в Україні розвивались на основі об’єктивних закономірностей, у руслі утвердження тих кращих цінностей, які продукувались світовою цивілізацією.

Титанічними були зусилля представників української наукової, технічної, освітянської та хліборобської інтелігенції, самого народу з розвитку культури, витворення ідеї парламентської держави, практичні кроки щодо її здійснення, звичайно ж, інтелігентськими демократичними методами.

Уперше український народ здійснив право на свою мову, свою культуру, будівництво національної освіти, розпочавши активну роботу в напрямі українізації школи, видавничої справи, формування національної державної інтелігенції, кадрової роботи.

1917 р. засновано Українську академію мистецтв. Професорами академії були художники — Юрій Нарбут, Василь та Федір Кричевські, Михайло Бойчук, О. Мурашко, М. Бурячек, А. Манєвич, М. Жук. Академія мистецтв започаткувала вищу мистецьку освіту в Україні. У Харкові, Одесі створено художні училища, промислові школи, деякі товариства художників ім. Костанді АРМУ (Асоц. революційного мистецтва України).

Товариство сучасних архітекторів творило національну архітектуру на основі бароко. Серед скульпторів цього періоду актив­но творили О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе, М. Тель­ман, А. Страхов, П. Вітович, М. Паращук.

Свою сторінку в історію української культури вписав і гетьман Скоропадський. За вісім місяців гетьманщини в більшості шкіл була введена українська мова. Побачили світ кілька мільйонів примірників україномовних підручників, створено національний архів та бібліотеку, що налічувала понад мільйон томів, два нові українські університети [2]. 1918 р. створено Національну академію наук, першим президентом якої обрано В.І. Вернадського, видатного українського вченого і філософа. Призначено перших академіків. Це В. І. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримсь­кий, М. Туган-Барановський, М. Кащенко, М. Петров, С. Смаль-Стоцький та ін. Усього 11 осіб.

У тоталітарній країні розвиток думки, культури був підпорядкований політиці, жорстокій політиці винищення культури, винищення інтелектуальної національної еліти. Політика нокаутувала і культуру, й економіку. Однак зусилля еліти спрямовува­лись на розвиток духовної культури. Ціною величезних утрат давався цей розвиток.

У цей час творив в еміграції видатний філософ, політик і культуролог Владислав Казимирович Липинський. Філософські і культурно-політичні погляди В. К. Липинського формувались не тільки на теоретичному ґрунті української історії, науки, культури, важливим чинником був вплив оточуючих його людей.

Уже після закінчення гімназії в Києві він, член української громади, глибоко відчуваючи себе українцем, іде вглиб шляхом національного самоусвідомлення, тим більш маючи перед собою такий чудовий приклад, як життя і науковий подвиг Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Пауліна Свєнціцького.

В. Липинський доводить, що об’єднуючою ідеєю під час будівництва української держави може бути саме ідея територіального (державного) патріотизму. Він усвідомлював її саме як єдність і солідарність усіх, хто мешкає на території України, незалежно ні від етнічного походження, ні соціально-класової належності. Україна — батьківщина для всіх її громадян і творити її мають усі спільними зусиллями. Ця ідея — прогресивний крок в нашому нинішньому культурно-політичному мисленні. Вона має стати об’єд­навчою, формуючи почуття любові до рідної землі, до рідної держави України. Адже наш народ України — це органічна і суспільна, і біологічна цілісність, яку сьогодні ми можемо називати українською нацією. У розвиток культури цієї нації має внести свою частку кожен етнос, який проживає на даній території. Тобто слід розуміти і сприймати життя нації в його розвитку, органічних переплетеннях і цілісності, а не в розмежовуванні, протиставленні.

Знамениті «Листи до братів-хліборобів» є апофеозом державного мислення В. Липинського. Тут він на основі світового політичного досвіду, аналізу ідей козацько-гетьманської демократії, окремих висновків Конституції Пилипа Орлика, ідей античних учених, а також ідей Т. Гоббса, Д. Локка, Ш. Монтеск’є визначає три варіанти, які можливі під час будівництва української держави:

· демократична республіка;

· диктатура охлократії;

· конституційна правова держава на чолі з гетьманом (монархом), або класократія.

Як Платон, Арістотель й інші мислителі, Липинський переконаний, що демократія — не найкраще державне влаштування. Адже все тут вирішується кількістю, а не якістю голосів виборців. Саму виборчу кампанію до демократичних парламентів уважає політичною бутафорією. В. Липинський необмежених прав не визнавав ні за народом, ні за монархом. Він відстоював завжди і скрізь підвласність закону всіх і кожного: народу, класу, монарха.

