Розвиток літератури та освіти

Предмет і теоретичні основи курсу «Історія української культури»

Ключові терміни та поняття: античність, варварство, взаємозбагачення культур, Відродження, діалог культур, духовність, етнографія, етика, естетика, ідеал, індивід, культурна домінанта, культурогенез, культурологічні концепції, культурний феномен, матеріальна та духовна культура, менталітет, мораль, навчання, наука, освіта, особистість, пізнання, регіональні особливості, світогляд, Середньовіччя, творчість, типологія культури, традиція, українська культурологічна думка, художньо образне мислення, художня цінність, цивілізація.

1. Приступаючи до вивчення питання, слід наголосити, що історія культури передбачає, насамперед, комплексне вивчення різних її сфер – історію науки і техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики і літературознавства, історії мистецтва. По відношенню до них історія культури виступає як узагальнююча дисципліна, яка розглядає культуру як цілісну систему в єдності та взаємодії всіх її галузей.

Важливо дати визначення терміну «культура», що має латинське походження й етимологічно зв’язане зі словом «культ» (від лат. сultus – вшанування богів, предків). Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно до людських потреб.

Необхідно зазначити, що вперше до наукового обігу поняття «культура» було введене римським політичним діячем, філософом, письменником і оратором Марком Тулієм Цицероном.

Далі, рекомендуємо дослідити еволюцію слова «культура». Так, в епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва («agri cultura»), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово «cultus» (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин поширюється комплекс значень слова «культура», згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

На межі Середніх віків та Нового часу поняття культура набуло світоглядно-морального змісту. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово «культура» як самостійний термін для означення духовного світу людини.

У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався.

На завершення необхідно зазначити, що нині, за оцінками ряду дослідників існує близько тисячі визначень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як історичне і соціально зумовлене явище, виражене в результатах людської діяльності, ставленні людини до природи, суспільства та самої себе: це спосіб існування людства; спосіб творчої самореалізації людини; система матеріальних та духовних цінностей, створених людьми і застосовуваних в їхній діяльності, система норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування; процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах; процес і наслідок людської діяльності; міра людського в людині та суспільстві.

2. При підготовці відповіді на питання потрібно виходити з того, що культура виступає як системний людський спосіб буття, який охоплює всю сукупність суспільних зв’язків і взаємовідносин між людьми, на будь-якому рівні свого існування вона не просто перебуває поряд з іншими сферами людського життя, а проникає у всі сфери, виявляючи себе у художній і побутовій культурі, науці, релігії, політиці, філософії, праві і моралі.

Уявлення про культуру найчастіше пов’язують саме з художньою культурою. Художня культура об’єднує в собі художнє виробництво, художнє споживання і розповсюдження, сприйняття і розуміння художніх цінностей, носіями яких є твори мистецтва.

Найважливішою складовою частиною культури є релігійна культура. Головною ознакою релігії визначається віра в надприродне, надчуттєве. Завдяки цьому релігія має сильний вплив і на людину, і на суспільство

Наука і культура мають подвійний характер взаємодії. Наука впливаючи на культуру, може привести як до позитивних, так і до негативних результатів. Наука може існувати тільки в культурному суспільстві, до того ж тільки в культурі, де культивуються пошук істини, знання, наукова діяльність. Культура без науки теж неможлива, особливо в наш час.

Культура і політика взаємопроникаючі явища. Культура реалізується в суспільстві, яке впливає на її зміст, на її зміни. Політика ж, в свою чергу, формується під впливом діючої в суспільстві культури.

Важливе місце у складі культури займає мораль і право. Мораль і право виконують роль нормативної регуляції дії людини у суспільстві. Чим вище суспільство розвинуте, тим більш питома вага в ньому загальнолюдських цінностей, які повинні знаходити відбиток у моральних і правових нормах, традиціях, законах.

Побутовий пласт почасти опиняється за межами уваги дослідників культури. Але абсолютно неможливо зрозуміти й об’єктивно оцінити всі досягнення людини (художні, релігійні, наукові), якщо не зважати на побут.

Важливо наголосити на тому, що структурування культури досить умовне, тому що культура є стрункою, цілісною і динамічною системою, і чітке виділення її взаємозумовлених частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у розвитку суспільства.

Далі необхідно детальніше зупинитися на аналізі основних частин культури (форм), які в наш час вдалося виявити і проаналізувати за такими основними параметрами: 1) за конкретним носієм: 2) за видом людської діяльності; 3) за змістом та впливом на людину; 4) за основними історичними етапами розвитку; 5) за просторовим розташуванням.

За конкретними носіями, що мають свій особливий світогляд і ідеали, погляди і смаки, традиції, звичаї, мову, літературу, музику і мистецтво, релігію і філософію, культура поділяється на світову і національну, міську і сільську, класову і етнічну, професійну і молодіжну, культуру сім’ї і окремої людини.

За видом людської діяльності культура поділяється на матеріальну, духовну, суспільну.

До матеріальної культури, яку часто співвідносять з поняттям цивілізація, належить сукупність матеріальних благ, а також різноманітність засобів їх виробництва, духовна культура поступово складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятних уподобань і пріоритетів, і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво.

Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість. До структурних елементів духовної культури традиційно належать: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво і література); етичні (мораль); соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна культура, що пробуджує в людині особистість, відіграє роль головну, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань.

Суспільна культура – це вміння людей спілкуватись, створювати спільноти типу держав, партій тощо. Суспільна культура включає в себе політичну культуру, правову культуру, культуру міжнаціонального спілкування та ін.

За змістом і впливом на людину виділяють: 1) прогресивну і реакційну культуру; 2) офіційну (домінуючу) і контркультуру; 3) актуальну; 4) елітарну і масову.

