Північне Відродження

ПО

Характерними її рисами на той час є розширення жанрового діа­пазону, усвідомлення античного і ренесансного надбання, інтенсив­ний процес формування італійської літературної мови. Поширення книговидання, розвиток освіти обумовили у той час більшу мобіль­ність, розширення сфери функціонування літератури, формування нових прошарків аудиторії. Наслідком такої демократизації стало поширення жанру комедії у творчості Аріосто, Макіавеллі, Аретіно, Рудзанте.

Одним з найвеличніших творів доби стала поема Л. Аріосто «Несамовитий Орландо». Відомий сюжет французького лицарсько­го роману поет сповнив новим, світським баченням кохання та буття, відчуттям особистісності.

Лінію ліричної поезії, закладену Петраркою, продовжив П. Бем­бо. Масштабний творчий доробок поета був дивовижно різноманіт­ним з точки зору жанру (діалоги, вірші, листи, теоретичні, історич­ні, мистецтвознавчі трактати). Особливої популярності набули діа­логи у прозі та віршах «Азоланські бесіди», які були осягненням сутності краси, її місця у житті людини та людства. Головним ви­сновком твору стає ствердження божественного походження краси і духовної любові як вищого ступеня кохання.

Бурхливий розвиток літератури потребував теоретичного усві­домлення й обґрунтування літературної мови. Вирішенню цієї про­блеми було присвячено трактат П. Бембо «Міркування у прозі про народну мову», який закликав літераторів повернутися до висо­кого стилю Петрарки та Боккаччо. Високо цінував італійську мову та наполягав на її повному введенні до сфери літератури Н. Ма­кіавеллі (у полемічному трактаті «Діалог про нашу мову»).

Література Пізнього Відродження (30-ті pp. XVI ст. — кін. XVI ст.) базувалася на вже сформованих жанрах, які часто наповнювалися новим змістом та образністю. Драматизм та психологічна складність образів, напруга дії у новелах Банделло, Чінтіо, ліричних віршах В. Колонии були адекватні самій культурній ситуації, позначеній певним переглядом ціннісних орієнтацій гуманізму. Однією з вер­шин літератури того часу є творчість Т. Тассо, автора пасторальної драми «Амінта» та епічної поеми «Звільнений Єрусалим».

Популярним жанром XVI ст., у якому втілюється особистісне начало, усвідомлення людиною себе як центру Всесвіту, стає авто­біографія (Б. Челліні, Д. Кардано).

Чинквіченто стало й періодом інтенсивного розвитку драматич­ного й музичного театру. У Ферарі, Мантуї, Урбіно, Флоренції зводилися спеціальні сцени, формувалося декораційне оздоблення. У 1580-х pp. за проектом А. Палладіо було збудовано й першу влас­не театральну споруду «Олімпіко».

Найбільш популярними театральними жанрами часу стають пастораль (у творчості Т. Тассо, Дж. Гваріні), трагедія та комедія, які спиралися на античні зразки. У цих жанрах працювали Аріосто, Макіавеллі, Бембо, Аретіно, Дж.М. Чек'ї, Д.Д. Порта.

У середині XVI ст. на основі традицій народного театру склався жанр комедії дель арте. Він втілював притаманні Відродженню світську орієнтацію, оптимізм та реалістичність. Специфічними ознаками, що надали йому особливої популярності та водночас від­повідали тенденціям розвитку літератури, стали опора на народну мову та лексику, зневажливо-критичне, гротескове змалювання аристократії, інколи груба буфонада, типові персонажі-маски місь­кого фольклору. Це в першу чергу свідчить про розрахованість комедії дель арте на демократичні прошарки публіки — на відміну від пасторалі, трагедії та комедії на античні сюжети, які були від­повіддю на потреби «високої» публіки.

Наприкінці XVI ст. кардинальні зміни у музичне мистецтво при­носить формування жанру опери. З самого початку свого становлен­ня опера спиралася на ліричну тематику земного кохання, міфоло­гічну сюжетику та призначалася для елітарної публіки. Становлення опери відбувалося у контексті досить специфічних союзів — акаде­мій, які стали новим явищем художнього, та ширше — інтелекту­ального життя, новим засобом об'єднання митців на відміну від цехових організацій середніх віків. Велику роль у формуванні опе­ри відігравала флорентійська камерата («гурток»). її представники (Дж. Барді, Я. Корсі, Дж. Каччіні, В. Галілей) прагнули відродити сутність і дух античної трагедії з її нерозривним єднанням драма­тичної дії, жесту та музики. Перші опери були створені О. Рінуччіні таЯ. Пері(«Дафна», 1598р., «Еврідіка», 1600р.).

