Культура бронзового віку 1 страница

Трипільська культура мідно-кам’яної доби та

У ІV–ІІІ тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до пізнього неоліту – енеоліту (мідно-кам’яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва й обробки міді, а й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства – землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи поєднання кам’яних та мідних виробів стала трипільська, пам’ятки якої виявлено у лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Крім неї, дослідники виокремлюють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури: гумельницьку, середньостогівську, лійчастої кераміки, кулястих амфор, кемі-обинську. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки. Відтак зберігалася нерівномірність соціально-економічного й духовного розвитку згадуваних двох культурно-господарських зон.

Уже зазначалося, що в 90-х роках ХІХ ст. В. Хвойка висунув припущення: слов’яни та пізньонеолітична (енеолітична) людність Середнього Подніпров’я, якою були доіндоєвропейці – пеласги, – це один етнос. Сміливу гіпотезу він підтвердив археологічними розкопками поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам’яток, постала назва “трипільська культура”. Згодом, за логікою видатного вітчизняного археолога, джерела (витоки) формування української культури розпочалися з трипільської культури доіндоєвропейців-пеласгів.

За типологічними ознаками ця культура споріднена з культурами Дунайського басейну, Балканського півострова, островів Східного Середземномор’я і Малої Азії. Відтак за спільністю типологічних ознак вітчизняні й зарубіжні археологи виокремлюють поширену на території сучасних Румунії, Молдови та України культуру Кукутені-Трипілля, датуючи її V–ІІІ тис. до н.е.

В Україні трипільська культура датується IV–ІІІ тис. до н.е. Її характерні особливості такі:

–поселення зводили на відкритих місцях без оборонних споруд;

–житла споруджували по колу, середина залишалася порожньою;

–хати будували каркасні;

–проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини;

–розміри будівель становили 100–140 м²;

–стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом.(Рис. 2)

Рис. 2 Городище

Помешкання мало кімнати, в котрих, напевно, жили окремі члени родини. Його опалювали піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 людей, отже, поселення налічувало близько 500–600 осіб. Очолювала родину жінка, оскільки тоді (так засвідчують пам’ятки) тривав матріархат. Більшість статуеток цього періоду присвячено жінці. Центр селища використовували як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.(Рис. 3)

Рис. 3 Палеолітичні жіночі статуетки

На середньому етапі історичного розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно розширилися. Так, у селищі, виявленому поблизу
с. Володимирівка на Південному Бузі, налічувалося понад 200 глинобитних будинків, у котрих могли мешкати близько 2 тис. осіб. На пізньому етапі істотно зросла чисельність трипільців, ще більшими стали розміри їхніх поселень. З’явилися поселення-“гіганти” площею 280–400 га з кількістю будинків від 1 до 1,5 тис. у Південному Побужжі біля сіл Доброводи, Талянки, Майданецьке та ін. Це підтверджують археологічні розкопки.

Трипільська спільність активно формувалася на сучасній території України, беручи за основу синтез місцевих і прийшлих елементів. Уже в ІV тис. до н.е. осілі трипільці населяли Середнє Подністров’я і басейн Південного Бугу; впродовж другої половини IV–III тис. до н.е. вони просунулися у Верхнє Подністров’я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і частину території Лівобережжя.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало зі застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства; виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування. Отже, ще доіндоєвропейці (трипільці-пеласги) започаткували традиції землеробства в Україні.

Хоча трипільці й почали використовувати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер. Крем’яній індустрії, як і раніше, надавали великого значення. У низці районів мешкання трипільців виявлені численні копальні, пов’язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики в поселеннях, де працювали майстри.