Важливою в науковому відношенні є типологізація культури за просторовим розташуванням. Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає «культурний регіон». Виокремлюють наступні види регіональної типології культури: європейський культурний регіон; арабо-мусульманський регіон; африканський культурний регіон; далекосхідний культурний регіон; індійський культурний регіон; латиноамериканський культурний регіон.

Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед багатьох функцій, які здійснює культура, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

Функції культури:
Адаптаційна	Надає можливості кожному індивіду прилаштуватися до існуючих у суспільстві оцінок, норм і форм поведінки
Аксіологічна (ціннісна)	Сприяє виробленню ціннісних орієнтацій індивіда, норм поведінки, стосунків з іншими членами суспільства
Гуманістична (людинотворча)	Сприяє розвитку творчого потенціалу людини, людської гідності, реалізації вищих цінностей, виражає якісний стан культури
Виховна	Сприяє пристосуванню людини до певного природного та соціального середовища, є універсальним чинником саморозвитку людини та суспільства, постановки і досягнення життєвої мети
Інформаційно- трансляційна	Надає людині та суспільству відповідну інформацію, запам’ятовує і передає соціокультурний досвід від попередніх генерацій до сучасників і нащадків.
Комунікативна та інтегративна	Сприяє передачі культурних цінностей, їх засвоєнню через спілкування людей, що здійснюється засобами мови, літератури, музики, мистецтва. Забезпечує зв’язок генерацій всіх часів і народів
Нормативно-оціночна, регулятивна або управлінська	Формує систему цінностей і норм, що регулюють суспільні відносини; у формі звичаїв, обрядів, традицій, ритуалів; є засобом пристосування цінностей до вимог життя; засобом соціального контролю над поведінкою людини на певному етапі суспільного розвитку
Пізнавальна	Сприяє ознайомленню людини зі знаннями, необхідними для оволодіння силами природи, пізнання соціальних явищ, самої людини, об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні, гуманітарні знання з метою надання людині цілісної картини світу, усвідомлення нею свого місця і значення у ньому
Світоглядна	Формує світогляд людини через синтез у цілісну й завершену систему пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових та інших чинників духовного світу

3. Поняття «культура» часто інтерпретують як синонім поняття «цивілізація». При цьому під цивілізацією (від лат. сivilis – «громадський, цивільний») розуміють сукупність матеріальних та духовних здобутків суспільства в його історичному розвитку.

Е. Тейлор	У праці «Первісна культура» описує конкретні елементи первісної культури. Він вважав, що цивілізація або культура «в широкому етнографічному розумінні складається в цілісність із знань, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв, деяких інших здатностей і навичок, засвоєних людиною як членом суспільства»
М. Вебер, А. Тойнбі	Розглядали цивілізацію як особливий соціокультурний феномен, обмежений певними просторово-часовими межами, основу якого складає релігія
О.Шпенглер	Визначав цивілізацію як сукупність техніко-механічних елементів, а культуру – як царство органічно-життєвого. Тому він вважав цивілізацію кінцевим результатом розвитку культури, для якого характерними є, з одного боку, високий рівень наукових і технічних досягнень, а з іншого – занепад літератури і мистецтва

Деякі вчені вважають, що цивілізація – це зовнішній стосовно людини світ, а культура – це внутрішні здобутки людини, що розкривають рівень її розвитку і є символом її духовного багатства.

4. Розпочинаючи аналіз питання слід зазначити, що у другій половині ХІХ ст. з розвитком фольклористики, етнографії, археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Рекомендуємо проаналізувати найпоширеніші з них: еволюціоністську, аксіологічну, антропологічну, формаційну, циклічну, соціологічну.

Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначили культуру як «світ втілених цінностей», які реалізує людина внаслідок своєї діяльності.

У цих концептуальних рамках сучасні культурологи, зокрема П.С. Гуревич, вважають, що культурною цінністю може бути: 1) певна нова ідея, яка виступає для індивіда (суспільства) якимось орієнтиром в житті; 2) соціокультурний стандарт, або норма; 3) суб’єктивний образ, що прагне до ідеалу, внутрішньої гармонії; 4) конкретна поведінка (стиль життя).

Антропологічні, або функціональні концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища. Названі концепції розглядаються в працях їх засновника – англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908-1991) та інших.

На підставі дослідження та оброблення великого етнографічного матеріалу з історії первісного суспільства К. Леві-Стросс та Б. Малиновський дійшли таких висновків: 1) у процесі еволюції людина переходить зі стану природи до стану культури, кожний елемент якої (традиція, звичаї, вірування тощо) виконують важливу для культури функцію; 2) кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує її цілісність; 3) усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з яких функціонує за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурних систем є ізоморфний зв'язок між ними.

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов’язані з дослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних коловоротів). Предтечею цього напряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744). Глибше концепція циклічного розвитку культури обгрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпенглера, англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі «Занепад Європи» Освальд Шпенглер (1880-1936). У ній він гостро критикує теорії європоцентризму та панлогізму, концепцію «лінійної» спрямованості світового культурного процесу, характерні для західноєвропейської історичної науки ХІХ ст. Їм він протиставляє концепцію про множинність рівноцінних культур.

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю «Дослідження історії».

Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так російський соціолог-емігрант П. Сорокін (1889-1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо має свою першооснову, яке становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

На завершення необхідно зазначити, що дослідження сутнісних характеристик культури, її трансформації в цивілізаційні фази, ролі, місця і значення в житті людини і суспільства триває й досі. На початку третього тисячоліття відбувається переосмислення багатьох цінностей, які становлять сутність культури і сучасної цивілізації, її функціональних можливостей тощо.