Художня культура Візантії

Оскільки християнство, його світогляд, історичний шлях станов­лення й розвитку догматики, церковної організації були основою духовної культури Візантії, воно визначало й основні напрями мис­тецтва і науки. І в релігії, і в мистецтві Візантії головним було ви-

значити місце людини у світі, розкрити сенс її існування, прослави­ти Бога — Творця всього сущого. Водночас у візантійському мисте­цтві відбивалися традиції язичницької культури, народні звичаї, елементи усної народної поезії. Панівним явищем у візантійській культурі поступово стала служба Божа як синтетичний вид мисте­цтва, для якої характерні висока духовність і розкішна видовищ-ність. В усіх видах мистецтва простежується єдина ідея — прослав­лення Бога і обожненої людини. Хоча були, звичайно, й світська література, світський живопис, архітектура, музика, але вони пере­бували під впливом християнського мистецтва. Однією з важливих рис візантійського мистецтва була також анонімність, що зумовлю­валося особливостями християнського світосприйняття, поєднано­го з античною традицією: оскільки мистецькі чи наукові образи навіяні Святим Духом (у Платона — пригадані), людина не є їх творцем у прямому розумінні слова, то вони не належать їй як твор­цю. Вона лише поступово прилучається до божественної творчості.

Архітектура. Візантійське зодчество у своєму розвитку пройшло довгий шлях. Археологічні дані дозволяють стверджувати, що спо­чатку великі міста у Візантії зберігали планування античного по­лісу: центральні вулиці прикрашалися портиками і колонадами, значні території займали палаци, житлові будинки були одно- і рідко двоповерховими, місто охороняли оборонні стіни. Однак з часом планування зникло, вулиці стали вузькими і кривими.

Церква Різдва Христового у Віфлеємі (бл. 333 p.), церква Гроба Господнього в Єрусалимі (328-336 pp., зруйнована у 1009 р.) були першими культовими спорудами і прикладом для храмобудування. Розповсюдженим типом храму стала базиліка. Але з V ст. велике значення мали центричні будови. В архітектурі східного християн­ського храму відчувався вплив зодчества Близького Сходу — Сирії, Малої Азії і, звичайно, Палестини. У ранньому середньовіччі про­відною була сирійська будівельна школа. Сирійські церкви — це відносно невеликі, складені з добре обробленого каменю базиліки, в основному трьохнефні. Але будувалися й центричні будівлі. На відміну від західних базилік, сирійські мали більш статичний ха­рактер. Внутрішні приміщення поділялися арками на частини у поперечному напрямку. В Сирії особливе значення приділялося оформленню західної частини храму; вперше, зокрема, у фасаді церкви зводилися дві вежі. З часом з'явилося купольне перекриття, що було поширене у світській місцевій архітектурі (використову­вався дерев'яний купол) та диктувалося особливостями ритуалу східної церкви: культова церемонія розгорталася навколо підви­щення у центрі храму (прообразу сьогоднішнього амвона). Купольні базиліки виникли у V ст. Конструктивні рішення, які були винай­дені під час будівництва храмів (наприклад, парус, опори), засто­совувалися й у цивільному будівництві. Крім того, вони запозичу­ються зодчими інших регіонів Візантії, а також за її межами — у Вірменії, Грузії, навіть у Західній Європі. З IX до XII ст. формуєть-

ся і класично оформлюється новий тип будови — хрестокупольний. Центром такого храму був купол на барабані, який тримався на чотирьох великих опорах. Від купола, орієнтуючись на сторони світу, розходилися «рукава» «грецького» хреста — прямокутні приміщення, перекриті, як правило, циліндричними склепіннями. У процесі створення хрестокупольної системи зусилля зодчих були спрямовані на організацію підкупольного простору і вівтарної час­тини як головного місця культового дійства. Порівняно з поперед­німи храмами цей тип розрахований на невелику кількість людей; це переважно були монастирські чи приходські церкви.