Водночас із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері, на достатньо високому художньому рівні. Особливо поширилось виготовлення керамічних виробів побутового призначення – мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Їхня характерна прикмета – яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби від виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виробляли з глини, яку часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного, але найчастіше з так званого шнурового чи близького до нього геометричного орнаменту, інколи зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі символи характерні для культури раннього землеробства, коли люді, котрі усвідомлювали залежність від сил природи, намагалися вплинути на неї за допомогою магічних дій і знаків. У цей період люди сприймали Сонце мов верховне “божество Всесвіту”, від якого залежать ті стихії, що безпосередньо впливають на урожай, родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Однак багато хто з дослідників трипільської культури стверджує: характерними для неї були культ Місяця і землеробські культи, типові для матріархату.(Рис. 4, 5, 6)

Рис. 4 (Трипілля: посудина, біконічнй зерновик, макет будівлі, жіноча фігурка)

Рис. 5 Посуд Трипілля

Рис. 6 Посуд Трипілля

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок людей, серед котрих переважають жіночі зображення на зразок “венер” палеоліту. Вони радше уособлювали вірування у духів предків, передусім у материнських богів. Однак серед цих фігурок є зображення тварин, які можуть бути підтвердженням залишків тотемічних вірувань і естетичних уподобання трипільців, безпосередньо пов’язаних із їхнім повсякденним побутом. Відомо, що в їхньому господарстві тварини мали вагоме значення. Трипільці розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу під час зорювання землі, перевезення врожаю, будівельних матеріалів, а з овечої вовни навчилися виробляти одяг.

Подібно до багатьох народів, котрі вірили у духів предків, трипільці ховали померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їхню допомогу в повсякденних справах родини. У межах помешкань трапляються також поховані кістки і черепи домашніх тварин – бика, собаки, свині.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв’язків, позначених на формах соціального життя. З територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об’єднання, складалася ієрархічна структура родів, вирізнялися найзнатніші з них.

Близько ІІІ тис. до н.е. на території, де була поширена трипільська культура, з’явились нові прибульці з нижчим рівнем культури. Проте вони були войовничівші й, вірогідно, підкорили трипільців. Окрім того, прибульці вміли обробляти мідь. І якщо мідно-кам’яна доба (пізній неоліт – енеоліт) в Україні датується ІV–ІІІ тис. до н.е., то власне мідний вік – ІІІ тис. до н.е.

Початок епохи металів позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка у суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім’я, а це засвідчує перехід від материнського до батьківського родового ладу – патріархату.

На території України в другій чверті ІІІ тис. до н.е. розпочався бронзовий вік, певний час поєднуючись із добою міді (мідно-бронзовий вік ІІІ–ІІ тис. до н.е.). Його особливість – істотне поширення виробів із бронзи – першого штучно створеного людиною сплаву міді з оловом.

Саме епоха бронзи (ІІ тис. до н.е.), що замінила мідно-бронзову добу, остаточно поклала край суспільній і культурній стабільності життя стародавнього населення України. Це був час так званого першого Великого переселення народів, одним з наслідків якого стало вторгнення кочових племен індоєвропейців, серед яких були й протослов’яни, що фактично знищило трипільську цивілізацію.

У зв’язку з цим близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати. Її носії частково залишають свої землі, відступаючи під тиском численніших та войовничіших індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнурової кераміки, або частково змішуються з ними. Це нове населення, яке прийшло, на думку фахівців, зі сходу, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Однак головне, що принесли на територію України індоєвропейці, – це такі важливі культурні елементи, як остаточне утвердження в суспільній сфері патріархату, а в духовній – розвинена флективна мова та культ Сонця. Складовою частиною такої індоєвропейської культури ІІ тис. до н.е. була культура протослов’ян. Тому цілком закономірно, що від цих предків (індоєвропейців-протослов’ян) слов’яни успадкували і особливості мови, і культ Сонця, називаючи себе “дітьми й онуками Дажбога” (бога Сонця).

Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і почали займатися землеробством, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Проте відтоді традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними у процесі визначення культурного розвитку індоєвропейських племен, закрема протослов’ян, на наших землях.

Культура індоєвропейців і протослов’ян була насамперед культурою бронзової доби (ІІ тис. до н.е.). Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. У ливарній справі з’явилися фахові майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон). Однак бронза не замінила цілком каменю, – речі з нього використовували впродовж усього бронзового віку.

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку залишались землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення значно сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Помітно змінилося соціально-політичне життя. Процеси, котрі зароджувалися ще за епохи неоліту, набули характеру визначальних. Розвиток виробництва й обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які привели, врешті-решт, до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майнового розшарування серед общинників.

