Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Освіта і наука в Україні та їх внесок у світову культуру




 

Ключові терміни та поняття: академічна, вузівська та галузева наука, Болонський процес, братства, братські школи, вища освіта, глаголиця і кирилиця, гуманітарні науки, єзуїтська колегія, Київська братська школа, Києво-Могилянська академія, Національна академія наук України, Острозька академія, система «семи вільних мистецтв» («семи вільних наук»), шкільництво.

 

1. Розпочинаючи вивчення питання, зверніть увагу на те, що на етапі завершення формування державності Київської Русі культура збагатилася на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов’янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов’янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (ІІ – V ст.).

Раннє ознайомлення з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов’янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами». Підтвердженням цього є договори Русі з греками.

В цьому контексті доречно згадати «софійську абетку», виявлену С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві.

Важливо наголосити на тому, що кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр., «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове Євангеліє», «Повість временних літ».

Далі необхідно зупинитися на тому, що піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. Освіта почала набирати активного розвитку після хрещення Русі-України. Першу школу «книжного вчення» в Києві заснував князь Володимир.

Особливого піднесення освіта набула при Ярославі Мудрому, який залучав до шкіл здібних дітей на лише князів та духовенства, а й простих міщан. У 1037 р. Ярослав створює при Софії Київській школу нового типу з бібліотекою, великою кількістю перекладачів та переписувачів книг. У 1086 р. згідно з повідомленням літопису В. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

 

При підготовці відповіді на питання, слід пам’ятати, що наука на Русі розвивалася під впливом Візантії. Це, з одного боку, відкривало доступ до наукових творів грецького та римського світів, а з іншого – пригнічувало розвиток власної наукової думки. Головними науками, що мали поширення на той час, були богослов’я, філософія, історія.

Цілком логічно дійти висновку, що з часів Середньовіччя бере свій початок і вища освіта в Україні.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Уже в ХІ ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів.

Далі необхідно згадати, що майже двохсотлітня війна з половцями, монголо-татарська навала уповільнили та перервали освітні процеси на Русі, а з середини ХІV ст. українські землі потрапили під владу литовських, польських та угорських феодалів, що теж накладало свій відбиток на розвиток національної освітньої системи.

 

2. При підходові відповіді на питання потрібно виходити з того, що у зв’язку з наступом католицизму та активізацією національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти.

До вторгнення єзуїтської системи освіти на свої землі українська культура виявилась досить слабо підготовленою. Здебільшого рівень освіти в Україні, якщо не враховувати протестантські заклади, був початковим.

Розпочати відповідь слід з того факту, що у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який через десять років було піднесено до рівня академії. У відповідь в 1580 р. відкрито Острозький греко-слов’яно-латинський колегіум, що задумувався також як майбутня православна академія. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення «семи вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Проте новостворений начальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл такого типу використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням.

В цьому контексті слід зупинитися на розвитку друкарської справи в Україні, що є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов'язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські «Апостол» і «Азбуку». Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва ХVІ ст.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність з другої половини ХVІ ст.

У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших і найініціативніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І. Красовського та інших організувало свою школу. Викладали слов’янську та грецьку мови а також «вільні науки».

За аналогією із Львівською школою і під її керівництвом її педагогів і вихованців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові, та інших містах.

Важливо наголосити на тому, що у першій третині ХVІІ ст. як культурний центр України відновлюється Київ. У 1615 р. на кошти шляхтянки з Луцька, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки Єлизавети (Галшки) Гулевичівни (1575-1642), було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство – найбільш масове з усіх українських братств.

Найбільшою заслугою Київського братства, як культурного осередку, було заснування у 1615 р. Київської братської школи. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим - Мелетій Смотрицький, третім – Касіян Сакович.

Розвиток освіти стимулював появу перших навчальних підручників. У 1591 р. у Львівській братській школі двома мовами (українською і грецькою) було видано друком складену вже в 1588 р. греко-слов’янську граматику «Адельфотес» («Братство»), за якою учні навчалися грецької та старослов’янської мов. У 1596 р. у Вільні надрукована «Граматика словенска», автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. Року 1619 у друкарні того ж Віленського братства вийшла «Граматика словенская» Мелетія Смотрицького. За цим підручником близько 150 років (до кінця ХVIII ст.) навчалися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл.

