Давня Греція — фундамент античної культури 1 страница

ЯЯ

Зо

Наприкінці палеоліту — початку неоліту починає розвиватися гончарство. Самою практикою людської діяльності гончарству суди­лося стати не тільки утилітарною, а й високохудожньою сферою ви­робництва, певним чином закарбуванням уявлень людини про світ.

Визначна роль у житті людини того часу релігійних уявлень, бачення в усіх подіях прояв впливу надприродних сил відбилися у прикрашенні виробів гончарства орнаментом символічного зна­чення. Водночас поява знаків-символів була й ознакою того, що людина прагнула відтворити не сам предмет, намалювати його по­добу, а відобразити його внутрішню сутність, його глибинний зміст. Орнамент мав надвелике значення для людини ще й тому, що фак­тично вперше було осягнуто симетрію та композицію візерунка. Якщо наскельний малюнок створювався по пам'яті як закарбуван-ня дійсного або припущеного, прогнозованого, то в орнаменті такої реальної бази не було. Тому орнамент можна вважати полем власне творчої уяви та фантазії, яке вже потребувало й певного компози­ційного оформлення, детермінованого формою предмета. У сфері орнаменту людина також накопичувала досвід зображення геоме­тричних фігур та малих за масштабом зображень.

Ще однією зі спроб відтворити значущі для людини об'єкти в об'ємній, наочній формі, максимально наближеній до реальності, була первісна скульптура. У контексті тієї доби скульптура стає також показником опанування людиною природних матеріалів, показником її все більш зростаючих сил у підкоренні природи. Увага людини до себе, до питань походження саме людської спіль­ноти, місця людини в природі відбилися у невеликих статуетках тварин — як реальних, так і фантастичних, та особливо у так зва­них «палеолітичних венерах» з каменю, кістки, глини. Сам факт їх надзвичайного поширення свідчить про велике значення образу Матері, образу плідності та життєдайності. У цих первісних скульп­турах збільшення ознак жіночої статі, фактична відсутність кін­цівок, рис обличчя (а інколи й голови) є не свідченням відсутності вправності у роботі з матеріалом, а наданням цим фігурам симво­лічного змісту та значення.

Накопичений досвід образного, символічного і, власне, худож­нього бачення світу, абстрактні поняття, що вже були осягнуті людською спільнотою, згодом потребували й більш конкретних та інформативних форм закріплення не тільки на вербальному, а й на писемному рівні. Першою формою «праписемності» стала піктогра­фія, де предмети та явища зображувалися схематичними малюнка­ми. Але таким чином можна було передати дуже обмежену інфор­мацію і фактично неможливо — абстрактні поняття, які набували все більшого значення у житті людини. Поступова еволюція писем­ності привела до виникнення ідеографії, орієнтованої на зображен­ня знаків слів та понять. Це означало, що спільнота вже була спро­можна виділити з себе тих її представників, які були б носіями та

передавачами знання. Тому ідеографію з певним припущенням можна розцінювати і як початок процесу освіти.

З переходом до осілого способу життя та з розвитком релігійних уявлень починає свою еволюцію архітектура. Політеїстичні, ані­містичні вірування одушевляли увесь світ, тому в первісної люди­ни не було потреби будувати великі «житла» для духів та богів, відділяючи простір їх буття від власного. Але були місця, де людям було зручніше спілкуватися з іншим світом, де духи та душі при­хильніше ставилися до людей. Такі окремі ділянки простору — ка­пища — наділялися сакральним, священним значенням як місця спілкування людей та духів. Капища мали гігантські форми, що специфічно відбивали надвелике значення, що надавалося культам померлих, релігійним обрядам та церемоніям.

Високого розвитку первісна архітектура набула в часи бронзово­го віку, як правило, її визначають як мегалітичну архітектуру (від мега — великий, літос — камінь). До наших часів збереглося декіль­ка типів мегалітичних споруд — менгіри, дольмени та кромлехи.

