Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Культура бронзового віку 2 страница




Пуруша уособлював також і духовну першооснову Всесвіту, загалом увесь Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Він був першопращуром усіх людей, із нього з’явилися тварини та птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істоти, але заразом і заповнив собою увесь світ, став над ним. Він створив найважливіші божества. Існування його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани (що часто використовували і як святилища), відповідає загальнокосмічній функції пуруші. Різні його вияви збереглися навіть у скульптурах раннього залізного віку (в тому числі скіфських). Значну частину рис пуруші містить і культ богів слов’ян-язичників, зокрема міфологічні інтерпретації походження слов’ян-українців від Рода і рожаниць (Лади та Лелі).

Яскравою сторінкою духовної культури пізнього бронзового – початку залізного віків є зольники – своєрідні жертовники, на котрих виконували обряди, присвячені найважливішим богам. Їхні аналоги добре відомі в античній культурі. Поширення зольників пояснюється зростанням культу вогню та землеробства.

 

2.5. Культура епохи раннього залізного віку(кімерійці, скіфи, сармати, античні впливи)

 

3 відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Ранній залізний вік (ранньозалізна доба) в Україні датований ХІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е. Якщо початок кіммерійської культури (ХV–ХІІІ ст. до н.е.) припадає на завершення бронзового віку, то в наступний період її існування на українських землях (ХІІ–VІІІ ст. до н.е.) у вжитку застосовують залізо, яке витісняє дорожчу бронзу й сприяє подальшому удосконаленню знарядь праці та зброї. Це, вірогідно, позначилося і на еволюції пращурів українців від протослов’ян-індоєвропейців (ХV–ХІІІ ст. до н.е.) до початку формування з ХІІ ст. до н.е. праслов’ян. Ось чому можна вважати, що продовжувачами традицій трипільської (“ямної”) культури були не лише кімерійці з їхньою зрубною культурою та протослов’яни, а й наступні праслов’янські предки українців.

Зародження періоду ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кімерійських і чорноліських пам’яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався від часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом раннього періоду ранньозалізного віку (початок XII–X ст. до н.е.), а кімерійські, чорноліські й синхронні їм пам’ятки зараховуємо до його другого етапу (ІХ – перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кімерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кімерійці, котрі розселилися у степах Північного Причорномор’я наприкінці II – початку І тис. до н.е., – це найдавніший (власне перший) народ на території України, назву якого зберегли для нас писемні джерела. Скажімо, “батько історії” Геродот (V ст. до н.е.) повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кімерійцям.

Етнічність кімерійців остаточно не з’ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове (табунне) скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони кімерійців, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кімерійці першими на території України освоїли технологію виробництва заліза із болотяних руд, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в їхньому середовищі відбувалися вагомі суспільно-політичні процеси переходу від військової демократії до станово-класового суспільства на основі рабовласницького способу виробництва.

Кімерійці, згідно з Геродотом, мали численні укріпленні городища, окопані ровами й обнесені валами, котрі, вірогідно, і постають із початком ранньозалізної доби. Однак збережені кімерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Вирізнено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали у прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям (іноді – з підбоями). Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків’ям та залізним лезом), збруя для коней (часто стременоподібні вудила), а жінок – золоті й бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Загалом посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із “вусиками”, кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев’яні кубки зі золотими пластинками.

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з’явилися глибші прямокутні ями з дерев’яним дахом, поставленим на дерев’яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стремено подібних – двокільчасті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жаботинських (прикрашені геометричним орнаментом). Вагомою рисою культури кімерійців є стели. Вони хоча не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу й озброєння (подібні до стел бронзового віку України).

Військово-політичне об’єднання кімерійців проіснувало до VІІІ ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Іраномовні племена скіфів з’явилися y південноукраїнських степах наприкінці VІІІ – середині VII ст. до н.е., витіснивши звідси, а частково асимілювавши кімерійців. Кімерійська культура дещо розчинилася у скіфській. Частина кімерійців мігрувала на Близький Схід.

З усіх іранських племен, які побували в Україні у VІІІ–ІІІ ст. до н.е., найбільше культурних пам’яток залишили після себе саме скіфи. Це стосується передусім численних курганів – поховань скіфських “царів” на півдні та право- і лівобережжі України. Відтак і скіфська (“скитська”) доба в Україні, вірогідно, припадає на кінець VІІІ–ІІІ ст. до н.е.

