Тема 4.4. Політична культура в Україні

Українська політична культура на початку ХХI ст. може бути визначена як перехідна за змістом та складна за своєю внутрішньою структурою. Специфіка сучасної політичної культури зумовлюється особливим геополітичним становищем України, тривалим дистанціюванням громадян від влади, нерозвиненістю механізмів самоврядування та самоорганізації суспільства. На характер політичної культури завдали помітний вплив і знищення тоталітарним радянським режимом цілих соціальних верств (перш за все, української інтелігенції) та панування загальнообов’язкової комуністичної ідеології.

Аналізуючи процес еволюції політичної культури українського суспільства, необхідно відмітити, що за останні роки в Україні значно обновилися її структурні елементи: цінності, навички, орієнтації, методи та прийоми політичної діяльності.

Замість закритого типу культури, сформованого за роки радянської влади, поступово формується новий тип – відкритий, суспільство поступово звикає до політичного плюралізму, багатоманітності підходів щодо розв’язання гострих політичних проблем, відкритого висловлення свого ставлення до політичних інститутів. Стає нормою позитивна установка на засвоєння світового політичного досвіду, зростає почуття включеності України у світовий процес культурного розвитку.

Але взірці старої радянської політичної культури, трансформуючись у нову систему цінностей, також нагадують про себе у вигляді формального, відчуженого ставлення до офіційних політичних цілей, норм та інститутів.

Аналіз найбільш стійких політико-культурних орієнтацій і стереотипів, характерних для української політичної культури, дозволяє виділити такі її специфічні риси, як формування різних масових стихійно-демократичних і популістських орієнтацій, невизначеність політичних переваг громадян, помітна заміфологізованість культурно-політичного простору, збереження цілого масиву стереотипів та символів радянської політичної культури, а також помітне підвищення ролі регіональних політичних субкультур.

____________________________________________________________________

“На даний час спостерігаються дві тенденції... З одного боку, існує суспільна потреба, яка зараз посилюється в політичному розвитку особистості, в її активному включенні в політику, в зростанні її самосвідомості. З іншого боку, в наявності також гальмуючі тенденції, що виявляються в різних формах відчуженості людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень. Про першу з цих тенденцій свідчить зріст активності та інформованості особистості про політику, друга тенденція знаходить висвітлення в політичному абсентеїзмі громадян, їхній апатії та цинізмі, невірстві в офіційну політику. У боротьбі цих двох тенденцій відбувається становлення нових механізмів регуляції політичної поведінки та конституювання нового суб’єкта політики: людини активної, поінформованої, що приймає самостійні та відповідальні рішення”.

(С.О. Матвєєв "Політична психологія")

________________________________________________________________________________

Електоральна культура, як складова політичної культури, що представляє собою ті політичні орієнтації, що визначають позиції громадян у виборчому процесі – ставлення до виборів, партійну ідентифікацію, оцінку політичних подій, також містить в собі риси змішаного типу культури. Частина електорату, яка голосує за традицією, знаходиться під впливом політичної культури підданського типу, при цьому також відчувається значний вплив патріархальної культури, для якої властивий пошук лідерів, "батьків нації", помітні й елементи культури активістського типу з раціональним підходом до вирішення питання вибору.

На низький рівень політичної культури, що істотно гальмує процес формування правової держави, суттєво впливає регіональна неоднорідність українського суспільства, адже Україна є державою з сильно вираженими регіональними особливостями. Регіони України істотно відрізняються між собою за багатьма показниками: характером виробництва, соціально-територіальною структурою, етнічним складом, культурно-мовними особливостями, конфесійною приналежністю населення тощо. Відмінності в соціально-економічному розвитку регіонів та в їх культурно-історичних традиціях суттєво впливають на політичну свідомість населення, зумовлюючи пріоритет тих або інших суспільних цінностей та настанов.

З одного боку, можна відмітити явище культурного е тноцентризму (україно- або русоцентризму), коли переважно визнається лише одна з існуючих субкультур і заперечується будь-яка інша система цінностей.

З іншого боку, відмічається тенденція до розширення орієнтацій на взірці західної масової культури.

Отже, політична культура сучасної України має гетерогенний (або фрагментарний) характер, бо в її структурі функціонують утворення, які ґрунтуються на протилежних цінностях, орієнтаціях, продукують різну ментальність. В ній відсутнє поле домінуючої культури - спільні політичні позиції та орієнтації, що притаманні різним регіональним спільнотам. Немає спільного розуміння в українському суспільстві й національної ідеї. Фрагментарність політичної культури відбиває ситуацію розколу в сучасному українському суспільстві, його перехідний стан. Відсутність згоди між носіями різних субкультур відносно базових цінностей, ідеалів та цілей суспільства породжує підвищену конфліктність суспільства, соціально-політичну напруженість і нестабільність, становить серйозну перешкоду демократичним перетворенням, що відбуваються в Україні.

____________________________________________________________________

“Сучасна Україна являє домінування саме змішаної культури та відсутність яскраво вираженої "більшості" хоч якогось певного типу політичної культури. Це сталося в силу історичної долі, спільної для всіх країн колишнього СРСР, і неоднорідності давніх національних традицій, що формували дві рівноспрямовані тенденції – яскравої самобутності й активного відношення до світу (козацтво) і нівелювання своєї індивідуальності і зведення до мінімуму свого проявлення назовні (українське село в період спаду і після знищення козацтва). Позначена амбівалентність політичної свідомості в Україні дається взнаки до сьогодні: широко відома проблематика формування Україною ідеологічної та конституційної більшості”.