Менгіри (від бретонського men — камінь та hir — довгий) — вер­тикально поставлені довгі та вузькі камені розміром від 1 до 20 ме­трів, вагою до 20 тонн, інколи на них є сліди грубої обробки. Відомі менгіри у Західній Європі, Північній Африці, Індії, у Сибіру та на Кавказі. Найбільший такий первісний архітектурний пам'ятник розташований у Бретані. Іноді менгіри зібрані в групи, найбільша група менгірів (завдовжки 4 км) також у Бретані. Дольмени (від бретонського стіл та камінь) — поховальні будинки з кам'яних плит із плескатим дахом. Як і менгіри, вони були безпосередньо пов'язані із культом померлих. Дольмени, що збереглися до нашого часу — Нью-Грендж в Ірландії, споруджений близько IV тис. до н. е., та розташовані неподалік такі ж масштабні могильні пагорби Кноут та Доут. Кромлех (від бретонського круг та камінь) — кругові гі­гантські огорожі з каменів, на яких лежать кам'яні плити. Один з найцікавіших зразків таких споруд — Стоун-хендж в Англії (Висячі камені), який, на думку науковців, неодноразово добудовувався і свій остаточний вигляд набув близько 1800 р. до н. є. Саме розта­шування каменів (кільце, у середині якого — своєрідна підкова, складена кам'яними глибами більшого розміру, згрупованими по 2 і перекритими плитами) доводить, що первісні будівничі мали уявлення про перспективу та обчислювальні дії. За припущенням науковців, Стоун-хендж був астрономічною обсерваторією і слугу­вав для передвіщання місячних затемнень. Ще один зразок кром-лехів — велике кам'яне коло Евербі неподалік від Стоун-хенджа, створене близько 2600 р. до н. є. (хоча його камені мають відбитки більш ранніх культових дій).

Глава 3 КУЛЬТУРА ДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Підвищення ефективності сільського господарства, збільшення додаткового продукту, виникнення міст, постійна централізована влада, яка визначала соціальні відносини, фіксована територія про­живання вважаються базовими прикметами перших цивілізацій.

Перехід до цивілізаційного життя супроводжувався спеціаліза­цією діяльності членів суспільства, ускладненням його соціальної структури, соціальною та майновою диференціацією населення, утвердженням та закріпленням соціальної нерівності. Сформувався інститут спадкоємності влади, до складу якого входили правителі та жерці.

Процеси виникнення цивілізацій були досить різними. Найперше вони сформувалися в землях з найбільш сприятливими природно-географічними умовами. Становлення їх пов'язано з сухим кліма­том, високими температурами повітря й одночасно з невеликою кількістю опадів та наявністю річок. Там, де розвивалося штучне зрошення, ці процеси відбувалися набагато швидше. Сталість у за­безпеченні продуктами харчування, підвищення добробуту людей, поліпшення побутових умов сприяли збільшенню кількості насе­лення.

Вдосконалення землеробства вимагало селекційної роботи, про­ведення астрономічних спостережень, котрі дозволяли б передба­чити природні явища, ситуації, що сприяли чи були б несприятли­вими для отримання врожаю. Суспільство в цілому орієнтувалося на традиційне життя, не прагнуло активних життєвих змін. Але надзвичайно важливим було вдосконалення знарядь праці, техно­логії виробництва. Це спонукало до пошуку нових знань, технічних розробок, отже, було стимулом до наукової творчості. Ті, хто цим займався, посідали в суспільстві поважне місце, їх вважали обра­ними, від них залежало вирішення майже всіх значних проблем. Як правило, такими людьми були жерці. Саме вони займалися астрономією, медициною, математикою, фармакологією, психоло­гією тощо. Знання забезпечували їх владу, дозволяли розробляти ідеологічні настанови.

Провідне місце жерців у давніх цивілізаціях, їх керівна роль пов язана не тільки з тим, що вони були інтелектуальною елітою суспільства. Вони поєднували ці знання з релігійно-міфологічною свідомістю, були вчителями, посередниками між людьми та богами, вважалися найбільш наближеними до богів, знали їх волю і пере­давали її людям, пояснювали, налаштовували на беззаперечне ви­конання. Вони розробляли та впроваджували в повсякденне життя

моральні норми, правила взаємодії в певних соціальних колах, зразки поведінки, життєві канони.

Потреба у фіксуванні набутих знань з метою їх збереження та передачі майбутнім поколінням, закарбування норм взаємовідносин у суспільстві обумовило й розвиток писемності та орієнтацію людини на беззаперечне виконання всього того, що затверджено в письмово­му вигляді. Писемні тексти фіксували ті ідеальні положення, за якими повинні були будуватися державне та індивідуальне життя, в них підкреслювалася перевага консервативних начал. Атмосферу давніх цивілізацій визначала канонічність, присутня і в спілкуванні між людьми, і в їх стосунках з богами, природою тощо.