За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, котрих традиційно називають племенами, або союзами племен. “Батько історії” поділяв їх на групи “царських скіфів” та скіфів-скотарів у Причорноморських степах і скіфів-орачів та скіфів-землеробів у лісостеповій зоні Подніпров’я. Наприклад, скіфи-орачі мешкали у Лісостепу Правобережжя, а скіфи-землероби – у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики (скотарі) проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі – до Меотиди (Азовського моря) і Дону та в степу Криму – царські скіфи.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала, що скіфи з’явилися на своїй землі за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов’язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи – дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая – Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай – започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. Коли двоє старших братів спробували наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено знаменням богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата – Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця й інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (земля) і нижній світ (потойбічний – підземне царство), або царі (воїни), жреці, землероби (це підтверджує найвизначніша пам’ятка скіфського періоду – золота пектораль із кургану Товста Могила). Сюжет міфу дуже нагадує східнослов’янські пізніші казки про три царства: мідне, бронзове і золоте, що отримав молодший брат. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає у наших казках. (Рис. 7)

Рис. 7. Золота пектораль з Товстої Могили. Кубок (скіфи).

Інша легенда, яку згадує Геродот, розповідає про походження скіфів у Пониззі Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф – син Геракла та діви – Схидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про скіфів – степових скотарів (їхні символи – лук, пояс, чаша).

Сусідами скіфів, за Геродотом, були калліпіди, алазони, агатирси, неври, борисфеніти та ін. Скажімо, калліпіди, або елліно-скіфи, – населення з ознаками грецької та скіфської культур у Побужжі поблизу Ольвії, алазони – населення у Молдові, неври і борисфеніти мешкали північніше скіфів-орачів та землеробів, у Подніпров’ї. Серед цих племен і народів, зокрема – неврів та борисфенітів, як і серед самих скіфів-орачів та землеробів, безперечно, були й предки східних слов’ян – праслов’яни, котрі остаточно сформувалися у скіфську добу. Вірогідно, саме неврів, борисфенітів та інших праслов’ян-“сколотів” стосується так звана сколотська культура.

Саме цими обставинами й обумовлюється вагома роль, яку відіграло своєрідне скіфське мистецтво у формуванні й розвитку слов’янської культури. Тут варто згадати і скіфську кераміку, прикрашену тисненим геометричним орнаментом (заглибленим геометричним узором), і декоративне мистецтво скіфів з характерним для нього анімалістичним (“звіриним”) стилем, в основу котрого покладено зображення тварин. Скіфи користувалися всіма формами орнаменту посуду, виробленого ще трипільцями. З-поміж них – і гребінцевий орнамент, що залишався провідною формою також у кімерійській, прото- і праслов’янській, а згодом – і анто-слов’янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів у національній традиції української кераміки. (Рис. 8)

Рис. 8 Скіфська прикраса

 

З початком грецької колонізації Північного Причорномор’я (VІІ ст. до н.е.) скіфи та їхні сусіди – праслов’яни зазнають античних культурних впливів. Прямим джерелом впливу античних традицій на культуру скіфів і праслов’янських предків українців стали грецькі міста-колонії: Тіра (Тірас) у гирлі Дністра, Ольвія в гирлі Бугу, Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Феодосія та Пантікапей (сучасна Керч) у Криму. Як незалежні грецькі поліси вони існували впродовж VІІ–І ст. до н.е., поширюючи серед місцевого населення високу культуру Еллади. (Рис. 9, 10)

Рис. 9 Тіра

Рис. 10 Херсонес

Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці (приміром, на поширенні класичних архітектурних стилів античної епохи – іонійського, дорійського, корінфського). Пам’ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, теракотових фігурок, амфор, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, різьблених саркофагів і под.

Виникнення грецьких колоній помітно вплинуло на господарський та суспільний розвиток сусідніх скіфів. Між ними розвивалася жвава торгівля – Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства – зерна, худоби тощо. Частина скіфів-кочівників осіла поблизу грецьких полісів і зайнялася хліборобством. У скіфському суспільстві утверджувалося рабовласництво, розвивалися державність – виникло скіфське царство. (Рис. 11, 12)

Рис. 11. Амфора

Рис. 12. Настінний розпис (Пантікапей)

Звідси – і надзвичайна оригінальність скіфської культури, зокрема мистецтва – своєрідного сплаву місцевих (автохтонних) традицій, що коріннями сягають мідно-кам’яного віку (енеоліту), і античних культурних впливів. Це яскраво засвідчують шедеври скіфського мистецтва – згадувана золота пектораль із Товстої Могили, гребінь зі Солохи, малюнки на вазах (амфорах) з Куль-Обського кургану, Гайманової та Чортомлицької могил. (Рис. 13, 14, 15)

Рис. 13. Скіфський меч

Рис. 14. Золотий гребінь з кургану Солоха (4 ст. до н.е.)

