Лекція 13. Культура Київської Русі 1 страница

тобто похвала «великому каганові нашої землі Володимирові» за запровадження християнства на Русі, возвеличення рідної землі та церкви, незалежність якої від Візантії відстоював Іларіон. Термін «Закон» для стародавніх письменників означав Старий Завіт - першу частину Біблії (іудаїзм), а під «Благодаттю» розуміли Новий Завіт -другу частину Біблії (християнство). Перу Іларіона належать й інші праці: «Молитва до Бога від усієї землі нашої», «Сповідання віри». Всі вони сповнені глибокого світоглядного змісту, свідчать про ве­лику ерудицію Іларіона, його добру обізнаність з пам'ятками не лише візантійської, болгарської та чеської, а й усієї західноєвропейської культури.

У «Слові про закон і благодать» Іларіон славить християнство, звертає увагу на вільний та самостійний вибір цієї релігії князем Володимиоом. В особі останнього митрополит створює образ ідеального князя - «правдивого, славного та мужнього», ставить його врівень з апостолами, Іларіон першим на Русі обґрунтовує ідею князівської влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого пре-столонаслідування. Автор намагається довести ідею рівності всіх народів, включення давньоруського народу у всесвітню історію. Оцінюючи язичницьке минуле русів, Іларіон висловлювався про нього як про «ідольський морок» і водночас як про визначну схо­динку до наступного («спершу тінь - потім істина») - до христи­янської благодаті, але уже на цій сходинці земля Ігоря, Святослава й Володимира була не безвісна, а «знана й чувана в усіх чотирьох кінцях світу». Позиція Іларіона спрямовувалась проти «візантизації» Київської церкви.

Виникала історична література, зокрема такий самобутній жанр давньоруської літератури, як літописання*, яке розпочалося на Русі в XI ст. Літописи - це не лише історичні, а й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, ле­генди. До нашого часу збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Літописання як жанр, а не звичайні історичні записи, не було відоме ні візантійській, ні болгарській, ні будь-якій іншій європейській літе­ратурі.

* Складання щорічних записів історичних подій, яке проводиться сучас­ником.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Початком давньоруського літописання стало укладання при ки­ївській митрополії «Сказання про поширення християнства на Русі». Значним центром культури, літописання став у XI - першій поло­вині XIII ст. Києво-Печерський монастир. У 1093-1096 pp. виник Києво-Печерський літописний звід, складений за розпорядженням ігумена Іоанна. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

У монастирі творив письменник, видатний літописець - інок Нестор (липень 1056 р. -?), який став ченцем у 70-х роках XI ст. У 1110 р. він взявся за написання нового літописного зводу, названого ним «Повість минулих літ», вершини свого творіння, найвидатнішо-го вітчизняного літопису серед збережених часом, написаного в 1113 р. До літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроб­лені як самим Нестором, так і його попередниками.

«Повість минулих літ» дійшла до нас у складі більш пізніших літо­писних зводів (XIV-XV ст.). Твір є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства і Київської Русі з пер­ших століть н.е. і до 1110 р. Дослідники одноголосно вважають «Повість» видатною історико-літературною пам'яткою. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичної писемності попереднього часу, а й досягнення європейської думки, традиції візантійської культури.

Висока освіченість автора, його широка ерудиція, копітка праця з першоджерелами - великокнязівськими архівами, усними переказа­ми феодальних родин, народними переказами і легендами дали змо­гу створити широке історичне полотно. Для літопису характерна гли­бина думки, філософських узагальнень, стрункість побудови історичної концепції. Заголовок Несторового літопису такий: «Це повість минулих літ, або звідки почалася Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть». В літо­писі мова йде про започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним. До літопису увійшли перекази про заснування Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю Києва, про воєнні походи на Царград, про смерть віщого Олега - від коня свого, помсту княгині Ольги древлянам за вбивство Ігоря, про подо­рож її до Царграда. Крім того літопис Нестора знайомить з важливи­ми подіями церковної історії.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він ство­рив другу, після Іларіона, концепцію осмислення давньоруської

Лекція 13. Культура Київської Русі

історії, зробив спробу визначити місце Київської Русі в загальноісто-ричному процесі, в системі тодішнього світу, поставив питання про включення її історії у світову, ствердив проіресивну філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів. У творі послідовно проводиться ідея збереження та захисту Руської землі, засуджуються міжкнязівські чвари.

