Яимиим^МИИМИ 5 страница

У відповідь на звинувачення поляків у зраді В.Антонович, наща­док давньої родини української шляхти, опублікував в журналі «Основа» свою знамениту «Оповідь». У ній він доводив, що дворя­ни Правобережжя мали дві можливості: або повернутися до україз-нського народу й самовіддано працювати на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення, або ж лишитися незмінними паразитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, В.Антонович став славетним істориком України, довічним-народовцем, визначним провідником українського руху.

Такий підйом національно-культурного відродження йшов врозріз з русифікаторською політикою царського уряду. Царські чиновники доводили, що недільні школи - це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Військовий міністр Дмитро Мілютін попереджав царя про наміри хлопоманів нібито утворити самостійну українську державу. Тому реакція ца­ризму не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр - таємне розпорядження царського уряду, схвалене російським імператором, - про заборону української мови. Поза законом фактично була поставлена українська література.

«Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість існу­вання самостійної малоруської літератури...», - писав міністр внутрішніх справ і, лицемірно посилаючись на якусь міфічну «більшість мало­росіян», категорично стверджував: «Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і бути не може...». Свою жандармську категоричність він обґрунтував так: «Наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впли­вом на неї Польщі; що загальноросійська мова також зрозуміла для ма­лоросів, як і для великоросів, і навіть більш зрозуміліша..».

Противники підходу до української мови як до «південно-русько­го наріччя» звинувачувалися в «сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії». Щодо друкування книг українською мовою цим циркуляром цензурному відомству було дано розпоряд­ження, «щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією мовою, які належать до красного письменства; пропускання ж книг малорусь­кою мовою як духовного змісту, так і навчальних, і взагалі призначе­них для початкового читання народу, припинити».

Проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українського мовою в межах Російської імперії майже припи­нилося. У 1864 р. вийшло 12 назв, у 1865 - п'ять, у 1867-1869 pp. - по дві назви на рік.

Поява циркуляру Валуєва відбивала страх царського уряду пе­ред зростанням національної свідомості серед інтелігенції, згуртова­ної у громадах, перед поширенням визвольних ідей. Цим циркуля­ром, за висловом видатного діяча та історика культури України Івана Огієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою. Офіційна заборона циркуляром української мови в школі призвела до того, що недільні школи було всюди закрито.

Доречно пригадати в цьому зв'язку слова великого німецького філософа Гегеля (1770-1831): «Один із вищих факторів освіти -говорити своєю мовою». А французький просвітитель Монтеск'є (1689-1755) писав, що доти, доки підкорений народ не втратив своєї мови, - ще є надія.

Максим Рильський в одній із своїх поезій так писав про долю української мови за часів царизму:

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XXcm.

Цареві блазні і кати,

Раби на розум і на вдачу,

В ярмо хотіли запрягти

її, як дух степів, гарячу,

І осліпити, й повести

На чорні торжища, незрячу.

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В'язнили, кидали за грати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

Ти вся порубана була,

Як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт мідний, —

Але свій дух велично гідний

Як житнє зерно берегла.

Ще до появи циркуляра Валуєва припинили свою діяльність гро­мади. Громадівців звинуватили в антидержавній діяльності. За цим послідували адміністративні заслання. Павла Чубинського, напри­клад, в 1862 р. вислали з Києва до Архангельської губернії.

Діяльність громад відновилася на початку 70-х років. Центром національно-культурної роботи у 70-90-х роках стала київська -пізніше так звана Стара - громада. До її складу входили визначні наукові й культурні діячі: В.Антонович, який очолював громаду, Ми­хайло Драгоманов (1841-1895), Микола Зібер (1844-1888), Федір Вовк (1847-1918), П.Чубинський, Олександр Кониський (1836-1900), Сергій Подолинський (1850-1891), Олександр Русов (1847-1915), І.Нечуй-Левицький.

Стара громада дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідчених членів, яких налічувалося близько 70, від нових громад, що також з'являлися й складалися переважно із студентів. Громадівці знову зосередилися на неполітичній діяльності.

З ініціативи членів громади в 1873 р. був заснований осередок української думки і науки - Південно-Західний відділ імператорсько­го Російського географічного товариства. Це була перша легальна

...

