Лекція 4. Культура Стародавньої Греції 1 страница

От

______________ Кордон М.В. «Українсь ка т а зарубіжна культура»

причиною оновлення як в природі, так і в суспільстві, основою роз­витку. Геракліту належать відомі вислови: «Не можна двічі увійти в одну й ту ж воду», panta rei - «все тече» і «Війна - батько всього і цар всього». В останньому вислові Гераклітом розуміється боротьба протилежностей.

За Гераклітом, світ не створив ніхто - ні боги, ні люди. Він був є і вічно буде живим вогнем, який закономірно спалахує і закономірно згасає. Процес саморозвитку вогню ніхто не створив, він є вічним і нескінченним, першоречовиною, з якої все виникло і в яку все відхо­дить. Геракліт вважав вогонь стихією, яка найбільше змінюється.

Грецького вченого і філософа з острова Самое Піфагора (близь­ко 580 - кінець VI ст. до н.е.) цікавило, що відбувається з людиною після смерті. Він вважав, що після смерті душа переселяється в іншу істоту і народжується знову. Вчений заснував свою школу - релігій­но-філософське братство в Кротоні, на півдні Італії.

Як математик, Піфагор створив теореми, якими і нині користу­ються в геометрії. Він, наприклад, навів докази теореми про прямо­кутний трикутник (квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів ка­тетів), про використання числа к при обчисленні кола і площі круга. Ідеї Піфагора відомі зі слів його учнів і сучасників.

Актуально і для нашого часу звучать слова Піфагора: «З людьми слід поводитись так, щоб не друзів робити ворогами, а ворогів -друзями».

Спробу пояснити закони світобудови зробив філософ Анаксагор (близько 500-428 pp. до н.е.) - приятель Перикла, автор книги «Про природу». Ця книга мала вплив на багатьох пізніших філософів. Анаксагор протиставив матерію духові. Афіняни оскаржили його за безбожність, і він змушений був покинути Афіни, де провів більшу частину свого життя.

Анаксагор підкреслював важливість астрономії як науки. На питання, для чого людині краще народитися, ніж не народитися, вчений відповідав: «Щоб спостерігати небо і улаштування всього світопорядку». Анаксагор зробив висновок, що Сонце являє со­бою розпечену масу, що Місяць не світить сам, а лише відбиває сонячне світло. Він був першим, хто дав пояснення сонячним за­темненням, дійшовши висновку, що затемнення відбувається тоді, коли Місяць опиняється між Землею та Сонцем і загороджує со­нячне світло.

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції ______________________

Пізніше для вчених стало зрозуміло, що важко знайти якусь одну відповідь щодо з'ясування таємниці життя. Тоді філософія звернулася до дослідів над людиною, зокрема над етикою, тобто засадами мо­рального життя. Першими філософами, що цим займалися, були софісти (гр. - учителі мудрості). Найстарший за віком серед них -Протагор (близько 487-411 pp. до н.е.), якого в Афінах поважали «як бога» за його мудрість. Але коли він висловив свій погляд на богів, суд звинуватив його в безбожності, і він мусив тікати з міста. Прота­гор говорив так: «Про богів я не знаю, існують вони чи ні. Питання темне, а людське життя надто коротке»¹. Говорять, що Протагор був першим, хто вчив, що з будь-якого питання завжди може бути дове­дено як «за», так і «проти».

У софістів вже в V ст. до н.е. досить виразно усвідомлюється ан­тиномія природного і культурного. Згідно з Протагором основа сусп­ільного життя зовсім інша, ніж у тварин. Бо людина здатна ство­рювати навколо себе другу природу, зв'язану з умінням, мистецтвом. Софісти вперше продемонстрували віру у всесильність освіти, вихо­вання. В духовній, культурно-історичній діяльності вони побачили специфічне призначення людини. Софісти займалися не теоретични­ми дослідами, а практичним навчанням молоді. На перше місце вони ставили такі науки, що могли стати у пригоді юнакам у громадянсь­кому житті. Мандруючи по містах, софісти навчали молодих людей мистецтву публічних виступів і суперечок.

Питання про статус особи, її етичні та соціальні основи, пробле­ми морального виховання стали центральними в ф ілософії афіняни­на Сократа (470-399 pp. до н.е.), одного з родоначальників діалекти­ки як методу пізнання істини шляхом постановки навідних питань. Він був сином бідного скульптора і сам спочатку займався батькі­вським ремеслом, служив у війську, був членом народного суду. Пізніше став, як зараз можна сказати, професійним філософом.