Як і Пилип Орлик, В. Капніст та західні представники конституційної монархії, він наголошував, що влада гетьмана, монарха чи іншого правителя має чітко регламентуватись законом, бути підвладною йому.

Чимало уваги приділяє В. Липинський питанням політичної культури. У це поняття він вкладає наявність рівноваги між політичною діяльністю і політичною наукою, уміння, спираючись у політичній творчості на наукові знання, політичний досвід, традиції, аналізувати політичні явища і процеси і приймати політичні рішення.

Запорукою побудови української держави він уважає єдність релігійну, територіальну, політичну, національну, організаційну.

Українськими патріотами для нього є всі, хто бажає створення державного і політичного співжиття України, виховує в собі громадянські, політичні якості, хто працює постійно, наполегливо виховуючи в молоді культурно-політичні державотворчі цінності. Кожен на своєму місці, у житті має проводити державотворчу політику, спираючись на гетьманські традиції, ураховуючи здобутки української демократичної, культурно-політичної думки.

Ідея синтезу культур і прагнень, ідея єдності всіх народів у лоні української держави (читай і іншої) дає українській нації притягальну морально-політичну силу.

«Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо» — ці слова вченого з «Листів до братів-хліборобів» сьогодні особливо актуальні.

Після 1924 р. розпочинається процес українізації. Старий більшо­вик Микола Олександрович Скрипник був рушієм українізації. Істо­ричні обставини привели до суперечності двох культур — між містом і селом. Місто представляв русифікований пролетаріат — укра­їнське ж село ставилось вороже до перебудов суспіль­ного життя.

У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якою керівна роль пролетаріату мала виявлятись у витісненні української культури російською пролетарською культурою.

Більшовицький лозунг культурної революції ґрунтувавсь на знищенні і російської, і української культур та створенні єдиної — пролетарської, потім перейменованої в соціалістичну (національної за формою, соціалістичної за змістом). На противагу цьому в Україні сформувався свій культурний центр, культурним процесом керували українці, які були у складі державного радянського апарату. Була вироблена власна культурна політика. Нею стала українізація. В освіті цю політику проводили керівники цієї ланки — Еллан-Блакитний, Гринько, Шумський, які підтримували і творили нову освіту.

Культурну політику більшовиків цього часу дослідники поділяють на такі періоди:

1917—23 — русифікації;

1923—32 — українізації;

1933 — совєтизації.

Коли не можна було подолати народ за допомогою зброї (повстанці — селяни гостро заявили про себе), політика русифікації змінилася українізацією: звертали увагу на мову, культуру, самобутність. Але це був лише тактичний хід. Висувався принцип вільної конкуренції культур.

«Зробити так, — говорив Зинов’єв, секретар Комінтерну, — щоб ніхто не міг запідозрити, ніби ми хочемо перешкодити українському селянину говорити українською мовою. За 10 років переможе та мова, що має більше коріння, яка є життєвіше, культурніше».

Декретом про українізацію 1 серпня 1923 р. вводились різні курси, атестація — обов’язкове вивчення мови, збільшено кількість українських шкіл, сталися зрушення у сфері театру і кіно. Це діяльність Леся Курбаса і О. Довженка. Було два культурні центри: Київ і Харків. У Києві — Михайло Грушевський, а також Микола Зеров — видатний літератор, провідник неокласиків, його твір «До джерел»; у Харкові — Микола Хвильовий (1893 р. н.), людина пристрасна, творча. Він відстоював духовну незалежність України, вважав, що Україна має рівнятись на психологічну Європу на чолі азійського ренесансу. Він закликав рівняти українську літературу на кращі європейські зразки. У 1926—1928 рр. було створено Вільну академію пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ. У Києві розвивається неокласичний рух у літературі — Микола Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Фи­липович. У цей час розпочинають активну творчу діяльність П. Ти­чина, В. Сосюра, А. Головко, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та ін.

У 1928—1933 р. нарком освіти М. Скрипник веде українізацію по-новому. У резолюції ВКП(б) від червня 1926 р. підкреслювався вільний розвиток української культури, усіх досягнень світової культури. Він проводить акції допомоги українцям Зеленого Клину, на Кубані, на Воронежчині та Курщині, у Казахстані.