Вершиною візантійського зодчества став храм св. Софії у Константинополі (532-537 pp.), зведений за наказом імператора Юстиніана малоазійськими архітекторами Анфімієм та Ісидором на честь св. Софії, «Премудрості Божої». Архітектори вирішили найскладніше завдання — виразили в архітектурних формах не­осяжність та невимовність християнського світосприйняття, склад­ність і гармонію створеного Богом світу, втілили ідею централізації і могутності імперії. Конструкція храму об'єднала центричний та базиліковий типи. План храму являє собою прямокутник, у центрі якого потужними опорами виділено квадрат. Вони відділяють цен­тральний неф від бокових, які перекриті циліндричними та хресто­подібними склепіннями. Центральний купол (31,5 м в діаметрі) піднесений на парусах. Зовнішній вигляд св. Софії вражав своєю аскетичною простотою, а інтер'єр, прикрашений мозаїкою і живо­писними зображеннями, був яскравим і несподіваним контрастом цій аскетичній суворості. Неповторність храму св. Софії породжена новим відношенням до світу — вже не конкретно-чуттєвим, як в античності, а умоглядним, абстрактним і символічним.

Традиції античної культури найдовше зберігалися саме у цивіль­ному зодчестві, а також у декоративно-прикладному та ювелірному мистецтві, декораціях підлоги світських будівель. Виробники сріб­ного посуду, тканини, мозаїки підлоги ще довго застосовували язич­ницькі мотиви. Водночас кругла скульптура поступово відходить на другий план, починає розвиватися мистецтво рельєфу. Рельєф засто­совувався як декорація іконостаса (який виник досить пізно), сарко­фагів, поховальних стел, посуду побутового та культового призна­чення тощо. У V-VI ст. широко розповсюдженими були консульські диптихи: різьблені пластини із слонової кістки, які консул розсилав, одержавши призначення на посаду. На них зображалися портрети консулів та інші події, пов'язані з церемонією призначення.

Головними формами візантійського живопису були мозаїка, фрески, ікони і книжкові мініатюри. Мозаїка — характерний та найоригінальніший витвір візантійських майстрів. У них найпов­ніше відбито дух візантійського церемоніалу, парадності, офіцій­ності. У виготовленні смальти, тобто кольорового скла, із шматоч­ків якого складалося зображення, візантійці досягли найвищої майстерності, і це мистецтво передали пізніше й Київській Русі.

Іконопис. Найвидатнішим видом православного станкового мистецтва став іконопис, який виник у Візантії IV-V ст. Оскільки людина, особистість визнається у православ'ї найвищою цінністю, то її зображення було у смисловому і формальному центрі будь-якої художньої композиції, особливо в іконі. Людська фігура — носій головних художніх ідей. Найбільш значущі фігури — Ісус Христос, Богородиця, святі — зображалися, як правило, у фронтальному положенні, інші фігури — більш вільно, а негативні персонажі Святого Письма (Іуда, Сатана), тварини подавалися в профіль. Композиційним центром багатьох ікон була голова або німб голов­ної фігури. За допомогою низки канонічних прийомів (наприклад, об'єднання в одній композиції різнопросторових, різночасових та одночасових подій) на іконі створювався особливий художній про­стір. Оскільки ікона відбиває об'єкти духовного світу, який не сприймається чуттєво, світу, що перебуває над простором і часом, персонажі і події на іконах зображалися неначе поза часом. Іконописці не користувалися перспективою. Дія фактично ніколи не відбувалася в інтер'єрі (що теж підкреслює позачасовий та поза-просторовий характер духовних об'єктів, зображених на іконі). Іконописця мало цікавив зовнішній вигляд об'єктів матеріального світу і дуже рідко — портретна схожість персонажів. Тому й перелік об'єктів, які зображалися, в тому числі персонажів ікон, був об­межений каноном. Зображалися, як правило, пагорб, декілька дерев, річка, куліси, трон, стіл, книга, сувій, чаша, смертельний одр. Зображення Бога, ангелів, Богородиці і святих у візантійській іконі надзвичайно статичні: їх руки, ноги, тулуб повністю нерухо­мі. Але глибоку віру, надію, любов, істинну духовність передають тільки очі, спрямовані вперед; у цьому символічно виражається величезна сила і влада духу над тілом. Емоційні стани часто пере­давалися за допомогою матеріальних предметів.

