Історичне значення Київської Русі

Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії.

- Вперше об'єднала всі східнослов'янські племена в одну державну організацію, а також поклала початок державності у багатьох неслов'янських народів (угро-фінське населення Півночі, Поволжя).

- Сприяла формуванню у східних слов'ян більш прогресивних соціально-економічних структур, розвитку культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т.д.).

- Зміцнила обороноздатність східнослов'янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників.

- Підняла авторитет східних слов'ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв'язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи.

- Сприяла захисту Європи від кочових орд Сходу.

В історичній науці існує проблема спадщини Київської Русі.

Концепція російського історика М. Погодіна: Київська Русь - початковий етап історії Росії; наступницею Київської держави стала Московська держава.

Концепція українського історика М. Грушевського: історія та культура Київської Русі творилися, в першу чергу, українцями, адже основною територією формування держави слугувала Середня Наддніпрянщина з центром у Києві, де споконвіків жив український народ, нікуди з них не переселявся, створивши тут свої звичаї, мову, літературу, мистецтво. Спадкоємцем Київської Русі є український народ, а наступником Київської держави стало Галицько-Волинське князівство.

Концепція радянських істориків: спадок Київської Русі - спільний здобуток трьох народів - українського, російського і білоруського;

У сучасній історичній науці це питання залишається дискусійним, тісно пов'язаним з політичними інтересами.

Українські історики у новітніх наукових дослідженнях ("Історія України: Нове бачення"--. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр, -. Моця та інші. - К., 1996, "Історія України" - За заг. ред. В. Смолія. - К., 1997), осмислюючи вітчизняну історію з сучасних позицій, доходять висновку, що Київська Русь дала початок трьом народам - українському, російському і білоруському, стала витоком державності і культури кожного з них. А історики В. Шевчук та М. Тара-ненко ("Історія української державності". - К., 1999), погоджуючись у цілому з цим висновком, водночас зазначають, "що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі".

Політичний устрій Київської Русі

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях ("снемах"). Цю форму правління історики називають "колективним сюзеренітетом".

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, – до цивільних форм правління та від посилення централізму – до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої ("отроки", "діти боярські", "пасинки") дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом "вето", боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим – голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

Книжність. До найдавніших датованих пам’яток української книжності належать:
1) Остромирове євангеліє, переписане київським дияконом Григорієм для новгородського боярина Остромира у 1056—1057 рр. Тут письмово відтворено старослов’янською (староболгарською) мовою Євангеліє від Іоанна;
2) Ізборник (збірник) Святослава 1073 року («Збірник від багатьох отців: виклади незрозумілих слів у Євангелії й Апостолі та в інших книгах, складені коротко на пам’ять і на готову відповідь»), який є своєрідним підручником християнської візантійської ученості. Існує гіпотеза, що він був привезений із Болгарії, де його переклали із грецької мови, і подарований чернігівському князю Святославу Ярославичу;
3) Ізборник (збірник) Святослава 1076 року, який також має болгарське походження і містить матеріали релігійно-дидактичного характеру (короткі виклади Святого Письма, молитви, повчання, афоризми, церковні правила тощо).
Ці писемні пам’ятки засвідчують зародження української літератури приблизно в середині ХІ ст.

Освіта. За князювання Ярослава Мудрого було зроблено спробу створення історії Київської Русі, нею став літописний звід “Повість минулих літ”. При навчанні в XI ст. використовувалися твори з всесвітньої історії, переклади уривків з творів Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших вчених античного світу, які входили до збірки “Бджола”, складеної з цитат із Святого Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви. Виховні ідеали того часу відображено у житіях святих. Найвидатнішим серед них був “Патерик” — оповідь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври. Перу Київського митрополита Іларіона належить відома пам'ятка педагогічної літератури “Слово про Закон і благодать” (1037—1050), складена у характерному стилі проповідницької церковної традиції. Вершиною педагогічної думки XII ст. було “Повчання” київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1053—1125), мудрого, політичного діяча, який відстоював державну єдність Київської Русі.

Архітектура КР

Блискучими сторінками світової архітектури стали творчі здобутки архітекторів Київської Русі: Десятинна церква та Софійський собор у Києві, Спаський собор та П'ятницька церква в Чернігові, Успенський собор та церква Пантелеймона в Галичі, церкви в Путивлі, Новгород-Сіверському, Білгороді та багато ін. Високого рівня досягло містобудівництво, будівництво князівських та боярських хоромів, оборонних споруд.