«Повість минулих літ» сприймається не тільки як твір історич­ний, а й як твір високохудожній. Це ще одне свідчення обдарова­ності автора та його яскравої творчої індивідуальності. «Повість» пе­реткана зворотами з живої народної мови, афоризмами, приказками: «коли вовк повадився до овець, то виносить усю отару», «смерть спільна всім», «мертві сорому не мають», «поки камінь почне плава­ти, а хміль тонути».

Деякі вчені, зокрема, такий відомий фахівець з давньої історії Ук­раїни, як М.Котляр, висловлюють певні сумніви щодо, того, чи був Нестор літописцем і автором «Повісті минулих літ».

Високого рівня досягло законодавство Київської Русі. Видатною пам'яткою юридичної літератури є «Руська правда» - збірник законів, складений у ХІ-ХШ ст. на основі звичаєвого права східних слов'ян. Термін «правда» тут означає «закон». Це - перший відомий нам давньоруський юридичний кодекс, основне джерело пізнання су­спільного ладу, держави і права Київської Русі. Він вражає розви­нутою для свого часу правовою культурою. За характеристикою ака­деміка Б.Грекова, «Руська правда» «є перлиною в історії руської культури». Оригінал «Руської правди» не зберігся. До наших днів дійшли численні її списки, складені у ХІ-ХШ ст.

«Руська правда» в цілому репрезентує право українське. Вона відрізняється лагідністю покарань, не передбачала смертної кари за злочини. В цьому плані право Київської Русі було прогресивнішим порівняно з тогочасним західноєвропейським правом. Вбивство ка­ралося гривнею, частина якої йшла князеві, а частина замість помс­ти - родині вбитого. Не знала «Руська правда» і тілесних покарань, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Ця збірка законів князя Ярослава Мудрого та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.

Займався літературною діяльністю, був видатним мислителем і письменником, знав грецьку та англійську мови внук Ярослава Муд­рого Володимир Всеволодович Мономах (1053-1125) - великий

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

князь київський в 1113-1125 pp. У 1117 р. відбулось укладання його знаменитого «Повчання дітям» - пам'ятки давньоруського пись­менства. В ньому даються настанови, як мудро правити і судити.

У «Повчанні» автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається до своїх синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові. «Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, - говориться у посланні, - то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею». Володимир Мономах наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: «Ні невин­ного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати». Він повчає юних, щоб вони мали «душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє», зобов'язує їх «долу очі мати, а душу вгору», рекомендує дотримуватись трьох справ - покаяння, сліз і милостині. «Тож, Бога ради, - радить князь, - не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони».

Автором багатьох церковно-полемічних і дидактичних творів був церковний діяч, оратор і письменник Климент Смолятич (? - після 1164 p.). В 1147 р. у Софійському соборі князем Ізяславом Мстисла-вичем він був висвячений без дозволу константинопольського па­тріарха київським митрополитом. Смолятич став другим після Ілар-іона митрополитом-русином (1147-1154). Він продовжувач лінії Іларіона, був його наступником у боротьбі за незалежність Київської церкви від Візантії. Як зазначав академік Сергій Єфремов, Климент Смолятич був шанований серед сучасників «своєю освіченістю та розумом». Київський літопис XII ст. оспівував його як «книжника і філософа», якому не було рівних на Русі.

Справжнім шедевром, найвидатнішою пам'яткою оригінальної давньоруської художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. Знайшов цей твір в кінці XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі в Росії й у 1800 р. видав.

За своїм художнім рівнем «Слово» не має аналогів у візантійській та європейській літературах. У ньому розповідається про один з тра­гічних епізодів боротьби з кочівниками - невдалий похід проти по­ловців у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1151-1201), його брата і синів. 13 травня 1185 р. Ігор Святославич зазнав нищівної поразки від половецьких ханів Ізи і Кончака, по­трапив у полон та незабаром зумів утекти.

Лекція 13. Культура Київської Русі

Твір відображає історичну дійсність Русі кінця XII ст. не букваль­но, як літописи, а в художній, узагальненій формі. В «Слові» вперше на Русі висловлена думка про виникнення держави на основі сус­пільного договору між князем і народом. Ідея твору - об єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Звертаючись до князів, нащадків Ярослава Мудрого, автор «Слова» закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою.

