Українська радянська культура другої половини ХХ ст

У першій половині 50-х рр. в Україні панує ждановщина. Контроль над творчими процесами в галузі культури посилюється, придушуються національно-визвольний рух та будь-які прояви української самостійницької ідеї. Як наслідок, паростки відродження української культури після війни були придушені, розвиток науки, літератури і мистецтва в країні – загальмований; літературна критика перетворилася на засіб утримання митців у рамках офіційої ідеології. Радянська культура ізольована від надбань західної культури.

В освіті відбувається поступове відновлення після війни, з усіма відповідними проблемами – нестачею підручників, вчителів, шкіл. 1953 р. відбувся перехід до обов’язкової семирічної освіти. Освіту заідеологізовано.

В науці відновлюють роботу науково-дослідницькі установи, зміцнюється матеріально-технічна база, зростає науковий потенціал. Лисенківщина керує наукою не з наукових доказів, а за допомогою ідеологічних штампів, що не дає існувати таким галузям науки, як генетика та кібернетика.

В літературі через «ждановщину» - складні часи. Л. Каганович розгортає діяльність з боротьби з «українським буржуазим націоналізмом», жертвами якої стали А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Яновський, Остап Вишня, В. Сосюра тощо. Незважаючи на надзвичайно важкі умови праці, письменники створюють високохудожні твори («Прапороносці» О. Гончара, роман М. Стельмаха «На нашій землі», «Київські оповідання» Ю. Яновського, гумористичні оповідання Остапа Вишні тощо).

В мистецтві домінує воєнна тематика, основна продукція носить революційно-патріотичний характер. Діють такі художники, як М. Глущенко, М. Дерегуса, О. Шовкуненко та ін. Обов’язковою стає оспівування успіхів соціалістичного будівництва.

В умовах десталінізації 1956-1964 рр. культура і духовне життя в Україні розвивалися в позитивному напрямку. В освіті було проведено шкільну реформу, зросла кількість вузів, технікумів, профтехучилищ. Проведено русифікацію освіти при неухильному зменшенні кількості українських шкіл.

В науці розгортається науково-технічна революція. Розвиваються атомна енергетика, космонавтика, хірургія.

Літературний процес цього періоду реабілітує українських поетів та письменників О. Олеся, М. Вороного, В. Еллана-Блакитного, Г. Косинку, В. Чумака, О. Досвітнього та ін. Літературне життя пожвавлюється, виникає ціла плеяда молодих авторів-шістдесятників (В. Симоненко, Л. Костенко, М. Руденко, Д. Павличко, В. Вінграновський, Ю. Мушкетик, І. Драч та ін.).

Мистецтво збагачується новими музичними творами С. Людкевича та ін., плідною працею композиторів-піснярів О. Білаша, А. Філіпченка. Укр. художніки шукають нових форм творчості (М. Божій, М. Дерегус та ін.), а укр. скульптори представляють свої нові ідеї. Інтерес до театрального мистецтва зростає, створюються нові кінофільми (роботи О. Довженка «Антарктида», «Зачарована Десна», «Поема про море», «Українська рапсодія», В. Денисенка «Сон» та ін.).

У період загострення кризи радянської системи в освіті відбувається перехід до навчання за новими навчальними програмами. Помітне знецінення знань. Зменшується кількість шкіл з укр. мовою викладання, збільшується кількість навчальних профтехосвітніх закладів. На основі педінститутів створюються Донецький, Сімферопольский та Запорізький університети. Кількість студентів збільшується майже удвічі, але спостерігається невисока якість підготовки спеціалістів, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. Освіта політизується.

Незважаючи на складні умови і нестачу фінансування, вчені розвивають науку, видають свої наукові твори.

Література збагачується новими творами О. Гончара, М. Стельмаха, П. Загребельного, І. Білика, Ю. Мушкетика, Р. Іванченко. Незважаючи на ідеологічний тиск, продовжують працювати М. Руденко, В. Снегірьов, В. Стус, Є. Сверстюк, Л. Костенко та ін.

В кіномистецтві зароджується новий напрямок – «поетичне кіно». Укр. кіномитці плідно працюють: у світ виходять «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «В бій ідуть тільки “старики”», «Ати-бати йшли солдати» Л. Бикова, «Тревожний місяць вересень» Л. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука та ін.

В театральному мистецтві наявні позитивні зрушення, розвиваються усі жанри музичного мистецтва. В укр. образотворчому мистецтві розкриваються теми вітчизняної історії.

У перебудову в Україні відбувається національно-культурне відродження, укр. інтелігенція протестує проти русифікації (ІХ з’їзд письменників України у червні 1986 р.). 1989 р. створюється Інститут мовознавства АН УРСР, яке у 1991 р. перейменовано у Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Восени 1989 р. Верховною Радою УРСР приймається Закон «Про мову», згідно з яким укр. мова оголошена державною. Повертається історична пам’ять, видаються раніше заборонені українські письменники, розвивається укр. кінематограф (фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка та ін.), популярізуються твори, які відображають реалії навколишнього життя та історичне минуле укр. народу.