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

організація в галузі українознавства. її головою обрали Г. Ґалаґана, а секретарем - П.Чубинського, який відбувши за «українофільство» семирічне архангельське заслання, повернувся в Україну. За кілька років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, прове­дено археологічний з'їзд, одноденний перепис населення Києва, ство-. рено наукову бібліотеку, етнографічний музей.

На початку 70-х років П.Чубинський очолив науково-дослідну експедицію для збирання етнографічно-статистичних відомостей на території Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу ви­даного у 1872-1873 pp. у Петербурзі за редакцією П.Чубинського се­митомника праць експедиції «Труды этнографическо-статистической зкепедиции в Западно-Русский край». За оцінкою І.Франка, це -«жива картина життя і побуту українського народу з його звичаями, характером, світоглядом, з його радістю і безмірною тугою, в них пе­редана жива мова, якою народ краще всього сам за себе говорить». «Труди» здобули міжнародне визнання - були відзначені Золотою медаллю у 1875 р. на міжнародному конгресі в Парижі, Золотою ме­даллю Російського Географічного товариства, премією Російської Академії наук. За працю «Исторические песни малороссийского на­рода» академія присудила премію В.Антоновичу і М.Драгоманову.

У Києві склався сильний науковий центр з українознавства, про­водились археологічні конгреси, видавались праці світового значення.

Але в 1876 р., за влучним висловом історика, на культурному полі України знову «запахло порохом». Репресії, які почалися в 1875 p., особливо посилилися після Емського акту 1876 p.. Таку назву дістав таємний указ, який підписав російський імператор Олександр II 18 (ЗО) травня 1876 р. в м. Емс, у Німеччині, поблизу Вісбадена. Емсь-кий акт був витриманий в дусі циркуляра Валуєва. Він став подаль­шим кроком політики національного гноблення українського наро­ду, переслідування його культури.

Емський акт забороняв ввіз у межі Російської імперії без дозво­лу «будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі», друкування та видання в імперії «оригіналь­них творів і перекладів на тому ж наріччі», крім історичних документів, пам'яток, із додержанням правопису оригіналів, творів красного пись­менства з користуванням тільки загальноприйнятим російським пра­вописом. Емським актом заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. __________

текстів до музичних нот». На інші мови почали перекладати навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрах.

На підставі Емського акту було розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ імператорського Російського ге­ографічного товариства в Києві, припинилося видання прихильної до українців газети «Киевский телеграф», яка фактично була друко­ваним органом київської громади в 1874-1875 pp. Наслідком Емсь­кого акту було й те, що в 1877 р. не було надруковано жодної украї­нської книжки.

Окремий пункт Емського акту стосувався персонально М.Драго-манова й П.Чубинського. їм було заборонено жити в Україні. М.Драгоманова й М.Зібера було усунуто з Київського університету і в 1876 р. вони, а також Ф.Вовк й С.Подолинський, виїхали за кор­дон. П.Чубинського було вдруге вислано і він працював у адмірала Посьета в міністерстві шляхів сполучення в Петербурзі.

Ставши одним з проявів русифікаторської політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток українсь­кої культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.

В історії української культури XIX ст. чільне місце посідає М.П.Драгоманов - один з лідерів Старої громади, її провідний діяч. Це - великий мислитель, будитель свободи, постать світового масштабу. Він - великою мірою предтеча, духовний попередник сьо­годнішньої незалежної та демократичної України. Багато що в нин­ішньому розвитку України він передбачив ще понад 100 років тому. М.Драгоманов є започатковувачем українського соціалістичного руху, але його погляди великою мірою відрізнялися від марксистських. Тому ім'я його або замовчувалось, або піддавалось незаслуженій критиці.

Перу М.Драгоманова належить чимало творів: «Про українських козаків, татар і турків», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чу­дацькі думки про українську національну справу», «Листи на Над­дніпрянську Україну», «Історична Польща і великоруська демо­кратія», «Лібералізм і земство в Росії».

Народився майбутній вчений у місті Гадячі під Полтавою в неба­гатій дворянській сім'ї. Батько М.Драгоманова вів свій рід від ко­зацького старшини часів Гетьманщини. Національні традиції в сім'ї дотримувались, однак вони все ж були в тіні космополітичного

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

лібералізму батька - людини виключно освіченої та ерудованої. Після навчання в Галицькому повітовому училищі та Полтавській гімназії М.Драгоманов закінчує в 1863 р. історико-філологічний факультет Київського університету, де одержує в 1864 р. право викладати після захисту дисертації на тему «Імператор Тиберій». Тут він спочатку працює приват-доцентом, а з 1870 р. - доцентом кафедри всесвітньої історії, читаючи курс стародавньої історії Сходу, Греції та Риму. В 1870-1873 pp. проходив стажування у Львові, Празі, Гейдельберзі, Цюріху, Відні, Флоренції.