Одне з найкращих місць «Слова» - плач Ярославни, дружини князя Ігоря, дочки галицького князя Ярослава Осмомисла. Дізнав­шись про поразку руського війська і про те, що Ігор потрапив у по­лон до половців, Ярославна йде на міську стіну і плачучи закликає вітер, Дніпро і Сонце допомогти Ігореві, визволити його з тяжкого й ганебного полону. Образ Ярославни, що є одним з найпоетичніших жіночих образів світового письменства, давно став уособленням лю­бові та відданості.

«Автор, - писав С. Єфремов, - знав людську душу і вмів заче­пити в ній ті вічні струни, жадні на всяку, справжню красу - і твір його не спопелів від часу... Благородний патріот, що тверезо й розум­но дивиться на події і не тільки їх головою розуміє, але й серцем відчуває - стає перед нами на повен зріст і доповнює величну по­стать оригінального поета».

Одним з нових видів літератури на Русі були житія святих (агіог­рафія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про жит­тя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновни­ка Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського.

Визначним твором агіографічної літератури є «Києво-Печерсь­кий патерик». Він складений в 1215-1230 pp. ченцями Києво-Пе­черського монастиря і містить багато літературних творів. До збірника ввійшли житія святих, повчання, різні оповідання, легенди. Казко­во-фантастичний світ «Патерика» поєднаний з історією Києво-Пе­черського монастиря і його перших подвижників, реальним життям ченців, з відомостями про їхнє життя, діяльність. З «Патерика» дізнає­мося, хто вступав у монастир, чим займалися в ньому ченці, які були взаємин і між ними та князем, які були монастирські маєтки, хто ними завідував, які чесноти чернечого життя вважалися найкращими. У ньому також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемиш­лем, похід руських князів на половців.

Головна ідея твору - довести особливу святість Києво-Печерсь­кого монастиря, зокрема місця, на якому він заснований, підкресли­ти його велике значення як осередку давньої культури.

Серед тих, кого прославляв «Патерик», був монах монастиря Ага­піт - перший відомий руський лікар, який помер 14 червня 1095 р. З його іменем зв'язують заснування в Києво-Печерському монастирі першої руської лікарні.

«Патерик» описує найвдаліші випадки лікування Агапітом. Коли у Чернігові захворів князь Володимир Мономах і лікування виклика­ного з Києва медика нічого не дало, князь покликав Агапіта: «По-сылаеть мольбу к Иоану, игумену Печерскому, да понудить Агапі­та прити до него». Агапіт вилікував князя Володимира, але від запропонованих Мономахом коштовностей відмовився: «Николи же и ни от кого же что взях, - ныне ли погублю мьзду свою злата ради».

У «Патерику» зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, а й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкірні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коріння. 1982 р. на фасаді Нікольської цер­кви на згадку про Агапіта встановлено бронзову дошку з його ба­рельєфом.

Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріани-на, Февронії. Першою руською жінкою-лікарем була Євпраксія Мстиславівна (1108-1172), внучка Володимира Мономаха, автор трактату «Мазі».

Патріотизм і поетична чарівність «Києво-Печерського патерика» зробили його однією з найпопулярніших, найулюбленіших книг ста­роукраїнської літератури протягом тривалого часу - аж до XIX ст. включно. Це стверджував М.С. Грушевський, зазначаючи, що «Пате­рик» і «Кобзар» - се були дві найпопулярніші українські книги». Вперше «Патерик» було надруковано в 1635 р. польською мовою, в 1661 р. - церковнослов'янською.

Розвиток літератури і взагалі письменства неможливий без підне­сення та поширення освіти, книжності й збирання бібліотек. Київсь­ка Русь ще на початку II тисячоліття була краєм небувало високої за тих часів письменності. Петербурзький історик Б.В.Сапунов встановив, що в Х-ХШ ст. на Русі було приблизно два проценти письменних. Для

Лекція 13. Культура Київської Русі

порівняння: в значно пізніші часи - в епоху так званого «просвітницького абсолютизму» Катерини II, за офіційними даними, з кожних восьмисот чоловік вчився в Російській імперії тільки один.

