Ренесансний гуманізм

П1

му не поступлюся як архітектор, <...> можу працювати як скульптор у мармурі, бронзі і теракоті, <...> а в живопису можу порівнятися з кожним, хто б він не був»'.

Тут даний чудовий автопортрет людини Відродження. Вона ці­леспрямована і не бачить ніяких обмежень, які б могли цьому пере­шкодити (у тому числі і таких «умовностей», як скромність, недо­оцінка власних сил і т. п.). Вона усвідомлює свою унікальність і як своє особисте надбання, і як особливу культурну і соціальну цін­ність: якщо для людини середньовіччя нормою було «бути як усі», то тепер нормою стає «бути не як усі», бути краще, ніж інші, за будь-яку ціну відрізнятися від інших.

Істотною обставиною цього листа є і те, що Леонардо в ньому говорить не про виконані справи, а про проекти і задуми, хоча кри­тиці піддає цілком реальні, вже існуючі речі. При цьому в нього не виникає і тіні сумніву в можливості реалізації самих фантастичних своїх задумів.

Воістину, людина Відродження не знає меж своїх можливостей. Вона стверджує себе як безумовного егоцентрика, бажанню, волі, винахідливості, дотепності якого повинні скорятися всі сили і сти­хії навколишнього світу. Вона живе зі свідомістю того, що у своїй справі не має собі рівних, і ця обставина є умовою її існування, умовою, що породжує наповненість її життя змістом.

Розбуджений епохою Відродження європейський індивідуа­лізм — прагнення виділитися, відокремитися, — зрештою, при­водить до зіткнення стихійно діючих воль і сил, а їхнє протистоян­ня, у свою чергу, коректує мету в діях і устремліннях кожного окремого індивіда.

З появою нового антропологічного типу в європейській культурі функція цілепокладання стає одним з найважливіших механізмів соціальної регуляції в житті і діяльності «нової людини». Зрештою, цілепокладання стає граничним вираженням ренесансного індиві­дуалізму. А оскільки воно жорстко не приписано якій-небудь певній особі, воно стає предметом запеклої конкурентної боротьби, у якій сумнівові у своїх силах не може бути місця. Звідси і виникають авто-рекомендації, подібні розглянутій вище. Вони органічні для епохи.

Конкуренція як принцип, що організує ренесансний спосіб жит­тя, жадала від «нової людини» величезної напруги індивідуальних сил і як мету всієї її діяльності — досягнення успіху на будь-якому шляху, нею обраному. Не випадково тому згодом вона одержала найменування «ренесансного Титана».

¹ Цит. за: Эфрос A.M. Леонардо-художник // Эфрос A.M. Мастера разных эпох. — М.: Сов. художник, 1979.— С. 29.

З іншого боку, ренесансні форми культури видозмінили спосіб життя феодальної аристократії, формуючи нові взаємини між нею і виникаючою саме в цей час у європейській культурі творчою інте­лігенцією. Нові форми літератури і мистецтва, які недостворюва-лися, що найбільше наочно являли образ епохи, яка наступила, не вичерпували цілком її змісту. Він пронизував весь світогляд епохи, у тому числі і релігію. І цей новий зміст, зв'язаний із запитами, що виникають у активної, діяльної, заповзятливої людини нової епохи, одержав назву гуманізму (від лат. humanus — людський, людяний). Філософи епохи Відродження називали себе гуманістами, тому що замість характерного для мислення Середніх віків зосередження уваги на Богові (divina studia) вони поставили в центр свого світо­гляду людину — homo (звідси — humana studia).

У вузькому значенні цим терміном називають напрямок світ­ської думки епохи Відродження, зв'язаний з вивченням античних пам'ятників у філософії, етиці, мистецтві і філології. У широкому сенсі так називають напрямок у суспільній думці, що характери­зується захистом гідності особистості, її волі і всебічного розвитку, захистом людяності в суспільних відносинах, життєрадісністю і волелюбністю.

