Культура епохи відродження 9 страница

О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням.
К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.

Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павлен­ко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».

Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.

Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.

У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.

Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з космополітизмом.

Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.

Відбудовуючи промисловість, зруйноване сільське господарство, народ піднімав і культурне життя. Незважаючи на сталінський тоталітарний тиск, переслідування митців, поряд з формуванням класової культури пробивались паростки і загальнолюдського та національного гуманістичного світорозуміння в мистецтві і літературі. Збройний опір національно-патріотичних сил у Західній Україні тривав до початку 60-х років.

«Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чимало літературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське літературознавство», «Український історичний жур­нал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них Л. Кос­тенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та ін. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.

Розвивалась українська музика, створено ряд оперних творів, відродилась українська пісенна творчість. Любов’ю народу користуються і сьогодні оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Корейка, пісні О. Білаша, П. Майбороди, І. Шамо, А. Філіппенка. Відродилась українська пісня, заявили про себе ряд чудових співаків і співачок: Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Ю. Гуляєв, С. Козак, М. Стеф’юк, Є. Мірошничен­ко, А. Солов’яненко та багато інших.

У складних умовах денаціоналізації українське кіно прагнуло до самобутності, проникнення в глибини народного життя. Здобули популярність фільми І. Савченка, С. Параджанова «Тіні забутих предків», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», фільми В. Івченка, «У бій ідуть одні старики» Л. Бикова та «Кам’яний хрест» Л. Осики, фільми І. Миколайчука, М. Мащенка та інших.

В умовах перебудови в українській культурі стали відроджуватись засади демократії, національних та загальнолюдських цінностей, гуманізму і цілісного екологічного світорозуміння.

Література

1. Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. — М., 1989.

2. Базилевський В. Холодний душ історії // Дніпро. — 1996. — № 1—2.

3. Введение в культурологию / Под ред. проф. В. А. Сапрыкина. — М., 1995.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. — К.: Глобус, 1992. — Т. 2.

5. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.

6. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. — К., 1994.

7. Історія українського мистецтва: У 6 т. — К., 1967.

8. Касьянов Т. Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х рр. — К., 1995.

9. Культурна політика України. — К., 1995.

10. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация исскуства. — М., 1991.

11. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

12. Українська культура. Історія і сучасність / За ред. С. О. Черепанової. — Л.: Світ, 1994.

13. Учебный курс по культурологии / Под ред. Г. В. Драча. — Ростов-на-Дону, 1996.

14. Учення Сергія Подолинського і цивілізаційна еколого-економіч­на перспектива: Матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 150-річчю від дня народження С. А. Подолинського. — К.: КНЕУ, 2000.

НОВА СОЦІОКУЛЬТУРНА
РЕАЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ

1. Соціокультурні модернізаційні трансформації.

2. Формування нової соціокультурної реальності та її риси.

3. Національна культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності.

Соціокультурні модернізаційні трансформації. Розвиток ук­раїнської культури постійно відбувається в умовах несамостійності її соціального і державного становища, що стримує її поступ і призводить не тільки до неповноти її структури (І. Дзюба), а й до накопичення не реалізованої культурної напруженості.

Разом з тим з кінця XIX — початку XX ст. українська культура потрапляє в поле світових могутніх течій модернізаційних процесів, які продовжуються і до сьогодні і які суттєво трансформують її зміст, а у 20-х роках зумовили її злет світового значення, особливо у сфері мистецтва, який називають «зоряним часом української культури».

Виходячи з цього, сучасний стан української культури може бути зрозумілим з урахуванням специфіки модернізаційного про­цесу в Україні в цілому на тлі світових культурно-трансформа­ційних змін.

Основою теорії і практики трансформаційно-культурних перетворень є теорія модернізації. Практика ж модернізаційних змін пов’язується з просвітництвом, індустріалізацією, відходом від традиційного суспільства. Подальший соціальний розвиток пов’язаний з переоцінкою цінностей модернізму на початку XX ст. і формуванням постмодерністичних тенденцій, які одні автори вважають спадкоємними модернізму, а інші їх запереченням.

Ці процеси відображаються в новій соціокультурній реальності, яка складається сьогодні в Україні.

