Перспективи розвитку української культури у ХХІ ст

Завдання збереження пам’яток культури

У контексті української культури увага до спадщини минулого має величезне значення внаслідок деформації історико-культурної свідомості ХХ ст., що охопила матеріальну і духовну культуру, змінила відносини між поколіннями, структуру побуту, елементарні норми моралі. Спостерігається активне проникнення історико-культурних реалій минулого у сучасну духовну ситуацію. Народні звичаї, язичницькі вірування та художні вподобання давньої України стають моделями для сучасного суспільства. Суверенній Українській державі важливо не механічно використовувати спадкоємність художніх цінностей, а вивчати цю спадщину й активно вводити її в сучасну соціокультурну ситуацію. Культура – це насамперед пам’ять. Тому вона завжди пов’язана з історією і повсякчас завбачає неперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства і всього людства.

Національна культурна спадщина України охороняється в межах програм міжнародної співпраці в галузі охорони пам’яток культури. Створена система міжнародного культурного співробітництва, яку очолив Комітет всесвітньої культурної та природної спадщини при ЮНЕСКО. Його обов’язок – формування списку визначних пам’яток світової культури і надання державам-учасникам допомоги для гарантування збереження відповідних об’єктів. До Списку внесені найвідоміші пам’ятки української культури – Софія Київська, Києво-Печерська та Почаївська лаври, Золоті ворота, історичний центр м. Львова та ін. Внесення до списку означає, що пам’ятка стає об’єктом особливого захисту. У тісній співпраці з ЮНЕСКО діє Міжнародна рада з питань збереження історичних місць та історичних пам’яток – ІКОМОР. В охороні пам’яток значна роль належить Венеціанській хартії, згідно з якою історичними пам’ятками вважають окремі архітектурні споруди, комплекси міської та сільської забудови. Існують також недержавні організації, котрі займаються питаннями охорони історико-культурної спадщини.

В Україні, окрім міжнародних ратифікованих угод, існують власні програми збереження культурної спадщини, різноманітні центри, фонди, зацікавлені в охороні й реставрації пам’яток, що є скарбами всього людства. Розроблене відповідне законодавство. Проте збереження пам’яток культури – справа кожного громадянина, і його відповідальність за це є ознакою культурної людини.

Сучасна українська культура втягнена у цивілізаційний вир процесів глобалізації – нелінійних масштабних узаємодій міжкультурної асиміляції та інтеграції. Відтак, за словами М. Жулинського, на культуру покладається колосальне навантаження, оскільки глобалізація, мов космічна “чорна діра”, втягує народи і культури у всесвітній комунікаційний “котел”. З одного боку, цей процес глобальної комунікації сприяє розширенню культур, інтенсивному культурному діалогові, з іншого – задіює механізми культурної уніфікації, стираючи національний образ із цивілізаційної матриці”.

Наголосимо, що у культурі сучасної техногенної цивілізації та інформаційного суспільства, яке часто зіставляється з визначенням “суспільства знань та комунікацій”, активно підтримується і постулюється постійна генерація нових узірців, ідей та концепцій. Ці зміни спричиняють активні трансформації соціальних зв’язків між людьми, оскільки внаслідок техніко-технологічного розвитку постійно змінюються типи спілкування між людьми, форми їхньої комунікації, а також спосіб життєдіяльності людини в соціокультурному просторі. Зрештою, у культурі інформаційного суспільства виникає особливий тип автономії особистості: людина може змінювати свої корпоративні зв’язки, не будучи до них жорстко прив’язаною; вона здатна дуже гнучко встановлювати свої відносини з іншими людьми, долучатися до різних соціальних спільнот та культурних традицій. Однак можна констатувати і той факт, що пришвидшений розвиток соціотехносфери сучасної культури обриває численні коріння минулого, змушуючи людину пристосовуватись до перманентно змінних обставин, традицій та цінностей, нівелюючи у такий спосіб культурну й історичну пам'ять національних традиційних надбань. “Нашу епоху, – слушно зауважує М. Кундера, – охопив шал забуття, аби задовільнити цю примху, вона все більше пришвидшує хід, адже хоче дати зрозуміти нам, що втомилася від самої себе, прагнучи погасити крихітний вогник пам’яті”.