Рис. 15. Скіфський воїн

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам’яток тут є курганні поховання. У ранніх скіфських похованнях (друга половина VII–V ст. до н.е.) скіфи-простолюдини поховані у прямокутних ямах, поруч лежав посуд (келих із прокресленим орнаментом, іноді – грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді – кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх – кімерійських – була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас зі скіфським “звіриним стилем”. Багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – у дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. Біля випростаних кістяків лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган поблизу Кіровограда. Унікальний курган цього часу – Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев’яній гробниці знайдено кам’яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, обабіч – 360 кістяків коней.

У розвинутому (класичному) періоді (IV–III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з’явилося на Подністров’ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр – близько 25 м. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів – праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами – ліворуч біля пояса). Біля кістяків жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Поблизу голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, інколи – бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, інколи – у дерев’яній гробниці. У Криму гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Окрім скіфського інвентаря, обов’язковою була грецька кераміка. Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6–19,5 м. Нерідко їх обкладали камінням. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали “царицю”, “зброєносців”, слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі – 600).

Найвагомішою пам’яткою осілості степової Скіфії є Кам’янське городище кінця V – початку III ст. до н.е. (с. Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат і акрополь кам’яними будинками, що мав площу 32 га. Городище становило центр ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, обабіч Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва.

Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів ліпним і металевим (срібні позолочені амфори) посудом, який мав видовжені пропорції, відігнуті вінця. Для ранньоскіфських пам’яток характерні келихи. Починаючи з VI до н.е., у побуті скіфів звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам’ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців, репрезентовані посудом жаботинського зразка, тюльпаноподібними горщиками, черпаками. Городища тут з’явилися у першій половині VI ст. до н.е. й існували до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство різних районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, Лісостепу – землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. У бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками (“лускою”), щита, шолома, поножів.

Від кінця ІІІ ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували царство, відоме в літературі як Мала Скіфія зі столицею в Неаполі Скіфському. На розвиток скіфів у Криму значно впливали греки. Але загалом другий – скіфський або скіфсько-античний період епохи раннього заліза у Північному Причорномор’ї закінчився з приходом у ІІІ ст. до н.е. сарматів, котрих вважають північними іранцями.

Іраномовні сарматські племена становили значну частину населення тогочасного українського Степу і Лісостепу в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї належить до II – IV ст. н.е.; у ІІІ ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів у IV ст.

Вочевидь, греко-римські автори — Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші – спочатку уявляли сарматів єдиним народом – савроматами. Лише з ІV ст. до н.е. з’явився етнонім “Сарматія” і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, роксолани, аорси, сираки, алани. Останніх вважають предками сучасних осетин. У найповнішому вигляді культура сарматів і алан існувала в Україні впродовж ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.

За легендою, переказаною Геродотом, сармати походили від союзу скіфів із амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від полонених і залишаючи у живих лише дівчат. 3 історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими самими правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й військових.

Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав захоплення сусідніх народів. У легендах залишилися згадки про їхню мужність, рішучість у бою. Мабуть, саме через це українська шляхта XVI–XVII ст. витворила етногенетичний міф свого походження від сарматського племені роксоланів.

Майже єдиним видом сарматських пам’яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу та Лісостепу. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної ями, перекритої деревом, іноді – кам’яним закладом. Окремі ями мали підбої. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання у курганах ями трансформували в неглибокі катакомби.

Унікальним є похованням сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. До найбагатших сарматських поховань належить могила “цариці” у кургані Хохлач на Подонні, відома як “Новочеркаський скарб”, оскільки в ній знайшли 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II–І ст. до н.е. сармати використовували короткі мечі з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а згодом у них з’явилися довгі мечі. З 1 ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями, орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Застосовували у побуті й глеки яйце- і грушоподібної форми, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули – заколки для одягу.

