Феофан Прокопович — видатний діяч просвітництва і культури

Феофан Прокопович народився у Києві 1677 р. Рано втратив рідних, жив під опікою дядька, професора і ректора Києво-Могилянської Академії Феофана Прокоповича. Таким чином, Прокопович — прізвище матері, прізвище батька невідоме.

Дядько рано віддав хлопчика на навчання до академії. Вчився він залюбки, легко, але на останніх курсах його спіткає лихо — помирає дядько. Напевно, через матеріальні нестатки він залишив академію і відправився у подорож по Європі, яку почав у Польщі, а закінчив у Римі, де в колегії Святого Афанасія навчався три роки. За окремими джерелами, по закінченні її був висвячений на кардинала, але в 1701 р. потайки залишив Рим і 1702 р. повернувся в Україну.

З 1705 р. Прокопович викладає в Київській Академії, де читає курси поетики, риторики, філософії, теології, робить спробу трактувати їх з матеріалістичних позицій, виступає проти авторитаризму й догматики. Займається драматургією, пише сатиричні п'єси, в яких висміює зажерливість, пияцтво, розбещеність, жадобу, невігластво. У трагікомедії "Володимир" колеги легко впізнають себе в художніх образах Жериво- ла, Курояда, Піара. Ставлення їх до молодого професора, м'яко кажучи, було не кращим. Вони організовують дискусії, щоб звинуватити Прокоповича в єресі. Та, на щастя, у нього на той час уже був могутній покровитель — Петро Перший, який при близькому знайомстві побачив, що їхні погляди на церкву збігаються, відповідають духу реформ. Петро забирає його до Петербурга, де Феофан стає радником царя у справах освіти та надійним помічником у боротьбі з боярською та церковною опозицією.

У Петербурзі Прокопович сходиться з прогресивними діячами російської науки і культури: Я.Брюсом, В.Татіщевим, Я.Кантемиром та іншими. Організовує літературно-філософський гурток — "ученую дружину", стає одним із засновників Всеросійської академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Феофан Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Прокоповича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея бога відокремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсолют. До кола його інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Прокоповича, Татіщева, Кантемира були тим грунтом, на якому виросли Г.Сковорода, М.Ломоносов та інші просвітники XVIII ст.

35Просвітництво та розвиток культури XVII — XVIII ст.

1648-1764 рр. — період гетьманської держави. Її очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П.Сагайдачний, Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів на розбудову культури, освіти, шкільництва.

Шкільна освіта охоплює всі верстви й соціальні групи населення, навіть жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 душ. За активної "допомоги" Російської імперії у 1875 р. їх залишилось 52, тобто одна школа на 6700 душ. Освічені люди були зайві в "українах" імперії.

Польський уряд ставився до українських шкіл не краще, перевага віддавалася католицьким навчальним закладам.

Підготовка власних кадрів вищої ланки розпочалася у Львові, а з XVII ст. зосереджується у Києві, де особливої слави й популярності зажила Києво-Могилянська Академія.

Завдяки високому освітньому рівню суспільства в Україні XVI- початку XVII ст. формуються світоглядні засади, що базуються на філософських поглядах Арістотеля. Вони були покладені в основу методики викладання логіки, діалектики, фізики, метафізики та естетики. Цей напрямок був поширений у всій Європі. Звичайним явищем вважалося вивчення творів античних та середньовічних філософів. Найбільш яскраво цю епоху представляють мислителі-філософи — Ф.Прокопович та Г.Сковорода. Відходить від релігійних догматів література, визвольна війна продиктувала свої теми — подвигів народу та його героїв. Так, з релігійного до світського напряму в літературі приходять Дмитро Туптало, Климент Зінов'єв, Стефан Яворський та інші. Григорій Сковорода робить спробу ввести до літературного обігу живу народну мову.

Наприкінці XVII ст. набувають популярності драма, зокрема великодня, де поєднуються біблійні теми із сюжетами буденного життя, а також історичні та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчизняній історичній тематиці. В антрактах розігруються комічно-побутові та сатиричні інтермедії, мова їх максимально наближена до побутової, народної. Не згасав інтерес і до вертепу.

Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, "Раз- говор Великороссии с Малороссиею" Семена Дивовича (1762), де йдеться про права українців на історичну суверенність та почуття національної гідності; "Ода на рабство" В.Капніста (1780), в якій говориться про становище України, яка знаходиться "під ігом тяжкія держави". Обидва твори так і не побачили світ у XVIII ст.