У палітрі музичних жанрів цього часу зберіг свою значущість мадригал з його світською тематикою та використанням творів сучасної поезії (у творчості Л. Маренціо, К. Джезуальдо, А. Вілларта) і поліфонічний стиль та канонізований, реґламентований сакраль­ний жанр меси (Дж.П. Палестрина, А. Габріеллі, Дж. Габріеллі).

З другої половини XVI ст. починає свій розвиток нова художня течія — маньєризм, відзначений необхідністю переоцінки ідей та надбання культури Відродження. Це відобразилося перш за все у заміні гармонійності, класичної ясності — контрастністю; жанру портрету — багатофігурними композиціями; спокою — напруженим рухом.

Ці тенденції у період чинквіченто характеризували венеціан­ський живопис. їх повною мірою відтворила творчість Тінторетто, який створив масштабні цикли картин на релігійну сюжетику за замовленням церкви (56 картин у Скуола ді Сан Рокко), ліричні полотна та великі декоративні роботи («Голгофа», «Рай», «Тайна вечеря»). Тенденції маньєризму, прагнення замінити красу та гар­монію грацією були притаманні творчості Парміджаніно («Мадонна з довгою шиєю»).

Оптимізм та життєстверджуюче начало становили концептуаль­ну основу творчості П. Веронезе. Майстер багатофігурних компози­цій з багатим архітектурним фоном («Поклоніння волхвів», «Бенкет у домі Левія») створив чимало скорботних образів, просякнутих драматизмом та трагікою («Розп'яття», «Оплакування Христа»).

У скульптурі ознаки нового, маньєристичного мислення обумо­вили специфіку римсько-тосканської школи і особливо яскраво відбилися у творчості Б. Челліні та Л. Берніні. Іншу —,декоратив-ну, суто ренесансну лінію скульптури складала венеціанська шко­ла, видатним представником якої був Я. Сансовіно.

Поступове посилення аристократичних тенденцій відбилося у цей період в архітектурі. З середини XVI ст. все більше укріплюєть­ся прагнення використання образотворчого мистецтва та архітек­тури з метою прославлення правителів та владних режимів у Флоренції, Мантуї, Римі, Неаполі. Мистецтво стає однією з керова­них державою ідеологічних сфер, а палац, вілла — одним з показ­ників величі влади.

Таким чином, період чинквіченто містив у собі і антропоцентрич-ні ідеї, і потяг до їх переосмислення, і високе визнання людини, і певний сумнів у її величі, готуючи тим самим підґрунтя нової ху­дожньої доби.

Культурні процеси XV-XVI ст. у країнах на північ від Італії отримали назву Північного Відродження. Окрім «хронологічного запізнення» воно мало ряд специфічних ознак. Ренесансні тенден­ції у культурі цього реґіону не призвели до радикального переосмис­лення картини світу та образу людини порівняно з середньовіччям, а склали ситуацію поступового переходу до антропоцентричного світобачення з урахуванням вже створеного італійськими гуманіс­тами духовного досвіду і збереженням значущості ідей попередньої доби. Орієнтація на домінування світського начала в Італії посту­пилася тут місцем новому осягненню релігійного світогляду, на­ближенню релігії до людини, відмові від протиставлення світу са­крального та світського.

Утвердження ідей Відродження у країнах Європи відбувалося в атмосфері гострих соціальних конфліктів: першої в Європі буржу­азної революції 1566-1609 pp. у Нідерландах, Великої селянської війни та Реформації у Німеччині. Однак попри історичні «розбіж­ності», духовне життя європейських держав поєднував потяг до усвідомлення національного начала, осягнення духу людини та нації. У ситуації формування національних художніх шкіл (та ди­вовижно інтенсивного їх обміну досвідом) центром творчих пошуків стає духовний образ, духовна краса реальної людини, тонкий пси­хологізм образів (на відміну від гармонійності та поетизації людини в італійському мистецтві).

Новації мистецтва Німеччини були органічно підготовлені роз­витком гуманістичної думки у працях М. Кузанського, Р. Агріколи, К. Цельтіса, гуманістичною еволюцією університетської освіти. Визрівання гуманістичних та антропоцентричних ідей, велике зна-

чення середнього стану (бюргерства) обумовили й складання нового ідеалу людини на основі єднання ерудиції та високої моральності. Однак безумовною ланкою зв'язку з Італійським Відродженням у духовній культурі Німеччини стало розуміння шляхетності як атрибута особистості, а не станового походження, потяг до особис-тісного самоусвідомлення, осягнення надважливої ролі розуму.

Література Німеччини повною мірою відбила ці особливості нового світогляду. її розвиток був започаткований перекладом Біблії М. Лютером і прискорений реформаційними процесами.