У забудові давньоруського міста поряд з величними князівськими палацами та багатими дворами бояр і купців розташовувались невеликі садиби з одноповерховими, дво- і трикамерними будиночками простого люду. Звичайно, існували і більші та багатші будинки середніх прошарків — заможних ремісників, торговців тощо. Забудовувалося місто досить кучно, що властиво для всіх середньовічних міст, де кільце фортечних стін стискує територію міста. Проте в Київській Русі скученість була значно меншою за міста Західної Європи.

Міські будинки споруджувались з дерева, головним чином одноповерховими, хоча існували дво- та триповерхові споруди, переважно заможних городян. Житлові будівлі та господарські споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці відгороджувалась парканом. Вздовж давньоруської вулиці з обох боків зводилися паркани з ворітьми, але на торговельних місцях розміщувалися крамниці та майстерні, що виходили на проїзди та торговельний майдан або до церкви.

дерев'яні споруди мали два типи. Перший — стояково-балкова система або фахверковий каркас, де колоди розташовувались вертикально. В цьому випадку довжина стіни практично могла бути необмеженого, а її висота обмежувалася довжиною колод. Однак цей спосіб, що практикувався народами Західної і Північної Європи (Швеція і Норвегія), мав недолік при висиханні деревини. Другий тип — зруб — горизонтальне укладання колод в стінах споруди. При цьому висота будівлі може бути довільного. Завдяки горизонтальному укладанню при висиханні колод не залишається щілин між ними, що дозволяє щільно проконопатити стіну. Основою таких споруд був чотирикутний зруб, який складається з вінців, зв'язаних в кутах врубками.

Давньоруські міські укріплення X— XIII ст. мали досить складну систему будівництва. Про побудову укріплень давньоруського міста говорили: "Град рубити". І дійсно, головною частиною міських укріплень були рублені зруби — "городні", засипані землею. З обох боків зруби укріплювалися земляними укосами, які стримували розпір землі в нижніх частинах городень. Таким чином утворювалися великі земляні вали зі стрімкими схилами. Останні, в свою чергу, мали всередині субструкції для того, щоб тримати крутість. Верхні частини городень виступали над валом, тобто являли собою стіни міста. На них розташовувалися "заборола" — бойові майданчики з дерев'яними брустверами та щілинами для стрільби з лука.

Прикладом давньоруських оборонних укріплень, що добре збереглися до наших часів, є вали Білгорода — могутньої фортеці й значного міста поблизу Києва. Будівництво укріплень Бєлгорода датується 991 р. В ці часи за князювання Володимира Святославича будуються численні фортеці на кордонах давньоруської держави і створюються цілі системи оборони від степовиків "... и наче ставити городы до ДеснЂ, и по Востри и по Трубежеви, и по СулЂ и по CтyгнЂ" ².Вали мали кілька ліній, довжина двох з них становила 120 км.

Особливістю валів Білгорода та інших фортечних укріплень часів Володимира (вали Переяслава-Хмельницького 992 р., городища в с. Зарічному на Стугні) було те, що зовнішній укіс утворювався кладкою з сирцевої цегли з дерев'яними конструкціями. У XI ст. зовнішні укоси валів укріплювалися дерев'яними зрубами, на кшталт укріплення Києва у 1037 р. за Ярослава Мудрого. Київ захищали фортеці — Бишгород з півночі, Білгород із заходу, Василев (Васильків) з півдня, та низка потужних застав вздовж Дніпра.

Це́рква Успі́ння Пресвято́ї Богоро́диці Десяти́нна (Десятинна церква) — церква, зведена в Києві наприкінці X ст., що вважається першою кам'яною церквою Київської Русі. Будівництво[ред. • ред. код]

Споруджена у 989—996 роках на території Київського Дитинця Володимиром Великим, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків — десятину (звідки і походить назва храму).

Десятинна церква була хрестовокупольним шестистовпним кам'яним храмом. На початку XI ст. постраждала від великої пожежі. Згодом її відбудували та оточили з трьох боків галереями. Десятинну церкву оздоблювали мозаїки, фрески, різьблені мармурові та шиферні плити. Ікони, хрести та церковний посуд було привезено з Корсуня. Окрім головного престолу, церква мала ще два приділи — святих Володимира та Миколая.

У Десятинній церкві містилася княжа усипальниця, де поховано Володимира Святославича та його дружину — візантійську царівну Анну. Сюди було перенесено з Вишгорода прах княгині Ольги.

Руйнування[ред. • ред. код]

В період феодальної роздробленості Русі церква часто страждала від князівських усобиць. Так, у 1169 році Десятинну церкву пограбували війська Андрія Боголюбського, а в 1203 — Рюрика Ростиславича. 6 грудня 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Десятинну церкву — останній оплот киян.

У «Списку міст руських далеких та близьких» (1390-і р.р.) вказується, що «святая Богородиця десятинная, камена, была о полутретьятцати версѣх».