Усвідомлення цінності людини, значущості її дій і збереження природних основ життя, його природного виміру обумовили затвер­дження в релігійних віруваннях зооантропоморфних та антропо­морфних начал — боги в давніх цивілізаціях являли собою істоти, що об'єднують природне (тваринне) й людське.

Саме від богів, відповідно до віри, залежало, чим люди мали пра­во володіти і займатися на землі. Вони керували всіма діями людини, давали знання, визначали порядок і норми життєдіяльності, ство­рювали міста, держави, вирішували питання життя та смерті тощо. Політеїзм був основою релігії того часу. Поступово, через диферен­ціювання людьми природних явищ за їх впливом на соціальне жит­тя, виникла ієрархія богів, був сформований пантеон богів. Цьому сприяло те, що боги вважалися творцями і покровителями держав, важливою умовою виживання яких були порядок, підпорядкова­ність, ієрархія. Ієрархія богів збігалася з фундаментальним розме­жуванням та підпорядкованістю в соціальному житті. Не випадково найбільш наближеними до богів були ті, хто перебував на вищому щаблі суспільства — царі та фараони, які обожнювалися, жерці, герої — ті, хто втілював державний порядок.

У давніх цивілізаціях помітною стає прагматична раціональ­ність, її вимагав увесь спосіб життя, починаючи від організації землеробської праці й закінчуючи державним управлінням. Але раціональне начало тоді органічно поєдналося з образно-почуттє­вим. Тогочасній людині притаманна міфологічна свідомість, в осно­ві якої лежить образно-чуттєве світосприйняття. Саме тоді міфи набувають найбільшого поширення.

Давні цивілізації виникали та розвивалися шляхом підкорення одних народів іншими і базувалися на рабовласницьких відноси­нах. Необхідність постійного піклування про захист власної тери­торії, потреба в розширенні меж держави надали їм войовничого характеру. Численні війни примушували застосовувати монумен­тальні начала в усіх життєвих сферах, завдяки чому забезпечува­лося збереження досягнутого, підкреслювались могутність та сила держави.

Отже, культура давніх цивілізацій формувалася як землеробська культура, прикметами якої були традиційність, релігійно-міфоло-

гічне підґрунтя, втрата синкретизму, ієрархічність, канонічність, орієнтація на консервативність, войовничий характер, невідділь­ність від писемного типу. її характеризує наявність прагматично-раціональних начал, помітне виокремлення людини від природи та усвідомлення власної значущості.

Часовий простір існування давніх цивілізацій достатньо умовний, тому що цивілізаційний рух відрізнявся різноманітністю, виникав та закінчувався в різному часовому відрізку. Регіональні особливос­ті формування й еволюції давніх цивілізацій дозволяють говорити про такі їх різновиди: єгипетська, месопотамська, іранська, мало­азійська, скіфська, японська, китайська, індійська, грецька, рим­ська та ін. Узагальнення процесів культурного життя, його орієн­тирів та спрямувань стало основою виокремлення в світовій культу­рі її східного типу, фундаментом якого вважаються культури Давнього Єгипту, Месопотамії, Давнього Китаю, Давньої Індії, Японії, Ірану. Дослідження феномену культури Давньої Греції, елліністичної цивілізації, Давнього Риму стали підставою об'єднан­ня їх в єдине явище, що дістало назву «антична культура» — саме її вважають початком західного типу культури.

§ 1. Культура давніх цивілізацій Сходу

Історія давніх східних цивілізацій, на думку багатьох учених, починається з III тис. до н. е., а закінчується І ст. н. є. Ці цивіліза­ції народжувалися й досить швидко розвивалися там, де існували найбільш оптимальні природно-кліматичні умови для землеробської праці: теплий і м'який клімат, родючий ґрунт, основою якого був мул, що утворювався завдяки регулярному або спорадичному роз­ливу річок. Висока продуктивність землеробства забезпечувалася ще й побудовою поливної системи, основою якої було будівництво іригаційних споруд. Східні цивілізації та їх культури у зв'язку з цим отримали назву «іригаційні», або «річкові».