Після злету в ХУ-ХУІст. XVII—XVIII ст. стало періодом руїни не тільки державності, але й культури. І все ж, незважаючи на тяжке становище, Україна намагається зберегти ідею незалежності, прагнення до суверенітету. Вони не згасали протягом усього XIX ст.

46.Козацькі літописи.

Історії Запорозької Січі присвячені численні розвідки — від суто популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і його окремі складові чи персоналі/. Протягом останнього століття світ побачили ґрунтовні роботи Д.Яворницького, М.Андрусяка, В.Голобуцького, М. Грушевського, І.Крип'якевича, О.Оглобліна, Н.Полонської-Василенко, В.Антоновича та багатьох інших. Сьогодні інтерес до козацької доби значно зріс.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запорожжя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними виданнями минулого століття складається враження, що автори відтворюють не дійсну, а емпіричну історію. І лише у 1841-1845 рр. А.Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, ввів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми. Щоправда, він сам так і не зміг повною мірою осягнути значущості даних матеріалів.

1846 р. за активної участі О.Бодянського, вченого секретаря "Общества истории и древностей Российских", побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, це було в традиціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б.Хмельницького та, напевно, дожив до кінця ХУІІ ст.

Зразу ж по виході роботи розгорілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більше схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були високоосвіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого ствердження.

Самовидець веде розповідь про події, які відбувалися в Україні, і зв'язує їх з процесами у сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії та інших. Висвітлюється діяльність сподвижників Б.Хмельницького, не обходяться увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та інших. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літопису наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо»

Постать, яка претендує на роль Самовидця, - Роман Ракушка-Романовський - суспільний діяч часу Руїни. Його особа проходить через всю книгу. Можливо, в майбутньому це буде доведено або спростовано.

Цей літопис має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистості, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, який був їм доступний. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Повна назва літопису Григорія Граб'янкитака: "Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького з поляками за найясніших королів польських Владислава, потім і за Казимира, яка в 1648 році почала виправлятися і за літ десять, по смерті Хмельницького не закінченої. Із різних літописців і з діаріуша на тій війні писаного. В місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки. зібрано і стверджено самобутніх старожилів свідченнями. Року 1710."

Незважаючи на те, що основна тема твору Граб'янки — події визвольної війни І 648-1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Каховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від кози, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут та життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний може бути покараний на смерть.

Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Богдана Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, людиною, яка ставилася до даної особи з великою повагою.

Дана праця й сьогодні є цінним першоджерелом. До неї додаються два реєстри гетьманів Війська Запорозького — до Хмельницького та після його смерті. Граб'янка вводить до літопису словник незрозумілих слів, що полегшує розуміння твору.

Вперше текст літопису був опублікований 1793 р у журналі Федора Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотирьохтомний літопис Самійла Величка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649-1652 рр., автор доносить до читача багато джерел. У літопису використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано значний обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648-1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б.Хмельницького та його оточення.

Літопис С.Величка за своїми жанровими особливостями відноситься до художньо- літературного дослідження. Даний жанр допускає можливість викласти певну гіпотезу баченн-я проблеми. Автор стверджував, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: "...король хотел решительно истребить козачєство, но не успел^ и сказал незадолго до кончини: "из этих лотриков-козаков образуетея когда-то самостоятельное гасударство".

Літопис Величка вперше видано у Києві 1858 р. "Временною комиссиею для разбора древних актов".

У всіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: "Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб'янки,- Величка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів...Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була...головною заслугою козацьких літописів".

47Який вплив справила українська культура на розвиток культурних процесів Росії?

У козацьку добу Україна зайняла помітне місце серед держав Східної Європи. Чигирин став місцем, куди приїжджали для політичних і ділових контактів* посли Молдавії, Швеції,: Валахії, Польщі, Туреччини. Велися переговори з Францією, Англією. Це була не тільки гетьманська, а й політична столиця У країни.

Але з середини XVII ст. Москва намагається знівелювати, підкорити Україну, асимілювати її так, щоб навіть ім'я "Україна" зникло. Обмежувалася суверенність, а невдовзі й автономія. Мета політики Московської' держави — підкорити український народ духовно, позбавити його наукового й освітнього потенціалу. Московії потрібні були кадри — від учителя до вченого. Але в тогочасній Росії таких навчальних закладів практично не було, єдине джерело наукових кадрів, близьких за вірою і мовою, — Україна. Ще до переяславських угод Московія зверталася за інтелектуальною допомогою до Києва, але нестабільна політична ситуація не давала змоги виконати прохання. Після возз'єднання з України до Москви поїхало багато вчених, учителів, фахівців з різних галузей знань..

