Сучасна культура 7 страница

Артемій Ведель (1767-1808) - композитор, хоровий диригент, співак (тенор), скрипаль, педагог - увійшов в історію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хорову музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Багато творів композитора не дійшли до нашого часу. Нам відомі близько ЗО хорових концертів, серед них - «Доколе, Господи...», а також частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо».Діапазон концертів А. Веделя - від скорботних до урочисто-величальних. Його музика вирізняється експресивністю мелодики. Особливо запам'ятовуються виразні тенорові соло - драматичні декламації імпровізаційного характеру, споріднені з українськими думами.Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика його прекрасної «Херувимської»1 близька до української народної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. Яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, відображувала гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найновіші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями.В історію світової культури Д. Бортнянський увійшов як реформатор церковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них - дві літургії, хорові концерти для одного та двох хорів (чотириголосні та восьмиголосні). Стилеві майстра притаманні інтонаційне багатство, оригінальність прийомів поліфонічного письма, стрункість форми. і Французький композитор Гектор | Берліоз, вражений високим професіоналізмом Д. Бортнянського, так писав про його концерти у виконанні Петербурзької придворної капели:Крім хорової музики Д. Бортнянський написав кілька опер, «Концерт для чембало з оркестром», «Концертну симфонію», сонати для клавесину, квінтет, тобто започаткував в українській музиці низку камерно-інструментальних жанрів. Створені на італійські лібрето опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» ставилися у театрах Венеції.Значний вплив справила творчість Д. Бортнянського на західноукраїнських композиторів XIX ст. Його хорова музика і досі звучить у багатьох країнах світу.В одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка - Єпископальному Соборі святого Івана Богослова стоїть єдине в світі скульптурне зображення Д. Бортнянського. Його встановлено поряд з 11 іншими скульптурами найвидатніших авторів церковних творів - Давида, автора псалмів, св. Цецилії, покровительки церковної музики, св. Григорія Великого - папи Римського, що запровадив григоріанський хорал, європейських композиторів Дж. Палестріни, Й. Баха, Г. Генделя та ін.

49. Роль Мазепи в розвитку української культури. Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні. Його батько, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського, мати, Марія-Магдалина, втративши чоловіка, віддалася громадським та церковним справам (ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря). Гетьман знав польську, латинську, італійську, німецьку мови, «досить міцно» татарську. Любив, відвідуючи Київську академію, промовляти перед академіками «мовою Тіта Лівія та Ціцерона». Був пристрасним бібліофілом, мав багату бібліотеку: дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи…Оскільки Мазепа у свій час навчався в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї.В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої й владі.Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об’єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об’єднаною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.З ім’ям Мазепи пов’язана велика кількість кам’яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку.

50. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури в ХІХ ст. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави.Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст.Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло.Літературна мова ледь жевріла в цер-ковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська,у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорськамови.Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти:політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ,близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України —самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, аостаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М.Карамзіна.На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, народність"виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIXст.Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідеюслов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури,духовного розвитку.Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII —початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В.Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К.Юркевич та ін.Так само поезія великого Тараса "перевернула свідомість" багатьохмолодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст,проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутнійпоштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчогомистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливістьукраїнському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст.розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджуєсвою соборність у царині духу, культури насамперед.В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди:50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртуванняінтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька","Хата"). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в ЗахіднійУкраїні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської "Громади".У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло "хлопоманство", поширене серед студентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й української культури, викликаючи шалений спротивтросійських офіційних властей.На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якомузаходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків ходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиківҐалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкувалисятвори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А.Жемчужникова і О. Сєрова.Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад,виданням у 1863р. Після цього указу булавидана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів,української дитячої літератури, скасування української преси і т.д.Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність,оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю своюнездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднаннямнавколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О.Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом нелише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох іншихєвропейських народів.

