Основні тенденції та особливості розвитку мистецтва XX ст

Двадцяте століття дало небувало строкату і різноманітну карти­ну розвитку мистецтва, що повною мірою відповідає експеримен­таторському характерові духовного життя епохи.

Поява в останній третині XIX ст. суб'єктивізму в мистецтві сти­мулювала пошук альтернативи як академізмові, так і критичному реалізмові. Нею став імпресіонізм (від французького impression — враження), що виник спочатку в живописі (Е. Мане, К. Моне, О. Ре­нуар, Е. Дега, А. Сіслей, К. Пісарро й ін.), а потім поширився в інших видах мистецтва — у літературі, музиці, театрі.

Паралельно з пошуками імпресіоністів в образотворчому мисте­цтві розгортаються неоімпресіонізм (Ж. Сьора (1859-1891), П. Синь-

як (1863-1935) і постімпресіонізм (П. Сезанн (1839-1906), П. Гоген (1848-1903), В. ван Гог (1853-1890), А. де Тулуз-Лотрек (1864-1901).

Мистецтво постімпресіоністів продемонструвало можливості гротескного загострення образу, що лягло в основу експресіонізму (від фр. expression — вираження). Цей напрямок одержав найбільше поширення в образотворчому мистецтві, театрі, літературі і кінема­тографі Німеччини першої третини XX ст. (Е. Кірхнер, К. Шмідт-Ротлуфф, Е. Нольде, В. Кандинський, О. Кокошка й ін.).

Досвід імпресіонізму і постімпресіонізму відкрив собою новий етап розвитку мистецтва, що умовно можна назвати «експеримен­тальним». Але на рубежі XIX — XX ст. виникає явище, що розвиває і логічно завершує новоєвропейську художню традицію — стиль модерн (від франц. modeme — новітній, сучасний). Він виник в умовах передчуття і початку кризи новоєвропейської культурної парадигми як неоромантичний протест проти девальвованих цін­ностей позитивізму і прагматизму, що панували в європейському способі життя XIX ст. Естетична програма модерну розвивала ідеї символізму.

Символізм (франц. symbolisme, від греч. symbolon — знак, сим­вол) — літературно-художній напрямок у європейському мистецтві, що склався в 1860-70-х pp. у творчості французьких поетів П. Вер­дена, А. Рембо, С. Малларме та ін. Основні риси символізму — ін­туїтивне осягнення світової єдності через виявлення символічних відповідностей і аналогій; віра в близькість внутрішнього духовного життя художника до деміургічного акту створення світу. Етична програма символізму мислилася як «життєтворчість», що виходить за межі мистецтва, як справа загальнокультурного творення.

Модерн, за думкою ряду його теоретиків і практиків (У. Морріс, А. ван де Вельде), повинен був стати стилем нового суспільства і життя, що формується під його впливом. Утопічний ідеал життє-будівної програми модерну складався в прагненні змінити світ за допомогою мистецтва.

Утопічність такого устремління самоочевидна. Але важливо від­значити проектно-програмний характер цієї утопії, яка повною мірою відповідала загальному експериментальному духові соціо-культурної ситуації рубежу століть.

У 1907 р. складається кубізм (франц. cubisme, від слова — куб) (П. Пікассо (1881-1973), Ж. Брак (1882-1963), X. Гріс (1887-1927), письменники Г. Аполлінер, Г. Стайн і ін.). Він був маніфестацією розриву з традицією ілюзіоністичного зображення, що склалася ще в епоху Відродження і панувала в європейському мистецтві Нового часу.

Логічним завершенням експериментів з формою стала поява в 1910-1913 pp. т. зв. безпредметного мистецтва. Хронологічно пер­шим його напрямком був абстракціонізм (від лат. abstractio — від-

волікання). Це — рух в образотворчому мистецтві, що принципово відмовився від будь-яких ознак зображення видимих предметів (В.В. Кандинський, П. Клеє та ін.).

З появою безпредметного мистецтва остаточно оформилося яви­ще, що одержало в історії культури XX ст. назву авангардизму (франц. avantgardisme, від avant — вперед і garde — варта). Аван­гардизм — узагальнене умовне найменування художнього руху XX ст., для якого характерний розрив з попередньою традицією створення реалістичного художнього образу.

З появою безпредметного мистецтва усе, що йому протистояло в художньому житті XX ст., усвідомлюється як фігуративне мисте­цтво. Воно, як і авангардизм, не являє собою монолітної цілісності. У ньому виділяються різні, часом різко протилежні один одному й ідейно, і образно напрямки.