При дворі царя Олексія Михайловича українська культура та освіта були дуже популярними. Випускники Києво-Могилянської Академії Симеон Полоцький, учитель царських дітей, Єпіфаній Славенецький, Теодосій Сафонович та інші активно впливали на становлення московської культури; зароджуються театр, хоровий спів, література, а за царя Федора, вихованця С.Полоцького, при дворі стало загальною модою все українське— від одягу до столу.

Значний вплив справляла і українська церква: будуються храми в українському стилі, а розписують їх майстри з України, поширюється українське барокко, "партесні" співи привезли із собою українські співаки. До заснованої боярином Ртищевим школи запрошують учителів з Києва. Приходять з України і книги — "Требник" та "Лифос" Петра Могили, твори Іоанікія Галятовсь- кого, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля та інших.Руно орошенное" Дмитра Туптала зитри- мало 8 видань. До Москви виписували багато шевців, кравців, садівників та ін. Туди перебирались учені, письменники, педагоги, ченці. Граматика Мелетія Смотрицького та "Історія" Інокентія Гізеля були обов'язковими підручниками в московських школах. За словами А.Архангельського, ' кияни, незважаючи на упередження супроти них в Москві, з другої половини XVII сторіччя були господарями становища в московській Русі. Найкращі, найвидатніші її діячі".

Після Полтавської битви становище Російської імперії зміцнилося і водночас посилився тиск на У країну. Петро Перший ще активніше використовував потенціал української культури для Росії. Так, Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, Феофан Прокотювич — заступником президента святійшого Синоду і засновником Всеросійської академії наук. У Синоді й навчальних закладах усіх рівнів було багато українців. Майже всі єпископські кафедри були за ними, що сприяло поширенню освіти. Так, Гаврило Бужанський був префектом слов'яно-греко-роеійської академії, Сільвестр Головацький — ректором Казанської колегії, Варлаам їєницький заснував семінарії у Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані; Веліямін Пуцек-Григорович та Іларіон Рогалевський казанську духовну академію та ін. В окремих єпархіях українці працювали як місіонери. Інокентій Кульчицький, єпископ Іркутський, заснував школи для монголів, Інокентій Нерунович навертав у православ'я тунгусів, Філофей Лещинський виконував місію серед камчадалів та калмиків, а російський Синод, враховуючи їх досвід, у 1742 р. звернувся до Київської Академії з проханням узагальнити кращі методики проповідей християнства серед калмиків.

Українці мали великий авторитет як педагоги. По заснуванню нових шкіл Синод наказав відрядити до Московії учителів, аргументуючи, що "у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та піїтики". Вони приносили свої методи навчання, мову, підручники. Характерно, що Сумароков скаржився на педагогів-українців, які зіпсували російську мову, оскільки всі школи були укомплектовані ними.

Посланці Києва принесли до Москви силабічну поезію, драматичну літературу і сам театр. Росіяни познайомилися з драматичним доробком С.Полоцького, Д.Туптала, Ф.Прокоповича, Л.Горки, С.Ляскоронського, були засновані театри в Казані, Тобольську, Новгороді та інших містах.

Оскільки вихідці з України вільно володіли грецькою, латинською, німецькою, французькою, польською, італійською, турецькою мовами, то вони працювали в різних установах, в усіх закордонних посольствах — у Лондоні, Парижі, Пекіні, Лейнцігу, Варшаві.

Українські вчені заклали підвалини російської, науки: економіст А.Рубановський,.агроном,Є.Десницький, орієнталіст С.Тодорський та ін. Звичайним явищем було, коли вихідці з інших країн у Росії ставали національною гордістю. Так, українець В.Капніст став "російським" поетом, українці Березовський, Бортнянський та Ведель — творцями "російської" музики, Боровиковські батько і син, стали гордістю "російського мистецтва'та ін.

Отже, освітні, мистецькі, наукові впливи України на формування і розвиток російської культури незаперечні.

38Одяг українців

Розвиток одягу завжди відображає історичні процеси. Ми легко уявляємо соціальний і майновий стан суспільства, вивчаючи вбрання трго чи іншого народу. В цьому послуговують знахідка та розвідки археологів, етнографів, істориків матеріальної культури.