Талановитий педагог-шестидесятник, просвітитель М.Драгоманов в умовах русифікації послідовно утверджував, відстоював права ук­раїнців на освіту рідною мовою. З цією думкою він виступив ще буду­чи студентом Київського університету, коли став одним з організа­торів та громадських учителів безплатних недільних шкіл. За М.Драгомановим, освіту в народних школах слід розпочинати зрозу­мілою материнською мовою і лише потім переходити до вивчення мови російської. Зацікавленість українськими справами привела М.Драгоманова до Старої громади. Разом з іншими громадівцями він проводить активну наукову та культурну діяльність, займається ет­нографічними та фольклористичними дослідженнями. Водночас в російській періодиці він здобуває популярність завдяки серії статей, де з'ясовується ставлення представників української прогресивної громадськості до зовнішньої та внутрішньої політики Російської імперії.

М.Драгоманов виступив на захист української культури від політики самодержавного уряду, а також російського і польського шовінізму. Разом з тим він прагнув очистити цю культуру від націо­нальної обмеженості, а головне - відірваності від інтересів і потреб народу.

М.Драгоманов став однією з перших жертв хвилі репресій проти українського руху, що знайшла завершення в Емському акті 1876 р. За любов до України за особистим наказом Олександра II в 1875 р. його звільнили з Київського університету і він змушений був у 1876 р. назавжди виїхати за кордон.

Перед тим, як залишити Київ, М.Драгоманов домовився зі Ста­рою громадою про видання за її фінансової підтримки за кордоном журналу, присвяченого українським проблемам. З цією метою у Же­неві він організував вільну українську друкарню і почав випускати

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _________

перший український політичний журнал «Громада» (1878-1882), тобто дав українству вільну демократичну пресу. Вона публікувала те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Російською імперією Україні. В цьому йому допомагали соціолог С.Подолинський і ук­раїнський письменник з Галичини Михайло Павлик.

Завдяки МДрагоманову Європа дізнавалася про Україну. В 1878 р. на Паризькому світовому літературному конгресі він зробив доповідь про заборонену царським урядом українську літературу, різко засу­дивши Емський акт. Цю доповідь М.Драгоманов вручив президен­тові та віце-президентові конгресу - Віктору Гюго та І.С.Тургенєву, одержав підтримку найавторитетніших діячів світової літератури. У своїх виданнях про Україну він писав різними європейськими мовами.

Успадкувавши кращі традиції Кирило-Мефодіївського товарист­ва, М.Драгоманов виступав за надання автономії та самоврядування всім слов'янським народам, у тому числі й українському. Він писав, що необхідно передусім проголосити й забезпечити громадянські свободи - особи, друку, зібрань, совісті, науки, освіти, театру, рівно­правності та недоторканності національностей, національної мови.

Погляди М.Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Він не виступав за відо­кремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів. Од­ночасно у статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На його думку, українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насампе­ред Україні: «Освічені українці, - писав він, - як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кож­на людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не украї­нською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

М.Драгоманов вважається засновником українознавства у світовій науці. Аналіз його наукових та публіцистичних робіт з проблем дер­жави, суспільства, особистості дає підстави назвати М.Драгоманова першим українським політологом.

За визначенням І.Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов: «два чільних Сини України», які піднесли її культуру до світового рівня.

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка М.Драгоманова - могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця. Як свого часу Т.Шевченко зробив українську культуру європейською за глибиною і новизною вираження естетичного ідеалу українського народу, так і М.Драго-манов підняв свої українознавчі студії до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

Поряд з національними проблемами на сторінках «Громади» М.Драгоманов все частіше пропагував й радикальні соціалістичні ідеї. Це призвело в 1885 р. до розриву між ним і більш консерватив­ними київськими українофілами. Журнал припинив своє існуван­ня. З 1889 р. й до смерті М.Драгоманов працював професором ка­федри загальної історії Софійського університету - першого вищого навчального закладу молодої Болгарської держави. Помер і похо­ваний у Софії на католицькому кладовищі.

