Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

М.Т.Юрій Етногенез та менталітет українського народу




Єдиного загальноприйнято­го визначення поняття "менталітет" ("ментальність") не існує. У французькому філософському словнику даєть­ся таке визначення цього поняття: "Менталітет - це су­купність розумових установок, звичок мислення, фунда­ментальних вірувань індивіда" (2). В радянській історичній науці першим зробив спробу сформулювати поняття мен­тальності АЛ.Гуревич, пристрасний пропагандист тра­дицій школи "Аналів": "Ментальність - це наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного ро­зумового інструментарію, психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати світ І самих себе" (3). Як, бачимо, французьке визначення наголошує на індивідуальності, а у визначенні А.Я.Гуревича йдеться про суспільну свідомість, оскільки далі учений зазначає: "Хаотичний і різноманітний потік сприйнять перероб­ляється свідомістю в більш або менш упорядковану кар­тину світу, і це світобачення позначається на всій поведінці людини. Суб'єктивна сторона історичного процесу, спосіб мислення і відчуття притаманні людям даної соціальної або культурної спільності, включаються в об'єктивний процес їх історії". У ширшому історичному контексті поняття ментальності адекватне особливостям суспільної свідомості, яка є основою формування певного типу циві­лізації.

На нашу думку, менталітет - це не особливий націо­нальний логос і не апріорна система цінностей (частина ідеології), а певний соціально-психологічний стан суб'єк­та - етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не "в пам'яті народу", а в його підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-геогра­фічних і соціально-економічних умов проживання суб'єкта менталітету.

Складаючись, формуючись і виробляючись історично, менталітет упродовж конкретного відрізка історії являє со­бою сукупність соціально-психологічних якостей і рис, суму детермінуючих поведінницьких реакцій, які є пев­ною цілісністю (скажімо, менталітет французів, менталі­тет німців тощо), що виявляється в усіх сторонах життє­діяльності даної людської спільності та її індивідів. Мож­на стверджувати, що немає такої сфери життєдіяльності нації або її громадян, у якій би не виявлявся притаманний їм менталітет. Адже загалом менталітет.- це записаний у матеріальних основах психіки певний поведінницький код, що детермінує стійкий соціально-психологічний стан суб'єкта (людини, нації, народу), це, якщо можна так ска­зати, та органічна цілісність соціально-психологічних якостей і рис, притаманних саме цьому народу, цій спільності та її громадянам, яка обумовлює саме таку, а не іншу реакцію суб'єкта менталітету на зміни навколишніх умов.

Можна стверджувати, що за своєю структурою менталітет включає в себе передусім дещо колективне, певні елементи національного характеру, які діють, не проходячи крізь свідомість, спонтанно, подібно до певного емоційно-психологічного коду, що викликає у суб'єкта менталітету такі, а не інші реакції на зовнішні чинники. Це колективне підсвідоме є певною сукупністю світоглядно-психологічних настанов, які перетворилися на принципи та звички і, без сумніву, виявляються у рисах характеру, системі вкорінених способів, форм і норм життєдіяльності, тобто у низці найбільш глибоко вкорінених традицій, стереотипів поведінки. Таким чином, говорячи про менталітет тієї чи іншої нації, народу або громадян, ми зачіпаємо складний механізм, тісно пов'язаний з багатовіковою культурою народу, знайденими і закріпленими способами реагування на зміни зовнішнього світу, що визначають поведінку нації або її громадян.

На основі визначення менталітету можна виділити і його особливості.

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття і розуміння етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх обставин виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників, їх зміна детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації. Вона не може змінитися протягом -життя одного або кількох поколінь. Соціальні катаклізми можуть істотно впливати на форму вияву і навіть деформувати окремі риси нації.

2. Цей феномен має передусім практичне прямування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що слід використовувати /розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердитися в довколишньому світі.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, є цілісним духовним утворенням. Тому її часто визначають як "душу народу" - те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у характерних особливостях світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; у ставленні до природи і праці; в національному характері та темпераменті; у різних компонентах культури етносу, в тому числі й
політичної.

5. Ментальність особи, соціальної групи чи нації можна уявити як сукупність певних ментальних настанов. За своєю спрямованістю вони бувають предметними (спрямованими на зовнішній світ) і рефлексивними(орієнтованими на внутрішній світ людини). Як перші, так і другі світосприймальні настанови диференціюються на споглядальні (пасивні) й активні, спрямовані на зміну або перетворення сприйнятого.