Гуманізм осмислював себе в протиставленні середньовічному світоглядові. Якщо в центрі середньовічного релігійного світогля­ду стояв Бог, і відповідна картина світу одержала назву теоцен-тричної, то в поглядах гуманістів центральне місце зайняла люди­на, і нова картина світу одержала назву антропоцентричної. При цьому важливо розуміти, що ідеологом гуманізму в такій якості розумілася не абстрактна, а абсолютно конкретна людина, саме та, заповзятлива і діяльна, ентузіастична і егоцентрична людина, творчий потенціал якої був актуалізований новою епохою. Саме для реалізації її інтересів замість релігійно-аскетичної ідеї про гріховність земного життя проголошувалося право людини на за­доволення земних потреб, одержала вираження ідея свободи особи, справедливого і розумного суспільного устрою — тобто такого, у якому не грала б роль прийнята в середньовічному суспільстві станова ієрархія. Ідеологи Відродження виступали проти схолас­тики з її вимогою встановлювати істину посиланнями на авторите­ти — у першу чергу, Біблію, — висміювали середньовічне мисте­цтво. Середньовіччя було оголошено часом марновірства, неуцтва, темряви і презирливо названо «готичним», що в ті часи виступало синонімом «варварського».

Розуміння людини як частини природи і вимога безперешкод­ного задоволення її «земних» потреб стали головним ядром гума­ністичних ідей. У різній формі і з різними відтінками ці ідеї розви­вали видатні європейські гуманісти — Франческо Петрарка, Леонардо Бруні, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола, Данте, Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Томазо Кампанелла, Мікеланджело,

Джордано Бруно, Галілей в Італії; Еразм Роттердамський у Гол­ландії; Етьен Доле, Франсуа Рабле, Монтень у Франції; Томас Мюнцер, Альбрехт Дюрер у Німеччині; Томас Мор, Вільям Шекспір, Френсис Бекон в Англії; Сервантес в Іспанії та ін.

Комплекс гуманістичних ідей охоплював собою всю систему по­глядів на світобудову — природу, суспільство й окрему людину.

Якщо спробувати узагальнити ці уявлення до максимально уні­версального принципу гуманістичного відношення до світу, то його можна сформулювати як розуміння світу в якості реальності, що сприймається почуттєво. Таке розуміння протиставлялося харак­терному для середньовічної свідомості уявленню про реальність як про світ Бога, Абсолюту. Саме в силу таких граничних уявлень світогляд гуманізму був спрямований проти середньовічної схолас­тики і релігійного догматизму. Гносеологія гуманістів висувала на перший план досвід і спостереження, що були прямим наслідком почуттєвого сприйняття як найважливішого, першого кроку в про­цесі пізнання. На це вказували вчення Миколи Кузанського і Джордано Бруно про чотири щаблі пізнання. Роль досвіду в пізнан­ні підкреслювалася Парацельсом, Леонардо да Вінчі, Галілеєм. Це, звичайно, не скасовувало ролі розуму в пізнанні, але розумові при­ділялося місце узагальнюючого принципу.

Ідеологія гуманізму, таким чином, зв'язала в єдине ціле філосо­фію, мистецтво і науку, перетворивши мистецтво — сферу діяль­ності, безпосередньо пов'язану з почуттєвим досвідом, — у лідера культури Відродження.

Істотною рисою нового світогляду, яка втілила індивідуалістич­не устремління до оволодіння світом, що почуттєво сприймається, у знанні про нього, став інтерес до емпіричної науки і природознав­ства. Це розумілося як спостереження в першу чергу. Цей інтерес був тісно зв'язаний з досвідом нового мистецтва і часто, як то було у випадках з Л.-Б. Альберті, Леонардо да Вінчі, А. Дюрером, прямо з нього випливав.

Епоха Відродження була відзначена великими відкриттями в галузі астрономії — геоцентричною теорією М. Коперника і її об­ґрунтуванням Дж. Бруно, Й. Кеплером і Г. Галілеєм; медицини й анатомії — працями Ф. Парацельса, А. Везалія, М. Сервета; мате­матики, геології і мінералогії і т. п. Розширенню географічних уявлень сприяли великі географічні відкриття, зокрема, відкриття X. Колумбом Нового Світу в 1492 р.

В галузі політики нові ідеї були зв'язані з утворенням у XV-XVI ст. національних держав, формуванням італійської, англій­ської, французької, німецької національних літератур. Незважаючи на те, що найвизначніші гуманісти епохи — Данте, Ф. Петрарка, Еразм Роттердамський та ін. — були знавцями стародавніх мов (грецької, латини, давньоєврейської), однак вони воліли складати свої трактати «простонародними» — національними — мовами,

сприяючи тим самим їхньому нормативному культурному оформ­ленню.