Одяг, його кількість і різновиди насамперед залежать від кліматичних умов. Останні змушують людей мати одяг від літнього до зимового, використовувати всі доступні матеріали — від легкої тканини до виробів із хутра та шкіри.

Найдавніше опосередковане свідчення еро наявність одягу дійшло до нас від пізнього палеоліту. Знайдені кістяні голки дають змогу припустити, що одяг зшивали з якихось матеріалів, імовірно із шкір тварин.

У мідний вік уже використовувались волокна рослин: пряли нитки і ткалм полотно. Це підтверджують знайдені веретена, пряслиця, а також відбитки тканин на днищах трипільського посуду.

Реконструюючи матеріали, знайдені в неолітичних могильниках,.можна відтворити вбрання, яке носили наші пращури. Воно було довге, коштовно прикрашене різноманітними!* нашивками. Про деталі костюма, його, зовнішній вигляд розповідають глиняні фігурки, знайдені там же. Зокрема, ми бачимо пояс із звисаючими кінцями, довгий фартух, взуття.

У похованнях аккерманського могильника, в селі Черевковому на Сівсрському Донці, Воронцівці під Оскалом, були знайдені залишки полотняної тканини, одягу з добре обробленого і старанно підібраного хутра, зшитого тонкими скрученими нитками, а також рештки, хутряної шапки та шкіряного взуття,.

Від скіфської доби ми маємо велику кількість зображень побутових костюмів, по них легко відтворити і реконструювати одяг. Він, за рідкими винятками, шився із добре виробленої шкіри, приталений, низ оздоблений хутром. Верхній одяг підперезувався поясом, ноги завжди взуті. Жіночий костюм: довга сорочка, зібрана коло шиї та на рукавах, зверху накидка, схожа на халат, з довгими вузькими рукавами, на голові хутряна шапка з підвісними прикрасами. З-під неї на плечі й спину спадало покривало, оздоблене нашитими золотими бляшками з каймою по низу. Жінки любили прикрашати себе браслетами, перснями, сережками, намистом. Постійним атрибутом кожної жінки було люстерко. Вони знали й уміло користувалися рум'янами, білилами, сурмою.

Вже у той час одяг різнився за соціальними ознаками.

Багатий матеріал з історії одягу знаходимо в іконографічних джерелах: мініатюрах, фресках, мозаїках, де відтворюється костюм у повному вигляді чи в окремих деталях. Можна послатися на фрески і мозаїки Софії Київської, ілюстрації Радзивілівського або Кенігсберзького літописних зводів, доведених до 1206 р. Вони дають майже повну картину вбрання того часу.

Одяг, як і саме життя, постійно видозмінюється. Так, під впливом грецьких колоній на півдні України він був більш схожий на вбрання греків, з початком татаро-монгольської експансії трансформувався'— в центральних районах у бік східного, а в північних — романського стилю.

У ХІІ –ХІІІ ст. відбулося суттєве соціальне розмежування суспільства. На це чутливо зреагувало вбрання, яке ділиться на дві великі групи. Перша — одяг заможних верств, чутливий до віяння моди або зовнішніх впливів. Друга — народний одяг. Як правило, тут більше консерватизму, зміни відбуваються повільно. До ХШ-ХІУ ет. жіночий народний костюм — це довга полотняна сорочка, в будні — проста, святкова —вишита, дерга, прототип спідниці, свита, на голові платок, на ногах чоботи. Чоловіки носили довгу, майже до колін, сорочку, штани (ногавиці), чоботи, в холодну погоду сіряк, кожух, підперезані поясом, шапку.

З ХІУ-ХУ ст. одяг набуває рис того типу українського вбрання, до якоїі ми звикли і яке вважаємо традиційним. У чоловіків — шапка, як обов'язковий елемент, сорочка заправлена в шаровари (широкі штани, запозичені в турків), підперезані поясом, за який вкладалися пістолі, підвішувалися шабля, порохівниця та інші речі, потрібні козакові, на ногах чоботи, часто кольорові: чорні, червоні, сині, зелені. У холодну погоду — жупан, черкеска або каптан. Як правило, верхній одяг був приталений, широкий в плечах, з вузькими з розрізами рукавами. Взимку, в негоду і заметіль, одягався кожух.