Людина тоді почала відчувати себе не тільки частиною природи, а й такою, що може приборкати її сили, навіть створити «іншу при­роду». Зведення іригаційних систем, обробка металу, мандри, ме­дичні, математичні знання та інше надали їй впевненості у тому, щоб уважати себе більш значною, аніж природні сили. Водночас вона лишається залежною від багатьох природних стихій, її єдність з природним світом зберігається.

Істотним моментом у житті людини була втрата синкретизму. Проте важливо зазначити, що люди давніх східних цивілізацій ще продовжували жити в умовах, коли окремий вид життєдіяльності залежав від інших і сам впливав на їх ефективність. Наявність синкретичних начал й водночас втрата їх пов'язані в культурах давніх східних цивілізацій з процесами втрати гомогенності куль­тури. Настав час, коли розвиток культури як єдиного потоку не міг

продовжуватися. Вона розподіляється на окремі культурні системи, створені народностями, котрі саме тоді активно формуються. Разом з колективним суб'єктом культури стає можливим бути її творцем окремому індивіду. Шлях в цьому напрямку був повільним і досить складним: людина була ще не здатна відчувати себе повністю неза­лежною від колективу.

У давніх східних культурах пріоритетним був розвиток писем­ного типу культури. Писемні пам'ятки мали сакральний характер, були зразками для повсякденного життя, а також настановами для майбутніх поколінь. Східна культура характеризується й тим, що була пов'язана з жорсткою соціальною диференціацією. Остання обумовлена поливним землеробством, яке результативним могло бути у разі чіткої організації та розподілу праці, непорушної дис­ципліни, безперечному виконанні обов'язків тощо. Абсолютне під­порядкування владі, жорстка соціальна ієрархія, фундаментом якої була спадкоємна належність, обумовили ієрархічність культури.

Культура давніх східних цивілізацій мала войовничий характер. Кожна з держав повинна була мати сильну армію, вимагала твердої дисципліни й підпорядкування. Основоположними для усіх куль­турних процесів були регламентованість, канонічна підпорядкова­ність, суворе дотримання усталених ритуалів. Водночас постійні військові сутички, небезпека обумовили прагнення людей до ста­більності, непорушності, могутності. Монументалізм став однією з ознак культури.

Обмежена територія проживання, постійний процес зростання густоти населення виступили основою формування у людей так званої вертикальної свідомості, яка націлювала людину на рух до­гори: у релігії це спрямування до верховного божества, у соціальній системі — пересування по ієрархічних сходах, в моралі — шлях до світла та добра. Не існує меж на шляху вдосконалення людини. Провідна роль у цьому процесі належить особі вчителя — тому, хто веде за собою, надає знання. Учитель є своєрідним поводирем людей, посередником між ними та таємними вічними законами Всесвіту, залучає людей до них, приводить до життя згідно з моральними нормами. Повага та шанування вчителя, а також налаштованість на традиціоналізм і непохитність є невід'ємними прикметами куль­тури давніх східних цивілізацій.

Перенаселення територій, висока скупченість людей, війни зму­шували людей бути економними в усіх своїх проявах — від емоцій­но-почуттєвих до суто фізичних. У зв'язку з цим вони розробляли та впроваджували в повсякденне життя складні системи правил та норм спілкування, в тому числі й обмежувальні (між окремими людьми, між людьми та богами, між людьми та правителями тощо), затверджували численні ритуали. І ритуальні дії, і норми спілку­вання були сповнені багатозначними, різноманітними символами, характеризувалися стриманістю, скупістю виражальних засобів,

умовністю. Саме висока економність, символізм, умовність і схема­тизм є визначальними рисами культури.

Зазначені ознаки давніх східних культур закріплювалися тим, що життєдіяльність людей була несумісна з динамікою, орієнтува­лася на постійну повторність. Чуйне, уважне ставлення людини до всіх змін у навколишньому світі, в тому числі й тих, які відбували­ся в ній самій, формувало такі якості, як старанність, ретельність, сумлінність.

Зміст культурних цінностей Давнього Сходу визначала міфоло­гія. Вона являла собою розгалужену, складну систему, що орієнту­вала людину в життєвому просторі, пояснювала Всесвіт, розкрива­ла місце людини в ньому, забезпечувала стабільність духовних спрямувань. Давньосхідні міфи ґрунтувалися на анімізмі, тотеміз­мі, фетишизмі, магії, продовжували притаманне первісній культу­рі об'єднання людини з природою та Всесвітом. У той же час важ­ливе місце в них належало людині-герою.

