Українське питання на Паризькій мирній конференції

Мирна конференція у Парижі була скликана державами-переможницями у Першій світовій війні для вироблення мирних угод із державами Четверного Союзу, а насправді для створення нової політичної мапи Європи. Безумовно, для УНР було необхідним обстоювати свою міжнародно-правову участь на всесвітньому форумі.

Рішення надіслати делегацію до Парижа уряд УНР прийняв у грудні 1918 р., до складу делегації УНР увійшло понад 50 осіб. Головою делегації було призначено Г.Сидоренка, заступником голови - доктора В. Панейка, генеральним секретарем молодого журналіста із Західної України П.Дідушка, членами делегації -А.Марголіна (віцеміністра закордонних справ УНР), О.Шульгіна, М.Туган-Барановського(професора), М.Кушніра(журналіст). Згодом до складу делегації ввійшли ще І.Матюшенко, С.Шелухін та Д.Ісаєвич. Від Західної області УНР С.Томашівський. Досвід зовнішньополітичної діяльності з представників мали лише О.Шульгін, В.Панейко А.Марголін, М.Кушнір.

Делегація виїхала до Парижа без докладної інструкції про свої дії. Її було укладено лише 30 березня 1919 р.

Українська делегація на мирну конференцію в Парижі прибула із запізненням і не в повному складі, оскільки більшість членів затрималася у Відні, не одержавши французьких в'їзних віз. Лише 1 лютого 1919 р. українська делегація звернулася до конференції з проханням визнати Україну як незалежну і суверенну державу, поінформувавши про політичну історію, населення та господарські проблеми УНР.

На той час Румунія вже окупувала Північну Буковину. В січні 1919 р. Антанта дозволила Чехословаччині зайняти західну частину Закарпаття, а в квітні - і всю територію краю. Наприкінці лютого 1919 р. Рада Десяти погодилася з територіальними претензіями Польщі стосовно західноукраїнських земель.

Г.Сидоренко 12 лютого 1919 р. послав конференції ноту про ворожу політику Польщі щодо України, яка була укладена на основі документа МЗС УНР "Державні межі України".

У березні 1919 р. було подано ноти про самовизначення Закарпатської України з протестом проти порушень прав людини в окупованій Буковині.

Мирна конференція не розглядала справи України як окремої та єдиної держави, пов'язуючи питання певних її територій з політикою інших держав. Потрібно наголосити, що Антанта вже не могла вважати Україну реальною силою в боротьбі проти більшовизму.
Дехто заявляв, що "українське питання" є частиною загальноросійського.

У той час на Паризькій мирній конференції остаточно перемогла зовнішньополітична орієнтація країн Антанти на "єдину і неподільну Росію". Справа Галичини була єдиною, з приводу якої конференція офіційно вела переговори з делегацією УНР. Умови перемир'я між Польщею й Україною розглядала окрема комісія, до якої ввійшли представники Франції, Англії, Італії та США, очолювана генералом Ботою. Найвища Рада 25 травня 1919 р. уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину, "щоб забезпечити спокій мешканців від більшовицьких банд", a 11 липня 1919 р. надала їй право створити там свою адміністрацію. В умовах, що склалися, головний отаман УНР С. Петлюра прийняв рішення вести безпосередні переговори з Польщею.

Існували і вн. чвари, що псували місію. Голова делегації Г. Сидоренко не відповідав своєму призначенню. Він не мав і відповідної дипломатичної підготовки, погано володів французькою мовою. Він не орієнтувався у світовій політиці й фактично дезінформував уряд, надсилаючи йому надто оптимістичні повідомлення про стан "українського питання" на конференції, приймаючи бажане за дійсне. Замість Г.Сидоренка на цю посаду запросили голову місії у Ватикані М.Тишкевича, і в серпні 1919 р. він приступив до виконання своїх обов'язків у Парижі. Негайно був оголошений розпуск старого складу делегації та формування нового.

В.Панейко та С.Томашівський проводили самостійну лінію на визнання Антантою окремої Української держави в Галичині. Вони навіть оголосили себе окремою делегацією в Парижі, а після окупації Галичини поляками розпочали співпрацю з Росією і радили галицькому уряду порозумітися з А.Денікіним ціною визнання "єдиної Росії". Така поведінка галичан викликала в учасників конференції подив.

Перешкоджав роботі делегації УНР на Паризькій конференції її багатопартійний склад. Кожен із членів делегації намагався проводити програму своєї партії. І, як наслідок, не було координації дій, а отже, і позитивних результатів.

Про самостійну Україну на конференції навіть не бажали чути. Щоправда, в червні 1920 р., у період польсько-українського наступу на Київ, керівник апарату прем'єра Франції повідомив: уряд виніс принципову постанову визнати УНР де-факто, щоб переконатися у здатності України до тривалого державотворення. Однак провал наступу на фронті призвів до того, що Франція знову повернулася до давньої орієнтації на "єдину Росію".
Отже, міжнародне становище не сприяло становленню української державності.

Рада Міністрів УНР 28 вересня 1920 р. відкликала делегацію з мирної конференції. Після її розформування частина співпрацівників перейшла на роботу до дипломатичної місії УНР у Франції.

Діяльність делегації УНР на Паризькій мирній конференції в 1919 - 1920 pp. стала важливою подією в зовнішній політиці України, що була спрямована на обстоювання права створення суверенної держави і забезпечення її територіальної цілісності. На жаль, політика держав Антанти не дала змоги здійснити це право і призвела до невдачі на мирній конференції.

Дата добавления: 2015-05-07