У 1933 р. посилились репресії, розпочато наступ на українську культуру. Осуджуються такі ухили, як шумськізм, хвильовізм, волобуєвщина.

У 30-ті роки сфабриковано процеси СВУ, СУМ, розгромлено Українську академію наук.

45 звинувачених — академіки, професори, інженери, лікарі, науковці, письменники, студенти. Було засуджено і фізично знищено десятки тисяч людей, близько 2 тис. членів Спілки української молоді.

У мистецтві і літературі в цей час культивувався символізм, модернізм. Серед представників цих напрямів були і модерністи старшої генерації: Олесь, Вороний, Чупринка, Філянський.

З молодих символістів особливо виділявся Павло Тичина. Серед футуристів найяскравішим був поет Михайло Семенко.

Навколо журналу «Авангард» сформувалась група «конструктивних динамістів», яка виступала за європеїзм у літературній творчості.

30-ті роки для української культури були роками втрат, інтелігенція, творчі діячі винищувались морально і фізично. У листопаді 1937 р. в урочищі Сандормох розстріляно 1111 діячів україн­ської культури, в’язнів соловецьких таборів, серед них поети, художники, у тому числі й ректор КІНГу М. Л. Баран. Деяка частина інтелігенції змушена була прилаштуватись до умов тоталітарного буття. Етноцид, голодомор, надумані політичні процеси національну культуру і навіть свідомість народу загнали в підпілля.

Архітектура. Українська архітектура ХХ ст. вагомим внеском лягла в скарбницю української та світової культури. У зодчестві того часу панівним стилем в архітектурі і мистецтві був модерн (фр. moderne — сучасний, новий). Його принципи руйнували канони інших стильових напрямів, зокрема класицистичного, відкривались можливості для творчого розвитку на основі національних традицій. Митці часто ставали на позиції розуміння пре­красного в раціональному. Для споруд раціоналістичної спрямованості характерні витонченість, тендітність, графічність ліній, площинність фасадів. Митці ототожнюють прекрасне з легкістю, прозорістю, простором.

Раціоналістичний модерн спрощував і виявляв функції об’єкта в декорі споруди. Раціоналістичний модерн перетворював корисне у витончене.

На початку ХХ ст. в Україні творили такі видатні архітектори, як А. І. Бернардацці, Л. А. Владек, В. В. Городецький, О. Б. Мінкус, Ф. А. Троунянський, Ф. Н. Неструх, О. В. Кобелєв, П. Ф. Альо­шин, Е. П. Бродтман, О. М. Вербицький, В. О. Осьмак, О. М. Гінз­бург, К. Н. Рженішевський, О. Л. Красносельський, В. С. Скоробагатов. Майже всі вони працювали в стилі модерн, ведучи пошук пластичних можливостей нових конструкцій та матеріалів, виробляючи нову пластичну мову.

Раціоналістичні риси модерну найяскравіше проявлялись у творах О. М. Вербицького, яким властиві логічна закономірність архітектурного мислення, функціональна обґрунтованість об’єк­та, осмислення можливостей нових конструкцій, барвистість декору. Архітектурне вирішення фасаду житлового будинку на розі вулиць Рейтарської та Стрілецької в Києві приваблює чіткою пластикою фасадів, зручними еркерами різної форми, пропорцією вікон, ліпним орнаментом.

Професор Валерій Микитович Риков (1874—1942) — архітектор з великим творчим потенціалом. Близько 300 будівель зведено в Києві з його безпосередньою участю.

Одним з перших був будинок «Народної аудиторії» (нині вул. В. Воровського, де розміщується «Діпроцивільпромбуд»), споруджений 1909 р., модерн. Звертають на себе увагу балкони, вишукана ліпнина вікон, картуші, карниз.

Його творчості належать будинки на вул. Заньковецької, відбудова театру «Апалло», споруди на Саксаганського, 9, Шовковичній, 16, Франка, 17, будівлі Київської студії імені О. Довженка. Він проектує кінотеатр «Київ», проектує і здійснює надбудову будівлі нинішнього Нацбанку (було прийнято варіант, розроблений архітекторами О. Кобелєвим і В. Риковим). Творчість його була різностильовою. Він виховав цілу плеяду архітекторів, працював заступником голови Спілки художників України.