Різко критичній оцінці місця та ролі церкви у суспільстві відпо­відала сатира. Особливої популярності цей жанр набув у творчості Е. Роттердамського(«Похвалаглупоті»), Т. Мургера(«Цехкрутіїв», «Закляття дурнів»), Г. Бебеля («Книга фацетій»), С. Бранта («Корабель дурнів»).

Викривальний пафос поєднувався у німецьких літераторів із оспівуванням особистісного духовного життя, ліричних почуттів. У творчості К. Цельтіса, одного з найвидатніших поетів доби, зма­лювання індивідуальних переживань злилося із багатогранною символікою та тонкими пейзажними мотивами.

Великою популярністю користувалися шванки — короткі ціка­ві історії-наставляння. Особливу сферу літератури складали й так звані народні книги. їх опора на лицарські сюжети, дива, легенди специфічно відтворила стійкий зв'язок духовної та художньої куль­тури доби із середньовіччям. У зв'язку із розвитком освіти поши­реним стає жанр шкільної латинської драми з досить специфічними функціями — вдосконаленням знання латини та морального ви­ховання учнів.

На межі XV-XVI ст. блискучий розвиток переживає образотвор­че мистецтво Німеччини, у якому збереження готичних традицій сполучено із концептуальними, жанровими, виражальними нова­ціями. Провідна роль у цьому оновленні належить А. Дюреру — жи­вописцю, графіку, теоретику мистецтва, науковцю. Досліджуючи проблеми лінійної перспективи та пропорційності тіла, усвідомлю­ючи досвід італійського живопису, він фактично заснував у німець­кому малярстві жанр портрета та автопортрета, став фундатором графіки, поява якої була обумовлена друкуванням. Творчість Дюрера позбавлена гармонійності та оптимізму, притаманних Ранньому та почасти Високому Відродженню. Реалії сучасного на­пруженого духовного життя країни відбилися у серії його гравюр на дереві, на міді («Апокаліпсис», «Великі пристрасті», «Маліпри-страсті»)тощо.

У доробку Лукаса Кранаха Старшого домінуюче значення (у від­повідності до антропоцентричних ідей доби) мали портретний жанр та антична міфологічна тематика.

Розвиток скульптури у Німеччині в той час також закарбовує щільний зв'язок з готичними традиціями. Наочним доказом цього

є творчість Ф. Штоса, А. Крафта, Т. Ріменшнейдера, П. Фішера Старшого.

Ренесансні традиції в німецькій архітектурі виявляються дещо пізніше. У середині XVI ст. у зв'язку із реформаційними процесами завмирає сакральне будівництво, поступаючись місцем світському зведенню палаців князів, ратуш, будинків заможних бюргерів. Характерною їх ознакою стає сполучення готичних традицій у кон­струкціях із ренесансним декором.

Основні напрямки розвитку німецької музики були обумовлені як секулярними, так і реформаційними тенденціями. Виразником пер­ших стало мистецтво мейстерзінгерів — поетів та композиторів, які зберігали середньовічну ремісничо-цехову організацію. У своїй твор­чості вони спиралися, однак, окрім особистісної, і на релігійну тема­тику. Протестантський хорал (жанр хорового багатоголосного співу народною мовою) та органна музика втілювали другу тенденцію.

Особливості еволюції ренесансних тенденцій у Нідерландах були обумовлені нерівномірністю їх виявлення у різних реґіонах та опо-середкованістю впливу досягнень італійського Відродження. При безумовній значущості готичного надбання, мистецтво Нідерландів зазнало новацій переважно у сфері живопису. Початок його оновлен­ня був покладений діяльністю Яна та Губерта ван Ейків. Створений ними Гентський алтар закарбував жанрову й тематичну різноманіт­ність живопису Нідерландів: портретний жанр, релігійна сюжетика, тонкий психологізм, натуралістичні побутові сцени, символічність зображень. Нове осягнення земної людини Ян ван Ейк відтворив у «Портреті родини Арнольфіні», який єднає тонку одухотвореність, символізм та реалізм. Новаційні пошуки були продовжені творчістю Р. ван дер Вейдена, Г. ван дер Гуса, Г. Мемлінга, які синтезували досвід італійського та вітчизняного живопису й надали релігійним образам експресії та драматизму.

Інше бачення світу створив у своїх картинах І. Босх (ван Акен). На основі традицій середньовічної сміхової культури він відтворив фантастичну, песимістичну картину світу та гротесковий образ «малої» людини, утверджуючи функцію наставляння, повчання як одну із сутнісних для мистецтва Північного Відродження.