Важливим здобутком Старої громади, яка продовжувала існува­ти підпільно, нелегально, стала наукова українознавча праця, очоле­на В.Антоновичем і зосереджена переважно навколо журналу «Ки­евская старина» - історико-етнографічного і белетристичного щомісячника, який видавався у Києві майже чверть століття (з 1882 р. до 1907 p.). Це був перший в Україні науковий історичний часопис, який виходив російською мовою. Михайло Грушевський назвав його справжньою енциклопедією українознавства. На сторінках журналу друкувалися відомі історики: Володимир Антонович, Михайло Гру­шевський, Михайло Драгоманов, Дмитро Яворницький, Олександр Лазаревський, Дмитро Баталій, Олександра Єфименко, Микола Ва­силенко; літературознавці: Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Воло­димир Науменко, Василь Горленко; мовознавці: Кость Михальчук, Агатангел Кримський, Олександр Потебня, Микола Сумцов; пись­менники: Іван Франко, Панас Мирний, Борис Грінченко, Іван Не-чуй-Левицький, Михайло Коцюбинський та багато інших.

Автори журналу в умовах жорстокої русифікаційної політики висловлювали свої погляди мовою науки, доводячи історичними фактами закономірність існування і розвитку українського народу з самобутньою культурою і традиціями.

Розквіт «Киевской старини» пов'язаний з діяльністю Володими­ра Науменка (1852-1919), якого М.Грушевський назвав серед

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _________

«заслужених для української науки і українознавства діячів». Він впродовж десяти років (1897-1906) редагував журнал, а потім був і його видавцем. Саме з його ініціативи в 1897 р. редакція одержала дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою. Тоді ж при редакції було засновано українську друкарню, а через два роки, в 1899 p., було відкрито ще один український осередок - книгарню «Киевской старины». В 1907 р. «Киевскую старину» було перетворено на громадсько-політичний і літературний журнал «Україна», який проіснував лише один рік, а потім самоліквідувався.

У 1992 р. естафету свого попередника прийняла редакція істо­ричного науково-популярного та літературного часопису українською мовою під назвою «Київська старовина».

Стара громада виступила ініціатором створення словника україн­ської мови і доручила це відомому письменнику, публіцисту, фольк­лористу і мовознавцю Борису Грінченку (1863-1910). Він став упо­рядником і редактором «Словаря української мови» в 4-х томах (68 тисяч слів), за який йому присудили премію Російської академії наук. Головним критерієм для Б.Грінченка як одного з найвизначніших представників українського народництва було розуміння вислову селянином. Б.Грінченко виступав за повсякденну культурницьку роботу, за оволодіння народом культури, за подолання роз'єднаності між народом - селянетвом та інтелігенцією.

У XIX - на початку XX ст. діяла і давала плоди священна тра­диція українського меценатства. В цей час знайшлися люди - ук­раїнські патріоти, які, власне, відродили, продовжили ті традиції, що започаткували К.Острозький, Г.Гулевичівна, П.Сагайдачний, П.Могила, І.Мазепа. Одним з перших українських цукрозаводчиків і меценатів був Федір Симиренко (1791-1867). Багатьма добро­дійними, доброчинними справами уславилися вже згадувані В.Тар­новський і Г.Ґалаґан, Микола Терещенко (1819-1903), київський цукрозаводчик Василь Симиренко (1831-1915), Євген Чикаленко (1861-1929), Микола Аркас (1853-1909), Богдан Ханенко (1848-1917). Матеріальна підтримка ними діячів української культури, багатьох культурницьких починань є яскравим виявом їхніх па­тріотичних почуттів, наищирішого ставлення до справ національного відродження України, української культури. В.Тарновський (Старший) ще в 1840 р. фінансував перший випуск «Кобзаря» Т.Шевченка.

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

Родина Терещенків на меценатство витратила близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба - «Праг­нути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва. Ця родина фінансо­во утримувала Київську малювальну школу. Дочка М.Терещенка Варвара була одружена з Б.Ханенком. Виконуючи заповіт чоловіка, вона передала в дарунок Києву свій особняк і величезну колекцію творів живопису. Зараз це - Музей західного і східного мистецтва.