Особливе місце у візантійській культурі, зокрема в іконописі, по­сідає мистецтво організації світла і кольору як засобу художньо-сим­волічного вираження. Відтоді православна ікона і православний храм завжди наповнені світлом, вони — джерело світла. По-перше, носієм світла у візантійській іконі є система золотих фонів і німбів. Золотаве сяйво пронизує все зображення або внутрішній простір храму. По-друге, світоносною системою ікони або розпису є особливі прийоми висвітлення ликів та накладення пробілу. По-третє, ілюзія випро­мінювання світла досягається за допомогою майстерного підбору фарб. Крім того, колір має у візантійській естетиці, а відтак — в усьому православному мистецтві, глибоку художньо-релігійну сим­воліку: пурпурний — колір Божественного або царственого достоїн­ства, червоний — колір вогню, очищення і життя, а також колір Христової крові, якою усім дарується вічне життя, білий — колір божественного (фаворського) світла, чорний — колір смерті, гріха, зелений — колір юності, зростання, блакитний — символ трансцен­дентного світу. Тому ризи пурпурного кольору православний свя-

щеник одягає на Великдень, білі — у свята на честь Ісуса Христа (Різдво, Хрещення, Богоявления), блакитні — на Богородичні свя­та (Різдво Богородиці, Успіння), зелені — на Трійцю та дні шану­вання преподобних, жовті — на честь апостолів і святителів (св. Ми­кола Чудотворець), червоний — мучеників.

Книжкова мініатюра. Книга має важливе значення у христи­янському богослужінні. В IV ст. античний сувій замінився кодек­сом — рукописом, який складався з окремих, з'єднаних у брошуру, аркушів. Зібрання законів Юстиніана було записане вже у кодекс, і ця назва використовувалася при будь-якій систематизації юри­дичних норм. У V ст. виникли «пурпурні» кодекси — яскраві ману­скрипти, виконані на пофарбованому у пурпурний колір пергамен­ті, текст яких часто був написаний золотом чи сріблом. Одним із найдавніших пурпурних кодексів є Віденська Біблія, виконана в Антіохії в середині VI ст., а з ілюстрованих манускриптів — кодекс «Слів» ранньовізантійського богослова Григорія Назіанзіна (кін. IX ст.). У мініатюрах початку X ст., наприклад, Паризькому Псалтирі, помітні елліністичні впливи: об'ємні фігури, ретельно розроблені пейзажні фони, розповіді докладні і змістовні. А вже на межі Х-ХІ ст. у мініатюрах утверджується стиль, яскраво по­даний в ілюстраціях Мінологія Василія II. Тут детальні зображення замінені символічними знаками, композиції набули урочистого і репрезентативного вигляду, фігури зображувалися у застиглих, фронтальних позах, переважав золотий фон.

Література. Одне з чільних місць у культурі Візантії посідала література. І, звичайно, головна роль належала релігійній літера­турі. Надзвичайного розвою набула творчість богословів, в якій відбивалася історія богословських спорів, смут тощо. У зв'язку з культом святих найпоширенішим літературним жанром була агіо­графічна (житійна) література. Читання міней (життєписів святих) було улюбленим заняттям візантійців.