Характер культури давніх східних цивілізацій визначає уявлен­ня про Всесвіт як про бінарне (подвійне) явище, амбівалентне (дво­єдине) за своєю природою (водночас воно є й світлим і темним, рухливим і непорушним тощо). Рух у світі здійснюється одночасно дискретно й безперервно, в прямому та зворотному порядку, він послідовний і непослідовний, виключає спокій та органічно продов­жує його, повертається до нього. У зв'язку з цим життя неможливе без смерті, симетрія без асиметрії, праве без лівого, верх без низу. Спілкування в отакому світі, його пізнання ґрунтується на єдності раціонального і чуттєвого, неможливе без образного мислення. При всій значущості прагматично-раціонального в давньосхідних куль­турних системах вони відрізняються емоційно-чуттєвою насиченіс­тю, що панує над раціо.

У східній культурі Всесвіт постає перед людиною як тотожність протилежностей, в ньому множинність і одиничність не заперечують один одного, а макро- та мікрокосмос злиті воєдино. Відмінності, що існують у світі, відносні, в ньому все підпорядковане ідеї водночас існуючого мінливого та незмінного, одиничного і спільного, перерв­ного й безперервного. Інакше кажучи, визначальним у культурі давніх східних цивілізацій є недуальний принцип мислення — та­кий, що виключає розділення, протиставлення одного іншому (на­приклад, досконалого — недосконалому). Всесвіт видається одвічно досконалим, його головною відмінністю є гармонія. Йому не потріб­ні зміни, він не потребує втручання, самостійно утверджує себе в гармонії. Тільки невігластво позбавляє людину можливості усвідо­мити гармонію Всесвіту, відчути досконалість всього сущого.

Східна культура не передбачає активної діяльної основи. Головним для людини є принцип бездіяльності, завдяки якому вона входить до космічного ритму, пристосовується до нього. Творчість — Прина­лежність Неба, воно творець всього. Людину повинна визначати природність, прагнення пристосуватися до природного ритму, за-

вдяки якому відновлюється, виявляє себе первісна природа, і мож­ливим стає досягнення просвітління, затверджується стан спокою. Бажання спокою як несуперечливого існування є однією з суттєвих прикмет східної культури. Коли людина досягає спокою, вона зли­вається з вищим началом, уподібнюється Космосу, тобто поверта­ється до власного джерела. Умовою цього є ненасильство, забуван­ня власної вторинності заради дійсного «Я».

Людина відмовляється від діяльності, яка не відповідає законам природи. Вона налаштована на двосторонній зв'язок з Космосом, у якому Космос надсилає їй творчий імпульс, а сам створюється упо­рядкованою, звільненою свідомістю. В Космосі з'являє себе постій­на маніфестація дій (моральних та аморальних) всіх живих істот.

Своєрідним у східній культурі є уявлення про характер зв'язків у Світі. У ньому все існує в первісному Небутті, звідти на певний час воно виникає. У виявленому світі речі поєднуються між собою завдяки безпосередньому відгуку однієї на іншу, внаслідок обо­пільного тяжіння, припливу-відливу, подібно до того, як це при­таманне місяцю або резонансу. На підставі цього визнається непо­вторність, важливість будь-якої речі в світі, яка визначається як відображення найвищої основи. Для всього в світі характерні вза­ємозв'язок й взаємопроникнення. Образно це можна зобразити у вигляді умовного кола, кожен елемент якого обумовлює існуван­ня іншого та у свою чергу сам обумовлений цим іншим елементом. У будь-якому елементі, речі, моменті тощо одночасно присутні всі явища світу, вони перебувають разом у довічному потоці життя від народження до смерті, об'єднані один з одним на підставі взаємно­го відгуку, приливу-відливу, місяця. Один з цих елементів може стати переважаючим, і тоді йому буде належати вирішальна роль.

Ідеальним для людини було звільнення від зовнішнього світу, від жодної прихильності до нього. Вона прагнула вирватися хоча б на мить у світ невиявлений, у Небуття або хоча б наблизитися до нього. У цьому Небутті відсутній розподіл на просте та складне, тут все існує в одному, а одне в усьому, тут кожна частинка, кожен елемент містить в собі всі інші, а всі разом приєднані до найвищої основи. Будь-яка крихта поєднана з Абсолютом, будь-яка крапка є центром всього.