З появою літератури національними мовами, зверненої до широ­ких шарів населення, зв'язаний винахід у середині XV в. Й. Гут-тенбергом друкованого верстата. Цим був покладений початок друкарству в Європі. Книги стали широко доступними і якісно змінили європейський спосіб життя, наблизивши його до сучасного. Завдяки друкарству ученість вийшла з монастирських келій і уні­верситетських корпорацій на ринкову площу. Прямим наслідком винаходу друкованого верстата стала поява згодом газет, суспільної думки й інтелігенції, яка її формує.

Суспільна думка виникала й у попередні епохи, але вона мала спорадичний характер. Вона виникала, як правило, в опозиції до офіційної церковності. В епоху Відродження її зміст, колись пов'я­заний з релігійними єресями, став світським і був зв'язаний зі спробами раціонально обґрунтувати нове суспільне буття в контек­сті загального антропоцентричного світогляду.

І в цій сфері ренесансний індивідуалізм продовжує бути основним принципом. У поглядах гуманістів суспільство з Corpus christianum, представленого сполученням станів, корпорацій і іншими середньо­вічними суспільними зв'язками, перетворюється в суму індивідів.

У гуманістів епохи Відродження індивідуалістичний світогляд виявлявся в ідеалізованій формі — у підкресленні цінності людської особистості як такої (при цьому, зрозуміло, малася на увазі особис­тість титанічного типу, «нова людина») і всього, що з нею пов'язано. Це і було те «відкриття Людини», що ставлять у заслугу епосі Відродження дослідники пізнішого часу. «О чудове і піднесене при­значення людини, якій дано досягти того, до чого вона прагне, і бути тим, чим вона хоче», — писав італійський гуманіст Дж. Піко делла Мірандола в трактаті «Про гідність людини» («De hominis dignita-te»). На перший план висувається захист людської особистості, інтерес до людських справ, людська, а не релігійна точка зору на всі явища життя.

У той же час у доведеному до крайніх меж індивідуалізмі вияв­ляються джерела кризи ренесансної ідеології. Протилежність бага­тьох індивідуалістичних устремлінь, подолання всіх і всіляких заборон, що накладаються, у тому числі й у релігійній формі, на людське свавілля, відсутність уявлень про межі власних можливос­тей, прорису, що відокремлює «можна» від «неможна» у людській дії і поведінці привело до виникнення явища, названого «зворотнім боком ренесансного титанізма». Одним з її проявів була радикальна всебічна — не тільки словом, але і справою — критика всієї системи феодального світогляду і світобудови, яка поступово привела до його повного краху.

§ 2. Італійське Відродження

Перший етап Відродження — Проторенесанс (XIII-XIV ст.) — став своєрідним перехідним періодом, надбання якого закономірно підготувало ті радикальні зміни у художньому осягненні світу, що ними позначилося в історично-культурному бутті людства Італійське Відродження.

Художні засади Проторенесансу певною мірою були закладені творчістю ДантеАліг'єрі,Франческо Петрарки, ДжованніВоккаччо, спрямованою на відмову від схоластичної традиції, аскетичних ідеалів середньовіччя та ствердження секулярних тенденцій, зна­чущості земного буття та усвідомлення особистості як вищої соці­альної цінності.

Синтез середньовічної та ренесансної картин світу закарбувала у собі творчість Данте. Його «Божественна комедія», спираючись на типовий для попередньої доби жанр «подорожі» в інший світ, разом з тим відбила й осягнення безумовної цінності земного буття і стала ланцюгом, який об'єднав духовний досвід людства трьох епох. Знаком античності, носієм розуму, знання у поемі є образ римського поета Вергілія — супутника Данте у його подорожі. Середньовічним за своєю сутністю є простір твору з розподілом на пекло, чистилище та рай. Ренесансне бачення світу знаходить відо­браження у земному жіночому образі Беатріче — втіленні любові як шляху до пізнання істини.

Творчість Петрарки стала знаком зміни ціннісних орієнтацій доби. Якщо раніше безумовним ідеалом духовного буття та мистецтва було божественне начало, любов до Бога, то лірика поета була при­свячена новим ідеалам — земному коханню та образу земної жінки. «Книга пісень» («Канцоньєре») та алегорична поема «Тріумф» за­кріпили й орієнтацію літератури на народну італійську мову — воль-гару. «Перехідна» ж сутність доби відбилася у поезії Петрарки у збереженні латиномовної традиції («Буколічні пісні», поема «Африка», епістолярні твори «Листи без адреси» та ін.), особливо­му трактуванні кохання як нерозділеного. Поет уперше (у добу Ренесансу) звернувся до коментування літературного надбання античності, творів Ціцерона, Квінтіліана. Його «любов до давніх» багато в чому обумовила звернення епохи до античної парадигми світу з її центром — образом гармонійно розвинутої людини.