(С.О. Матвєєв "Політична психологія")

________________________________________________________________________________

Подолання регіональних суперечностей суспільного, утворення єдиного соціокультурного простору з прийнятною для всіх соціальних груп та спільнот системою цінностей та настанов вимагає цілеспрямованого впливу на суспільну свідомість, що можна забезпечити шляхом розробки загальнонаціональної програми політичної освіти, а також вирішення нагальних соціальних проблем, завдяки чому будуть створені сприятливі умови для виховання українського патріотизму і подолання істотних ментальних розбіжностей між населенням різних регіонів України.

Формування національної ідентичності, громадянське усвідомлення нації – одна з головних проблем, що постають сьогодні перед українською державою, адже діяльність влади у поліетнічних суспільствах повинна спрямовуватись на використання принципів плюралізму і консенсусу по відношенню не тільки до діяльності груп інтересів та політичних партій, а й до взаємодії різних культур. Культурна, мовна, релігійна, політична толерантність стосовно інших культурних систем стає головним критерієм цивілізованості стосунків між людьми, цивілізованості в політиці. Саме вона є сьогодні найважливішою передумовою цивілізованого подолання політичного конфлікту в українському суспільстві та ефективним засобом подальшої трансформації усіх сфер суспільного життя на шляху розбудови демократичної, правової української держави.

Висновки:

1. Політична культура – це історично сформована система відносно усталених цінностей, настанов, переконань та відбиваючих їх символів, за допомогою яких впорядковується політичний досвід та регулюється політична поведінка.

2. До головних функцій політичної культури відносять: пізнавальну, інтегративну, комунікативну, регулятивну, а також функцію політичної соціалізації.

3. Структуру політичної культури складають політичний досвід, політична свідомість і політична поведінка.

4. Політичний досвід фіксується у історичних, літературних і наукових пам’ятках, політичних традиціях, ідеологіях, символах, стереотипах і міфах, а також у формі існуючої політичної системи – її інститутів, норм, системи зв’язків та моделей поведінки.

5. Політичний стереотип – це спрощене, схематичне, деформоване і ціннісно-орієнтоване уявлення про політичний об’єкт.

6. Політичний міф – це статичний образ, що спирається на вірування та дозволяє інтерпретувати незвичайні політичні факти та події.

7. Політична символіка може бути представлена як сукупність національно-державних і культурно-історичних форм та образів політичної культури суспільства, що утворюють знакову систему певних політичних течій. Особливим символом політичної культури виступає мова.

8. Політична свідомість визначається як система політичних знань, цінностей і переконань людей, на підставі яких формуються усталені політичні орієнтації та настанови по відношенню до політичної системи.

9. Політична поведінка – це практична взаємодія соціальних суб’єктів та політичної системи.Політичну поведінку поділяють на політичну участь і неучасть (абсентеїзм).

10. Політична участь – це вплив соціальних суб’єктів на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів та процес вироблення політичних рішень. Найбільш поширеним різновидом політичної участі є електоральна поведінка.

11. Політичний протест – це відкритий прояв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її елементів, норм, цінностей, рішень політичної влади. До форм політичного протесту відносять мітинги, демонстрації, тероризм, політичний хепенінг, політичний анекдот.

12. Абсентеїзм – це ухилення від участі у політичному житті, втрата інтересу до політики і політичних норм. Абсентеїстський тип поведінки існує у будь-якому суспільстві, але його різке зростання свідчить про істотну кризу легітимності політичної системи.

13. До найбільш поширених класифікацій політичної культури відносять розподіл політичної культури на підданську, патріархальну і активістську; демократичну, авторитарну і тоталітарну; відкриту і закриту; гомогенну (інтегровану) та гетерогенну (фрагментарну).

14. Політична субкультура визначається як сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві. Субкультурні розбіжності, що систематично впливають на політичні переваги та політичні курси, називають політичними розломами. В сучасному світі саме культура все більше визначає моделі політичної згуртованості, дезінтеграції та конфлікту.

15. Сучасна українська політична культура на початку ХХI ст. може бути визначена як фрагментарна (гетерогенна). Фрагментарність політичної культури відбиває ситуацію розколу в сучасному українському суспільстві, його перехідний стан. Відсутність згоди між носіями різних субкультур відносно базових цінностей, ідеалів та цілей суспільства породжує підвищену конфліктність суспільства, становлячи серйозну перешкоду демократичним перетворенням, що відбуваються в Україні.

Семінар № 4. Політична культура суспільства

Цілі та завдання заняття: знайомство с феноменом політичної культури, визначення її структури та основних елементів, вивчення найважливіших функцій політичної культури, визначення поняття політичної поведінки, характеристика основних видів політичної участі, вивчення електоральної поведінки, аналіз форм політичного протесту, природи абсентеїзму, розгляд основних типів політичної культури, аналіз специфічних властивостей політичної субкультури, характеристика політичної культури українського суспільства.

Основні поняття та категорії теми: політична культура, політичний досвід, політична свідомість, політична поведінка, політичний стереотип, політичний міф, політичний символ, політична поведінка, політична участь, абсентеїзм, політичний протест, електоральна поведінка, патріархальна культура, підданська культура, активістська культура, культура участі, фрагментарна культура, гомогенна культура, гетерогенна культура, субкультура.

Дата добавления: 2015-05-09