Сократ не залишив після себе жодного рядка. Він не писав кни­жок, вважав, що в них думка мертвіє, стає правилом, а це вже не є знання. Думки свої він висловлював у бесідах зі своїми учнями, ніби разом з ними шукаючи істину, підводячи їх до неї за допомогою пи­тань та відповідей. Зі своїми учнями і шанувальниками Сократ зустрі­чався в гімнасіях і палестрах. Навчав він безплатно. Розповідають, що

¹ Марру A.M. История воспитания в античности (Греция). - С. 80-81.

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

він приглядався до юнаків, відбирав талановитих і готував з них учнів. Ідеї Сократа були записані його учнями.

Ім'я Сократа стало синонімом філософії, втіленням ідеалу мудре­ця. Він вірив у силу розуму, вроджену шляхетність людини, закли­кав до морального самовдосконалення. Сьогодні Сократ оцінюється як ключове явище в межах не тільки античної культури, а й всієї історії західноєвропейського світогляду. За визначенням Цицерона, Сократ «спустив філософію з неба на землю». Головна його заслуга полягала в тому, що він довів самоцінність людської особи та її само­достатність. Бесідуючи з людьми на ринках і вулицях, Сократ вчив їх самостійно мислити, ставитись скептично до себе і усталених штампів свідомості. За Сократом, багатство, знатність, як правило, тільки шкодять людині. Він охоче повторював, що сам він їсть, щоб жити, а дехто живе, щоб їсти.

Філософ вважав, що є тільки одне благо - це знання, і одне зло -незнання. На його думку, кожна людина здатна стати доброчинною, якщо вона володіє істинним знанням, яке він ставив найвище всіх авторитетів і думок. Першим кроком на цьому шляху є усвідомлен­ня власного незнання. Сократ говорив: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, і на цю малість я мудріший за інших, які і цього не знають». Шлях до пізнання істини вчений вбачав у самопізнанні - «Пізнай самого себе!» Цей крилатий вислів був перетворений філософом в широку систему поглядів. Думка про те, що людина є метою і одно­часно цінністю сама по собі, перевернула уявлення греків про люди­ну, суспільство, державу. Для полісного мислення тодішньої Греції це означало світоглядну революцію.

Сократ вважав, що люди вели б себе добре, якби знали, в чому сенс гарної поведінки. Він закликав людей бути кращими, розмірко­вувати про правду, добро і зло, нападав на тих, хто відступав від де­мократії. Він називав себе оводом, що безперервно жалить могутньо­го, але ледачого коня - афінський народ. Сократ був постійно добродушним і радісним, чим дратував, викликав нападки, його били. Учні обурювались і запитували, чому учитель не відповідає тим же. Сократ відповідав: «Хіба я потягну до суду осла, якщо він мене хвиц­нув?».

За критику недоліків афінського устрою та людських поглядів противники його ідей звинуватили Сократа в непошані загальнови­знаних богів, у недотриманні релігійних законів, у розтлінні молоді,

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

і неправедний суд виніс філософу смертний вирок. Вчений власною долею підкріплює свої філософські висновки: коли друзі в ім'я збе­реження життя настійливо пропонували йому втечу з в'язниці, він відмовився, мотивуючи це необхідністю дотримуватись закону. В ос­танньому слові на суді Сократ сказав: «Убиваючи людей, ви не поз­бавляєтеся від осудження. Такий засіб захисту - ненадійний. Наба­гато кращим є інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самому бути якомога кращим». За вироком суду Сократ мужньо випив келих отрути - сік цикути.

Учнем Сократа був визначний грецький філософ і письменник Платон (близько 428-347 pp. до н.е.). Він розповсюджував думки Со­крата, розвинув його вчення, написав «Апологію» - відповідь не­другам свого наставника, якого він назвав «мудрішим, справедливі­шим і кращим з усіх людей, яких я коли-небудь знав». Свої ідеї Платон виклав в книгах «Держава» і «Закони». Він вперше в історії філософії створив універсальну ідеалістичну систему. Його вчення -перша на європейському ґрунті різнобічна розробка теорії об'єктив­ного ідеалізму. Для того, щоб пізнати річ, необхідно розкрити її внутрішній зміст, тобто ідею. За найвищі ідеї Платон вважав красу, добро, правду. Філософ доводив безсмертя душі, попереднє її існу­вання перед приходом на світ.