Світські орієнтації пронизують творчість Дж. Боккаччо — фун­датора багатьох нових жанрів: ренесансної пасторалі (роман у прозі та віршах «Амето»), психологічного роману-сповіді («Елегія Мадони Ф'ямети»), ідилічної поеми («Фьєзоланські німфи»). Твори поета практично повністю спиралися на народну мову — вольгару, що знаменувало певну відмову від панівної раніше латини і початок усвідомлення національного начала, виділення його з загальноєвро­пейського культурного контексту. Надважливого значення у форму­ванні нової парадигми світу набули такі твори письменника як

«Генеалогія язичницьких богів» та «Декамерон». «Генеалогію» було присвячено античним міфам, що стало ще одним кроком у «реабілі­тації» античності. «Декамерон» же був справжнім гімном свободи земного життя, насолоди й оптимізму, вершиною розвитку жанру міської новели, у якій було стверджено антиаскетичні ідеали.

Становлення живопису Проторенесансу пов'язане із Сієнською школою іконопису та іменами Чимабуе, П. Кавалліні, братів Лоренцетті, чия творчість тяжіла до реалістичності, тонкої нюан­сировки кольорів. Кардинальною переорієнтацією живопису на відбиття світу, який бачить власне людина, а не Бог, стала творчість Джотто. Уперше в живописі, стверджуючи виключну значущість реального бачення світу, він почав писати з натури та відмовився від канонічного для середньовічного іконопису золотого тла. «Перехідні» ж тенденції Проторенесансу виявилися в його творчості в спиранні на релігійну тематику, сюжетику, образність, символіку («Мадонна на троні», «Оплакування», «Зустріч Марії та Єлизавети», «Святий Франциск» та ін.), які набули світського, реалістичного трактуван­ня. Домінанту візантійського живопису — створення духовного образу персонажу — Джотто замінює на потяг до відображення Людини у конкретних життєвих обставинах, до втілення конкрет­них почуттів, емоцій.

Доба Проторенесансу позначилася формуванням місцевих об­разотворчих шкіл у Пізі, Болоньї та ін.

В образотворчому мистецтві Проторенесансу складається й нове усвідомлення ролі та місця митця в соціумі. Він стає вільною осо­бистістю, яка розпоряджається результатами своєї творчої праці. Це веде до нового усвідомлення твору мистецтва як товару та вод­ночас до появи нового, світського, самостійного замовника (при збереженні замовлення церкви). Митець осягає себе як гармонійну особистість, здатну до самовиявлення у багатьох площинах худож­ньої — і ширше — духовної, інтелектуальної діяльності. Спрямо­ваність доби на нове, орієнтоване на почуттєвий вимір, пізнання реального світу, стала фундаментом радикальних змін в усвідомлен­ні сутності та функцій мистецтва. Воно більше не є «Біблією для неписьменних», його головне призначення — відтворення світу дійсності, сповнене захопленням від його краси та краси людини. Не залишаючи лона церкви, образотворче мистецтво, відповідно до секулярних тенденцій доби, набуває самостійно світського характе­ру — формується вільний від архітектури станковий живопис. Змінюється й система жанрів та засобів художньої виразності. Символіка і умовність мистецтва Середньовіччя поступаються міс­цем прямій перспективі як художньому втіленню особистісного погляду на світ, портретному жанру, анатомічно правильному та водночас опоетизованому зображенню людського тіла, захопленню красою природи, що обумовлює введення пейзажних мотивів у ре­лігійну та міфологічну сюжетику і становлення пейзажу як само­стійного жанру.

В італійському мистецтві Раннього Відродження (XV ст.) набу­вають розвитку тосканська, венеціанська, ломбардська місцеві школи в архітектурі, умбрійська, венеціанська в образотворчому мистецтві.