Археологічні дослідження спростовують необгрунтовані твер­дження про раптове виникнення писемності на Русі водночас із за­провадженням у 988 р. християнства. Як переконливо довели С.Ви-соцький, Я.Боровськии, М.Браичевськии, писемність на Русі мала свою давню традицію. Вона простяглася від ідеографічних знаків епохи бронзового віку (зрубна культура) та сарматів, через викорис­тання грецьких і латинських літер у черняхівську епоху до докири-личного письма, що виникло на основі грецького з доданням влас­них спеціальних знаків. Про те, що писемність знали на Русі ще за язичницьких часів, свідчать літописні дані про підписання Візантією до­говорів з русами у 911 і 944 pp. грецькою та руською мовами. Є також знахідки берестяних грамот та графіті - написів на стінах архітек­турних будов і ремісничих виробах.

Цілу книгу написів на стінах Софії Київської, надряпаних її па­рафіянами в період Київської Русі, відкрив і опублікував С.О.Ви-соцький¹. Серед написів є і просто імена або короткі оповіщення ти­пу «Писав Данило», є і намальована корова з написом «Муу, муу». Є й графіті, які доповнюють літописну інформацію: «4 роки княжив Святослав», «В рік 6560 3 березня розгримілося в 9 годин удень, бу­ло ж це на святого мученика Євтропія», «Місяця декембря в 4 сотво­рили мир на Желяні: Святополк Володимир і Олег», «Господи, помо­жи рабі своїй Олисаві Святополчій матері, руській княгині».

Тільки після запровадження християнства на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена болгарськими просвітите­лями Кирилом та Мефодіем і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діа­лект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною пе­редумовою її поширення на українських землях. Кирилицею напи­сані всі відомі твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», Ізборники 1073 і 1076 pp. «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

¹ Высоцкий С А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. - К, 1966.

....................... і........... ишіШІІІІШ

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

- ■ ф ' ■............................................................................................ ■—— ■.—.,,.., — —

У Х-ХІІ ст. писемність переростає в освіту. Перша літописна згадка про заснування школи на Русі відноситься до 988 р. З метою підготовки кадрів священнослужителів князі Володимир і Ярослав при церквах у Києві й Новгороді заснували школи. Для дітей «наро­читої чаді», тобто знаті, князь Володимир розпорядився збудувати школу на Старокиївській горі, поруч з Десятинною церквою. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Ярослав Мудрий організував школи в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти було й «навчання книжне», що передбачало вивчення богослов'я, філософії, риторики, граматики. Навчання велося церковно-слов'янською мо­вою.

Київську Русь називали «книжною країною». Тут книгу любили і цінували, вважали її «восьмим дивом світу». «Солодкий є медяний сік і цукор, але солодший від обох є книжний розум» - повчає книж­ник XII ст.

Великим шанувальником книг був Ярослав Мудрий. У «Повісті минулих літ» читаємо: «Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато і перекладали вони з грецького на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повча­ються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості... Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав і поклав їх у церкві святої Софії, яку сам збудував».

Далі літописець умістив у своєму творі прекрасний гімн книзі й книжній мудрості: - «Великою бо буває користь від навчання книж­ного; книги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних. Це - ріки, що напоюють всесвіт, це - джерела мудрості, адже в книгах же невимірна глибина: ними ми втішаємося у журбі... Якщо старанно пошукати у книжках мудрості, то знайдеш велику користь для душі своєї». Ця похвала мудрості вписана до «Повісті минулих літ» після розповіді про культурно-освітню діяльність Ярослава Володимировича.

Книгами Софійської бібліотеки послуговувався, мабуть, автор «Повісті минулих літ» Нестор-літописець. Йому належать слова: «Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, - так і тут: батько всього цього Володимир,

Лекція 13. Культура Київської Русі

він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлюємо серцем книжну науку... Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами».

Отже літопис 1037 р. згадує про бібліотеку або, правильніше, книгосховище в Софії Київській. Історики вважають, що це була пер­ша відома на Русі вітчизняна бібліотека і книги в ній належали осо­бисто Ярославу Мудрому. За свідченням літопису бібліотека налічу­вала близько тисячі томів. Це свідчить про нагромадження в той час значної кількості книг.

Досі не пощастило знайти Ярославову книгозбірню. Частина вче­них припускає, що вона загинула у вогні пожеж під час монголо-татарської навали на Київ у грудні 1240 року. Інші думають, що ця бібліотека по смерті Ярослава розпорошилась по різних монастирсь­ких і церковних книжкових зібраннях.

Крім книгосховища при Софійському соборі, дещо пізніше виник­ла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. До її складу ввійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею - одним з ченців монас­тиря, колишнім чернігівським князем, правнуком Ярослава Мудрого.