Яскравою спорудою раціоналістичного модерну є критий Бессарабський ринок у Києві (1909—1912) — проект архітектора Г. Ю. Гая за участю П. Н. Бобрусова. Площа споруди 3000 м², висота 30,6 м, вражає оголеністю конструкцій та інтер’єром, який майже не декорувався. Фасад будинку від Хрещатика оформлено декором з елементами народної творчості, надвіконня другого поверху прикрашає геометричний орнамент. Горельєфи «Селянин» та «Молочниця», які виконав скульптор Т. В. Руденко, органічно вписуються у фасад. Визначальними особливостями споруди є конструктивна виразність та природність матеріалів.

Комплекс КПІ побудовано в 1889—1902 роках за проектом архітектора І. С. Кітнер за участю О.В. Кобелєва, В. О. Осьмака, О. М. Вербицького, В. О. Обремського, Г. І. Реутова. Раціоналістичну спрямованість будівлі надає «цегляний» стиль. Композиційна побудова корпусів функціонально вписується в ландшафт дванадцятигектарного парку.

Раціоналісти підкреслювали залежність архітектурної форми від суспільних потреб, природну властивість матеріалу та розважливу ощадливість.

У стилі раціоналістичного модерну будували мости, башти, промислові будівлі. На базі творів цього стилю у 20-х роках сфор­мувався такий напрям, як конструктивізм та функціональний метод проектування.

У стилі неокласицизму збудовано в 1911—1913 рр. будинок Педагогічного музею (нині Будинок учителя) на Володимирській вулиці в Києві (архітектор П. Ф. Альошин). Його творчості належить і сучасне приміщення НАН України. У 1902—1905 рр. у сти­лі «ранній ренесанс» збудовано споруду Держбанку (архітектори О. В. Кобелєв та О. М. Вербицький).

У класичному стилі в 1897—1900 рр. за проектом В. В. Городецького збудовано споруду історичного музею.

У 1903—1906 рр. побудовано в Полтаві будинок земства (архітектори В. Кричевський, розписи інтер’єру С. Васильківського). Ця споруда (нині це Полтавський краєзнавчий музей) вражає особливостями українського модерну. За проектом архітектора О. Щусєва 1906 р. збудовано Троїцький собор Почаївської лаври (російсько-візантійський стиль).

Зразком неокласицизму є будинок філії № 1 Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та корпус бібліотеки університету ім. Т. Г. Шевченка. Основними течіями модернізму в мис­тецтві були символізм, авангардистські течії, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, імпресіонізм, абстракціонізм, імажизм, дадаїзм.

В основі мистецтва символістів лежав символ — засіб уникнення буденності, прагнення досягти ідеальної суті світу — краси.

1899 р. в Києві відкрито Міський музей пам’яток давнини і мистецтв (тепер Національний художній музей). Про українське мистецтво тоді і мови не могло бути, однак мистецтвознавці директор Н. Біляшівський, Д. Щербаківський, Ф. Ернст зібрали чудову колекцію творів української школи живопису. Були представлені твори Т. Шевченка, І. Рєпіна, В. Боровиковського, В. Тро­пініна, М. Врубеля, М. Ге, Г. Нарбута, М. Мурашка.

1929 р. в музеї було вже 110 тис. експонатів і бібліотека в 40 тис. томів. У наш час у музеї зберігається 20,5 тис. експонатів.

Серед українських архітекторів слід виділити Д. Дяченка, К. Жукова, С. Тимошенка, А. Добровольського, Л. Катка, Я. Крас­ного, О. Власова, О. Заварова.

1904 р. за проектом архітектора Роберта Марфельда збудовано «Замок Річарда» (Андріївський спуск, буд. № 15). Розпочинав будувати відомий підрядник Дмитро Орлов, завершувала будівництво його вдова.

Кожен з напрямів мистецтва, архітектури має свої особливості. Для імпресіонізму, наприклад, це передання суб’єктивного враження художніми засобами, асоціативність, гра кольору і звуку, складна метафоричність.

Для експресіонізму — це нервова емоційність, символіка, ірраціо­нальність, гіперболічність, відсутність барв або контрастів.

Для сюрреалізму характерне спирання на підсвідомість людини, синергетичність, запис першого, що прийшло в голову, і викликаних цим асоціацій, це психічний автоматизм, який має за мету реально відобразити функціонування думки (Андре Бретон).

В українському авангарді окремою постаттю стояв скульптор кубофутурист Олександр Архипенко (1887—1964). Живучи і працюючи за кордоном, він здобув світове визнання.