Першість серед них належала Флоренції, де працювали Ф. Бру-неллескі, Мазаччо, Донателло. Ф. Брунеллескі у куполі собору Санта Марія дель Фьоре, капелі Пацці, церквах Сан Лоренцо та Сан Спіріто відродив гармонійність, домірність споруд людині. Як до взірця архітектор звертався до ордерної системи античності з її портиками, аркадами, колонами. Цю ж тему розвивав у своїй творчості видатний зодчий, філософ, науковець Л.-Б. Альберті, який втілював у своєму житті образ та ідеал гармонійної, титанічної особистості. Він тео­ретично обґрунтував нові принципи художнього мислення, виклав математичні основи перспективи та пропорційності у трактатах «Про живопис», «Про зодчество», «Про ліплення», проектував спо­руди в Мантуї, Риміні.

У венеціанській школі архітектури (з кінця XV ст.) гармонійно поєдналися принципи готики та ренесансу. Притаманною цій шко­лі відзнакою стало багате прикрашення палаців патриціанської знаті різьбленням, поліхромними інкрустаціями, мармуром.

Революційними новаціями у скульптурі відзначена творчість Донателло — творця першої самостійної, незалежної від архітекту­ри статуї, кінного монумента. Обравши городян моделями для об­разів біблійних пророків (для кампанілли Флорентійського собору), він ствердив виключне значення образу людини в мистецтві.

Свідома відмова від середньовічного бачення світу з його «розподі­лом» на сакральний і світський, ствердження значущості реального буття, реальної людини та нових принципів земної краси — такою є сутність творчості Мазаччо, найбільш видатним твором якого є роз­писи капели Бранкаччі (церкви Санта Марія дель Карміне), зокрема сцени вигнання Адама та Єви з раю, сцени з життя апостола Петра.

У другій половині XV ст. в італійському живописі формується виключна різноманітність творчих манер. Це відбиття спрямова­ності на особистісне бачення світу знайшло відображення у твор­чості Пьєро делла Франчески, Фра Анджеліко, Паоло Учелло, Андреа Мантеньї, Філіппо Ліппі, Доменіко Гірландайо.

С. Боттічеллі уперше звернувся до образності та сюжетики греко-римської міфології («Народження Венери», «Весна») у поєднанні з ідеями флорентійських неоплатоніків про взаємозв'язок кохання та краси.

Утвердження портрета як виразника ідей Відродження на рівні жанру відбувається у венеціанській школі у творчості А. да Мессіна та Дж. Белліні. Венеціанець В. Карпаччо у цей період створює багато­фігурні композиції з великою значущістю архітектурних пейзажів.

Ознаками літератури цього періоду є світська, антропоцентрич-на спрямованість та існування на двох «мовних» рівнях. Латина та простонародна мова (вольгара) єдналися у поетичній творчості

А. Поліціано. Поеми «Станси на турнір», «Сказання про Орфея» закарбували одну зі значущих ідей Відродження — ідею гармоній­ного буття людини та природи. Великими майстрами літератури кінця XV ст. були Л. Медичі, Л. Пульчі, Дж.Дж. Понтано. їх твор­чість яскраво втілила провідні риси літератури того часу: жанрове різноманіття (діалоги, епістоли, байки, алегорії, новели), укріплен­ня значення італійської мови (при збереженні латиномовної тради­ції), зростаюча роль народно-реалістичних мотивів. Секулярні тенденції виявилися також у формуванні комедійного жанру й від­родженні римської комедії, що відбилося у постановці творів Теренція та Плавта.

Література Раннього Відродження вже починає формувати власні шляхи розвитку, не складаючи опозиції попередній добі, а усвідомлюючи власний, ренесансний досвід. Яскравим доказом такого художнього самоусвідомлення стає тенденція наслідування «Декамерону» Боккаччо — створення новел реалістичного, дещо комедійного (інколи й фривольного) змісту латиною та вольгарою (у творчості Ф. Саккетті, Т. Гвардаті, Дж. Фьорентіно та ін.).

Високе Відродження (90-ті pp. XV ст. — 30-ті pp. XVI ст.) стало часом найвищого розквіту італійського мистецтва, концентрованим втіленням ідей доби, зокрема ідеї гармонійної, титанічної особис­тості.