На потребу суспільного й духовного життя склалася когорта ки­ївських книжників - переписувачів, перекладачів упорядників та авторів оригінальних праць. Серед них широко знаними є імена Фе­одосія Печорського, літописців Никона (7-1088), славетного Несто­ра, ігумена Видубицького монастиря.Сильвестра (?-1123), єпископа Кирила Туровського (9.03.1130-1182), Якова Мниха, згадуваних вже Іларіона і Климента Смолятича.

Чимало освічених осіб було серед князів. Це - Ярослав Володи­мирович, прозваний за свій державний розум і освіченість, любов до книжок і науки Мудрим. Син Ярослава Всеволод володів п'ятьма іноземними мовами! З ім'ям Ярослава пов'язаний зеніт розквіту давньоруської культури писемності й наукових знань. Талановитий державний діяч, він доклав зусиль до створення першого писемного зведення законів - «Руської правди».

Згідно з літописом, Ярослав помер у віці 76 років і похований, як і його внук Володимир Мономах, у Софійському соборі. Його остан­ки збереглися до наших днів і досліджені вченими - антропологами. Погруддя Я.Мудрого усередині собору виконане скульптором М.М.Герасимовим, по суті, «з натури»: до наших днів у мармуровому

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

саркофазі, який стоїть в одній з бічних апсид Софійського собору, збереглися кістяк і череп Ярослава.

Україна шанує пам'ять свого видатного державного і культурно­го діяча. Зі сцен театрів не сходить драма Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Є опера Григорія Майбороди тієї ж назви і фільм «Яро­славна, королева Франції». Він цілком заслужив на цю шану, «бага­то поту утерши за Руську землю», як влучно висловився літописець Нестор.

Добру освіту одержала і дочка Ганна Ярославна, одружена з фран­цузьким королем Генріхом І Капетінгом. її підписи стоять на держав­них документах Франції. Дві інші дочки Ярослава - Єлизавета і Анастасія - були одружені відповідно з норвезьким королем Гараль-дом Сміливим і угорським королем Андрієм І. Не дивно, що істори­ки часто називають Ярослава «тестем Європи». Такі династичні шлюбні зв'язки зміцнювали зв'язки з латинським Заходом. Вони свідчили про могутність та високий міжнародний авторитет Київсь­кої Русі.

На Русі існувала багата усна народна творчість - фольклор: пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання. До X ст. відноситься виникнення нового епічного жанру - героїчного билинного епосу, якій став вершиною усної народної творчості.

Билини - це усні поетичні твори про минуле. В їх основі лежали реальні історичні події. В усній традиції билини дожили до XX ст.

Улюбленими героями билин часів Володимира Святославича бу­ли воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попо­вич. Найбільш популярний серед них Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ руського воїна, захисника держави від за­гарбників, переможця Солов'я-розбійника й Ідолища Поганого, ге-роя-борця за справедливість, символ народного патріотизму. Цим ге­роям присвятив свій найвідоміший твір «Богатирі» видатний російський художник другої половини XIX - початку XX ст. Віктор Михайлович Васнецов. Цю картину він писав двадцять п'ять років.

В билинах згадується також велетень богатир Святогор. Він мав надприродну силу, яку перед смертю передав Іллі Муромцю. У пере­носному вживанні ім'я Святогор означає дуже сильну людину. Оспі­вано й іншого богатиря Кирила Кожум'яку, який за часів князя Володимира Великого врятував Київ від ворожого нашестя, пере-мігши в борцівському поєдинку печенізького силача-велетня. Після

Лекція 13. Культура Київської Русі

поразки свого борця печеніги, впевнені, що їхні боги відвернулися від них і на перемогу сподіватися марно, без бою відступили від обложеного Києва.

Популярний герой народного епосу, селянин-орач Микула Се-лянинович. В його образі оспівувалася велич селянської праці. Він з любов'ю й натхненням працює на землі, сіє й збирає хліб.

Епос східних слов'ян був просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні.

Словник термінів та понять теми

Апокрифи (від гр. «таємничий», «прихований») - релігійні твори з біблійними сюжетами, які не визнавалися церквою ка­нонічними і були заборонені.

Апокрифічний - фальшивий, несправжній, малоймовірний.

Апокрифічні легенди --перекази про християнські світові уявлення. До східних слов'ян апокрифи прийшли в ХІ-ХП ст. з Візантії та Болгарії разом з іншими різновидами християнської словес­ності.