Реалістичні тенденції мистецтва XX ст. характеризуються по­шуками нових образних рішень і засобів художньої виразності, зокрема, і тих, котрі в «експериментальному порядку» напрацьо­вували представники безпредметного мистецтва. Цими рисами ха­рактеризується творчість найбільших художників XX ст. — А. Ма-тісса (1869-1954), А. Марке (1875-1947), П. Пікассо (1881-1973), Ф. Леже (1881-1955), Р. Гуттузо (1912-1987) та ін.

Поряд з реалістичним мистецтвом, що продовжує в XX ст. по­передні культурні традиції, у новому сторіччі виникають різнома­нітні художні напрямки фігуративного мистецтва, які до реалізму не мають прямого відношення.

Найбільш відомим серед них є сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм). Він виник у середині 1920-х pp. у літературі, кінема­тографі, театрі, образотворчому мистецтві (М. Ернст (1891-1978), X. Міро (1893-1983), М. Дюшан (1887-1968), С Далі (1904-1989), Р. Магритт (1898-1967) і ін.). У концепції сюрреалізму втілилося продовження традицій романтичного й анархічного бунтарства проти вихолощених сучасною цивілізацією духовних цінностей, проти обивательської розумової розсудливості.

У 1960-х pp. в образотворчому мистецтві Америки і Західної Європи виник напрямок, що одержав назву «популярного мисте­цтва» (англ. popular art) — поп-арту (Р. Раушенберг, К. Олденберг, Дж. Розенквіст та ін.). Своїми цілями представники поп-арту про­голосили «повернення до реальності», розкриття естетичної цін­ності зразків масової індустрії, засобів масової комунікації — ре­клами, фотографії, репродукції і т. п., усього штучного матеріаль­ного середовища навколо людини.

Нагромадження внутрішньої суперечливості модернізму при­вело до його логічної й історичної вичерпаності і формування ново­го періоду в сучасній історії мистецтва.

Його перші симптоми були зафіксовані в середині 1970-х pp., коли з'являється явище постмодернізму.

Абстракціоністській установці на новизну в постмодернізмі протистоїть прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного ци­тування і коментування. Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму і нігілізму, повернення до тради­цій, осмислення досвіду модернізму як однієї з традицій у ряді ін­ших, що історично змінювали одна одну.

Внутрішня структура постмодернізму на сьогодні виявляється не визначеною. Можливо, це початок нової великої епохи розвитку художньої культури, що іде в третє тисячоліття. Ми зараз стоїмо лише на самому її порозі.

Архітектуру початку XX ст. характеризує широке поширення стилю модерн. Його майстри намагалися перебороти характерне для культури XIX ст. протиріччя між художнім і утилітарним началами, додати естетичний зміст новим функціональним і конструктивним системам, прилучити до мистецтва всі сфери життя і зробити люди­ну часткою художнього цілого. Художнє освоєння й осмислення виразних можливостей нових будівельних матеріалів і конструкцій здійснюють П. Беренс, О. Вагнер, Л. Саллівен, О. Перре й ін.

Світова війна 1914-1918рр. привела до жорстокої житлової кри­зи в Європі, що стимулювало бурхливий розвиток архітектури в 1920-ті pp. Починають формуватися її основні плини. Велике по­ширення одержує ідея «архітектура замість революції». Під цим гаслом проводиться широке будівництво дешевого житла для робіт­ників. Воно вирішується, виходячи з мінімуму необхідної площі, світла й обсягу повітря на одну людину. Ці критерії, зведені в розряд основної якості архітектури, послужили відправними моментами ідеології функціоналізму (т. зв. «нової архітектури» або «сучасного руху»), що став основним напрямком в архітектурі другої третини XX ст. (Б. Таут, В. Гропіус, Л. Міс ван дер Рое, ІП. Ле Корбюзье й ін.). Його представники вважали, що головну роль у створенні архі­тектурного твору відіграє його призначення — функція.

Друга світова війна принесла гігантські руйнування в Європі. У Франції, Англії і Німеччині в післявоєнний період проводилися масштабні роботи з реконструкції старих і будівництва нових міст. Великим досягненням французької архітектури було створення Ш. Ле Корбюзье т. зв. «житлової одиниці» у Марселі. Це була спро­ба сконцентрувати в єдиному житловому комплексі всі елементи обслуговування, необхідні для забезпечення раціонально організо­ваного життя населення.

У скандинавських країнах, Італії, почасти в СІЛА і Канаді пустили глибокі корені вироблені американським архітектором Ф.Л. Райтом(1869-1958)принципит.зв. «органічноїархітектури». Вони полягали у відповідності архітектурного спорудження умовам місцевості, призначенню, матеріалам, сучасній будівельній техніці, способові життя замовника.