Менталітет і релігія

Слід з'ясувати…, які ми є?

З огляду на проблеми сьогоднішньої вестернізації, як уже зазначалося, існують два підходи: 1) Україна збилася з накресленого їй цивілізаційного шляху і 2) Україна в геополітичному розумінні знаходиться на перехресті захід­ної і східної цивілізацій. Ми дотритримуємось другого підходу, на основі якого виявляються основні риси мен­тальності українського народу.

Передусім звернемося до проблем тих економічних пе­ретворень, які відбуваються в країні.

На сьогоднішній день нам нав'я­зуються ринкові відносини за суто західним взірцем …У країнах Заходу в період пер­винного накопичення капіталу офіційно пропагувався не культ грошей, а передусім протестантська, а згодом като­лицька інтерпретація євангельського морального вчення.

Слід сказати, що ділова активність протестантів (це успіх, будь-який земний успіх через працю, яка б прино­сила гроші, потрібні не на задоволення власних потреб, а як свідчення обраності богом) підштовхувала в тому ж на­прямку і католиків. Однак і досі неозброєнним оком вид­но різницю в психологічному складі, менталітеті, способі життя.

Ставши цивілізаційною домінантою, православ'я значною мірою визначило етнічну, географічну стрілу роз­витку української історії.

У догматичних концепціях, в ритуальній практиці, в системі релігійної нормативності відкладаються головні особливості культури, спільні для багатьох племен і на­родів. Конфесія інтегрує локальну різноманітність куль­тур навколо фундаментальних цінностей. Концепція без­кінечного - Творця - є особливою і найважливішою сут­нісною формою саморефлексії, самознайдення широкої ментальної та психологічної спільності.

Католицизм і православ'я склалися як наслідок цивілізаційного синтезу в рамках двох культурних кіл – Заходу і Сходу, що розділили між собою спільнохристиянське культурне коло.

Чим же різнилися Схід і Захід християнського світу? З моменту утвердження християнства основним об'єктив­ним змістом європейської історії став розтягнутий на ти­сячоліття процес формування християнської цивілізації. Важливо підкреслити, що цей процес відбувався через син­тез християнства й античності. Спочатку гола християн­ська схема, високовалентна, тобто здатна до асиміляції культурного матеріалу, але різко протиставлена античності в перші століття, починає із становленням нового сус­пільства притягувати античний культурний матеріал. За­своюючи і освоюючи його, християнство все більше відхо­дило від образу секти, що протиставляла себе світові, і все більше перетворювалося на цілісний культурний кос­мос. Сталося так, що цей процес розвивався двома на­прямами.

На Заході відбувається цілковита загибель античного суспільства. Культурний матеріал античності знищується, дробиться на найдрібніші елементи. Так, римська архітек­тура розпадається на ордери, література - на синтаксичні одиниці латесні, римське право - на окремі постулати. Були атомізовані школа й освіта. Античність, розкладена на простіші матриці культури, потонула в хаосі варварської свідомості. Така реальність так званих "темних століть" (У-УІІІ ст). Відтак кожні сто років спостерігається маленький - Каролінзький, Оттоновський, Фрідріхов-ський тощо, тобто цілеспрямований рух до побудови хри­стиянської цивілізації через якісне перегрупування еле­ментів античності.''"Ренесанси" середньовіччя спрямовані на освоєння нового матеріалу, при цьому кожен "ренесанс" піднімався все вище і вище. До XIII ст. споруда христи­янської цивілізації була зведена. Настала епоха готики, схо­ластики, теорії феодального права, час Фоми Аквінського.

Інша картина вимальовується на Сході. Для цього було кілька причин. Передусім та, що Візантійська імперія не впала під натиском варварів, і традиція пізньої античності тут не перервалася. Якщо римський етнос зник, розчи­нився у варварських хвилях, то грецький етнос, отримав­ши новий пасіонарний поштовх на початку нової ери ра­зом із слов'янами, з'єднав дві епохи. Крім того, Візантія знаходилася в регіоні, який тисячоліття входив до стародавньосхідного цивілізаційного процесу. Народи, які формували її культуру, були послідовниками стародавніх азіатських цивілізацій. Вони принесли у візантійський культурний синтез архаїчну ментальність, ідею обожнен­ня влади. Суттєвим фактором такого синтезу була могут­ня культура Ірану, що задавала дуалістичну домінанту світосприймання.