Боротьбу християнської ідеології з язичницькою відображено у тогочасній проповідницькій літературі. Характерним у цьому на­прямі стало життя і творчість св. Іоанна Златоуста. Антіохійський пресвітер, який прославився своїм талантом проповідника, Іоанн 398 р. обіймав кафедру константинопольського єпископа і повністю віддавався своєму пастирському служінню, в якому особливе зна­чення надавалося проповіді (зібрання його проповідей складає два­надцять величезних томів). У центрі уваги проповідника — духовне життя пастви, яке невіддільне від життя соціального в усій багато­гранності його проявів, повсякденної дійсності. Іоанн описує світ, який прийняв християнство, але ще близький до язичництва, світ, який і саме християнство ще сприймає формально. Храми перепов­нені людьми, але за їх стінами панують ненависть, несправедливість, розпуста. Та Златоуст не лише проповідує, він подає приклад хрис­тиянського милосердя: будує притулки для бідних, викриває амо­ральні вчинки багатих. Соціальний пафос його творів базується

безпосередньо на Євангелії: все зло, як говорить святий, «походить від цих холодних слів: твоє, моє». Сім'я, суспільство, ставлення до релігії — все потребує оновлення. За це Іоанн віддав своє життя. Він, не вагаючись, викривав розпусту, яка панувала у царському палаці, і саме з цього почалася його хресна дорога. Несправедливо засудже­ний імператором, він помер у дорозі на заслання. Але жодного із своїх святих Візантія не нагородила такою любов'ю, як Іоанна Златоуста. Одним із підтверджень цього може бути величезна кіль­кість рукописів, в яких дійшли до нас його твори.

Одним з головних принципів художнього відображення світу як в літературі, так і в живописі Х-ХП ст. була алегорія. Це стосуєть­ся насамперед світського мистецтва. Релігійне зображення було виправдано вже фактом ізоморфізму — візуальної подоби образу історичному прототипу. Нерелігійне зображення, яке базувалося на художньому вимислі, узаконювалося у середньовіччі лише на­явністю переносного смислу, алегорії.

Нерелігійна (світська) література почала активно розвиватися з IX ст. До цього часу візантійська культура вже не була лише спад­коємицею античної культури, а стала самобутньою і самостійною. Хоча у свідомості візантійця антична культура не стала конкурент­ною християнській, вона була джерелом тем для художньої твор­чості і взірцем високої освіченості (тому у ІХ-Х століттях виникають тенденції до колекціонування пам'яток старовини). Античні мис­тецькі прийоми (наприклад, класичний вірш), сюжети тощо ви­користовувалися для прославлення моральної, духовної краси. Природна, тілесна краса — це лише спосіб передачі краси внутріш­ньої, духовної. У зв'язку з цим стає зрозумілим символізм візантій­ської культури як один з головних її принципів.

Одна з тенденцій тогочасної культури, зокрема літератури, — це посилення гедоністичного напряму. Візантійці із задоволенням читали язичницьких письменників й активно використовували антич­ні ремінісценції у своїй творчості. Автори візантійських романів, що виникли у XII ст., використовуючи античні стереотипи, оспівували красу природного пейзажу, садів (садово-паркове мистецтво теж на­було розвитку) тощо: наприклад, Микита Євгеніан — «Повість про Дросіллу і Харікла», Євматій Макремволіт — «Повість про Ісмінію та Ісміна». Специфіка цього жанру полягає в естетизації земного кохання. Кохання чоловіка й жінки, цнотливість, вірність, готовність долати тяжкі випробовування — чесноти, які оспівувалися у візан­тійських романах. Але вже не любовна насолода (як в античній тра­диції) є наріжним каменем сюжетних ліній літературної прози, голов­не у них — це тріумф цнотливості, чистоти у коханні, що, безперечно, зумовлено християнським світоглядом.Посилювалися прагнення до наукового вивчення античної культурної спадщини, що викликало особливий інтерес до описів архітектурних пам'яток. Так, Махаїл Псьол (XI ст.) жваво й захоплююче описав красу константинополь­ського храму великомученика Георгія, зведеного у IX ст.

З XIII ст. особлива увага приділялася вивченню античних авто­рів, здобутків античної науки та мистецтва. Активізувалися кон­такти візантійських гуманістів з діячами італійської культури. Характерною рисою інтелектуальної еліти цього часу був дух по-лемізму. Особливою увагою користувалися твори енциклопедично­го типу, наприклад, «Гномічні нотатки» Феодора Метохіта або ен­циклопедія Йосипа Ракендіта.