31980-х pp. у світовій архітектурі поширюється постмодернізм. У його рамках ідеологи і практики архітектури намагалися осмис­лити обмеженість функціоналізму — його відірваність від історич­них і національних традицій, від психологічних і смакових переваг конкретних людей.

Література. Кінець XIX — початок XX ст. в мистецтві пов'я­зують із поняттям декадансу як певного умонастрою. Він торкнув­ся значної частини митців найрізноманітніших шкіл та груп. Найвиразніше його мотиви вперше виявилися в літературі, зокре­ма, в поезії французького символізму.

До символістів зараховують Ш. Бодлера, Г. Аполлінера, П. Вер­дена, А. Рембо, С. Малларме, М. Метерлінка, О. Уайльда, Е. Вер-харна.

Стиль символістів визначає ірраціональне начало. Вони не праг­нули прямого розкриття теми: натомість чуттєві форми твору на­повнювалися таємним змістом, натяками на дійсний зміст твору. Символізм визначив у подальшому деякі особливості експресіоніз­му та сюрреалізму в літературі.

Рисами експресіонізму позначена проза Л. Франка і Ф. Кафки. Експресіонізм, полемізуючи з натуралізмом, проголосив метою мистецтва не зображення сучасної дійсності, а відбиття її суті. Письменники намагалися не стільки зобразити нові явища су­спільного життя XX ст. (урбанізація, Перша світова війна, рево­люційні події тощо), скільки відбити сум'яття людини, яка шукає у сфері абстрактного мислення відповіді на нагальні питання буття.

Напружена емоційність, відсутність напівтонів, відтінків, різкі контрасти психологічних станів, гостра конфліктність, вольова напруга в поєднанні з абстрактністю відбилися, насамперед, в екс­пресіоністській трагедії, а також у таких жанрах, як сповідь і що­денник. У них легше абстрагуватися від зовнішнього світу та зо­середитися на душі героя, простежити розвиток у ній певної ідеї, психологічної діалектики її становлення (роздвоєння, перехід у протилежність).

Сюрреалізм (франц. surrealizme — надреалізм) як напрям у мис­тецтві виникає в 20-ті роки у Франції в середовищі літераторів. Безпосередніми попередниками французьких сюрреалістів були дадаїсти, які вдавалися до епатажу: заявили про свою зневагу до людини, моралі, розуму, мистецтва. Витвір мистецтва мусить стати, за їхніми запевненнями, безглуздим набором незв'язаних слів, що епатують читача відвертою нісенітністю. Назву «дадаїзм» вони утворили від французького слова — dada — дитячий коник.

Символістів (Г. Аполлінера, зокрема) також вважають поперед­никами сюрреалістів. Отже сюрреалізм виник як синтез дадаїзму та символізму. Спираючись на ідеї А. Бергсона та 3. Фрейда, сюр­реалісти зверталися до світу підсвідомого, світу інстинктів, неспо-

кійних мрій, хворобливих почуттів. Сюрреалізм активно виступає проти раціонального, логічного пізнання дійсності. У творчому процесі не повинна брати участь свідомість; творчість — це чистий психічний автоматизм, що має на меті відбити будь-яким способом реальне функціонування думки. Серед французьких сюрреалістів-літераторів виділяють Л. Арагона, П. Елюара, Ж. Кокто, А. Арто та ін. Прийомами сюрреалістів (алогічність, парадоксальність тощо) пізніше скористуються в кінематографії (Л. Бунюель), театрі абсур­ду (Е. Іонеско, С. Беккет), дизайні, фотомистецтві.

У 20-ті роки в прозі виникає так звана «школа потоку свідомос­ті». Фундаторами цієї літератури стали психіатр Фрейд та пись­менник Д. Джойс. Саме фрейдистський інтерес до підсвідомих імпульсів підштовхнув письменників до відпрацювання нового стилю, який відбиває потік свідомості, фотографує всі уривки ду­мок, вражень, невиразних бажань, що виникають у свідомості людини. Найпомітніше ці тенденції проявилися в романі Джойса «Улісс».

У Франції психоаналіз найяскравіше відобразився в творчості М. Пруста та А. Жида. «У пошуках втраченого часу» — багатотом­ний роман Пруста, в якому подані спогади тяжкохворої людини про дитинство та юність. Усе реальне життя — це втрачений час, а дій­сне — в сновидіннях, у мареннях, в естетичному відчуженні від світу. Пруст намагається відтворити не думку, а процес, потік дум­ки та відчуттів.