У цей час на Півдні України, де панували сармати й алани, як і загалом на всій території Східної Європи, етнічний розвиток місцевого праслов’янського населення завершувався формуванням слов’янського етносу. З цим, зокрема, пов’язаний початок “слов’янської доби” (ІІ ст. до н.е. – ІХ ст. н.е.) в історії культури України. Згодом слов’яни розділилися на західних (венедів), південних (склавінів) та східних (антів), останні з котрих становитимуть основу автохтонного населення південноукраїнських земель у такий період слов’янської доби, як “антська доба” (ІІ–VI ст. н.е.).

Нагадаємо також: наприкінці І ст. до н.е. грецькі поліси у Північному Причорномор’ї потрапили під владу Риму (І–ІІ ст. н.е.). Посилення у цей час пізньоантичних римських впливів дещо спричинилося до початку поширення на Півдні України християнства. Згадка міститься у давньоукраїнському літописанні (“Повість временних літ” Нестора), це “Андрієва легенда” про подорож Дніпром апостола Андрія Первозванного.

Помітні зміни у соціокультурній ситуації на українських землях відбувалися під час другого так званого Великого переселення народів у ІІ–IV ст. н.е.: спочатку з півночі германських племен готів (ост-готів), а згодом – зі сходу великої міграції через Україну тюркських (тюркомовних) племен гуннів. Отже, від середини ІІІ ст. н.е. сармати втратили провідне становище у причорноморських степах. Саме у цей період тут з’явилися вихідці з Прибалтики – готи, котрі вступивши у спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани, здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор’я. Згодом, підкоривши місцеве слов’янське (антське) і сармато-скіфське населення, готи остаточно захопили Південь України й створили там власну державу (Готське королівство), що досягла найвищої могутності за короля Германариха.

Наприкінці ІІІ ст. готи прийняли християнство у формі аріанства і в такий спосіб сприяли поширенню християнської релігії на наших землях. У IV ст. була заснована Готська єпископія (“митрополія”), а готський єпископ Ульфіла переклав Біблію готською мовою. Вірогідно, саме з готським впливом пов’язана широка християнізація слов’янських (антських) племен у IV ст. Готи також значно впливали на них і в галузі військової організації та державотворення.

Власне, сам прихід готів на українські землі спричинив прагнення слов’ян-антів до створенні власної державності для протидії готській експансії. І коли в IV ст. н.е. у степовій Україні з’явилися нові кочівники – гуни, які у 375 р. знищили Готську державу, вони об’єктивно посприяли цим об’єднанню антських племен у своєрідну державну формацію – Антський союз. Відтак цей територіальний союз антських племен (375 р.) варто вважати першою історичною формою давньоукраїнської держави.

Такими були умови завершення останнього періоду ранньозалізної доби на території України. Сарматська культура зникла на тлі великих міграційних процесів, загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ, а слов’янський, навпаки, голосно заявив про себе. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

Однак сарматська культура, як перед нею і скіфська, не зникли безслідно. Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті – з Гестією, Папая – зі Зевсом, Апі – з Геєю, Гойтосира – з Аполлоном, Аргімпасу – з Афродітою, Тагимасада – з Посейдоном. Очолювали скіфський пантеон Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов’язана з культом Сонця та коня. Інший їхній відомий бог – Танаїс.

Постійні військові сутички, виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що отримало назву скіфського й сарматського “звіриного стилю”. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом. Значна частина таких зображень на предметах зі золота, знайдена у найбільших скіфських курганах, може бути пояснена скіфськими міфами. Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкраще засвідчують це чотири однакових обкладки сагайдаків зі зображенням сцен “життя Ахілла”, що походять із різних курганів – Чортомлика, Іллінецького, Мелітопольського, П’ятибратнього.

У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, котрі утвердилися ще в епоху бронзи, – астральна й космічна символіка, яка забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку.

Відтак доходимо очевидного висновку: до автохтонних джерел формування української культури належить не лише трипільська культура мідно-кам’яного віку та соціокультурна еволюція протослов’ян, праслов’ян і слов‘ян-антів, а й кімерійсько-скіфсько-сарматський культурний симбіоз бронзової та ранньозалізної доби. Цілком обґрунтованим може бути також припущення, що етнічними складовими етногенезу українців були не тільки прото- пра-слов’яни, а й опосередковано – індоєвропейці, кіммерійці й скіфо-сармати. Відповідно складові етапи етногенезу українців – трипільська доба, післятрипільська (мідно-бронзова та ранньозалізна), скіфсько-сарматська і слов’янська доба. Безпосередніми ж предками українців – праукраїнцями, на думку вченого М. Чубатого, можна назвати слов’ян-антів, котрі створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 3779; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.055 сек.