Берестяні грамоти - давні тексти, розміщені на бересті (корі бере­зи) шляхом видавлювання чи видряпування спеціальною па-личкото-писалом. За змістом - це короткі листи світського ха­рактеру, доручення, боргові зобов'язання, чолобитні, любовні послання, учнівські вправи.

Билини - народні епічні пісні періоду Київської Русі. Перші записи билин датовані початком XVII ст.

Глаголиця - одна із стародавніх слов'янських систем письма. Напев­не, передує кирилиці.

Графіті - стародавні написи й малюнки, зроблені гострими предме­тами на ремісничих виробах, стінах споруд.

Детинець - укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі. З XIV ст. почала називатися Кремль.

Золоті ворота - головна урочиста брама давнього Києва, видатна пам'ятка архітектури часів Київської Русі. Споруджена в 1037 р. за Ярослава Мудрого. Назва походить від позолоченого купола

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

надбрамної церкви. Реставровані у 1982 р. до 1500-річчя Києва. Ізборники - хрестоматії, книги, в яких списувалися матеріали, виїм­ки, витримки з інших, іноді й більших, творів.

Києво-Печерська лавра - православний чоловічий монастир, засно­ваний у Києві 1051 р. Відіграла значну роль у розвитку ук­раїнської культури, була центром літописання, іконопису, кни­годрукування. Друкарня лаврська функціонувала по 1922 рік.

Києво-Печерський патерик (від гр. «патер» - батько) - збірка творів про історію Києво-Печерського монастиря та його перших подвижників, яка була складена в першій третині XIII ст. (1215-1230).

Лавра (від гр. - вулиця) - назва великих православних чоловічих монастирів, підпорядкованих безпосередньо верховній цер­ковній владі.

Літописання, літопис - хронологічно послідовний запис історичних подій, зроблений їх сучасником.

Людвісарство - лиття з міді.

Оранта - один із іконографічних образів Богоматері, який склався у середні віки. Богородицю зображали на повний зріст з піднятими руками і повернутими від себе долонями. Оранта набула поширення в іконографії та живописі Візантії і Київсь­кої Русі.

Плінфа (від гр. «плінфос» - цеглина) - широка і тонка випалена цегла великого формату, яку застосовували в будівництві у Візантії та у X—XIII ст. в Київській Русі.

Різи - стародавнє словенське письмо, яке, за свідченнями письмових джерел, існувало ще в дохристиянську епоху.

«Руська правда» - перше писемне зведення законів Київської Русі ХІ-ХИ ст.

Скоморохи - мандруючі актори, співці, музиканти, іноді виступали і як акробати й дресирувальники.

«Слова» - твори церковно-повчального характеру часів Київської Русі. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, зло­боденна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Лекція 13. Культура Київської Русі

Станкове мистецтво - термін, яким визначають твори образотвор­чого мистецтва, що мають самостійний характер; у живопису -картина, в скульптурі - статуя, погруддя. У добу Київської Русі -це ікони.

Стилос (по-давньоруськи - писало) - спеціальний інструмент, за допомогою якого на берестяних грамотах видавлювали тексти.

Фреска (від італ. «фреско» - свіжий, сирий) - художнє зображення, що зроблене водяними фарбами на вогкій штукатурці.

Храмова архітектура - споруди, пов'язані з релігією, з бого­служінням, з церквою; та, що належить церкві.

Питання до самоконтролю

1. В чому полягав зв'язок культури Київської Русі та культури античності?

2. Який був культурний зв'язок Київської Русі з Візантією та іншими сусідніми країнами?

3. Чому вважається, що києворуська культура є якісно новим ета­пом в розвитку слов'янської культури?

4. Які заслуги перед українською культурою Володимира Вели­кого та Ярослава Мудрого?

5. Дати характеристику основних центрів давньоруської куль­тури.

6. Чому монастирі стали осередками культурного і духовного життя?

7. Яка роль Києво-Печерської лаври у розвитку культури Київсь­кої Русі?

8. Чому християнізація стала рушієм нового культурного про­цесу?

9. Що таке «Руська правда»?

10. Яка ідея «Слова о полку Ігоревім»?

11. Що таке графіті?

12. Який зв'язок культурної спадщини Київської Русі і сучасності?

________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Дата добавления: 2015-05-09