Після Першої світової війни в Німеччині (М. Хайдеггер, К. Яс-перс, М. Бубер), у період Другої світової війни у Франції (Ж. Сартр, А. Камю, С де Бовуар та ін.) виникає екзистенціальна (від слова «існувати») література, яка стверджує існування окремої людини як єдиної реальності. Людина, згідно з проголошеними екзистен­ціалізмом принципами, позбавлена моралі, суспільних зв'язків, самотня, існує сама по собі. Іноді вона втручається в життя, але лише для того, щоб ствердити своє право вибору. За думкою Сартра і А. Камю буття людини втрачає сенс, оскільки «Бог помер». Завданням мистецтва є надання сенсу абсурдному. Якби світ і жит­тя мали сенс, мистецтва б не існувало.

К. Ясперс і М. Бубер, навпаки, заперечують абсурдність буття і заснований на ньому трагізм. Мистецтво ж, на їхній погляд, формує людський зміст світу і разом з тим відсилає нас до Бога. Важливого значення і ті і інші надають індивідуальній свідомості. Вона визна­чає поведінку суб'єкта в світі, де немає ніяких орієнтирів. Одним із фундаментальних чинників екзистенціалізму є свобода вибору. Саме це положення є найбільш популярним в інтелектуальних колах, розгублених і вражених війною.

Деякі тенденції в літературі XX ст. розглядають як прояв реаліз­му, однак такого, що увібрав увесь досвід художніх процесів кінця XIX — початку XX ст. та синтезував його. Реалізм XX ст. — це «синтетичний» реалізм, у якому є по-новому осмислені художні

елементи всіх попередніх напрямків і течій та нові — література «втраченого покоління», неореалізм, соцреалізм.

У 20-30-ті роки з'являються твори різноманітні за жанровими ознаками. Це переважно соціально-психологічні твори — «Будден-броки» Т. Манна, «Сага про Форсайтів», «Сучасна комедія» Дж. Голсуорсі, «Американська трагедія» Т. Драйзера, «Пригоди бра­вого вояка Швейка» Я. Гашека, останні романи трилогії Г. Манна «Імперія», це і утопії Г. Уеллса, і гротескні п'єси Б. ШоутаБ. Брех­та. Але критичний реалізм всіх цих письменників, включаючи все розмаїття їхньої творчості, набуває нової глибини та загостренос­ті. Поглиблюються обидва аспекти — соціальний і психологічний. У жанрі роману найтиповішим стає створення багатотомних епо­пей, циклів, які охоплюють життя кількох поколінь на тлі суспіль­них подій.

Значну роль починають відігравати соціально-утопічні і науково-фантастичні романи, котрі відбивають інтерес до майбутнього, до проблем розвитку науки (Г. Уеллс).

У сфері драми характерним стає потяг до парадоксально-гротеск­ного висвітлення дійсності, яке виявляє жахливі протиріччя існу­ючого суспільства (п'єси Б. Шоу, Б. Брехта).

У літературі періоду Другої світової війни актуалізувалася роз­робка антифашистської теми, її торкалися кращі літературні сили Німеччини (Г. та Т. Манни, С. Цвейг, Б. Брехт, Е.М. Ремарк), Іспанії (Ф.Г. Лорка, А. Мачаде та ін), США (Е. Хемінгуей, Д. Стейнбек та ін.), Франції (Л. Арагон, А. Барбюс, Е. Тріоле, Р. Мерль та ін.), Англії (Д. Ліндсей, Д. Олдріджтаін.), Чехословаччини (Ю. Фучик). Саме на хвилі антифашистського опору в італійській літературі ви­никає в 40-50-х роках неореалізм (Пратоліні («Квартал», «Повість про бідних закоханих»), Едуардо де Філіппе («Неаполь-мільйонер», «Філумена Мартуране» та ін.).

У реалістичній літературі розвиваються інтелектуалізм (лат. intellectus — розум) та психологізм.

Інтелектуальний твір — це драма ідей, діалог ідей, що відбиває концептуально-філософський склад мислення художника. Якщо психологічний твір прагне у першу чергу передати пластику руху думок, розкрити діалектику душі людини і показати взаємодію світу й свідомості, то інтелектуальний твір прагне художньо розв'я­зати суттєві соціальні проблеми, дати аналіз стану, в якому пере­буває світ. Саме це посилення філософського, концептуального елемента в образному мисленні з'явилося в творчості А. Франса, Г. Манна, Т. Манна, Б. Шоу, Г. Уеллса, К. Чапека, Б. Брехта, Ф. Дюр-ренмата.

Психологізм, інтерес до складного внутрішнього світу людини також проявляються в реалістичній літературі. Виняткову увагу до людської психіки, до складних суперечних переживань виявля­ють Г. Грін, Г. Белль, Л. Франк та ін.

Дата добавления: 2015-05-09