Відповідно до українських умов такими особливостями транс­формації є насамперед незавершеність одних модернізаційних процесів і накладання на них інших, різних за своєю природою, що породжує ефект їх суперечливого існування, а іноді й симбіозу. Так, процеси незавершеної дореволюційної модернізації змінюються радянською соціалістичною модернізацією, іншою за змістом, характером і соціальною спрямованістю, яка теж не досягла своєї мети і була перервана особливим періодом перебудови як проміжної експериментальної форми, у якій деякі елементи культури капіталістичного суспільства використовувались для оновлення соціалістичних цінностей.

Сучасний перехідний період трансформації українського суспільства і його культури характеризується різноголоссям доволі стійких утворень соціалістичної культури, відтворенням коренів етнічної культури, кристалізацією нового рівня національно-культурної самосвідомості, сучасними явищами модернізаційної культури західного штибу, освоєнням глобалізаційного культурного простору, навальним нарощуванням зросійщення, яке оперативно відповідає новим модернізаційним потребам, бо часто задовольняє їх творами більшого тиражу, а іноді і якості, ніж українські. Як уважає І. Дзюба, «маємо концентрований зовнішній тиск задля забезпечення наслідків русифікації та їх поглиблення» [4]. Нові глобалізаційні виклики значною мірою викривлюють, не на користь українській національній культурі, світо­вий культурний простір, співвідносячись з постмодерністськими тенденціями, які проявляються в інформатизації, нових напрямах розвитку мистецтва, принципах культурної творчості, новій науковій методології, поліфонії культур у межах тривалого історичного часу.

Разом з тим форсована глобалізація супроводжується західним «культурним імперіалізмом» значною мірою американського зразка. Очевидно, слід погодитись з думкою відомого культуролога І. Дзюби, який уважає, що «глобалізацію — в цьому специфічному значенні — можна розглядати як «капіталістичну» альтернативу комуністичній ідеї інтернаціоналізму, з тим, однак, що остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичний зміст» [4, с. 9].

У сучасній науці викристалізувались в основному дві моделі модернізації: вестернізація і «наздоганяюча» модель. Перша модель характеризується переходом від традиційного суспільства до сучасного шляхом прямого перенесення структур, технологій і способу життя західного суспільства і характеризується корінними змінами в усіх сферах суспільства. Проте ця модель виявилась неефективною і призводила до руйнації національної культури.

«Наздоганяюча» модель модернізації, яка ґрунтується на організації громадян з метою індустріалізації суспільства, виходить з настанови, що Захід стоїть на місці, не враховує зростаючого динамізму цього суспільства. Як стверджує В. Т. Федотова, країни СНД у перехідний період припускаються помилки:

1) заперечуючи і руйнуючи минулий досвід, у тому числі минулих модернізацій (радянський період);

2) продовжуючи орієнтуватися на «наздоганяючу» модель модернізації;

3) забуваючи, що Захід їх до кінця не прийме, бо вони інші;

4) ігноруючи те, що і Захід починає змінюватись, і наздоганяти вже буде нікого.

Досвід країн Південно-Східної Азії показав, що вони (особливо Японія і Таїланд) відмовились від двох охарактеризованих вище моделей модернізації, зробили стрибок, використовуючи західні технології (та досягнувши їх рівня) і спираючись на власні соціокультурні основи, які донедавна вважалися перепоною до модернізації.

У результаті було здійснено не просто перехід до західної сучасності, а досягнуто конкурентоспроможності з західним світом, що зумовило зближення антагоністичних рис традиційного і сучасного суспільств. Очевидно, цей досвід може бути використаний Україною. Однак перспективнішою видається орієнтація на концепцію постіндустріального інформаційного суспільства, в основі якої лежить постмодернізм як форма подолання суперечностей модернізації, переорієнтації сучасності на глибший її зв’язок з минулим і майбутнім, традицією та інновацією. Водночас унаслідок притаманної цьому процесові глобалізації виникають загрози і ризики щодо розвитку національної культури, зниження її ролі і функцій.