Мистецтво епохи бронзи, крім виробів з цього сплаву та каменю, представлене також окремими золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок звірів, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінювалася й кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом дедалі частіше з’являються власне геометричні форми (трикутники, кола, зигзаги тощо), якими прикрашали посуд.

Упродовж енеоліту та бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. Їхнім археологічним еквівалентом були культури – ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубна (степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (лісостеп і Полісся).

До найбільших етнічних об’єднань України на зламі енеоліту та початкового етапу бронзового віку належала давньоямна культурно-історична спільність. У межах України вона охоплювала степове й лісостепове Лівобережжя та Правобережжя. Племена, котрі входи до її складу, об’єднувалися спільними типами господарства, де переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Окрім численних курганів, виявлені також залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с. Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам’яні оборонні стіни. Це, ймовірно, – племінний центр. Безсумнівно, ямна культура була характерною і для землеробів-трипільців, котрі, як ми вже зазначали, ховали померлих родичів не під курганами, а під підлогою будинків.

Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників – глиняний посуд яйцеподібної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточкоподібні шпильки. У низці поховань середини – другої половини ІІІ тис. до н.е. знайдено залишки дерев’яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам’яних сокир-молотів. Населення давньоямної культурно-історичної спільності займалося і металообробкою, хоча вона не була дуже поширеною.

На початку ІІ тис. до н.е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції – катакомби, тобто ями з підбоєм). Така катакомбна культура була притаманна вже індоєвропейцям, аж із протослов’янами, які замінили доіндоєвропейців-трипільців з їхньою ямною культурою.

Упродовж першої половини II тис. до н.е. на території Східної Європи (в тому числі й України) відбувалися складні міграційні процеси, чим зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від катакомбників не залишилося довготривалих поселень. Це засвідчує кочовий характер скотарства, що становило основу господарства цієї спільності. Водночас велика кількість зброї у похованнях чоловіків – ознака зрослої ролі військової справи.

У другій половині ІІ – на початку І тис. до н.е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва – від звичаю ховати померлих у дерев’яних зрубах), які прибули сюди зі Середнього Поволжя. Усі риси їхньої матеріальної культури засвідчують осілий спосіб життя. Поселення (окремі – до 3–4 га) розташовувалися на надзаплавних терасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників – скотарство і землеробство, а також металообробка (нерозвинута).

Зауважимо, що наприкінці бронзового віку в Україні (ХV–ХІІІ ст. до н.е.) у Північному Причорномор’ї з’явилися кімерійці, у котрих були складні ритуальні обряди поховання померлих і некрополі, влаштовані за зрубною системою. Тож зрубна культура – це передусім культура кімерійців, яка хронологічно охоплює період з 1500 до 700 рр. до н.е. Ця доба характерна табунним скотарством, що на українських землях, власне, і започаткували кімерійці, високою культурою бронзи і кераміки з кольоровими інкрустаціями, яка продовжувала традиції культури шнурової кераміки трипільців. Відтак зрубну культуру кімерійців доцільно вважати продовженням ямної культури трипільців: шнуровий і близький до нього геометричний орнамент предки українців успадкували не лише від трипільців, а й від кімерійців.

Завершальна стадія бронзового віку південних районів України позначена взагалі закінченням переходу до кочових форм скотарства (табунного). Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок удосконалення засобів пересування та використання пасовиськ. Подальшого розвитку набула соціальна структура, характерна військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Дещо інакше відбувався історичний процес у бронзовому віці в лісостеповій зоні України. Степовики тяжіли до східних районів, а племена Лісостепу підтримували постійний контакт із населенням західних територій. У другій половині III – першій половині II тис. до н.е. на величезних просторах Східної та Західної Європи мешкали носії культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На думку археологів і лінгвістів, вони належали до однієї з груп індоєвропейців – предків слов’ян (протослов’ян XV–ХІІІ ст. до н.е.), балтів і германців. У межах України виокремлюються кілька культур шнурової кераміки. Найпоширеніша з них – середньодніпровська.