Платон вважав, що ідея, на відміну від її речового аналогу, доско­нала, абсолютна і постійна. Але із цього цілком коректного тверд­ження він робить несподіваний висновок: весь реальний світ - лише копія, «тінь» царства ідеальних сутностей. За Платоном, світ є змінним і непостійним, а правдиве життя міститься у світі вічному й незмінному - у світі ідей.

Значну увагу приділяв Платон питанням держави. В своїх пра­цях він намагався знайти ідеальний спосіб управління державою і детально описав, як це можна зробити. Вчений запропонував проект ідеального поліса, яким правлять філософи. Своєю поетичною фан­тазією Платон створив Атлантиду - острів з мудрим суспільним ла­дом та ідеальною державною організацією, який нібито затонув у морі. У середньовіччі не сумнівалися в існуванні Атлантиди, вперше наніс її на карту якийсь візантійський монах у X ст. н.е.

В 387 р. до н.е. Платон заснував філософську школу. Вона знахо­дилась на окраїні Афін, в оливковому гаю, який на честь міфічного героя Академа мав назву «Сади Академа». Звідси назва школи -

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Академія. Стародавні вважали, що могила Академа знаходиться в цьому священному гаю. Академія була одночасно гуртком вчених людей, шукачів філософської мудрості, та своєрідною школою. Тут у вільних бесідах навчав своїх послідовників сам Платон, а після його смерті це робили його наступники - схолархи.

Найвідомішим з вихованців Платонівської академії став Аристо­тель (384-322 pp. до н.е.), який разом з Сократом і Платоном входив до великої філософської тріади античності. Аристотель провів в ака­демії близько двадцяти років. У центрі вивчення перебували філо­софські, почасти й релігійні проблеми. Але наголос робився і на природознавство, і математику. Ці предмети тодішні вчені вважали невід'ємною складовою частиною знань. Недаремно при вході до Академії був напис, щоб туди не заходили ті, хто не знається на математиці.

Платонівська академія була відома в усьому античному світі і діяла впродовж дев'яти століть. В 529 р. н.е. її закрив, як і інші філо­софські школи в Афінах, візантійський імператор Юстиніан. Він виз­нав ці школи політично небезпечними.

У Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань - історія. У V ст. до н.е. активно починає розвиватись грецька історіографія. Пер­шим, хто започаткував літописно-описову форму вивчення суспіль­ства, був грецький історик Геродот (близько 484-425 pp. до н.е.).

Народився історик в малоазійському давньогрецькому місті Гал-ікарнасі (сучасний Бодрум в Туреччині), розташованому на мальовничому узбережжі Егейського моря. Але духовною батьківщи­ною Геродота стали демократичні Афіни. Тут він потоваришував з афінським стратегом (головнокомандуючим) Периклом, філософом Протагором, поетом Софоклом.

Заслугою Геродота стало розуміння того, що історичні події не можна змальовувати, коли не знаєш країни, де вони відбувалися. То­му у пошуках джерел історик обійшов майже півсвіту. Він побував у Вавилоні, Фінікії, Ассирії, Македонії, в грецьких містах сьогоднішньої Лівії та Південної Італії, в Єгипті, Північному Причорномор'ї, де довго жив у грецькій колонії Ольвії в дельті придніпровського ли­ману. Ясна річ, Геродот досконало вивчив і саму Грецію.

Під час подорожей вчений, дотримуючись поради Геракліта Ефеського, більше довіряв власним очам, аніж вухам. Він надзвичай­но критично ставився до розповідей місцевих жителів, з якими роз-

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

мовляв через драгоманів (перекладачів). Геродот відрізняв дійсні події від потішних історій, справжні факти від фікцій, хоч записував усе з однаковою ретельністю.