Григорій Ґалаґан (15.08.1819-25.09.1888) в пам'ять про померлого єдиного сина Павла заснував колегію Павла Ґалаґана в Києві (1871), закриту російським урядом в 1916 p., пожертвував свій маєток у с Дігтярі для ремісничого училища (1876). Завдяки йому в Прилуках було відкрито чоловічу й жіночу гімназії. Працюючи головою Півден­но-Західного відділу імператорського Російського географічного това­риства і співробітником Київської археографічної комісії, надавав до­помогу цим організаціям. Разом з В.Симиренком, В.Тарновським (Молодшим) матеріально підтримував журнал «Киевская старина». За згадками і записами відомого громадського і культурного діяча, редак­тора «Киевской старины» В.П.Науменка, В.Симиренко був постійним жертводавцем журналу, щорічно перераховував на його потреби 1000 крб. В.Тарновський (Молодший) зібрав багато рукописів та ма­люнків Т.Шевченка і 1897 р. подарував їх Чернігівському земству.

Переймаючись українським національним рухом, Є.Чикаленко захопився, як він сам висловився в одному з листів до М.Грушевсь-кого, «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Коли у Є.Чикаленка в 1895 р. померла восьмирічна донька Євгенія, він ви­рішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам'ять. Спочатку Є.Чикаленко вніс у редакцію журналу «Киевская старина» одну тисячу карбованців як премію за найкраще написану популярну історію України.

Він весь час підтримував літературні таланти України. У 1902 р. Є.Чикаленко став літературним «хрещеним батьком» В.Винниченка, який тільки починав свою письменницьку діяльність, всебічно спри­яючи виданню його творів. Серед тих, хто отримував Чикаленкову допомогу, були: АТесленко, М.Коцюбинський, О.Олесь, С.Василь-ченко, М.Вороний та інші. Є.Чикаленко взяв на себе оплату авторсь­ких гонорарів у журналі «Киевская старина», підтримуючи таким чи­ном Б.Грінченка, Д.Яворницького, М.Коцюбинського.

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _________

Матеріали особистого архіву Миколи Аркаса свідчать про його велику й безкорисливу матеріальну підтримку багатьох діячів ук­раїнської культури, і насамперед МЛисенка, ВДоманицького, Ф.Ма-тушевського, В.Винниченка, Б.Грінченка та багатьох інших. Листувався М.Аркас з Гнатом Хоткевичем, матеріально підтримував видання його школи гри на бандурі. Прохань про допомогу було так багато, що в одному із своїх листів М.Аркас скаржився: «Велике лихо уславитись заможним чоловіком, а в дійсності не мати зайвої копійки».

Відомою українською меценаткою та громадською діячкою була Єлизавета Іванівна Скоропадська (1832-1890) - тітка гетьмана Пав­ла Скоропадського і дружина Лева Милорадовича - сина відомого українського історика Г. Милорадовича. Своїми пожертвами вона підгримувала українські видання та недільні школи, жіночу гімна­зію в Полтаві. На свої кошти Є.Єкоропадська заснувала школу в с Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мо­вою у Російській імперії меценатка пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема на товариство «Просвіта» та журнал «Правда». З 1878 р. вона очолювала Полтавське філант­ропічне товариство.

В Галичині, яка продовжувала знаходитись в імперії Габсбургів, в 60-х роках почався новий виток народного руху. Але він проходив уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорсь-кого дуалізму. В ряди українського національного руху вступило молоде покоління інтелігенції - вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. Вони започаткували новий, так званий народовсь-кий напрям національного руху, який орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

В 1861 р. у Львові, а в 1869 р. в Чернівцях було створене культур­но-просвітнє товариство «Руська бесіда». У Львові це зробив український культурний діяч Юліан Григорович Лавровський (1821-1873). Товариство організовувало переважно по селах бібліотеки, читальні, клуби, хори, театральні аматорські гуртки, видавало науко­во-популярну та художню літературу, народні календарі, часописи. Так, в 1862 р. у Львові почав виходити перший в Галичині українсь­кий громадсько-політичний часопис - тижневик «Вечорниці».

В XIX ст. в Галичині виникають просвіти. Основна їхня мета -масове поширення освіти і національної свідомості серед українського

______________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

народу. Просвіти сприяли, боролись, виступали за соборність та дер­жавність України. Вони організовувати бібліотеки, народні музеї, читальні, самодіяльні хори, театри, видавали газети, підручники, по­пуляризували твори Т.Шевченка та інших письменників, відкривали школи, курси для неграмотних.