Музика. Як уже зазначалося, посилення з IX ст. традиціоналі-зації культури спрямувало творчі пошуки на витончення форм ві­зантійського мистецтва, зростання його естетизму. Це проявилося насамперед в літургії як синтетичному виді християнського мисте­цтва і, зокрема, в музиці. Візантійська музична школа відзначала­ся розгалуженою системою вокальних жанрів: професійна музика насамперед була вокальною. Однією з ознак жанрової приналеж­ності був спосіб її виконання — хоровий, сольний, антифонний (поперемінний спів двох хорів), респонсорний (спів соліста з при­співами хору чи народу). Визначним осередком християнської музичної творчості були монастирі, зокрема Студійський. У цей період створено «Октоїх», зібрання восьми мелодій (гласів), довер­шеність яких і сьогодні забезпечує їм роль основи богослужебних пісноспівів у православній церкві. Під керівництвом преп. Феодора Студита створено «Тріоді» —пісноспіви та порядок церковної служ­би Великого посту і Пасхалії.

Широкого розповсюдження у візантійській музичній творчості набула гімнографія. Вона включала такі жанри, як псалми, тропа­рі, кондаки, стихіри, ірмоси, канони, що походили від поезії дав­ньоєврейських псалмів і відображали еволюцію ідей християнської церкви. Особливістю цих жанрів є тісний інтонаційно-ритмічний та структурний зв'язок тексту й мелодії. Псалми пов'язані з іменем біблійного царя Давида — великого поета, творця натхненних духов­них ліричних пісноспівів, пронизаних філософськими і моральни­ми ідеями. Псалми об'єднані у Псалтир — книгу, яка складається із ста п'ятдесяти пісноспівів. Вони неодноразово звучать під час богослужіння — на вечірній, ранковій, літургії, співаються або методично, речитативно читаються. Найбільш розповсюдженим гімнографічним жанром як у грецькій, так і латинській церквах став тропар, який відзначається стислістю й алегоричністю. Різновидом тропаря є стихіра, виконанню якої, як правило, пере­дують вірші з псалмів. Кондак як самостійний жанр склався у V ст. (це циклічна композиція з респонсорним способом виконання). Канон склався у VIII ст. і відрізняється урочистістю, статичністю. Кожна з дев'яти пісень канону має ірмос і два-три тропаря.

Церковна музика була у Візантії основним видом музичного мис­тецтва. Важко переоцінити її вплив на розвиток музичної культури народів Східної Європи, зокрема України. Менше розвивалася світська музика. Так, візантійцям вдалося опанувати і вдосконалити орган, який був відомий ще етрускам. У Греції цей інструмент використову-

вався виключно на громадських урочистостях. Лише пізніше органи потрапили у Західну Європу. Орган, подарований імператором Костянтином Карлу Великому, було встановлено в Ахейському соборі, і це був перший випадок використання органа західною церквою; на­томість дзвони вперше почали використовуватися на Заході. Серед інших інструментів вживалися роги, труби, струнні.