В Афінах Геродот закінчив писати свою роботу під назвою «Істо­рія», яка дійшла до нашого часу. Слово «історія» грецького по­ходження. Зміст його близький до слова «дослідження». Вчений при­святив себе тому, чим, наскільки відомо, до нього не займався ніхто. «Щоб події з плином часу не пішли в забуття, щоб жили у віках славні, великі й гідні подиву діяння як еллінів, так і варварів...», Ге­родот вирішив їх записати. Його метою було розповісти про бороть­бу грецьких країн з Перською державою. Але завдяки широкому підходу до цього завдання його твір став розповіддю про історію греків, стародавній світ в цілому. Багато уваги історик приділяє жит­тю, побуту, звичаям різних народів, їх легендам, обрядам, описує природу, тваринний і рослинний світ. Геродот також подав докладні відомості про племена, що жили на території сучасної України. Роз­повідаючи про воєнні дії персів проти скіфів, він принагідно описує звичаї та вдачу степовиків. Учені, вивчаючи стародавню історію Ук­раїни, й досі звертаються до Геродота.

Історія Геродота посідає особливе місце у становленні європейсь­кої науки. Вона є першою з відомих нам пам'яткою історичної дум­ки, першим історичним твором у власному розумінні слова і водно­час першим зразком художньої прози. Праця увібрала в себе історичні, географічні та етнографічні знання свого часу і підняла їх на більш високий рівень.

Геродот вперше для Греції створив цілісний, закінчений, система­тичний, детальний виклад історичних подій. Такої панорамної істо­ричної праці до Геродота ніхто раніше не створював. Він був одним з перших, хто застосував порівняння історичних фактів і розглядав їх як сплетення взаємопов'язаних подій. Греко-перські війни історик аналізував як послідовно пов'язані між собою явища. Він розпитував учасників військових походів, щоб мати цілком вірогідне уявлення про події. Принцип, за яким створено «Історію», Геродот сформував так: «Я мушу записати все, що розповідають, але не зобов'язаний всьому вірити». Дуже важливо те, що він вважав за потрібне не лише розповідати про історичні події, а й розмірковувати про них, прагну­ти їх зрозуміти і витлумачити, знайти в них пояснення сучасного і майбутнього.

______________ Кордон М.В. «Українс ька та зар убіжна культура»

Римський політичний діяч, оратор і письменник Цицерон досить влучно визначив значення творчого подвигу видатного грецького вченого, назвавши його «батьком історії», тобто родоначальником історії як науки, першим істориком у Греції й у всьому світі. З того часу цей почесний титул міцно закріпився за Геродотом.

Починаючи свою «Історію», Геродот писав, що хоче, аби час не стер у пам'яті людей славні діяння греків та варварів. Закінчити свій твір він не встиг, хоч працював над ним, як гадають, майже все жит­тя. Розповідь в «Історії» обривається 478 р. до н.е. Геродот - перший історик, який в середині V ст. до н.е. виступив з публічним читан­ням своєї історичної праці.

Пізніше олександрійські вчені розділили «Історію» Геродота на дев'ять частин, за кількістю муз, давши кожній з них назву за іменем однієї з муз, тому і сам твір став називатись «Музи». Цей твір протя­гом сторіч неодноразово переписувався. До сьогодення збереглося близько 50 середньовічних пергаментних рукописів та кілька папі­русних уривків. Але тільки п'ять рукописів філологи вважають найближчими до оригіналу. А вперше «Історію» було надруковано у 1502 р. у Венеції¹. Геродоту належить вислів: «Танцювати під чужу

дудку».

Великим істориком античності був Фукідід (близько 460-400 pp. до н.е.). Він написав «Історію Пелопоннеської війни» (у 8 книгах), яка вважається одним із перших і найкращих історичних творів, найвищим досягненням грецької історіографії. Фукідід сам брав участь у Пелопоннеській війні, виступав проти Спарти як стратег афінського морського флоту, а також користувався розповідями тих, хто добре її пам'ятав. У 424 р. до н.е. афіняни послали його на допо­могу місту Амфіполіс (за іншими джерелами - Амфіополь), але він запізнився, і місто дісталося ворогам. За це його засудили до вигнан­ня з Афін і він мусив виїхати до Фракії, де й написав історію Пело­поннеської війни 431-404 pp. (виклад доведено до осені 411 р. до н.е.).

Крім опису битв і політичних подій у праці Фукідіда дається кар­тина життя в Афінах та інших містах грецького світу. Історик впер­ше застосував науково-критичний метод, зробив спробу розкрити причинні зв'язки подій і тим самим сприяти рост}' політичних знань.

¹ Лінник Юрій. Геродот та його «Історія» // Історія в школі. - 1999. - № 8-9. - С 10.