Найбільш значною стала львівська просвіта, заснована 8 грудня 1868 р. заходами народовців на чолі з одним із своїх лідерів композитором, музичним діячем, літератором Анатолем Клименто­вичем Вахнянином, який до 1870 р. був її першим головою. Це -перша просвіта в Україні. Звідси бере свій початок просвітянський рух. У творенні та діяльності просвіт брали участь Юрій Федькович, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Липа, Микола Аркас, Іван Огієнко, Микола Лисенко, Леся Українка, мит­рополит Андрій Шептицькии. Почесними членами просвіти, крім А.Вахнянина, Б.Грінченка, М.Лисенка, І.Франка, Ю.Федьковича, були Володимир Антонович, Павло Житецький, Олександр Кониський, Іван Нечуй-Левицький, Іван Пулюй, Михайло Старицький, Василь Тарновський, Володимир Гнатюк, Євген Чикаленко, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Софія Русова, Степан Смаль-Стоцький, Василь Стефаник. У просвітянських виданнях друкуватися І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, Дмитро До­рошенко (1882-1915). А.Вахнянин був організатором першого в Га­личині концерту, присвяченого пам'яті Т.Шевченка (1864).

В 1905 р. українська інтелігенція почата створювати просвіти у Східній Україні на зразок західноукраїнських. Перші просвітні орга­нізації виникли у Катеринославі, Одесі, потім - у Києві. Житомирі, Кам'янці-Подільському. Житомирська просвіта була тісно зв'язана з волинським товариством боротьби з неписьменністю, яке існувало з 1901 р. У Житомирі просвіта вимагала для українського народу про­грам у галузі української мови.

Заходами Михайла Коцюбинського та Іллі Шрага в 1908 р. засно­вано просвіту у Чернігові, заходами Миколи Аркаса - у Миколаєві. Просвітянський рух ширився і по інших територіях Російської імперії, заселених українцями: на Кубані, в Новочеркаську, в Баку й Владивостоці. Але після 1907 р. царський уряд заборонив діяльність майже всіх українських просвіт.

В Галичині ж просвіти продовжували діяти. Вони там проіснува­ли аж до 1939 р. На початок війни 1914 р. 75% українських населених

Лекція 16. Культура України в XIX - на початку XX cm. _________

пунктів Галичини мали свої читальні (не було їх тільки у невелич­ких селах і хуторах), 15% з них мали власні будинки (Народні доми), працювали аматорські драматичні театри, хори, читальні-бібліотеки. Завдяки підтримці митрополита уніатської церкви Андрія Шептиць-кого у Львові засновано український національний музей (1913).

Здійснювались також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастичні това­риства під назвою «Сокіл» і «Січ».

У Галичині стали традиційними щорічні відзначення шев­ченківських днів, які перетворилися у національне свято українців. Особливо широко були відзначені 50-річчя від дня смерті у 1911 р. і 100-річчя від дня народження Кобзаря у 1914 р. У Галичині було споруджено кілька десятків пам'ятників Т.Шевченкові. Представни­ки галицьких українців взяли участь в урочистостях в 1903 р. у Пол­таві з нагоди відкриття пам'ятника класику української літератури І.П.Котляревському. Відбулося справжнє єднання українців, яких розмежовував російсько-австрійський кордон.

В Галичині, яка була підвладна Австро-Угорщині, де у 60-х ро­ках було проведено ряд політичних реформ, які перетворили її в конституційну монархію, чинилося менше перешкод для розвитку української культури, ніж в Наддніпрянській Україні. Галичина, за словами М.Грушевського, незважаючи на тяжкі умови власного на­ціонального життя, прийняла на себе роль центру українського ру­ху, духовного П'ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де ство­рювались і удосконалювались засоби національного, культурного і політико-суспільного відродження українського народу». Над-дніирянці позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.

Тут побачили світ твори П.Куліша, Марка Вовчка, В.Антонови­ча, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. У Львові в 1893 р. свою першу поетичну збірку «На крилах пісень» видала Леся Українка. «Перший, - писав М. Грушевський, - оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східної України на західну, тим часом як перед тим, під натиском польського пануван­ня, живіші елементи з західної України відпливали на схід»:

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в 1873 р. у Львові за фінансової допомоги меценатів - уже згадуваних полтавської

Дата добавления: 2015-05-09