У середині II – на початку І тис. до н.е. на засадах культур шнурової кераміки сформувались культури пізнього періоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська. Основу їхньої господарської діяльності становили землеробство, приселищне скотарство, рибальство, мисливство, а також ремісниче виробництво, у тому числі бронзоливарне. За темпами соціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, але обидві вони перебували під дією загальних закономірностей. Їхні суспільні відносини ґрунтувалися на патріархальній сім’ї та племінній організації.

Бронзовий вік в Україні – завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на засадах екзогамних шлюбних відносин до військово-потестарних (політичних) племінних об’єднань. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин – панівних на наступному історичному етапі.

2.4. Особливості духовної культури стародавнього населення України (протонеоліт – епоха бронзи)

Утвердження найдавнішої системи світогляду. Якісно новим етапом розвитку духовної культури давнини стала епоха протонеоліту. Вона хоча й продовжувала традиції мезоліту, але водночас мала риси, притаманні світогляду сучасної людини. Це особливо яскраво виявилося у зразках мистецтва Кам’яної Могили. До протонеолітичного часу на Кам’яній Могилі, крім уже згаданих, належить і частина інших зображень, зокрема пісковикові плитки – чуринги завдовжки від 5 до 70 см. Майже всі вони за формою нагадували риб різних річкових порід і мали орнамент у вигляді лінійно-геометричних накреслень. Окремі вироби зберегли сліди фарби – червоної (вохри) та чорної (ймовірно, сажі). Деякі лінії увиразнювали особливості форми риб. З-поміж інших, на думку дослідника В. Даниленка, можна розрізнити зображення жінки, бика, мамонта, птаха.

Культ чуринги передував моделі організованого й розчленованого Всесвіту. Ця модель засвідчувала уявлення про універсальні закономірності існування природи та суспільства, відомі під назвою “універсальний закон”, найкраще досліджений на прикладі давньоіндійського слова “рита” (“закон”, “порядок”). Поняття кола рити об’єднувало не лише закон, звичай, порядок, а й територію дії цього закону, загалом Всесвіт, що підлягав закону, та зодіак, який був однією з його геоцентричних моделей; людей (суспільство), підпорядкованих законові; час дії закону (його початком вважали святкування весняного Нового року, а це водночас символізувало відродження світу).

Усе, що відбувалося в суспільстві й природі, за “універсальним законом” почало сприйматися як космос (“порядок”). Така ідея не могла з’явитися поза цілісною системою поглядів на Всесвіт і суспільство, закономірності їхньої побудови й розвитку. Періодом виникнення цієї розвиненої системи світогляду давніх індоєвропейців та семітів і став протонеоліт. Адже саме тоді формувалися не лише сучасна структура людства та розвинуте виробництво (система трудової діяльності, штучні матеріали, відтворювальне господарство, система транспорту, господарсько-культурні типи), а й, можливо, сучасна картина неба. Визначення моментів прильоту птахів із вирію, руху риби до нерестилищ, орієнтація у просторі на воді й суші, заняття землеробством могли ґрунтуватися тільки на дослідженні закономірностей руху небесних світил. І лише з протонеоліту у мистецтві з’явилися виразні найдавніші астрально-космічні символи. З протонеоліту уявлення про виникнення людей із частин тіла тотема змінилися уявленнями про народження людей самими людьми, а тварин – тваринами.

Усвідомити це стало можливим у парній сім’ї. Діти міфічних першолюдей (умови життя котрих, за міфами, відповідають рисам протонеоліту), в тому числі й виліплених з глини (землі), вважалися вже народженими самими першопращурами. Рівневі життя протонеоліту відповідають і найдавніші космогонічні міфи.

У слов’ян уявлення про “закон” і зодіак збереглися насамперед в образах 12 сонячних місяців року як господарів життя, початку року язичницького календаря з весняного рівнодення, поділі року на дві частини – теплу (весняно-літню) та холодну (осінньо-зимову) або на чотири пори року щотри місяці (отже, – і три сузір’я зодіаку) в кожній, наявності власних численних термінів “закону”.