Зауважимо: у наш час людина надто часто займає контрарне становище до соціальної динаміки сучасного соціокультурного поступу. Соціальні, економічні, політичні й культурні кризи сучасної цивілізації породжують і відповідний кризовий стан свідомості. Низка дослідників визначають симптоматичну тенденцію сучасної культури – фазу деградації, занепаду, оскільки у наш час людина не витримує інтенсивності змін: вона не в змозі жити в координатах динамічної цивілізації, коли в суспільстві панують настрої “життєвої дезорієнтації”. Сучасна людина зіткнулася із проблемою “футурошоку” – феномену стрімкого темпу змін у суспільстві: він, згідно з А.Тоффлером, виникає через накладання нової культури на стару. Це – культурний шок у нашому власному суспільстві. Сьогодні людина зіткнулась саме з такою перспективою. Зміни лавиною накотились на наші голови, і більшість людей до них виявилися неготовими”.

Безсумнівно, виклики сучасної епохи зумовлюють виникнення нових форм культури, пов’язаних із розвитком інформаційних мереж (для прикладу – кіберкультура). Магістральною тенденцією розвитку WWW (World Wide Web – Всесвітньої павутини, всемережжя) постає не лише всеохоплювальний обмін інформацією (що простежувалося на першопочаткових етапах становлення), а й інтенсифікація тотальних процесів масового споживання товарів та послуг.

У контексті цих реалій варто проаналізувати перспективи розвитку української культури, позаяк сучасна соціотехносфера, котра постає насамперед “матеріальним тілом культури”, часто нівелює іманентно-духовні її виміри, внаслідок чого можна простежити загальну дегуманізацію та кризу духовних цінностей у межах “ойкумени культури”. Майбутнє, за С.Кримським, все більше підпадає під логіку технічної раціональності – логіку перманентних перетворень, що випливають з природи техносфери”. Принципи універсалізму та стандартизації, зумовлені процесами глобалізації та поширенням узірців масової культури, з одного боку, пережитки “подвійних стандартів” радянського минулого – з іншого, тільки підсилюють проблемність соціокультурної ситуації та перспектив розвитку української національної культури, формування культурної ідентичності й системи ціннісних орієнтирів. (Рис.4).

Рис. 4. А.Савадов «Дзиґа»

Як уже зазначалося, глобальні процеси, інтегруючи зовнішній культурний простір, посилюють внутрішню диференціацію, внаслідок чого сучасна людина опиняється у велетенському мозаїчному та фрагментарному колажі культурних традицій. Замість диференціації та розсортування за чітко окресленими комірками, осередками (тобто за соціально-просторовою ознакою з певними визначеними межами), – абсолютно різні підходи до життя починають перемішуватися на нечітко окреслених просторах (у соціальних просторах, межі котрих – рухливі, розмиті й важковизначені)… Мати справу з пейзажами і натюрмортами – це одне, а з панорамами і колажами – цілком інше”. (К.Герц).

Глобалізація, що торкається передусім “квінтесенції” національних культур, змінює їхні ціннісно-нормативні основи, світоглядне підґрунтя етнічної самобутності, вносячи у такий спосіб невизначеність у смислові виміри буття людини в соціокультурному просторі. Невипадково тенденційним виявом аксіосфери сучасної цивілізації постає феномен етномагнетизму – прагнення людини бути долученою до практично етнічно однорідного культурного простору.

Отже, і українська культура не може відмежуватися від цивілізаційних процесів глобалізації. Проте для гідного інтегрування у глобальну культуру необхідно самим осягнути систему національних цінностей та пріоритетів, осмислити здобутки української культури. Хоча, на переконання М. Жулинського, українське суспільство не встигло набути статусу культурної самостійності – не сформувало ще нову культурно-історичну реальність, визначальним критерієм якої є національна духовна традиція і відкритість для діалогу з іншими національними культурами”. Безсумнівно одне: перспективи розвитку української культури повинні дотримуватись позицій “міжкультурного полілогу”, що неодмінно передбачає збереження та розвиток розмаїття культурних цінностей, норм, узірців, парадигм і форм діяльності, виходячи з діалогічної взаємодії різних культур. Розглядаючи шляхи та перспективи розвитку української культури, варто звернути увагу на концепцію “гуманістичного глобалізму”, інтегрована суть якої полягає у втіленні ідеї становлення багатополярної спільноти країн, народів і культур, що є альтернативою так званого конфронтаційного поліцентризму”.