Собо́р Свято́й Софи́и (Софи́йский собо́р) — храм, построенный в первой половине XI века в центреКиева, согласно летописи, князем Ярославом Мудрым. На рубеже XVII-XVIII веков был внешне перестроен в стиле украинского барокко. Внутри собора сохранился самый полный в мире ансамбль подлинных мозаик (260 м.кв.) и фресок (3000 м.кв.)^[1] первой половины XI века и значительные фрагменты стенописи XVII-XVIII веков.

Собор святої Софії — Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центріКиєва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 11—18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.

Міститься на території Софійського монастиря, є складовою Національного заповідника «Софія Київська» (крім собору, до цього заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква в Києві та Судацька фортеця).

Собор як головний храм держави відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Св. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

· Найстарішою спорудою Києва вчені називають саме собор Святої Софії.

Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що збереглися в одній церкві.

Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

= Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар; зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

П'ятницька (св. Параскеви) церква в Чернігові — православний храм (УПЦ КП: Чернігівська єпархія), розташований уобласному місті Чернігові, побудована в кінці 12 — на початку 13 ст. на чернігівському посаді біля торгу; чотиристовпна,тринавна, однобанна, в загальній масі квадратова.

Від інших церков Чернігова відрізнялася завершеним оздобленням фасаду усіма видами архітектурної орнаментики та композицією склепінь під барабаном.

Була реставрована у 1670 і 1690-х pp. коштом чернігівського полковника В.Дуніна-Борковського у стилі українського бароко. Після реставрації вона набуває вигляду семибанного храму з бароковими фронтонами, на східному з яких окреслювався герб гетьмана Івана Мазепи

У 17-18 ст. при церкві діяв жіночий монастир, який згорів 1750 року.

У 1820-х pp. побудовано двоповерхову дзвіницю (архітектор А. Карташевський).1962 р. дзвіницю розібрали.

1941 року церкву зруйновано.

Реставрована 1962 року за проектом Барановського Петра Дмитровича, у дещо зміненому стилі, на подобу російським церквам (зокрема, баня).

Церква невелика за розмірами (16 X 11,5 м в плані), з чотирма восьмигранними стовпами всередині, трьома апсидами, високою банею, винятково струнка за пропорціями, з небачено вишуканою й гармонійною композицією. На відміну від статичних форм споруд попередніх часів композиція П'ятницької церкви є динамічною, її стіни стрімко наростають угору трьома рядами арок над основним об'ємом. Вертикальність споруди підкреслюється профільованими пілястрами. Вертикальні й криволінійні елементи, що домінують у композиції, врівноважуються горизонтальними ярусами вікон другого поверху, пасами декоративних ніш різної форми та масштабу, меандровим фризом, що нагадує архітектуру XI ст., сітчастим орнаментом на апсидах. Вертикальні профільовані пілястри на різних висотах завершуються короткими, але енергійними штрихами карнизів. Рожевий колір стін поєднується з білими отинькованими полями декоративних ніш та різнобарвними орнаментами на порталах.

Всередині церква нагадує башту. Художній ефект фрескового розпису підсилюється різнобарвною підлогою з жовтих, зелених і темно-вишневих полив'яних плиток. На відміну від Київської Софії, де композиційну тему розвинуто в цілу симфонію, у П'ятницькій церкві все побудовано на одній, так би мовити, мелодії. Це — радісна пісня про красу, де інженерний геній будівничого поєднався з поезією народної творчості. П'ятницьку церкву в Чернігові іноді називають «Словом о полку Ігоревім» в архітектурі. І справді, визначна пам'ятка давньоруської архітектури є не тільки сучасницею геніальної поеми, а й близькою до «Слова» за характером своєї поетики, за досконалістю форми, за народним духом та ідейною спрямованістю.

Спасо-Преображенский собор — пятиглавый восьмистолпный храм в Чернигове. Старейший сохранившийся памятник зодчества Киевского государства. Спасо-Преображенский собор в Чернигове принадлежит к уникальным памятникам византийско-киевской школы зодчества первой половины XI века. Он сыграл значительную роль в формировании строительных норм в храмовом строительстве домонгольской Руси и Украины. О его бывшем богатом внутреннем убранстве свидетельствуют остатки фресок, резные плиты хоров, пола, колонны. В Спасо-Преображенском соборе покоится прах князя Игоря Северского, воспетого в «Слове о Полку Игореве», Игоря Черниговского и других князей той эпохи.

· В интерьере Спасского собора превалирует строгое и торжественное сочетание вертикалей и горизонталей.