Чимало термінів закону в слов’ян етимологічно пов’язані з іменами найважливіших божеств: лад – із Ладою, власть – волость – із Волосом, рада – з Радгостом, род – з Родом та ін. Глибока давнина цих термінів очевидна, адже вони часто стають зрозумілими на тлі індоєвропейських паралелей і відповідають епосі обожнення великої рогатої худоби: божества – персоніфікації “закону” були пов’язані з культом великої рогатої худоби, а у слов’ян, як і в інших індоєвропейців, із коровою – биком пов’язували проміжки часу, явища природи, категорії “майно”, “здобич”, “існування”, “життя”. Для окремих термінів “закону” в слов’ян божества невідомі, а певні терміни мають відповідність у культах інших індоєвропейських народів. Прикладом останнього слугує зв’язок слов’янського “мир” з індоіранським богом Митрою, котрий разом із Варуною вважався в індійців основним охоронцем закону (рити). Наголосимо також: до основних термінів закону належать і “край-украй”, “країна-україна”. А це означає, що назва нашої держави набагато давніша, ніж перша згадка цього терміна у Київському літописі від 1187 р.

У протонеоліті, очевидно, утвердилися уявлення про богів, які змінили уявлення про духів. Саме відтоді збереглися й імена найважливіших божеств, у тому числі індоєвропейських (а серед них – і слов’янських), пов’язані з назвами термінів закону.

3 огляду на спорідненість гідронімів, топонімів та етнонімів і назв племінних божеств, Волоса-Велеса можна пов’язувати з племенем велетів або їхньою складовою частиною – велинцями (волинянами) у Прибалтиці й волинянами України; Митру – з районами гідронімів на зразок Мира й інших у Середньому Подніпров’ї та на Балканах; Ладу – з географічними назвами з основою на “лад” у Центральній Європі, на Балканах, у Північній Русі; Радгоста – з літописним Радком, радимичами, ратарами та з гідронімами й ойконімами на “рад”; “край-украй”, “країну-україну” – з гідронімами на зразок “Укра” в Прибалтиці та з укранами чи вкранами, котрі там жили.

Духовна культура епохи неоліту. Нове у духовній культурі епохи неоліту пов’язане насамперед із новою соціально-економічною ситуацією. Як засвідчують матеріали міфології та етнографії, його значний комплекс спричинений до життя керамічним виробництвом. Форма й opнaмeнт посуду різних культур відображали зоо- та антропоморфні персонажі, рослинні й космічні символи. Численні приклади засвідчують: посуд став одним із найвагоміших символів Сонця, неба, Всесвіту. Кераміку виробляли спеціально призначені люди в певні дні року, і це супроводжувалося особливими обрядами. Покровителями гончарства часто вважали основних богів, а гончарі користувалися великою повагою. Важливої символіки, в тому числі й космічної, набули інші нові галузі господарства, зокрема прядіння, ткацтво, тваринництво, землеробство, а також пов’язані з ними предмети. Отже, не пізніше неоліту з’явилися уявлення про “нитку долі” та пов’язаних із нею божественних ткаль – мойр, чи парок, про тканину як Всесвіт.

Із неоліту до наших днів збереглася розвинута міфологія. Яскравий її приклад – міфи про священний шлюб, репрезентовані широкознаними міфами про шлюби Зевса з богинями та ін. Він брав ці шлюби у вигляді змія, дракона, бика. На території України подібні сюжети втілені у трипільських жіночих статуетках: або обвитих тілом змія-дракона, або таких, котрі сидять на бикоподібних крісельцях. Часто фігура бога-бика шлюбної пари є астрономічним символом Тельця, що відповідає міфам про Зевса, Аполлона та подібних їм божеств як його уособлень.

У давніх індоєвропейців і семітів обряд священного шлюбу виконували представники вищої знаті на початку весни, символізуючи народження Всесвіту й часу в акті єднання Неба та Землі, Сонця й Місяця. Ідея такого шлюбу збереглася до наших днів у фольклорі, зокрема слов’янському.