Українська скульптура ХХ ст. представлена такими іменами, як Ф. Балавенський, М. Гаврилко, І. Кавалерідзе, Г. Кузневич, М. Па­ращук, В. Климов.

Нещодавно на Михайлівській площі в Києві відновлено пам’ят­ник княгині Ользі. Автор проекту монумента, установленого 1911 р., скульптор І. Кавалерідзе. Художнім керівником робіт був Ф. Балавенський, архітектор ансамблю В. Риков. Статуї княгині Ольги (висота 9 м), Св. Кирила і Мефодія виконав І. Кавалерідзе, апостола Андрія Первозванного — П. Сніткін. Творчості Івана Кавалерідзе притаманні новаторські пошуки.

Для серії скульптурних портретів діячів культури (В. Стефаника, С. Людкевича, І. Франка, М. Лисенка), виконаних М. Паращуком, характерні імпресіоністичне мислення, світлотіньові ефекти.

Скульптор І. Севера став родоначальником високохудожньої реалістичної пластики. Його твори «Філософ», «Молодий Шевченко», «Коперник» сповнені особливою внутрішньою експресивністю.

Музична культура. ХХ ст. збагатило українську музичну культуру чудовими творами К. Стеценка (1882—1922), М. Леон­товича (1872—1921), Ф. Вериківського, В. Верховинця, М. Вілен­ського, П. Демуцького, П. Козицького, К. Данькевича, А. Кос-Анатольського, В. Косенка, Б. Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л. Ревуцького, Я. Степового, А. Філіппенка, А. Што­гаренка, М. Скорика, Л. Колодуба, І. Шамо, Є. Станковича, Л. Дич­ко, Ю. Рибчинського, І. Кириліної. Великий вплив на розвиток музичної культури та музики мало професійне музичне мистецтво ХІХ, ХVІІІ ст., попередніх поколінь, музична пісенно-фольк­лорна творчість, етнографічне музикознавство.

Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька, О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко, З. Гайдай, І. Паторжинський, І. Козловський, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Л. Руденко, А. Солов’яненко, Д. Петриненко та О. Гришко, майстри сцени О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, Ю. Шумський, В. Доб­ровольський та ін. Світову славу здобув Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України ака­деміка А. Авдієвського, капела «Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського, Український державний симфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л. Ященка, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».

Явищем в українській культурі періоду Першої світової війни були стрілецькі пісні, які спирались на народні та козацькі традиції.

Музичне мистецтво розвивалось у різних жанрах і стилях, незважаючи на тоталітарний тиск. Це і традиціоналістські, і авангардистські течії (експресіонізм, конструктивізм).

Чимало діячів музичного мистецтва зазнали переслідувань, були страчені. Протягом тоталітарної доби формувались дві культури (офіційна на засадах соціалістичного реалізму і паралельна, яка будувалась на засадах естетики протиставлення).

Пісні сучасних композиторів В. Івасюка, І. Білозіра справді стали народними. Подіями музично-пісенного мистецтва є фестивалі ук­раїнської пісні та музики, конкурси хорів, огляди творчості самодіяльних митців, українські міжнародні музичні фестивалі.

Значних успіхів досягла українська естрадно-пісенна творчість, широко відомі імена співаків Н. Яремчука, Т. Петриненка, П. Зіброва, С. Ротару, І. Бобула, С. і В. Білоножків, Т. Повалій, О. Білозір, І. Білик, А. Лорак та багато інших.

Українці еміграції також зробили значний внесок у розвиток української музичної і взагалі культури.

Українська музична культура несе високі духовні та естетичні цінності, є справжнім діамантом світового мистецтва. Вона ввібрала в себе і магію трипільських духовних вірувань, і засоби мозаїки Київської Русі, і дивовижність (химерність) українського бароко.

Українське театральне мистецтво ХХ ст. розвивалось при світлі таких зірок, як П. Саксаганський, Л. Курбас, М. Заньковецька, Г. Юра, І. К. Карпенко-Карий, М. Крушельницький, М. Куліш,
М. Садовський, С. Демченко, Р. Віктюк, А. Роговцева, Б. Ступка.

Видатною зіркою на небосхилі українського кіномистецтва був О. Довженко, автор фільмів «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград», які ввійшли до золотого фонду світової класики.

Його традиції продовжують Ю. Іллєнко, М. Мащенко та ін.

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Кра­сицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зро­били О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Ма­левич (1878—1935).

Дата добавления: 2015-05-09