Ідеї культурного розмаїття, культурного плюралізму втілюються передусім у концепціях мультикультуралізму, транскультурності, інтеркультурності та ін.Відтак перспективи розвитку української культури у ХХІ ст. неможливо розглядати без урахування цих соціокультурних цивілізаційних маркерів епохи. Отже, феномен транскультуралізму орієнтує сучасну людину на систему цінностей, яка формується на наднаціональному, транснаціональному рівні, зумовлюючи розвиток тенденцій уніфікації соціокультурного простору. Натомість інтеркультуралізм постає явищем активної міжкультурної взаємодії, що ґрунтується на діалогічній парадигмі співбуття різноманітних культур. Відповідно мультикультуралізм можна визначити як ідеологію, політику та соціальний дискурс, що визнає правомірність та цінність культурного плюралізму, значущість різноманіття культурних форм. Це дає змогу формувати єдиний соціокультурний простір на засадах толерантного спів-буття традиційних етнічних чи національних культур (в Україні, для прикладу, – культура татар у Криму, культури румунської та угорської діаспори на Закарпатті та ін.). Мультикультуралізм, підґрунтя якого становлять загальногуманістичні цінності, може стати також основою гармонійного співіснування самобутніх суб’єктів культури у полікуртурному і, відчасти, фрагментарному українському соціумі – поліетнічному, поліконфесійному, білінгвістичному.

Однією з чільних перспектив розвитку сучасної української культури постає проблема формування культурної ідентичності. Наголосимо: ідентичність – це, безумовно, не статична даність, раз і назавжди визначена фіксована реальність, а динамічне відношення, яке постійно формується і реформується в межах певного дискурсу. Традиційні форми ідентичності в сучасному динамічному соціокультурному просторі, насамперед через глобалізаційні зрушення, безсумнівно, руйнуються, посилюючи ситуацію «ідентифікаційної невизначеності» сучасного українського суспільства. Процес побудови української національної ідентичності ускладнювався довготривалими спробами викорінення національних цінностей та ідей, пригніченням національної свідомості й нищенням історичної пам’яті, національних здобутків через створення монолітної «радянської» ідентичності. Отже, за О. Пахльовською, ми маємо справу з культурою та суспільством, котре впродовж, принаймні, трьох століть проіснувало фактично в режимі постійного геноциду, етноциду і лінґвоциду, – суспільством, були поруйновані етичні основи внутрішньої та зовнішньої комунікації. Тому сьогодні ми стикаємося із тотальними процесами маргіналізації, що охопили українське суспільство: тут сформувалися чільні соціальні прошарки «манкуртів», котрі не мають чітких національно-культурних орієнтацій, не можуть заявити про свою причетність до цінностей української культури. Відповідно, культивування ідентифікаційних практик – це надто тривалий процес, що передбачає поєднання історичних передумов, спадкоємності традицій, особливостей ментальності й перспектив розвитку української культури.

Так, проблема формування культурної ідентичності набуває особливого змістового наповнення в українському соціокультурному просторі, адже наша держава перебуває в силовому полі суперечливих суспільно-цивілізаційних тенденцій – глобалізаційних та національно-етнічних, орієнтації на Захід чи Схід і под. Усе це створює ситуацію “системної кризи” українського суспільства, оскільки на сучасному етапі соціокультурного розвитку спостерігається надзвичайно вузький спектр застосовуваних ідентифікаційних практик. Скажімо, в Україні сьогодні домінантні дві такі практики: консервативно-ретроспективна модель, ґрунтована на ідентифікації з власною історією, народною культурою, яка не завжди враховує сучасні процеси соціокультурного поступу, а також модель орієнтації “на інших” через самоототожнення з демократичними країнами Заходу в межах котрої часто нівелюються особливості ментальності, історичної спадкоємності та рис національного характеру українців (А.Зубенко). Відтак це зумовлює своєрідний “простраційний стан культури”, коли “одна її частина – псевдомодерна, – полюючи за уявним майбутнім, відчужує від себе реальне минуле. Інша – консервативна – прив’язавши себе до уявного минулого, відчужує від себе реальне майбутнє.(О.Пахльовська).