Отже, на Сході визнається, що центр Всесвіту скрізь, він з'являє себе будь-де й в чому завгодно, в будь-якій точці. Світ створює кож­на істота, кожна людина. Більш того, вони створюють один одного, й при цьому кожен з них виступає як центр Всесвіту¹. Завдяки та­кому розумінню світу східна людина завжди готова відмовитися від

Таке розуміння світу стосується всіх видів людської діяльності, зо­крема, художньої. Так, в архітектурі, наприклад, це виявляється в тому, що будівництво здійснюється за принципом сукупності рівноцінного про­стору, й тоді неможливо визначити кульмінаційну точку простору: зали, кімнати об'єднані між собою на рівній основі тощо.

власного благополуччя, вона не налаштована на його досягнення, якщо це суперечить благополуччю суспільства. Існує впевненість: істинно справжнє (суще) з'являє себе у вигляді миттєвих вибухів. Все єдине у своїй основі, але кожна мить неповторна, феноменальна. Нічого не може повторитися в одвічному потоці змін, кожне явище тут підпорядковане загальному закону й водночас має власний за­кон, який його визначає. Мисленню властиві такі риси: неліній-ність; паралелізм; одночасність; відсутність причинно-наслідково-го зв'язку; заглибленість у внутрішній світ — інтровертність, що надає кожному можливість мати відносно вільне становище в за­гальному житті; взаємозв'язок усіх явищ відповідно до принципу «все в одному й одне в усьому». Люди відчувають свою єдність, у них до мінімуму зведений індивідуалізм й одночасно вони відчува­ють в собі центр Всесвіту. Водночас людина незалежна, вільна, самостійна й поєднана зі Всесвітом, є його складовою частиною.

У системі східної культури держава, побут, стосунки тощо вважа­лися аналогічними живим організмам, зміни, що відбувалися в них, ототожнювалися з процесами змін в рослинно-тваринному світі. Це наповнювало культуру символічними началами, знаками, які уда­вали інший світ. Творець Всесвіту або природа стояли біля витоків всього, що було здобуто, й разом з вірою в їх творчу силу, котра надає людям знання, існувала віра в споконвічний, об'єктивний порядок, якому повинно було бути підпорядковане життя людини.

Культура характеризується бажанням здобути знання про при­роду та надприродні явища, прагненням вдосконалення системи соціального управління, що підвищувало значення писемності до сакрального рівня, завдяки їй забезпечувалася не тільки передача інформації, а й затверджувалась відповідальність за виконання її змісту та настанов.

Надзвичайно важливу роль у давньосхідному суспільстві віді­гравали жерці і тодішня бюрократія. Діяльність жерців і бюрокра­тії породжувала інститути священної монархії, зміцнювала владу царя. Жерці і віщуни мали владу над людьми, тому що володіли знаннями, вміли передбачити такі явища, як місячне й сонячне затемнення, тлумачили появу комет, політ птахів, внутрішню бу­дову жертовних тварин тощо. Завдяки жерцям та бюрократії влада царя уподібнювалася владі Сонця, його сила й могутність діяли не тільки в межах видимого й відчутого, але поза досяжним. Відбулося ототожнення особистості та влади. Тільки влада в особі царя (імпе­ратора, фараона тощо) може ухвалювати рішення, визначати зміст і спрямованість життя людини, суспільства та претендувати на без­смертя. Влада та її носії сприймались як явища, що виходять за межі звичайного людського розуміння, а сама культура характери­зувалася безмежною вірою в ідеального правителя, повним підпо­рядкуванням йому.