Всім своїм життям та різнобічною діяльністю цю ідею втілив Леонардо да Вінчі. Його одвічний потяг до експерименту обумовив те, що завершених робіт митця збереглося небагато. Серед них — без­умовні шедеври художньої творчості людства: «Мадонна з квіткою» («Мадонна Бенуа»), «Поклоніння волхвів», «Мадонна Літа», «Ма­донна у гроті», «Святий Іоанн Хреститель», «Джоконда». У творчості Леонардо да Вінчі Високе Відродження підходить до нового бачен­ня світу як одвічно мінливого, рухливого. Усвідомлення реальнос­ті буття та художнього образу як процесу обумовило новації у сфері художньої виразності. Послаблення значущості лінії, «роз­мивання» за допомогою світлотіні чітких контурів — так зване сфумато — наповнювало творіння митця особливим одухотвореним повітрям та мінливістю, живим рухом. Теоретична діяльність мит­ця була сповнена віри у силу розуму та знання, творчі сили людини і спрямована на ствердження значущості безпосереднього досвіду.

Образна палітра творчості Рафаеля Санті наочно відбила секуляр­ні тенденції доби. Один з великих портретистів часу, він особливу увагу приділяв втіленню образу Мадонни («Мадонна Конестабіле», «Мадонна у кріслі», «Сікстинська мадонна»), який насичено і реаліс­тичністю, і життєвістю, і ліричністю, і глибокою емоційністю. Його творчість також відзначена єдністю лінії, об'єму та кольору, ствер­дженням універсальних, поєднуючих земну реальність та божествен­ну одухотвореність, канонів краси людини. Як митець, прагнучи всебічного розкриття свого внутрішнього світу, повної, багатогранної

реалізації, Рафаель був архітектором, займав посаду «префекта мар­муру та всіх каменів» — очолював охорону античних пам'яток.

Керівним принципом творчості Мікеланджело Буонарроті стає драматичність. Людина, як вершина творіння, зразок довершенос­ті, людина, яка усвідомлює своє буття як процес становлення та боротьби, — головний тематичний та образний стрижень його ху­дожнього світогляду. Скульптор, живописець, архітектор, поет, Мікеланджело практично відмовився в своїй творчості від побуто­вого начала, як неадекватного високому осягненню боротьби духу. Драматизм, напруга, сила, велич відзначають його скульптурні і живописні роботи, де домінує зображення оголеного тіла у неспо­діваних, сповнених експресії поворотах і рухах, які приходять на зміну гармонійності та сповненому краси спокою (скульптури «П'єта», «Мойсей», фрески «Страшний суд», статуї-алегорії День, Ніч, Ранок та Вечір в капелі Медичі).

Живопис Венеції початку XVI ст. демонструє потяг до бачення людини у єдності з природою, до яскравої колористичності, зокре­ма у творчості Джорджоне. Новаторська спрямованість характери­зує творчість Тіціана. Новації охопили жанрову сферу, розробку різних типів портрета (парадного, камерного), визначили утвер­дження самостійності пейзажу (який втілив пантеїстичні ідеї доби, «реабілітацію» природи). Тіціан остаточно стверджує станковий живопис і виключне багатство колориту, різноманітність тем та сюжетів творів: антична тематика («Даная», «Венера»), алегоричні, масштабні вівтарні образи, портрети, драматичні сюжети.

Високе Відродження стало часом остаточного формування архі­тектурного ренесансного стилю та набуття ним загальнонаціональ­ного значення (на відміну від попереднього зосередження на скла­данні власних ознак місцевих шкіл). Як суттєві, показові його риси закріплюються гармонійність, домірність споруд, використання ордерної системи, потяг до синтезу пластичних мистецтв та водночас прагнення максимального виявлення творчої індивідуальності.

У Римі зусиллями Браманте було створено чимало споруд саме у ренесансному стилі: невеликий круглий храм Тьємпетто з суворою колонадою, започатковано будівництво центрально-купольного храму св. Петра.

Рафаель створив ряд проектів міських палаців з новими, ордер­ними фасадами (палаци у Флоренції та Римі) і собору св. Петра, посаду головного архітектора якого він обіймав після смерті Бра­манте.

Мікеланджело як архітектор в історію світового мистецтва уві­йшов плануванням Капітолійського пагорба у Римі — першого спеціально спланованого та побудованого архітектурного ансамблю доби Відродження, зведенням західного фасаду, барабану та куполу собору св. Петра.

Гуманістичні ідеали краси, гармонії, домірності, зосередженість на особистісному началі відзначають і літературу даного періоду.

Дата добавления: 2015-05-09