Декоративно-прикладне мистецтво. Заходи, яких вжив імпе­ратор Костянтин для заселення нової столиці (примусове пересе­лення, пільги переселенцям), сприяли розповсюдженню на сході італійських звичаїв, зокрема стилю одягу. Достеменно не відомо, наскільки тоді власне грецький одяг різнився від західного. Але не викликає сумнівів, що завдяки торговим відносинам з різними на­родами (турками, персами, печенігами, гунами, слов'янами, ки­тайцями, індусами, германцями, франками) візантійці отримували найкращі товари, зокрема: шовк-сирець, шовкові, вовняні тканини, полотно, хустки з візерунком, бавовну, шкіри та вироби з них, хутро, зброю, коштовне каміння і прикраси. Ці обставини сприяли збага­ченню царського двору, держави та народу, розвиваючи пристрасть до розкоші. Крім того, двом монахам вдалося привезти до Констан­тинополя з Індії шовкопряда, а двома роками пізніше — пересади­ти тутове дерево (шовковицю). Невдовзі під безпосереднім патро­натом імператора виникли великі фабрики, що виробляли шовк (в Афінах, Фівах, Коринфі). Після цього шовковий одяг, який ра­ніше коштував надзвичайно дорого, став широко використовувати­ся усіма верствами населення. Візантійські ткачі, які навчилися сортувати сировину, змогли виробляти різноманітні тканини, які не поступалися китайським. Ще раніше вони вміли виробляти оксамит. Пізніше з'явилися тканини із зображенням тварин, які начебто рухалися при вигинах складок, з квітковим орнаментом, християнською символікою.

Неабиякого успіху досягли майстри фарбування тканин (зокре­ма, завдяки впливу культури Західної Азії). І прядиво, і готова тканина фарбувалися в усі відомі на той час кольори. Серед барвни­ків найперше місце посідав пурпур різних відтінків — від світло-рожевого до фіолетового та чорно-синього. Таємниця цього про­мислу була втрачена після загибелі імперії.

В образотворчому мистецтві, книжковій мініатюрі, мозаїці зо­бражався одяг давньоримського чи давньогрецького фасонів аж до кінця XIII ст. Але слід пам'ятати, що однією з рис цієї культури є канонічність і традиціоналізм, у зв'язку з чим зображалися лише усталені канонічні форми одягу, посуду тощо. Однак у VI ст. одяг християнських священнослужителів не регламентувався. Між одягом духовних осіб та мирян існували відмінності, вони виникли тому, що останні прагнули наслідувати вимоги моди, а духовенство у цьому було надзвичайно консервативним, і їх костюм надовго зберіг риси давньоримського. У чоловічому одязі завдяки східним впливам була звужена верхня частина одягу і простора туніка по-

ступово перетворилася на каптан. У VII ст. виникли плащ (для ви­щих верств) і штани. Сандалії, які погано захищали ноги й були незручними, витіснилися східними черевиками.

Жіноче вбрання було більш консервативним: простора стола з довгими рукавами, туніка, накидка. Змінювалися лише тканини та орнамент. Цікаво, що відповідна постанова 393 р. забороняла актрисам носити розкішно оздоблене пурпуром вбрання і дозволя­ла лише порядним жінкам. Поступово звичаї візантійців ставали більш демократичними. Одяг впливав також на соціальну роль ві­зантійця. Він свідчив не лише про майновий стан власника, але й про його місце у державній ієрархії відповідно до табеля про ранги, який мав складну структуру. Цікаво, що за часів Юліана Відступника суворих приписів щодо відповідності одягу табеля про ранги дотри­мувалися більш помірковано. Отже, саме християнство, яке роз­глядало особистість як найвищу цінність, змушувало підкреслюва­ти будь-яке її значення, у тому числі й соціальний статус. Водночас менталітету візантійця притаманне ототожнення держави і церкви, а отже, й ототожнення особистості та її місця у державі.

29 травня 1453 року Константинополь був захоплений військами турецького султана Мехмеда II. Завершилася тисячолітня історія середньовічної імперії. Своєрідність її культури дозволила їй бути протягом століть культурним центром не лише всієї Європи, але й Близького Сходу, Малої Азії, Північної Африки. Візантія й сама змогла увібрати культурні риси багатьох народів та передати їх єв­ропейцям. Вона була головним спадкоємцем античних культурних традицій і змогла зберегти їх (чи безпосередньо, чи через інші народи) для людства. Але спираючись на християнську ідеологію, візантійська культура протиставила античній захопленості красою та гармонією людського тіла духовну досконалість, моральну силу, піднесену кра­су і гармонію внутрішнього світу людини. Піднесена духовність — одна з найхарактерніших рис візантійської культури. їй також при­таманні видовищність, пишноти, урочистість, які підкреслювали духовну велич. Важливою рисою цієї культури є її анонімність.