Глобалізаційні процеси та полівекторність соціокультурного розвитку українського суспільства зумовлюють формування моделей ідентифікаційних практик на наддержавному, наднаціональному рівні – так з’являється феномен наднаціональної ідентичності. Приміром, метою створення наднаціональних ідентичностей, що виявляється у творенні “постнаціонального суспільства”, є логічна анігіляція, реконфігурація національної ідентичності в ситуації зникнення національних держав і утворення наднаціональних об’єднань – ЄС, ЄЕП та ін. За твердженням Н. Пелагеші, домінуючі форми наднаціональних ідентичностей в Україні – “панросійська” та “європейська”. Модель формування панросійської ідентичності полягає у творенні єдиної національної ідентичності на засадах російського титульного етносу. Цей процес, як стверджує дослідниця, виявляється у дії таких “маркерів”: збереження і посилення домінуючих позицій російської мови; формування єдиного інформаційно-комунікативного простору; відновлення уніфікованого науково-освітнього простору; створення спільного культурно-символічного простору; деконструкція українського національного історичного наративу. Ці чинники зумовлюють, згідно зі В. Скуратівським, патетику ізоляціонізму євразійського самодостатнього космосу.

Зауважимо: останнім часом в Україні активно дискутується проблема формування наднаціональної ідентичності на основі впровадження політики європейської ідентичності. Так, свого часу Ш. де Голль називав європейський соціокультурний простір “Європою батьківщин”, акцентуючи на глибинній вкоріненості у національні цінності, ідеї, що зумовлювали формування національної ідентичності. Сьогодні ж нівелювання державних кордонів та формування дискурсів понад національним виміром постають необхідною умовою глобалізаційно-цивілізаційних процесів. Тому європейська ідентичність передбачає когеренцію української спільноти до європейської, механізмами конструювання якої, за Н. Пелагешею, є: розвиток громадянства, створення наднаціонального символічного простору ЄС, формування загальноєвропейського інформаційно-комунікативного простору; здійснення політики європейської колективної пам’яті та розвиток наднаціональної системи бібліотек, наднаціональна культурна політика; наднаціональна мовна політика з метою створення lingua franca для об′єднаної спільноти, наднаціональна освітня та спортивна політики ЄС як чинники згуртування спільноти. (Рис. 5).

Рис. 5. О.Ройтбурд «Бал у Фолі-Бержер»

Стосовно українського національно спрямованого варіанта ідентифікаційних практик наголосимо: світоглядні уявлення про українську культуру та спільноту постають зазвичай із передумов її трактування як традиційно-селянської, котрій притаманний хліборобський характер. Дослідниця М. Гримич стверджує, що в українському суспільстві переважали локально-регіональні ідентичності, як-от інтерес до справ свого села або ж психологічна замкнутість у межах власної домівки та зосередження на членах своєї родини. Модель регіональної ідентичності, за словами Л. Нагорної, – одна з традиційних, найбільш глибоко закорінених. В її основі – генетична спадковість багатьох поколінь, що жили на даній території. Недарма, визначаючи історичні передумови ідентифікаційних моделей українства, І. Крип’якевич наголошував на таких атрибутивних характеристиках, як пошана до рідної землі, готовність її захищати. Войовник і господар, на його думку – це тип давнього українця. Осередком, у якому розвивався цей військово-господарський світогляд, був рід. Рід творив невелику, але дуже суцільну групу, з’єднану звʼязками крови і спільними інтересами; за своїх членів солідарне заступався, обороняв їх, мстився за їхню кривду. До воєнного походу члени роду виступали як один бойовий відділ, свідомий того, що бореться за власну оселю, майно, своїх дітей. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, культивував давні обичаї, творив норми життя.