Панування в неолітичну епоху ідей, пов’язаних із моделями космосу та священним шлюбом, підтверджує, що культ чуринги на цей час став пережитком. Із культом загальної родючості були пов’язані, очевидно, статуетки жінок і тварин, відомі в неолітичних культурах. Найвизначнішою пам’яткою неолітичного мистецтва на території України, як уже згадувалося, залишалася Кам’яна Могила. Композиції епохи неоліту виконані в техніці різьблення тонких і глибоких ліній крем’яною пластинкою. Малюнки зображені у вигляді сітки та верші, підпрямокутних рам, заповнених косою або прямою сіткою. Деколи поряд розташовані зображення риб, гарпуноподібних предметів, човнів. Інша група композицій пов’язана зі зображенням помешкань (куренів). До неолітичної епохи можна зарахувати фігури тварин (найранішими з них, мабуть, є пси, найпізнішими – коні). Усі вони відображають рибальсько-мисливський світогляд неоліту.

Духовна культура мідного віку, з одного боку, – це своєрідний варіант культури пізнього неоліту, а з іншого – якісно новий етап. Як і в неоліті, у культурах мідного віку були поширені уявлення, пов’язані з культом тваринної та людської родючості. Це відбито в статуетках тварин і жінок. Однак унаслідок перемоги відтворювального господарства в мідному віці запанувала ідея відтворення, що засвідчують домішки зерна у глині, з якої виліплені статуетки.

У процесі зростання ролі чоловічої праці в основних галузях господарства (землеробстві, зокрема орному, тваринництві, металургії, гончарстві), а згодом– у військових сутичках, суспільстві утвердилися патріархальні відносини. Це підтверджує поширення статуеток чоловіка. Чоловічими можна вважати також значну частину “жіночих” трипільських статуеток. У цей час істотно ускладнилася символіка. Ймовірно, виникло і письмо: його зразками, вочевидь, є численні знаки на виробах із глини. Узвичаїлася солярно-космологічна символіка, в тому числі й астральна, що відповідає звеличенню культу вогню у зв’язку з металообробкою. Астральні символи відомі у пам’ятках і землеробського, і азово-дніпровського степового тваринницького мідного віку. На Кам’яній Могилі до цієї епохи належить частина зображень із кіньми.

Основні аспекти духовної культури епохи бронзи. Населення епохи бронзи значно зберегло духовні традиції попередньої доби. Як і раніше, святилищем залишався пагорб Кам’яної Могили. Бронзовим віком датовані її найпізніші зображення лінійно-геометричного зразка. У числі головних сюжетів – коні, а також стилізовані гарби (волокуші), запряжені биками.

Ще більше поширюлавась астральна, зокрема зодіакальна, символіка. Новим, що з’явилось у духовній культурі, стало зміцнення уявлень про незалежну від тіла душу. На цьому ґрунтувався вже справжній поховальний обряд. Як допускають учені, навіть у мідному віці розвинутий поховальний обряд, пов’язаний із культом предків і вірою у відхід душ померлих на небо, ще не склався. Нечисленні поховання на території поселень, у тому числі під житлами, доцільно розглядати як жертвоприношення, котрі були подальшим розвитком найдавніших – ще неандертальських поховань, а не “справжніми” похованнями. Усіх інших небіжчиків виряджали у потойбічний світ, очевидно, в інакший спосіб (пускали за течією річки). Лише з кінця мідного – початку бронзового віку за межами поселень почали масово з’являтися спеціальні поховальні споруди. Це, наприклад, гробниці Месопотамії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор’я та Центральної Європи, піраміди Єгипту.

В бронзовому віці люди, вочевидь, вважали потойбічну частину життя основною. У той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Тому поховальний обряд зберіг і складну систему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства, найкраще відому за джерелами індійців, у котрих ця істота мала назву “пуруша”(“чоловік”, “людина”). Пуруша, який стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман (тіло, що народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (душа) та вищий Атман (вища загальна сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов у інші світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пурушу. Цi риси пурушi, багато в чому тотожні з рисами єгипетського “ка”(частково – й “ба”), дають підставу допускати: основні образи пуруші в обрядовості стародавнього населення України – кам’яні скульптури, найчастіше антропоморфні, покладені в поховальних камерах, ямах або серед каменів, укопаних у насипи могильних курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функції двійників померлих або ідолів божеств.

Дата добавления: 2015-05-09