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

фукідіда відрізняє глибина політичного аналізу і об'єктивність. Він першим з істориків почав використовувати в дослідженнях історичні документи. Вимоги Фукідіда до історичної розповіді - максимальна точність та перевірка кожного факту.

У 1452 р, за наказом папи Миколая V був зроблений латинський переклад «Історії» знаменитим гуманістом Лоренцо Валлою. Перше друковане видання праці Фукідіда з'явилось у Венеції в 1502 р.

В період класичної Греції значний прогрес помітний був у галузі медицини. Центральне місце займала тут постать видатного лікаря античного світу, реформатора медицини Гіппократа (близько 460-377 pp. до н.е.), якого ще справедливо називають «батьком медицини». Він - перший лікар, ім'я та праці якого збереглися до наших днів. Лікарем він був потомственим. Члени його родини мистецтвом ліку­вання займалися з покоління в покоління. Вважають, що Гіппократ відносився до сімнадцятого покоління потомствених лікарів. Перши­ми його вчителями були батько - лікар Гераклід, і мати - акушерка-повитуха Фенарета. Ще будучи двадцятирічним юнаком, Гіппократ вже славився як майстерний лікар. У цьому віці для поповнення знань та удосконалення мистецтва лікування він виїжджав до Єгипту. Через декілька років Гіппократ повернувся в Грецію на рідний острів Кос, багато років займався там лікарською практикою, заснував школу з вивчення медицини. Він склав опис усіх відомих тоді хвороб і вказав, як їх потрібно лікувати. В кінці життя переїхав у Фессалію (історична область на сході Греції), де і помер. Багато часу його могила була місцем паломництва. Легенда свідчить, що дикі бджоли, які там водились, давали мед з цілющими властивостями.

Гіппократ вважається основоположником наукової медицини. На відміну від інших лікарів стародавнього світу в основі лікувальної роботи Гіппократа було систематичне і всебічне спостереження за хворими. В своїх книгах з лікування він розглядав організм людини як єдине самостійне ціле, всі частини якого взаємно пов'язані між собою. Гіппократ вимагав від лікарів підходити до хворого індивіду­ально, лікувати не хворобу, не окремий орган, а хворого, підтримувати і активізувати захист сили самого організму, використовуючи при цьому природні засоби: дієту, гігієну, свіже повітря. Знаменитий лікар закликав враховувати індивідуальні особливості як самого пацієнта, так і вплив оточуючого середовища на його самопочуття та хворобу. Методи лікування Гіппократа лягли в основу лікувальної практики

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

у всьому античному світі. Послідовників Гіппократа, продовжувачів його справи називали гіппократиками.

Гіппократ вважав, що лікар повинен дотримуватись особливих етичних норм, розробивши з цією метою правила поведінки лікаря, які стали основою «Клятви Гіппократа». В ній особливо підкрес­люється обов'язок лікаря не нашкодити пацієнту, входити в будь-який будинок заради користі хворому, не розголошувати медичну таємницю. Зберегло своє значення і для нинішньої науки вчення Гіппократа про чотири темпераменти (сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік). Гіппократу належить відомий вислів: „Життя корот­ке, а мистецтво вічне».

До нашого часу зберігся збірник медичних праць Гіппократа, відомий під назвою «Кодекс Гіппократа». До його складу відносять різну кількість праць - від 53 до 12. Раніше вважали, що всі ці твори належали Гіппократу, але тепер доведено, що йому належить не більше як 10. Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейр - ургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душі), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, гепатит, нефрит, дизентерія, епілепсія та багато інших.

Класичний період грецької культури є часом народження грець­кої трагедії. Трагедія (гр. tragos - козел і ode - пісня) - вид драматичного твору, що зображує найгостріші життєві ситуації, кон­флікти, які найчастіше закінчуються загибеллю героя. Але в ан­тичності загибель героя в трагедії була не обов'язковою. Покрови­телькою трагедії в грецькій міфології, як уже згадувалось, була Мельпомена - одна з дев'яти муз. Нерідко Мельпомену трактують і як покровительку театру взагалі.