51. Процес становлення національної самосвідомості. Етапи національно - культурного відродження в Україні. Радимо спочатку з'ясувати питання, що ж таке національна самосвідомість. Її можна визначити, як певну сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на підставі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності.В епоху феодалізму для людей найважливіше значення мали правові, станові, релігійні відмінності, але в переломний період кінця XVIII - пі XIX ст., період Великої французької революції, вони втрачають своє значення. Одночасно йде процес формування нової системи цінностей, в основі якого лежить етнічна приналежність.Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв.Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.Історик Петро Симоновський у своїй праці "Короткий опис про козацький малоруський народ та його військові справи", виданий у 1765 р., відразу після ліквідації Гетьманщини, намагався обґрунтувати ідею козацької автономії. У 70-80-х роках XVIII ст. в полемічній поемі "Розмова Великоросії з Малоросією” С.Дівовича, а також в "Топографічному описі Чернігівського намісництва” О.Шафонського підкреслюється самобутність української історії. Початок українській етнографії поклала робота Григорія Калиновського "Опис весільних українських обрядів", що вийшла у 1777 р.Переломним моментом у розвитку української мови та літератури була публікація в 1798 р. поеми "Енеїда" І.Котляревського, яка була написаназвичайною на той час народною мовою. Формуванню національної самосвідомості сприяв створений в кінці XVIII - на початку XIX ст. Визначний політичний трактат "Історія русів". На основі різноманітного історичного матеріалу невідомий автор проводив думку про те, що: а) народ України - безпосередній і єдиний нащадок давніх русів; б) що Україна з найдавніших часів постійно мала свою автономію. Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою.Не припинялися також спроби перейти до практичного втілення цього завдання. Ще в 1791 р. полтавський дворянин Василь Капніст їздив до Берліна І вів переговори з міністром закордонних справ Пруссії Герцбертом про можливість підтримки королівством повстання проти Росії.На початку XIX ст. виникають перші таємні українські організації, що створювались у формі масонських лож. Спочатку завданням масонства було внутрішнє вдосконалення людини, але поступово організації "вільних мулярів" (так з французької перекладається назва франкмасонів) набувають політичного характеру. У 1818р. Михайло Новиков створює в Полтаві ложу "Любов до істини", до якої входили І. Котляревський, В.Тарновський, В. Лукашевнч. Окремі українські ложі виникають також у Крем'янці та у Вишнівці на Волині. В інших масонських ложах переважали поляки.Не задовольнившись діяльністю масонських організацій, один із членів полтавської ложі В.Лукашевич з 1819 р. розпочав створення таємного Малоросійського товариства Метою нової організації мало бути досягнення Україною самостійності в союзі з Польщею. До однодумців Лукашевича належали українські дворяни Василь Тарновський, Петро Капніст, Семен Кочубей, Олександр Величко, Іван Котляревський, представники інтелігенції - викладачі Ніжинської гімназії Микола Білоусов, Казимир Шапалинський, Семен Андрущенко. Для пропаганди ідеї товариства Лукашевич склав "Катехізис автономіста". Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Хоч Малоросійське товариство не змогло виробити чіткої програми дій, його діяльність свідчила про активізацію національного руху в Україні.У 1826 р. Лукашевича було ув'язнено в Петропавловській фортеці у Петербурзі, після чого до кінця свого життя він прожив у своєму маєтку під наглядом царської охранки. У 1830 р. викладачі Ніжинської гімназії Білоусов, Шапалинський і Андрущенко, на яких надійшли доноси до жандармерії, позбавлені права викладання і вислані.Репресії царизму не могли зупинити розвиток українською національного руху. У цей час багато представників передової інтелігенції активно працюють над дослідженням української історії, етнографії у Харківському та Київському університетах. Серед них - І.Срезневський, М.Костомаров, М.Маркевич.Українська література перетворюється на могутню силу формування національної самосвідомості завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка. У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції під назвою "Кирило-Мефодіївське братство". Засновниками братства були історик Микола Костомаров, чиновник канцелярії Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Крім засновників до братства увійшло ще 9 чоловік: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Опанас Маркович, Олександр Тулуб, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков.Програма кирило-мефодіївців була розроблена у двох документах "Книзі буття українського народу" та "Статуті Кирило-Мефодіївського братства". Найважливішими завданнями братство вважало визволення слов'ян від самодержавного гніту, ліквідацію кріпацтва, станів та об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, де кожен народ має свою державність - Річ Посполиту. Українському народові відводилась месіанська роль першого, хто покличе всіх слов'ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов'янської федерації. Саме українська національно-визвольна ідея відрізняла програму кирило-мефодіівців від схожої на неї в цілому програми Товариства об'єднаних слов'ян.В тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко - шлях повстання і повалення царизму. Братство підготувало ряд відозв: "Брати українці!", "Брати великоросіяни і поляки!", у яких народи закликалися до боротьби за своє визволення. Члени братства займалися пропагандою своїх ідей, гуртували однодумців, намагались поширювати освіту серед народу.Але в 1847 р. за доносом одного із студентів кирило-мефодіївці були заарештовані. Якщо представників поміркованого крила та організації покарали порівняно легко, то з радикалами повелися суворіше: Шевченко був відданий у солдати на 10 років, а Гулак ув'язнений на 3 роки.Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає, по-перше, в тому, що не була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; по-друге, братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., що має відносно різні за змістом етапи: а) національного відродження (1917—1933 рр.)ї б) тоталітарного панування "соцреалізму" (1933—1956 рр.); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У І Універсалі Центральної Ради сутність національного відродження було визначено словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу й тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Ідеологи та організатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як залучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію пролетаріату". Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням найкращих сил творчої інтелігенції. "Розстріляне відродження" — під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х рр.) у історії української культури XX ст. був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, демократичну, народну" з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з другого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали принаймні два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше ніж половину членів та кандидатів у члени Спілки письменників України.Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70—80-ті рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською культурою. Пошук власних, національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності й культури. її розвиткові сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, трохи поліпшилася мовна ситуація, зокрема, було перевидано "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблено деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи. У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап у історії української культури XX ст. органічно пов'язаний із відродженням національної державності.

Дата добавления: 2015-05-09