Візантійська думка прагнула універсальної всеохопної картини світу і застосовувала всі доступні їй засоби для наукового, релігій­ного, художнього освоєння світу, зосереджуючи головну увагу на особистості. Візантійцям вдалося створити неповторну образотвор­чу систему, неперевершені шедеври музичного мистецтва, осмис­лити найглибші таємниці людського духу, охопити і пристосувати для задоволення власних потреб здобутки інших народів. Основними принципами візантійської культури є символізм, традиціоналізм, умовність, статика, канонічність, узагальненість, самозаглибле­ність. Зокрема, традиціоналізм набув дещо дивних форм. Візан­тійцям так і не вдалося позбутися античних поглядів на роль дер­жави та особистості, що стримувало на певному етапі як духовний розвиток (надало йому ретроспективного напряму), так і соціальний

прогрес, соціальну творчість, що негативно вплинуло на державу і у кінцевому підсумку призвело до її загибелі. Але роль Візантії у культурному розвитку людства переоцінити неможливо. Саме вона зберегла вогонь європейської цивілізації за часів середньовіччя. Візантійська культура також мала значний вплив на молоді народи, які виступили на історичну арену за часів середньовіччя, зокрема слов'ян, що сприяло продовженню давніх культурних традицій.

§ 2. Культура Середньовічного Сходу

В історії культури Сходу вчені виділяють окремий етап між іс­нуванням давніх цивілізацій та періодом колонізації. Чіткої межі між добою існування давніх цивілізацій та середньовіччям провес­ти неможливо (це було життя в межах однієї традиційної системи), умовно її датують першими століттями нашої ери¹. Тоді процес централізації влади забезпечив створення світових держав, великих імперій, виникли світові релігійні системи, які сприяли інтенсифі­кації наднаціонального спілкування, створювали певні умови для існування. Значно прискорилися темпи підпорядкування провід­ними державами периферійних територій, виникли і затвердилися зони їх панування, які базувались на культурному стандарті, що усталювався століттями і був освячений релігією або ідейною док­триною, яка виконувала її функції. Кожен регіон Сходу мав власну логіку і час переходу до середньовіччя.

У близькосхідному регіоні, що об'єднував найбільш давні циві­лізації (Єгипет, Асирія, Вавилон, Персія), радикальні внутрішні трансформації відбувались у період між IV ст. до н. є. та VII ст. н. є. У VII ст. н. є. все старе, у тому числі і старі держави, пішло в не­буття, а на їх місці виник Арабський халіфат з його еміратами та султанатами. Відбувалися радикальні зміни у способі життя біль­шості населення, яке прийняло іслам, котрий приніс нові ідеали, норми, звичаї, нові мови. Від минулого тут залишився пріоритет державних начал, панування держави над людьми, регламентація життя владою.

Індія і пов'язаний з нею регіон індо-буддійської зони (Індостан, включаючи Пакистан і Бангладеш, більша частина Південно-східної Азії, дрібні держави на кшталт Непалу та Шрі-Ланки) радикальні зміни відчули приблизно в XII-XV ст. н. є. Тут почав міцно закріп­люватися іслам, що також кардинально змінив життєвий устрій.

Історія Китаю та всього Далекого Сходу дає підстави говорити про те, що межа між давніми цивілізаціями та середньовіччям виникає в III—II ст. до н. є., а процес виходу з давності тягнувся до VI ст. н. є.

¹ Ще раз підкреслимо, що середньовіччя на Сході не пов'язане з пере­ходом до феодалізму, як на Заході, це умовно виокремлений період, орієн­тований на європейські реалії.

Не менш проблематичним є питання про визначення часу за­кінчення доби середньовіччя на Сході. Умовно його пов'язують приблизно з XIX ст., коли на Сході почався перехід до капіталіс­тичних відносин.

Дата добавления: 2015-05-09