Жіночий костюм значно багатший. Розрізнявся одяг дівочий та заміжньої жінки. Основою обох була довга, нижче колін, сорочка, гаптована по низу, шиїта рукавах. Зверху надягалася в буденні дні дерга, у святкові — плахта, підперезана поясом, корсетка приталена, з фалдами в оборку, рукав завужений до зап'ястя, а холодної погоди — верхнє пальто, також приталене, плечі злегка розширені, рукав призібраний у манжеті. На ногах чоботи із кольорової шкіри: червоної, синьої, жовтої, зеленої. Чорні здебільшого носили жінки похилого віку. Дівчата прикрашали голову в теплу погоду вінком або стрічкою, в холодну надягали хустку або платок. Заміжні жінки обов'язково носили очіпок та платок.

Костюм такого типу дожив до другої половини XIX ст., а з другої половини під впливом капіталізаціїсуспільства, появою в побуті машин і механізмів костюм набирає зручніших, практичніших форм, європеїзується. І, власне кажучи, без істотних змін дійшов до нашого часу.

Костюм мав і регіональні особливості. Так, ми визначаємо костюми центрального району, поліського, подільського,^ карпатського, південного та ін.

40.Декоративно-ужиткове мистецтво України

Україна здавна славилася декоративно-прикладним та ужитковим мистецтвом. Воно з незапам'ятних часів супроводжує життя і побут українців. Найбільш характерними є різьб'ярство, кераміка, килимарство, ткацтво, вишивка, писанкарство, витинанки та ін.

Регіон найбільшого поширення різб'ярства — Карпати та лісостепова зона центральної України, Перевага віддається плосковиїмчастому типу різьби. Оселя українця була багато прикрашена різьбленням. Одвірки, двері, віконниці покривалися геометричним орнаментом, в який впліталися знаки-символи: сонце, дерево життя, берегині тощо. Декорувалися й домашні меблі (мисники, полиці для посуду, лави, стільці, люльки для новонароджених) та дитячі іграшки.

Розмаїті за формою і розписами керамічні вироби. Глини в Україні мають багату колористичну гамму — від білих до червоних. Заслужену славу здобули першоджерела української кераміки —- вироби трипільської культури. Вони вражають нас багатством і досконалістю форм, яскравим розписом. На той час це було унікальне явище в Європі. Ці набутки успадкували наступні покоління. Керамічні вироби Київської Русі знаходили збутки навіть у Греції та Римі.

В Україні склалися два великі мистецькі керамічні осередки — Полтавсько-Київський та Карпатський. Вони мали свої характерні особливості, які легко розпізнаються. Для Полтавсько-Київського характерні плавно-округлі форми, рослинний орнамент, м'який, спокійний, охри- сто-червоний колорит. Черепок з червінки — найбільш міцної глини при спіканні. У Карпатському регіоні поширені напружені форми, побудовані на різких зламах. Колорит зелено-коричневий, для розписів більше використовуються солі (хімічні речовини), а не ангоби (природні барвники).

Килимарсько-ткацькі осередки теж розвивалася здебільшого в двох великих регіонах — вентральній Україні та Карпатах. Орнаментика килимів центральної України подібна до ке рамічних, в її основі рослинний орнамент, сюжетні ж мотиви як виняток. Композиція симетрична, доцентрова. Характерний колорит охристий, червоний (охра червона), зелений, коричневий, рідко синій і чорний. Килими Карпатського регіону побудовані на геометричному орнаменті, композиція стрічкова, колорит яскра вий — червона, зелена, синя, жовта, чорна фарби в різних контрастних сполученнях.

Один з найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва — писанкарство. Воно бере свій початок з язичницького періоду, про що свідчать археологічні знахідки. Уже в Київській Русі робили керамічні писанки. Традиції ці передавалися з покоління в покоління, тому в писанкарських мотивах збереглися традиційні зображення магічних знаків — богині, княгині, сонця, безконечника, круторогі в. Не обходили майстри тваринний і рослинний світ. За технікою виконання писанки поділяються на "крапанки", "мальованки", "скрьобанки". Найбільшого поширення набув восковий метод з обробкою галуном, так що в окремих районах України їх називають шлунками. Писанкарство популярне в усій Україні.

До другої половини XIX ст. предмети декоративно-ужиткового мистецтва робили майстри- одинаки, а згодом утворюються виробничі артілі на Полтавщині, Київщині. В Карпатському регіоні їх було значно більше. Ці артілі в XX ст. переросли у фабрики, Але це значно знизило художній рівень виробів.

Дата добавления: 2015-05-09