53 Українська література в діаспорі

Значний вплив на процес національно-культурного відродження зробила творчість письменників-представників української еміграції. Знаходячись за кордоном, вони все одно продовжували брати участь в українському літературному процесі.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897 – 1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, мистець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

У вірші «Доба» (1940) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу: «Щоб кріз дим і вогонь, мимо скреготу смерти, // Мов по трупах років, перекрочить добу, // Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий // Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу».

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчіть митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк – самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчіть споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Є. Маланюк відноситься до так званої «Празької школи», до якої також входять О. Лятуринська, О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, Л. Мосендз. Під цією умовною назвою об’єднана група українських митців, творчість яких припала на період між Першою та Другою світовими війнами. Творили вони переважно в Подєбрадах і Празі. Учасники групи не мали статусу чи програми; їх об’єднували спільні риси в творчості: історіософізм, націотворчий пафос, стильовий синтез у ліриці тощо. Під час Другої світової війни О. Теліга й О. Ольжич загинули, Є. Маланюк виїхав до Америки, і група перестала існувати.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906, з 1944 – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедічних знань, великий знавець української поетики і мови, він написав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо.

Літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття став Улас Самчук, автор трилогії "Волинь", роману "Марія". В своїх творах письменник шукає місце України у світі й шляхи її національно-культурного і державного становлення. Улас Самчук відомий як засновник і голова МУРу – Мистецького українського руху, об’єднання українських митців в еміграції, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб, переважно в Німеччині та Австрії. Об’єднання припинило свою діяльність у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни та неоднорідність емігрантського середовища; серед досягнень МУРу - досить широкого резонансу набула концепція «національно-органічного стилю» Ю. Шереха.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного (1907 – 1963 рр.). Він навчався в Київському художньому інституті, належав до літературного об’єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови») і «Сад Гетсиманський» (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманні глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів ХХ ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами ХХ ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.).

Спочатку до Німеччини, а потім до США від’їхав Василь Барка. Його творчості притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі. В поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. Василь Барка написав відомий роман про страхіття Голодомору – «Жовтий князь», за яким створено фільм «Голод-33».

Ще одне емігрантське об’єднання, утворене українськими еміграційними митцями, - Нью-Йоркська група. Вони мали спільні погляди на творчість як можливість найповнішого самовияву духовної індивідуальності митця. Вони орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиції та засвоєння нових течій у світовій літературі. Яскравими представниками цієї групи були Емма Андрієвська з Німеччини, Віра Вовк із Бразилії, Богдан Бойчук зі Сполучених Штатів Америки. Це об’єднання близьке за поглядами до шістдесятників.

54 Сучасна українська література

Під поняттям «сучасна українська література» розуміють процес розвитку українсько літератури, який здійснюється письменниками і поетами в період із середини 80-х рр. ХХ ст. і до останнього часу й виявляється в результатах їх творчої діяльності – художніх творах і навколомистецькій діяльності (формуванні літугруповань, проведенні різноманітних акцій, дискусіях про шляхи й перспективи розвитку вітчизняної літератури тощо). Оскільки творча робота митців відбувається «у нас на очах», то багато явищ, творів цього періоду ще не можуть бути осмислені, поціновані достатньо об’єктивно й позиція щодо них ще не може бути подана цілісно в усій складності їх взаємовпливів і взаємозв’язків, художньо-естетичної цінності. Але можна відмітити, що найбільше на СУЛ вплинули докорінні зміни в суспільному, політичному, економічному й значною мірою духовному житті України, яки стали наслідком поступового й цілком закономірного занепаду й самознищення тоталітарної системи та здобуттям України незалежності.

В умовах нових історичних реалій виникла необхідність переоцінки попередніх набутків у галузі літератури, з’явилась можливість повернути до читачів твори «заборонених» митців (представників Розстріляного Відродження, шістдесятників, письменників-емігрантів), підняти нові теми і проблеми, особливо націо- і державотворчого характеру, долучитися до передового світового літературного досвіду й «примірятися» до нього своїми надбаннями. Усе це в сукупності вплинуло на те, що для СУЛ характерна тенденція до ацентризму, тобто творення літератури, яку не можна «прочитати однаково», яка надолужує все те позитивне (урешті, як і негативне), що вже зробили світові літератури. У цілому ж ситуація, що складається нині в галузі української літератури, відповідає такої, що сформуваласья раніше в багатьох літературах світу й була названа «добою (епохою) постмодернізму». Постмодернізм характеризується тим, що «ставить під сумнів» наукову об’єктивність і можливість істинного знання, універсальність, всеохопність етично-моральних систем і принципів, «висловлює знедовіру» філософським і політичним побудовам, «руйнує» ідеології й «зневажає» ієрархії, «розвінчує» авторитети, «указує» на відносність усього, «визнає» рівноправність загальноприйнятного, центрального з унікальним, помежовим (марґінальним), відстоює плюралізм позицій і поглядів. В Україні початок епохи постмодернізму характеризується низкою специфічних ознак, зумовлених як «запізненням» його з’яви, так і особливостями історичної й культурної ситуації на теренах нашої держави. Витоки «укр. епохи постмодернізму» пов’язують із різними подіями: з появою перших постмодерністичних угруповань («Бу-Ба-Бу» та ін.) (1985); з Чорнобильською катастрофою, яка показала нікчемність людини й небезпечність надмірної віри людини в себе (1986); зі здобуттям Україною незалежності, коли став можливим вільний, плюралістичний розвиток суспільства, а отже, культури і літератури, і виникла необхідність «розвінчати» авторитети й міфи авторитарно-тоталітарної системи (1991). Постмодернізм 1) як ситуація існування культури й літератури, що характеризується багатовекторністю розвиткових шляхів, плюралізмом співіснуючих тенденцій, 2) як своєрідний спосіб осмислення світу, людини, культури і, нарешті, 3) як окремий потужний напрям, поряд з іншими в мистецтві й літературі – очевидний факт вітчизняного культурного сьогодення.