Рекомендуємо проаналізувати виникнення Києво-Могилянського колегіума, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, але й усьому слов’янському світі. У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою.

Покращення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування І. Мазепи (1687-1709). Після 1709 р. настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р. – Російській імперії) українських землях.

Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. колегіум одержав статус академії та назву Київська академія.

За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були «школи риторики і поетики» (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна «школа філософії» (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна «школа богослов’я».

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Останній період підйому в культурній діяльності Київської академії пов’язується з ім’ям митрополита Рафаїла Заборовського. У цей час оновлено будівлі Академії та реформовано навчальний процес. Академію почали називати Могиляно-Заборовською.

На завершення потрібно зазначити, що 31 жовтня 1798 р. за ініціативою імператора Павла І, академія втратила цей статус. Її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької і Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

На західноукраїнських землях вже у 1661 р. було засновано Львівський університет, але він став центром полонізації західноукраїнського населення. З другої половини ХVIIІ ст. з’являються нові навчальні заклади – гімназії у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання в них мало пропольське ідеологічне спрямування.

 

3. Відповідь на питання передбачає перш за все висвітлення розвитку освіти і науки в період «українського національно-культурного відродження», що розпочалося на східноукраїнських землях в кінці ХVIIІ ст.

Розпочати відповідь слід з того, що наприкінці ХVIIІ ст. етнічна та історична територія України залишалась розподіленою між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Далі необхідно висвітлити систематизацію навчальних закладів, здійснену у 1803 р. Міністерством освіти. В цьому контексті слід зупинитися на чотирьох типах шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (з 1817), Кременецький (з 1819), Ніжинський (з 1820).

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові. В перший час університет мав чотири відділи - факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С. Римський.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем’янецького ліцею. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею.

На західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.

На Буковині університет засновано 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання.

Необхідно проаналізувати реформу освіти, проведену у 1864 р. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ.

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступеня: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні і реальні.

Центрами науки були університети. Всебічно обдарованим і феноменально працездатним був перший ректор Київського університету М. Максимович (1804-1873).

У розвиток філософської та філологічної наук суттєвий внесок зробив перший ректор Харківського університету І. Римський. Засновником вітчизняного слов’янознавства був професор Харківського університету І. Срезневський. У 1813-1820 рр. ректором Харківського університету був Т. Осиповський, який написав тритомну працю «Курс математики».

Далі потрібно розглянути досягнення в різних галузях науки в другій половині ХІХ ст. Так, 17 років кафедру механіки Харківського університету очолював О. Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт з теорії імовірності. Засновником сучасної фізичної хімії Харківського університету був М. Бекетов (1827-1911). Видатним західноукраїнським вченим був фізик-експериментатор І. Пулюй, який зробив низку винаходів і відкриттів, серед яких найзначнішими для світової цивілізації було відкриття випромінення, що називаємо його тепер рентгенівським за іменем німецького дослідника Рентгена. Феноменальним явищем для історії точних наук є діяльність однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (1850-1891).

В цьому контексті необхідно зупинитися на внеску у розвиток біологічної науки праць І. Мечникова (1845-1916), що став одним з основоположників мікробіології і вчення про імунітет. У 70-ті р. ХІХ ст. професором фізіології Новоросійського університету працював І. Сєченов (1829-1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи.

У царині гуманітарних наук йшла досить гостра ідеологічна боротьба. Видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П. Житецький (1837-1911), зокрема «Очерк звуковой истории малорусского наречия», та ін. Видатним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О. Потебня (1835-1891).

Зачну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване у 1868 р. у Львові.

На особливу увагу заслуговує Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), створене у 1892 р. у Львові. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-лікарську, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна.

В період революції 1905 р. після скасування заборони українського слова, українські студенти почали компанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін.

Продовжувався розвиток науки. У Харківському, а потім у Київському університетах плідно працював математик Д.О. Граве (1863-1939), який став засновником Київської алгебраїчної школи. Загальне визнання дістали праці та діяльність видатних вчених в галузі медицини – хірурга М.П. Трінклера (1859-1925), офтальмолога Л.Л. Гіршмана (1839-1921).