Схід узяв від християнства й античності далеко не найвиграшніші риси. Від Риму - імперську свідомість, сваво­лю і деспотизм, гедонізм. Від християнства - аскетизм, ригоризм, нетерпимість, а також акцентування на відчутті початкової гріховності людського роду й окремої люди­ни, які досить швидко трансформувалися в ідею соціаль­ної провини, тобто початкової провини кожного перед ли­цем владної ієрархії.

Цивілізаційний синтез на Заході і на Сході по-різному задає історичні долі особистості. На Заході в ході пере­осмислення традицій римського права складається жорст­ка, корпоративна суспільна система, в якій кожен член сус­пільства через належність до певної корпорації знаходить сукупність законних, а тому непорушних і безумовних прав, обов'язків і свобод. Поступово ці права розширю­валася й наповнювалися змістом. Етап за етапом євро­пейська людина впевнено виділялася зі свого соціально­го, корпоративного, культурного контексту і перетворю­валася на автономну особистість, повністю індивідуалізу­вавшись в епоху Реформації.

Цілком іншого характеру набув розвиток на Сході Тут складалася культура, в якій людина була розчинена в соці­альному абсолюті. Невиокремленість особистості - одна з найголовніших характеристик візантійського соціокуль-турного організму. Придушення неминучих тенденцій до автономізації було закладено на всіх рівнях культури.

Річ у тому, що типологія домінуючої ментальності за­дає соціальні форми суспільства. Виокремлення особис­тості є наслідком, соціальною експлікацією розпаду синк­ретичної свідомості. Раціонально-дискусійне мислення, розвалюючи міфологічну цілісність, дає змогу окремій людині сформувати самодостатній автономний космос. Відбувається неминуча суб'єктивація людини, яка знахо­дить свій вияв у системі соціальних відносин. Православ'я наділяє нерозділений стан свідомості вищою цінністю. Нормативний у культурі суб'єкт протиставляється розсуд­ливому аналітичному світосприйманню.

Якщо в європейській культурі послідовно утверджу­валась апеляція до раціональних аргументів, до судження як базису духовної позиції особистості, то православ'я апелювало до ритуальних моментів, до ритмічно відтво­рюваних сугестивних процедур, заснованих на навіюванні й наслідуванні колективного переживання, яке е надзви­чайно важливою категорією у православному культурно­му космосі. Колективне релігійне переживання сприйма­лось як експлікація істини і замінювало собою дослідження й доведеність останньої. Все це можна об'єднати в по­няття "культ". Культ - гра в особливу роль. Дивуючи уяву варвара, ритуали стали ідеальним механізмом відтворення ментальної та соціальної нерозділеності.

У цьому зв'язку варто згадати поняття "соборність", яке осмислює одну із найважливіших і найстійкіших ха­рактеристик православної свідомості. Соборність можна трактувати як містичне єднання правовірних у часі і про­сторі. В ідеї соборності глибоко архаїчне, родо-племінне світосприймання, що мислить рід як єдине ціле, яке про­лягає з минулого в майбутнє, об'єднане з почуттям містич­ної єдності всіх віруючих в ритуали. Ідея соборності - кон­цепт, який тотально протистоїть автономному особистісному світосприйманню. Крім того, згідно з цією ідею, світ досконалий, він багатогранний, але гармонійний, тобто поліфонічне неподільний. Якщо роз'єднати щось у цій гар­монії, світ помре, гармонія загине. Чи варто після цього запитувати, чому Україні так важко дається нині розподіл влади. Соборна уява про світ століттями виховувалася пра­вослав'ям. З ідеї соборності випливають і деякі інші особ­ливості уявлення про світ. Так, для західної ра­ціоналістичної свідомості очевидно, що частина є лише елементом цілого, частина не може дати уявлення про ціле, тільки склавши всі частини, можна дістати уявлення про ціле. Здавалося б, хіба можна розуміти інакше? Виявляєть­ся, можна. У православ'ї і ціле, і частина цього цілого мають повний, однаковий набір ознак. Вони тотожні за суттю, різняться лише масштабом, ступенем. Таке уявлен­ня випливає з наступного: якщо частина містить у собі лише окремі елементи цілого, то вона неповна, отже, по­рушується гармонія світу. Здавалось би, бог з ними, з цими релігійними тонкощами розуміння світу. Що нам до них? Однак не будемо поспішати (наприклад, ради: Верховна Рада і місцева рада - одні і ті ж структура й функції, різни­ця лише в масштабі). Православ'я впливало не лише на культуру, а й на суспільно-політичне життя.