Зростаючий мультикультуралізм не тільки породжує можливі культурні конфлікти, а й нові можливості для поступу національної культури, однак в тому разі, коли модернізаційні зміни супроводжуються попередньою підготовкою ментальності до них з метою забезпечення одночасного виходу не тільки на національну, але й на планетарну ідентичність.

Формування нової соціокультурної реальності та її риси. Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим еволюційно назрілі перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи, відбуваються бурхливо, «вибухово».

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордоном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та ін.).

Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємнос­ті тих перетворень та тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них у першу чергу слід віднести ті, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямів.

Відбувалось «розхитування» традиційних критеріїв оцінки ху­дожніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію «ідейності».

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в УРСР), які мали позитивні наслідки. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили у сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національ­ній основі, тих тенденцій і напрямів, що склалися в період «перебудови», доповнились широким андеграундом — напрямами мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, залежно від умов) упорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. Водночас стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечливих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу «порядок-хаос». Модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспільствах утрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення еталонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти «культурне» і «некультурне». Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, у ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов’язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть ХХ ст.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоча б описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

Основою всіх змін у суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Відбувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, установлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. Ці суперечності спричиняють нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо рані­ше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.

Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяльності, утрату напряму дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в переважно західному напрямі (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать цінності і норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку української культури мало осягнення її природи і продовжуване з часів «перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна позначити терміном «деідеологізація культури». Обговорення даної проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло утвердженню погляду на культуру як самодостатній, іманентний, природно-історичний феномен.

Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, привело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, багатоманітності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її природі, відбувається поступове зростання самостійності розвитку культури в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури сприяють зростанню ступеня свободи в діяльності культурних закладів та множинності напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури.

Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, а також інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого населення. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової комунікації, у єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв’язок з традиціями, настанови щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні.

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше блокувались чи заборонялись. З’являються незнані раніше суб’єкти культури, діяльність яких пов’язана з недержавними формами культурно-дозвільної діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів тощо), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками — суб’єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов’язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені, або перебували в «шухлядах»), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З’являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли, такі як М. Грушевський, Є. Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер дедалі більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв’язку з різноманітністю змін і впливів у культурі загальна її структура залишається не усталеною. Це дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов’я­заною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій, створених на громадських засадах (наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій.

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірно більших масштабів. Ідеться про чинник релігії і вплив західної культури та культури української діаспори.

Відомий науковець і громадський діяч І. Дзюба поставив проблему неповноти структури української культури, уважаючи її послабленою, особливо за рахунок недостатнього побутування мови. Структурна неповнота української національної культури вочевидь виявляється у втраті традицій містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя поколінь. Водночас і проведене відмежування церкви від народу було протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української культури. Церква є не лише світоглядно-конфе­сійним феноменом, а й суспільним, бо з нею пов’язані певні зміни в поступі нації. Пов’язана з церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, а й значною мірою формує духовний контекст культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного розуміння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва. В. І. Вернадський відносив церковно-релігійне життя етносу до «надбань національної культури» і ставив його в один ряд з організацією народної освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного світогляду й утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна надчуттєва віра в надприродні явища (екстрасенсорика тощо).

За умов певного духовного вакууму, який склався в перехідний період, формується потреба в релігії як в етноформуючому і культурно-утверджуючому чинникові, які сприяють гуманізації соціальних відносин, відтворенню культурної традиції.

Водночас відповідно до загальних світових модерністичних тенденцій для України у зв’язку зі зростанням ролі пріоритетності релігійного вибору особистості характерним стає еклектизм, який все повніше проявляється у формі політеїстичності. Вона стає можливою з огляду на зростання кількості не тільки протестантських, а й інших конфесій, поширення яких значно обмежує вплив православ’я, яке недостатньо адаптується до нових умов і, певною мірою, втрачає свій вплив на суспільство.

Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських і соціологічних досліджень, у тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії). Нові реалії потребують і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури України, 68 % уважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників.

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними вимірами-специфічностями цілого комплексу релігій у їх змаганні і поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення релігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові національної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів супроводжується певним посиленням релігійного плюралізму в широких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і потребує уточнення основ методології наукового дослідження.

Дата добавления: 2015-05-09