 

4. Розпочинаючи висвітлення питання слід зазначити, що новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

Коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

Радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління «розстріляного відродження», яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відлиги» з рухом так званих шестидесятників, і період подальшої русифікації та утисків української культури.

Етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. В березні 1917 р. зроблено розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти стала Центральна Рада. Першу українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами:

1) українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою;

2) заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси.

22 листопада 1917 р. була відкрита Академія мистецтва – перша вища художня школа в Україні.

Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито в Києві перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

В цей же період започатковано Державний український архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, засновано Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Першим президентом призначено професора хімії Володимира Вернадського.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УРСР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням.

З 1923 р. на радянській частині України почала проводитись ленінська політика «коренізації», яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності.

Університети реорганізовувалися в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О. Шумський і М. Скрипник.

Наукові дослідження в 20-ті рр. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний.

Зовсім інша ситуація склалася після кінця громадянської війни у Західній Україні. Значна частина західноукраїнських земель після громадянської війни увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти. Українці змушені були заснувати у Львові таємний гурток Український університет (1921-1925). Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові.

Примусова колективізація і пов'язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв’язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція.

З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Напередодні війни в містах України в цілому сформувалася система обов’язкової семирічної освіти.

На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, в розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П. Філатов. 1936 р. у складі Української академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Характерно, що українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії.

У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато його співробітників репресували. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської «культурної політики».

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, що за ім’ям секретаря ЦК ВКП (б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву «жданівщина».

У біологічній науці поширилася лисенківщина (за ім’ям президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т. Лисенка), який займав реакційні позиції щодо генетики. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 р., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася «чистка» серед науковців. Жертвами «лисенківщини» стало чимало відомих вчених-генетиків, які стояли на наукових позиціях.

Після смерті Сталіна (1953) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига». Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання в старших класах.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ (з 267 у 1945 р. до 462 у 1950). В 1956 р. генеральним конструктом будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання як конструктор з турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М. Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з іменем В. Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора інституту. Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є. Патон.

Україна залишалася центром в галузі електрозварювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворився в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О. Патона й досі є головною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці – нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений –хірург Микола Амосов.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.С. Хрущова і приходом до влади в СРСР І. Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтовувалося теорією «зближення націй» і перетворення їх на нову історичну спільність – радянський народ. Особливо ці процеси посилились коли керівником республіки став В. Щербицький (1972-1989).

З 1966 р. почалося впровадження загальнообов’язкової десятирічної освіти. Розширювалася мережа вузів. На Україні було відрито ще 5 університетів, в тому числі у Донецьку, Сімферополі, Запоріжжі.

 

5. Характеризуючи основні вектори розвитку сучасної народної освіти, необхідно зазначити, що поява на політичній карті незалежної України, розбудова власної держави вимагали нової моделі освіти, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства, будучи національно зорієнтованою, органічно вписувалась у загальноосвітні реформаційні процеси.

Система освіти в державі, відповідно до Закону України «Про освіту» (прийнятого 1999 р.), включає в себе: дошкільне виховання, загальносередню освіту, професійну освіту, вищу освіту.

Варто відзначити, що сьогодні система освіти України охоплює понад 48 тис. закладів та установ, в яких навчаться майже 15 млн. учнів та студентів.

У сучасній Україні існує понад тисячу вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітню діяльність на ІІІ-ІV рівні акредитації. З них 82 мають статус національного університету.

Україна активно включилася в роботу щодо адаптації вітчизняної системи вищої освіти до умов Болонського процесу.

Важливо підкреслити, що в незалежній Україні зберігає свій порівняно високий потенціал і наука. Дотепер серйозною проблемою вітчизняної науки є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву.

Провідним науковим і координаційним центром є Академія наук України. Вона покликана сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. В 1994 р. АН України одержала статус національної (НАНУ).

У системі НАНУ створено низку нових суспільствознавчих наукових інститутів: Інститут української археографії ім. М. Грушевського, Інститут мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства ім. І. Крип’якевича та ін.

Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, наукові товариства. Значною подією в науковому житті України стало створення в 1990 р. Української наукової асоціації (УНА), яка, на думку засновників, мала сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 781; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.055 сек.