Як стверджує Е. Ґелнер, у сучасному світі кожна людина повинна мати національність, так само, як вона має ніс та вуха. Тому питання національної ідентичності в сучасному українському суспільстві постає чи не найгостріше, адже вона – це перманентний процес формування основних складових компонент національного буття. Стосовно формування світоглядних засад національної ідентичності – змістовно вона зіставляється з ідеєю нації, що, за Б. Андерсоном, дефініціюється як уявлена політична спільнота… Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все-таки в уяві кожного житиме образ їх співпричетності. Національна ідентичність знаходить свій головний прояв у горизонтальній ідентифікації членів певної спільноти як співгромадян. Акцент робиться на загальнонаціональних цінностях − національному інтересі, національній безпеці тощо.

До основних світоглядних ідентитентів, котрі визначають приналежність до національної спільноти, також зараховують: національний характер, національну самосвідомість, а також національну ідею, за допомогою чого кожен українець ідеологічно усвідомлює себе представником єдиної нації. Національна ідея постає тією віссю, стрижнем, який становить опору, основою національної ідентичності.

Відтак у ситуації “кризи розуму” й переосмислення раціоцентричних установок надзвичайно гострою є проблема пошуків стійкого опертя, адже сьогодні українська людина потребує внутрішнього ядра, і ним можуть стати саме духовні чинники, внутрішньоіманентні характеристики, що торують шлях виходу зі світоглядної, морально-духовної кризи сьогодення. “Фаустівський тип» людини, лінійний підхід до її розуміння уже вичерпав себе. В сучасних соціокультурних реаліях доцільно звернутися до іншого виміру особи, який ґрунтується на невичерпних внутрішніх ресурсах – духовних вимірах. Особливо актуально та гостро постає питання “духовно-морального оновлення”, пошуку нових аксіологічних вимірів українського суспільства, тому на особливу увагу заслуговує звернення до буттєвої укоріненості української людини. Адже особа в контексті цивілізаційних зрушень сьогодення, втрачаючи зовнішнє опертя, шукає надійну “підоснову” якраз у глибинах власного духовного існування, духовності, що охоплює внутрішнє багатство, терпимість, релігійність і високу моральність особистості” (П.Гнатенко).

На сучасному етапі соціокультурного розвитку особливої вагомості набуває актуалізація минулого як осучаснення цінностей та досвіду минулих поколінь, інваріантних структур організації життєвого світу людини у побудові майбутнього. Саме тому нам так важливо не загубити ті глибинні субстанційно-духовні надбання й етнонаціональні традиційні виміри, котрі становлять основу національного буття України та самобутнього життєбачення українського народу. Адже втрата смислотворчих іманентно-бутійних етнонаціональних цінностей породжує сурогат духовного життя українського народу, посилює процеси соціальної маргіналізації та манкуртизації. Натомість усвідомлення ролі етнонаціональних детермінант людського буття є вагомою субстанційною основою духовної ґенези українського суспільства та перспектив розвитку української культури, оскільки лише культура може стати плеканням духовного зерна, необхідного для творення духовного хліба, від якого зможемо віднайти кожен у собі й усім разом у народі, де судилося нам народитися, світло світу, котре й учинить нас повновартісними людьми без комплексів меншовартості та пригнобленості” (В.Шевчук).

Необхідну перспективу української духовної культури зауважує М. Жулинський. Він обов’язковим пріоритетом декларує формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має стати власна державна національна ідея, за допомогою котрої можна було б формувати нові структури свідомості та нову ментальність нації в її національно-культурній єдності й духовній суверенності. Головна опора в цьому процесі формування нової – державницької, україноцентристської – свідомості нації покладається на мову, культуру, історичну памʼять, на національні базові цінності, які й виробили традиційні системи світосприйняття, сформували український суспільний менталітет.