Суттєвою відмінністю «світового» й укр. постмодернізму є те, що: 1) «світовий» став в основному запереченням епохи модернізму, тоді як укр. більшою мірою підхопив, розвинув перервану тоталітаризмом у 30-ті рр. ХХ ст. модерну традицію і лише потім поступово почав заперечувати, перерастати її; 2) «світовий» не має «національної прописки», тоді як український – це постмодернізм національно забарвлений, що було зумовлено потребою ствердження національної ідеї в період посттоталітаризму; 3) «світовий» бореться, сміється над ідеями глобального характеру, тоді як український намагається найбільшою мірою знищити тоталітарну ідею та подолати «рецидиви» викривленої свідомості «постсовєтських» українців.

За часом входження в л-ру творців СУЛ можна виділити шістдесятників – когорту митців, що ввійшли в л-ру в часи хрущовської «відлиги» (В. Стус, знищений тоталітарною системою, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Р. Іваничук, які продовжували писати в часи «застою», Л. Костенко, яка пішла в унутрішню еміграцію), вісімдесятників (Ю. Андрухович, Н. Білоцерківець, В. Герасим’юк, І. Малкович, К. Москалець, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, О. Ірванець, М. Рябчук, Г. Пагутяк та ін.), частина з яких здійснювала «постмодерністську революцію», а частина – актуалізовувала немодерністські тенденції у вітчизняній л-рі, дев’ятдесятників (І. Андрусяк, Ю. Бедрик, С. Жадан, Т. Прохасько, Л. Демська, Р. Мельників, І. Лучук, Р. Скиба, Ю. Іздрик, Н. Неждана та ін.), для яких важливу роль відіграли поетичні та прозові антології «Молоде вино», «Тексти», «Іменник», Мала українська енциклопедія актуальної літератури, «Плерома», збірки критичних статей Є. Барана, В. Слапчука, І. Андрусяка, мемуари А. Кокотюхи і М. Розумного тощо; дев’ятдесятники не бояться експериментувати, відкидати традиційне, шукають нових форм і ідей; і покоління міленаристів (Сашко Ушкалов, Любко Декеш, Ірена Карпа та ін.), прикметними ознаками яких є творення л-ри виразно орієнтованої на молодіжну аудиторію. Загалом значна частина сучасних митців має фахові знання з мови й л-ри, що дозволяє їм свідомо працювати зі словом, відштовхуватися від добре відомого л-рного матеріалу, трансформувати, заперечувати тощо.

За належністю до напрямку чи течії сучасні митці відносяться до різноманітних груп: крім постмодернізму, наявні неореалізм, неомодернізм, неоавангардизм, «химерна проза».

Із літугруповань можна виділити як важливі: «ЛуГоСад», заснований 1984 року Іваном Лучуком, Назаром Гончаром і Романом Садловським, поезія митців якого характеризується чітким і послідовним застосуванням положень постмодернізму; «Бу-Ба-Бу», утворене 1985 року Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем, характерне уведенням в укр. л-ру постмодернізму в його яскравому вигляді; «Пропала грамота», існувавше з кінця 1980-х до початку 1990-х рр., - об’єднання Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня, видали збірку «Пропала грамота», х-рну пародійністю, іронічністю, змішуванням високого і низького, грою з формою й змістом при неабиякому ліризмі; «Червона фіра», утв. 1991 р. Сергієм Жаданом, Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком. На сьогодні тенденція до створення мистецьких угруповань занепала.

Популярна історична тематика з різноманітним характером подання матеріалу, активізовано жіночу (феміністичну) в цілому гендерну тематику, постає й раніше геть табуйовна еротична тематика, активно розвивається література фантастико-фентезійного, пригодницького, кримінального ґатунку. Популярізовано урбаністичну тематику.

Отже, як тематика, так і якість сучасних творів надзвичано урізноманітнилися, що свідчить про цілком закономірні процеси демократичного й плюралістичного розвитку в цілому.

Дата добавления: 2015-05-09