І ще один дуже важливий момент. Цивілізація Заходу створила завершену троїсту модель всесвіту. В ній кос­мос уявлявся у вигляді трьох сфер: божої, диявольської і проміжної — людської. При цьому остання має надзви­чайне значення, оскільки створює реальний культурний простір свободи у всіх її виявах. Серединна сфера - це самоцінний простір, який володіє власним достоїнством самореалізації, соціально-культурного прогресу і люд­ського буття. Троїста модель культури психологічно по­в'язана з відчуттям закоріненості людини в космосі.

Наслідувана Київською Руссю, а відтак Росією, у складі якої з кінця XVIII ст. опинилась Україна, візантійська мо­дель космосу складається з двох зон - небесної (сакраль­ної) і диявольської (низинної). Звідси фундаментальна не­завершеність культури, а тому напружений, дуалістичний її характер. У цій картині світу сакральна зона територіально збігається зі сферою Влади і Церкви. А сфера цивіль­ного життя виявляється у зоні диявольській. Ця фунда­ментальна особливість нашого життя реалізується в конкретних прикладах.

У Західній Україні, де більше сповідується грекокатолицизм і католицизм, ніж православ'я, ми бачимо карти­ни доглянутого людського побуту, які поступово на схід і далі на Лівобережжя змінюються часом кривими огоро­жами чи не завжди охайними дворами. Це наочний прик­лад зміни двох ментальних культур, про що мовилося вище. Коли поряд із храмом, що увібрав у себе величезну працю і на спорудження якого потрачено величезні кош­ти, сиротіють вбогі хати, де живуть люди, які жертвували на храм і будували його, ми маємо справу з тим самим.

Розглянемо одну вкрай важливу різницю між Захо­дом і Сходом В історії людства відпрацьовані дві моделі регуляції. В одній із них фундаментом соціальної регуляції є право. При цьому право розуміють як головну суспільну конвенцію. Воно незмінне, має всезагальний характер, тобто зрівнює всіх і вся, гарантує кожній людині деякі безумовні, невід'ємні права і трактує ії обов'язки. У межах суспільства право сакралізується і переживається як найбільш значна со­ціальна цінність. В рамках цієї моделі всі соціальні групи, владні структури змушені існувати і досягати своєї мети в межах права.

У другій моделі в основі соціальної регуляції лежить ієрархія, тобто влада. При цьому вона усвідомлюється як онтологічно істинна сублімація, що виявляє себе як втіле­на воля. Сакральна влада також породжує право (однак воно має інструментальний характер), спрямована зверху вниз, Влада перебуває поза і над правом. Влада - джерело істини, тотожна істині. Водночас сама Влада не підлягає моральній оцінці. Мо­ральні регулятиви діють на горизонтальному рівні і зверху вниз. Будь-яке звинувачення носія влади межує з єретиз­мом Вища Влада, в принципі, поза оцінками.

Статус буденного життя, тобто місце і роль цінностей окремого людського життя, радостей - один із ключових моментів, що визначає обличчя культури. Соціальний іде­ал, що утвердився у православній культурі, може бути оха­рактеризований як аскетичний. Єдине виправдання багат­ства - високий соціальний статус, владі необхідно бути сяючою. Намагання досягнути своїми силами багатства, що не відповідає соціальному статусу, "не по чину", натикається на гнівний осуд.

Окремої, повністю виокремленої особистості в пра­вославній культурі бути не може. Кожен суб'єкт усвідом­лює себе лише як частину соціальної спільноти - грома­ди, православного світу, трудового колективу, общини, роду, сім'ї. Притаманний людині нахил до особистого ви­окремлення розглядається як гріховність і придушується як нею самою, так і її оточенням.

До початку феодальної роздробленості Київської Русі всі охарактеризовані особливості візантійського право­слав'я міцно прижилися у східнослов'янских душах з кінцевим утвердженням цезарепапізму.

Таким чином, стає очевидним консерватизм право­слав'я порівняно з католицизмом, а надто - з протестан­тизмом, оскільки православ'я не пережило періоду рефор­маторства, воно не несе в собі реформаторського потенці­алу. І всі його особливості (незважаючи на те, що пра­вославна церква в Україні порівняно з російською мала певну своєрідність під впливом католицизму) тією чи іншою мірою притаманні українському православ’ю.

ПАМ'ЯТКИ

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 662; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.01 сек.