Отже, східній культурі притаманні такі найбільш суттєві ознаки: органічний зв'язок з природою, єдність з нею та перші кроки на

шляху до панування над нею; її фундамент — зооантропоморфна політеїстична релігійно-міфологічна система; у ній простежується збереження й водночас втрата синкретизму; вона виключає одно­бічність бачення життя, розділ його явищ на протилежні, ізольова­ні один від одного; для неї характерна єдність всього, відчуття болю та страждання кожної його частини, відповідь на цей біль власним стражданням; поєднання прагматично-раціонального та ірраціо­нального начал, логіки науки і чуттєвого досвіду мистецтва при перевазі чуттєвого; характерним є бачення в кожній миттєвості часу минулого, сучасного та майбутнього. Мить — це стисла Вічність, а крапка — нерозгорнутий Всесвіт, по суті, все це одне й те ж, тільки перебуває в різному стані: у з'явленому й нез'явленому світі; за своєю суттю мить традиційна та монументальна, консервативна і канонічна; людина водночас є і глядачем, і дійовою особою великої драми свого існування; економність та умовність, символізм; поєд­нання усного та письмового типів.

§ 2. Антична культура

Антична культура існувала близько кінець III тис. до н. є. і до 476 р. н. е. у цивілізаціях Давньої Греції, елліністичній, Давнього Риму. Вона, як і всі культури давніх цивілізацій, базувалася на землеробстві.

Природа цього регіону не була прихильною, земля не могла про­годувати, тому, починаючи з VII ст. до н. е., населення стало орієн­туватися на колонізацію країн Сходу і Заходу. Завдяки цьому люди були готові сприйняти нове, засвоїти досягнення сусідніх культур та скористатися ними. Постійна взаємодія з різними культурами забезпечила інтерактивність сформованої культури.

Діяльність людей доби Античності була пов'язана з природою, яку вони сприймали як прояв божественної сили, як середовище, в якому виявила себе божественна воля. Містичний, а інколи і прозаїчний потяг до землі, до природи як до одвічного ідеалу обу­мовили утвердження в античній культурі природного ідеалу. Любов до природи була основою патріотичних настроїв в античній культурі.

Географічний простір античного світу був досить різний, в цьому природному різноманітті люди навчилися бачити об'єднуючі на­чала. Спрямованість на пошуки спільного позначилася й на соці­ально-політичному житті. Різні народи, які були суперниками, навіть ворогами, мали власні мови, своїх героїв тощо, створили со­ціально-політичну цілісність, духовну спільність. Природні й со­ціальні умови вимагали від античної людини постійних дій, про­гнозування їх результату. У вирішенні як повсякденних проблем, так і в загальному баченні світу антична людина була досить раці­ональною. Перевага раціональних начал затвердилася в останні

часи античності — у Давньому Римі, а в Давній Греції (колисці античності) вони органічно поєднувалися з емоційно-чуттєвим. Саме в грецькій культурі прагнули досягнення ідеалу калокагатії — ду­ховної, насамперед моральної, досконалості і досконалості фізич­ної — краси людського тіла.

Однією з рис античної культури було прагнення до гармонії. Уособленням її був Космос — світове ціле, абсолютна божествен­ність, що протистоїть Хаосу. Космос — це не тільки Всесвіт, а й усе те, що є ознакою ідеального, досконалого. Майстер-деміург створив його з матерії видимим, відчутним, матеріальним на кшталт живо­го, розумного. Як в цілому, так і у своїх проявах він є величезним тілом живої істоти. Отже, космологізм став однією з головних ознак античної культури. У ній він органічно поєднаний з антропоцен­тризмом. Космологізм і антропоцентризм відобразилися в релігій­но-міфологічній системі, яка виступала основою культури. Античні боги антропоморфні, хоча залишки зооморфізму ще відчутні. Непереборної межі між людьми і богами не існувало, сполучною ланкою між ними стали герої. Був створений пантеон богів. Інтегральною основою язичницької релігії античності була міфоло­гія: подібного багатства міфології історія не знає. У міфологічній системі втілені уявлення людей про досконалість, розум, закон, по­рядок, гармонію як основу життя, про перемогу в боротьбі з неро­зумним, стихійним началом. Усі міфи сповнені гуманізму, героїки, спрямовані на затвердження ідеального в повсякденному житті.

Особливістю античної культури є її демократичність. Вільні люди відчували рівність між собою, органічно пов'язували себе з держа­вою, її інтереси поєднували з власними інтересами, не відділяли власного, особистого від суспільного. Закони наділяли рівними правами і обов'язками усіх вільних громадян, що сприяло їх згур­туванню, стабільності внутрішнього життя держави.

Античність пов'язана з писемним типом культури, але на від­міну від давньосхідних культур він у гармонії з усним типом. Писемність була позбавлена сакрального звучання.

Дата добавления: 2015-05-09