Невипадково засадничі пріоритетні тенденції розвитку української культури задекларовані в Указі Президента України “Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства”, де, зокрема, окреслено праксеологічні аспекти їхнього втілення: вдосконалення законодавства у цій сфері; розвиток національного кінематографа, видавничої й архівної справи; створення умов для ефективної діяльності історичних і культурних центрів, пов'язаних із життям та діяльністю видатних діячів культури, науки і мистецтва, національно-визвольною боротьбою, іншими найважливішими подіями в історії українського народу, на активізацію відповідних наукових досліджень, видання спеціальної енциклопедичної, довідкової, науково-популярної й іншої літератури, створення у столиці України та великих культурних центрах музейних комплексів та виставкових залів, спорудження пам'ятників борцям за свободу і незалежність України, активізацію міжнародного співробітництва України, насамперед з ЮНЕСКО, розроблення пропозицій з питань формування та реалізації державної політики у сфері культури і духовності, сприяння відродженню самобутності українського народу як вагомого чинника утвердження єдності та міжнаціональної злагоди в суспільстві, сталого розвитку України, створення її гідного іміджу у світовому співтоваристві.

Ідея гідної репрезентації української культури на світовому рівні постає чи не першочерговим завданням для української спільноти. За О. Пахльовською, віки й десятиліття деструкції та заборон цілковито стерли Україну з культурної мапи світу. Українська історія не відома, українська культура не репрезентована, українська література не перекладена і українська культура не обʼєктивізована, не має виходу на світ, її інстинкт зв’язку зі світом атрофований внаслідок системних багато столітніх заборон, блокад і фальшивих інтерпретацій. Тому невід’ємним прагненням української нації до подолання колоніального статусу в контексті репрезентацій власної культури є, як стверджує Л. Костенко, завдання налагодження “своєї оптики”, “своєї системи дзеркал”. Для цього необхідно “розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети, зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована у звʼязку з історичними причинами, бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.

Представники української нації мають насамперед виконати нелегке завдання: відновити “карти наших втрат” (за визначенням О. Пахльовської) – впорядкувати мартирологи втрачених художньо-мистецьких пам’яток української культури, глибоко й об’єктивно досліджувати напрацювання тих діячів, творчість яких була суворо забороненою тоталітарною системою, а також ознайомити з цими культурними здобутками громадськість. Це стосується найперше популяризації літературних надбань плеяди талановитих діячів української культури доби “розстріляного Відродження”, а також, безсумнівно, належне вивчення й аналіз творчості діячів української культури в еміграції. На особливу увагу заслуговує дослідження тих діячів, чия творчість була опозиційною до тоталітарного режиму, скажімо, представників руху дисидентів-шістдесятників, “тиха література” 70−80-х років ХХ ст. та ін. Варто детальніше проаналізувати феномен “самвидаву” як чільний вияв Руху опору в Україні, що передусім полягає в ознайомленні з так званими “захалявними” текстами, забороненими свого часу цензурою. Тому потрібно “інтегрувати в масив української культури той знищений її творчий потенціал, який так сором’язливо називається нині “забутими іменами”, “білими плямами”, хоч “плями” ті радше криваві (О.Пахльовська). Бо лише відповівши на запитання: “Чи потрібні ми нам?” (брати А. і Б. Стругацькі), – український народ та його культура можуть влитися у міжкультурний полілог. Відтак Україна може вижити як Україна поки що завдяки лише культурі. Економічних її потужностей, на жаль, на сьогодні не достатньо для рівноправного діалогу зі світом. Лише духовні її потужності можуть забезпечити повноцінну присутність на сцені сучасної історії. Культура – єдиний посланець, який може дати духовне, психологічне, моральне і, врешті, наукове обґрунтування нашому давньому прагненню бути самостійною державою. Культура – посланець душі України та її інтелекту, її людська і творча суть. Лише культура може відстояти національну ідентичність нашої Батьківщини.

Наголосимо: лінія напруги у світовідчутті сучасної української людини виявляється у площині сфери зустрічі й узаємодії системоутворювальної, традиційно-етнонаціональної та позитивно-самозберігаючої складової буття людини і суспільства, з одного боку, й інноваційно-змінюючої, глобально-універсалізуючої ознаки культури – з іншого. У зв’язку з цим межовість сучасної соціокультурної ситуації сьогодення потребує звернення до етнонаціонально-духовних надбань українського народу, котрі здатні слугувати вагомою аксіологічною константою у бутті нашої нації, визначаючи парадигмальні світоглядні орієнтири сучасного українського соціокультурного простору та задавати інтенцію перспектив розвитку української культури у ХХІ ст.

Дата добавления: 2015-05-09