Здесь явственно акцентирована удлиненность здания, что сочетается с внутренними двухъярусными аркадами, уходящими в подкупольное пространство. Вдоль них изначально шли деревянные настилы северных и южных хор, усиливавших горизонтальное членение интерьера. Подобные аркады свойственны византийскому зодчеству той эпохи, но редки в Киевской Руси.

· Пол храма устилали резные шиферные плиты с инкрустацией из цветной смальты. Стены и своды украшали древние фрески, погибшие в пожаре 1756 года. По великолепию убранства храм Спаса не уступал первопрестольным киевским церквам.

· Возможно, строители Спасо-Преображенского собора повторяли в какой-то мере схему Десятинной церкви

Церква святої Богородиці, або ж Успенський собор, була головною святинею стольного княжого Галича (1). Перше літописне повідомлення про неї пов’язане з похованням князя Ярослава Осмомисла в 1187 році (2). Під час здобуття Галича Мстиславом Удатним у 1219 році угорський королевич Коломан, як подає літопис, “…зробив укріплення на церкві пречистої владичиці нашої Богородиці, яка, не стерпівши осквернення храму свого, і оддала його [Коломана] в руки Мстиславові” Точна дата зруйнування собору залишається невідомою, але опосередковано його існування ще в другій половині ХVІІ століття підтверджують згадки 1564 і 1565 років та свідчення Гедеона Балабана 1576 року (9). Нову Успенську церкву споруджено в 1584 році, але ще в першій половині ХVІІІ століття.

Церква Святого Пантелеймона — найстаріший і єдиний із збережених храмів Галицько-Волинського князівства, розташований у селі Шевченкове поблизу сучасного Галича (Івано-Франківська область). Був заснований у 1194 році князем Романом Мстиславичем, раніше розміщувався у центрі добре укріпленого городища. Це монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканого білокам'яного різьблення і численними рисунками та графіті на стінах.

В теперішній час церква Святого Пантелеймона є чинною греко-католицькою церквою і входить до складуНаціонального заповідника «Давній Галич».

Церква Святого Пантелеймона — найстаріший і єдиний із збережених храмів Галицько-Волинського князівства, розташований у селі Шевченкове поблизу сучасного Галича (Івано-Франківська область). Був заснований у 1194 році князем Романом Мстиславичем, раніше розміщувався у центрі добре укріпленого городища. Це монументальна хрестобанна церква зі зразками вишуканого білокам'яного різьблення і численними рисунками та графіті на стінах.

В теперішній час церква Святого Пантелеймона є чинною греко-католицькою церквою і входить до складуНаціонального заповідника «Давній Галич».

У споруді церкви Святого Пантелеймона переплелися риси староукраїнської і романської архітектур. Вона являє собою чотиристовпний хрестовобанний храм, в якому на підпружних арках, що спираються на стовпи, здіймається кругла баня з купольним завершенням.

Найбагатшим за формою і декором є західний портал. Він значно виступає за площину фасадної стіни і своїми формами нагадує проспективні портали в романській архітектурі Західної Європи. Портал оздоблюють дві пари колон з капітелями. Фусти колон, які ближчі до входу, оздоблені посередині вузлами. На краях плінтусів, що підбазами, вирізьблені так звані «жаби». Ці колони автентичні, вони єдині не були зруйновані артилерійським обстрілом 1915 року.

Південний портал більш стриманий щодо скульптурного декору, але його архітектурне вирішення таке, як і західного. Формі уступів відповідає форма архівольту.

Апсиди декоровані тонкими півколонками, на які спирається аркатурний пояс. Різьблені капітелі центральної апсиди мають розмаїтий малюнок. Ці капітелі й аркатурний фриз автентичні.

Малярство …

Що стосується зазначеного періоду, то саме в цей час малярство розвивалося у складних, мало-сприятливих умовах. Розвиток професійного живопису на Україні до кінця 18 ст. пов’язаний майже винятково з станковим і настінним іконописом та портретним малярством. Історичний, пейзажний, побутовий жанри були майже не розвинені. Живопис хоча і залежав у своєму розвитку від реального життя, проте дуже обмежено відображав повсякденну дійсність у конкретних, буденних образах |2, с.93]. Упродовж усього середньовіччя в культурі і передусім у мистецтві простежується ще й постійне змагання між двома протилежними напрямами.З одного боку – тяжіння до традицій античної культури, а з другого боку – вплив живої, імпульсивної і безпосередньої творчості “варварської периферії”

Наявні пам’ятки малярства 15ст. дають можливість відтворити картину розвитку іконопису цього періоду. У деяких творах помітні давні традиції, в інших – виразна орієнтація на ИІ’іантійське малярство епохи Палеологів.

Дата добавления: 2015-05-09