Певний трагізм, драматичність та песимізм знайшли відображен­ня у творах П. Брейгеля Старшого «Мужицького». У контексті при­йдешньої кризи гуманістичних ідеалів митець у картинах «Притча про сліпих», «Тріумф смерті» остаточно ствердив осягнення образу людини Північним Відродженням, яка, на відміну від італійського, не є центром Всесвіту та світобачення, опоетизованим ідеалом краси та гармонії. Людина у мистецтві Нідерландів постає як сповнена напруженого духовного життя складова світу природи.

Література Нідерландів, як і в інших країнах, у цю добу здобуває розвитку у латинському та народному мовних напрямках. Прагнення національної самобутності і політичної свободи вилилося в активне формування літературної нідерландської мови. Цьому процесу спри-

яла діяльність рідерейкерів (членів добровільних об'єднань люби­телів театру та літератури), які організовували поетичні змагання та диспути, здійснювали постановки філософсько-повчальних «дійств». Найкращі зразки поезії та драматургії рідерейкерів були створені К. ван Рейсселем, А. Бейнс, М. Кастелейном.

Провідне місце у музиці Північного Відродження займала нідер­ландська поліфонічна школа (Г. Дюфаї, Ж. Депре, О. Лассо).

Специфічний характер французького Відродження полягав у його придворно-дворянській сутності, синтезуванні італійського та французького надбання. Сприяння королівського двора розвитку архітектури зумовило виникнення багатьох зразків палаців (напри­клад, у Фонтенбло), сформувало її елітарний характер.

Формування національної літератури у Франції у цей час від­бувалося в особливо складній мовній ситуації — у вжитку були латина, діалекти французької, французька літературна, італійська. Поворотною віхою стала діяльність поетів творчого об'єднання «Плеяда» (Ж. Дю Белле, П. Ронсара), яке максимально сприяло розвитку та ствердженню саме французької мови.

Інший «вимір» світобачення демонструє творчість Ф. Рабле. Його центральний твір «Гаргантюа та Пантагрюель» довів плідність синтезу ідеалів Відродження з їх оптимізмом, реалістичністю, до­мінуванням світського начала, із традиціями сміхової культури середньовіччя.

Фундатором нового жанру есе був М. Монтень. У своїх «Досвідах» він уперше протиставив мораль незалежної особистості та мораль соціуму, уперше проголосив — те, що є корисним для індивіда, є корисним для соціуму в цілому.

Справжнім реформатором образотворчого мистецтва Франції був Ж. Фуке. Він ствердив у французькому живопису жанр портрета. Його традиції були розвинуті у подальшому Жаном та Франсуа Клуе.

Ренесансні процеси в Англії були підготовлені активізацією зв'язків країни з Італією та розвитком освіти в спиранні на античне надбання. Центром розповсюдження ідей Відродження на початку XVI ст. був Оксфордський університет, з яким були тісно пов'язані гуманісти Європи, зокрема, Еразм Роттердамський. У становленні та розвитку гуманізму велику роль відігравали Дж. Чосер, Ф. Сідні, К. Марло, Дж. Колет. Особливу значущість соціально-політична проблематика набула у творчості Т. Мора, який у романі «Утопія» пропагував розумний індивідуалізм та намагався створити образ майбутнього суспільства.

Найвищого розквіту англійське Відродження досягає за часів Єлизавети І Тюдор. Пишність єлизаветинського двору, високі ви­моги до освіченості та особливе, шанобливе ставлення до вишуканої мови стали фундаментом бурхливої еволюції поезії та драми. Провідною поетичною формою часу став сонет, найкращі зразки якого створені Е. Спенсером, М. Дрейтоном, В. Шекспіром, Б. Джон-

еоном. Втіленням національної самобутності та творчого осягнення античного досвіду у мистецтві доби стає театр. Безумовною верши­ною англійського Відродження є творчість В. Шекспіра. Його ко­медії та трагедії («Гамлет», «Отелло», «Ромео і Джульетта», «Сон у літню ніч» та ін.) закарбували глибокий психологізм, реалістич­ність, велич образів та неоднозначну сутність доби.

Мистецтво Відродження культивувалося в Іспанії при дворі Филиппа И. У творчості видатного художника Іспанії Доменіко Теотокопулі на прізвисько Ель Греко релігійно-містичні пережи­вання відбилися в емоційно-напружених образах. У створених ним портретах виявляються передумови психологічного реалізму, ха­рактерного для мистецтва наступних епох.

Епоха Відродження в Іспанії відзначена творчістю великого іс­панського письменника М. Сервантеса, творця роману «Дон Кихот», глибоко гуманістичного, народного, який викриває мракобісся церкви, безправний стан народу, зло і насильство. Створений Сервантесом «лицар сумного образу» уособлює собою кризу епохи Відродження.

Глава 6

ТЕНДЕНЦІЇ ЕВОЛЮЦІЇ КУЛЬТУРИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ XVII-XVIII ст.

Дата добавления: 2015-05-09