Трагедія виникла з культового обряду, під час якого хор зобра­жав супутників бога Діоніса - козлоногих сатирів - демонів родю­чості, виконував дифірамб - грецьку хорову хвалебну пісню на честь Діоніса. В Афінах цей обряд перетворився на більш офіційне святкове дійство відоме як Великі або Міські Діонісії, які проводились щоріч­но. Пізніше сюжетом святкового обряду стали епізоди не з життя Діоніса, а з життя людей. Щорічно до цього свята поети складали пісні, їх виконували танцюристи і хор, який залишався незмінним

учасником трагедії і складався з 12-15 чоловік. Пісні хор обов'язко­во виконував під акомпанемент флейт.

Розвиток трагічного жанру зв'язаний з іменами трьох великих афінських драматургів - Есхіла, Софокла та Еврипіда. Творцем, основоположником класичної грецької трагедії вважається Есхіл (близько 525-456 pp. до н.е.). Ще стародавні називали його «бать­ком трагедії». Він був афінянином, походив з роду знатного землевласника, брав участь у боях з персами під Марафоном* і біля острова Саламін, але потім перейшов жити до Сицилії, де й помер. У написі на його надгробку, складеному, за переказом, ним самим, нічого не говориться про нього як про драматурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах з персами. Битву при Саламіні в 480 р. до н.е. драматург пізніше описав у трагедії «Перси».

У старій трагедії головною діючою особою був хор. Спектаклі являли собою пісні та танці у його виконанні. Пізніше в дію було введено актора, який вступав в діалог з керівником хору (корифеєм). Антична історія передає, що першим афінським трагічним поетом був Феспид з Ікарії (VI ст. до н.е.). Перша постановка його трагедії (назва її невідома) відбулася весною 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій. Цей рік прийнято вважати роком народження світового театру. Есхіл першим запровадив другу діючу особу, зменшив партії хору і на перше місце поставив незалежний від нього акторський діалог. Це зробило можливим сценічну дію, діалог між акторами став найбільш важливою частиною драми, а хор тільки коментував події.

Тим самим Есхіл пожвавив драму, зробив її більш динамічною, цікавою. Став можливим драматичний конфлікт, справжня основа трагедії, і, говорячи словами Аристотеля, завдяки всьому цьому тра­гедія «згодом досягла своєї прославленої величі». Завдяки запровад­женню другого актора Есхіла вважають родоначальником трагічного жанру. З іменем Есхіла пов'язано також застосування декорацій, ма­сок. На драматичних змаганнях він вперше виступив, не досягнувши

* За легендою після битви греків із персами під Марафоном 2 вересня 490 р. до н.е. грецький воїн-гонець Фідіппід прибіг в Афіни і, вигукнувши: «Ми пе­ремогли!», впав мертвий. Цей подвиг увічнено в сучасному спорті дистанцією марафонського бігу, що дорівнює відстані від Марафона до Афін (42 км 195 м).

-ТІМ

______________ Кордон М.В. «Українс ька та зарубіжна культура»

ще тридцятирічного віку, але більше як десять років добивався пер­шої нагороди, яку одержав лише в 484 р. до н.е.

Есхіл є автором близько 80 п'єс, з яких повністю збереглися лише сім. Найбільш відома його трагедія - «Прометей закутий» (гр. Prometheus - провидець). У ній драматург дає образ мужнього борця за щастя людства. В образі Прометея показано титана, людиноподі­бного велетня, який викрав у богів з Олімпу вогонь, передав його людям, навчив їх мистецтвам. Прометей показав людям, як видобу­вати й обробляти метали, збудував перший корабель і змайстрував вітрило, навчив людей читати, писати й рахувати, відкрив їм таємну силу цілющих трав.

Боги злякалися, що скоро люди зрівняються з ними в могутності, і Зевс наказав прикувати Прометея до голої кам'яної скелі Кавказу і пробити йому списом груди. Щоранку на скелю сідав орел і гос­трим дзьобом рвав, видирав печінку. За ніч печінка відростала, рана загоювалася, а вранці орел прилітав знову, щоб карати, терзати тита­на. Багато тисячоліть терпів Прометей тяжкі муки за свою любов до людей і непокору богам, аж поки Геракл, за згодою Зевса, який ба­жав прославити свого сина, убив орла й визволив, звільнив титана.

Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності, любові до людей. Його, як улюбленого героя, оспівали, змалювали, звеличили поети, художники, мислителі. Великий поет України Т.Г.Шевченко писав у поемі «Кавказ»:

Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий довбе ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові, — Воно знову оживає І сміється знову.

В українському місті Дніпродзержинську поставлений єдиний у світі пам'ятник Прометеєві.

За грецькою міфологією, титаном, Прометеєвим братом був Ат­лант (Атлас). Його також покарали за участь у боротьбі титанів про­ти богів і він, відзначаючись величезною силою, мусив тримати на своїх раменах небесне склепіння. Стояв нібито десь далеко на заході,

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

звідси й назва - Атлантичний океан. Згодом Атланта вважали знав­цем неба і світу, тому збірник географічних карт назвали атласом.

Молодшим сучасником Есхіла, його учнем та суперником на зма­ганнях поетів був інший грецький трагік, також афінянин - Софокл (близько 496-406 pp. до н.е.). З написаних ним за довге життя 123 трагедій нам відомі назви 110, але повністю збереглося тільки сім. Софокл першим запровадив у трагедію третю діючу особу. Це дозво­лило пожвавити дію і показати різне ставлення її учасників до тра­гічного конфлікту. Більше як три актори грецька трагедія не знала. Софокл часто сам виступав як актор у власних трагедіях, корис­туючись великим успіхом. Драматург був також одним з перших, хто використовував декорації на сцені. Двадцять чотири рази п'єси Со­фокла здобували перші нагороди на змаганнях трагічних поетів, які проходили в Афінах. Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалась незмінними успіхами. Він жодного разу не одер­жував третьої нагороди, а займав частіш за все перші і рідко коли другі місця. Його трагедії часто порівнювали за досконалістю з пла­стичними творами скульптора Фідія. Гете, який високо цінив Софок­ла, зауважив: «...ніхто не знав так сцени і свого ремесла, як Софокл».

Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо у Есхіла головни­ми героями були боги, то у Софокла діють люди, хоча трохи і відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорять, що він приму­сив трагедію спуститися з неба на землю. Використовуючи мотиви грецької міфології, драматург створював характери сучасних йому людей. Він показував, що трагічна помилка нерідко здійснюється людиною під тиском обставин, фатуму, що людина здатна на високий моральний подвиг.

Найвідомішими, найзнаменитішими трагедіями Софокла є «Цар Едіп» і «Антігона». В «Царі Едіпі» оракул* передбачає, що син царя, володаря Фів** Лая і цариці Іокасти Едіп уб'є свого батька. Тому у малолітньому віці батьки його покинули, залишили у горах. Але він був врятований пастухом. У зрілому віці Едіп, сам того не підозрю-

* Людина, чиї думки вважаються втіленням найглибшої мудрості, яка про­рокує від імені божества; священне місце, де люди радились з богами.

** У грецьких міфах йдеться про семибрамні Фіви - давнє місто в цент­ральній частині Греції. Існували також стобрамні Фіви - одне з найбільших і найбагатших міст Стародавнього Єгипту.

______________ Кордон М.В. «Україн с ька та зарубіжна культура»

ючи, убив свого батька при випадковій зустрічі і суперечці. Потім він сам став царем Фів і одружився на царській вдові Іокасті, тобто на власній матері, не знаючи цього.

Подружжя прожило двадцять років, у них народилось четверо дітей. Згодом правда розкрилася. Це привело до самогубства Іокасти і до самоосліплення Едіпа. Зірвавши золоту застібку з плеча своєї неживої матері, він виколов собі очі гострою голкою за те, що, бача­чи, він продовжував залишатись сліпим. Пізніше Едіп був вигнаний з Фів і помер у вигнанні.

У трагедіях Софокла нарівні з чоловіком вперше виступала жінка. Крім Іокасти, це особливо стосується дочки Едіпа та Іокасти -Фіванської царівни Антігони, образи якої стали символами краси, доброти і твердості людського духу. В трагедії «Антігона» відбу­вається зіткнення двох різних моральних принципів: законів держа­ви про громадянський обов'язок з моральними законами сім'ї; обо­в'язком сестри поховати тіло свого брата, незважаючи на заборону царя Креонта. За це Антігона була кинута у в'язницю, де покінчила з собою. В літературі вона стала зразком доньки й сестри, символом самопожертви. Ідеальні герої - ось на чому треба, на думку поета, виховувати громадян. Гегель вважав «Антігону» неперевершеним взірцем трагічного зіткнення держави і родини.

Дата добавления: 2015-05-09