Загальна характеристика духовного життя

Радянський етап є особливим періодом у розвитку насамперед російської культури, яка загалом визначала головні орієнтири культурного життя СРСР. У широкому спектрі підходів до культу­ри СРСР доцільно виділити той, що розглядає її особливості з точки зору конкретно-історичних можливостей її розвитку, адже він був пов'язаний з протиріччями всієї тоталітарної і авторитарної систе­ми. Треба також враховувати протистояння в суспільстві двох культур — загальнолюдської, живої і демократичної, яка форму­вала передову свідомість людей, і офіційної, яка прославляла іс­нуючу суспільну систему з її парадністю і моноідеологією.

В культурі цієї епохи фактично існували дві культури: офіційно визнана — «дозволена» і така, що не укладалася в ідеологічні схе­ми — «заборонена». Проте істинна духовність, шанобливе ставлен­ня до національних животворних джерел «загальнолюдських цін­ностей» залишалися найважливішими критеріями справжньої культури, яка адекватно відбивала трагічні протиріччя цієї доби.

Революційні події 1917 року означали злам у житті Росії, в по­літичному, економічному, соціальному характері буття її народів, адже йшлося про намагання сформувати культуру нового типу — за­гальнонародну, масову, багатонаціональну.

Було задекларовано завдання створити загально-соціальні, іде­ологічні й моральні передумови для революційних перетворень в галузі культури. Здійснення ж культурної революції було пов'яза­но, передусім, із залученням багатомільйонних мас не тільки ро­сійського, а й інших народів Росії до освіти — базою будь-якої культури, до основ загальної і професійної культури. Завдяки такій культурній політиці значно зросла активність культурного життя, зокрема, художнього. З' явилася ціла плеяда видатних митців — ви­хідців з різних верств суспільства, що дозволило у певні періоди розширювати діапазон ідейно-художніх пошуків.

Оглядаючи складну і драматичну історію радянської епохи, тре­ба виокремити декілька різних за змістом етапів. Позначимо 20-ті, 60-ті і 80-ті роки як періоди, коли поряд з утвердженням офіційних форм культури спостерігався і деякий плюралізм, і навіть критичний діалог з партійно-державною ідеологією, спротив тоталітаризму («О, как я всё угадал» у М. Булгакова, «Душа моя страданиями че­ловечества уязвлена стала!» — радищевський афоризм як віддзер-

калення громадянського і естетичного кредо у А. Платонова, «Жить не по лжи!» як етична настанова 0. Солженіцина, «Что с нами про­исходит?» — по-громадянському стривожене питання В. Шукшина до сучасників і нащадків) як потужні проривання до загальнолюд­ських духовних ідеалів.

20-ті pp. увійшли в історію культури радянської епохи як період нечуваної активізації духовного життя. Хронологічно майже ціле десятиліття було такою стадією розвитку суспільства, яка суттєво відрізнялась як від минулої (Срібний вік), так і наступної (посилен­ня партійно-державної деспотії). Одна з найважчих для розв'язан­ня проблем цього періоду — необхідність подолання різкого розриву між складним розвитком російської культури початку XX ст. та реалізація ідеї залучення до нових ідеалів багатонаціонального на­роду, до якого був направлений потік мистецтва вже з перших днів революції. Специфіка культури двадцятих років полягала у можли­вості творчого плюралізму, в розмаїтті форм соціально-економічно­го розвитку, у динамічності й певній відкритості політичного життя. 20-ті pp. вирізняються активною діяльністю блискучої плеяди іс­торичних особистостей — видатних вчених і художників, які по-різному сприймали світ, але активно брали участь в його перетворен­ні (І. Павлов, М. Вавілов, К. Ціолковський, А. Чаянов, А. Платонов, М. Шолохов та багато інших). Тому не випадково, що ті пам'ятні роки попри усі суперечності виявились часом боротьби за утверджен­ня тієї або іншої моделі майбутнього країни.

З перемогою Жовтневої революції радянська влада розпочала здійснення не лише нової економічної, а й культурної політики, яка була спрямована на створення нової культури, що базувалась на марксистсько-ленінській ідеології і суспільній власності на засоби виробництва. У відповідності до декрету від 9 листопада 1917 р. була створена Державна комісія з просвіти для керівництва і контро­лю за культурою. У сформованому уряді (РНК РРФСР) народним комісаром у справах просвіти був призначений А. Луначарський (1874-1933). В Наркомосі був заснований відділ освіти національ­них меншин для управління справами культури в національних регіонах РРФСР.

На місцях під контролем місцевих рад були засновані відділи народної освіти.

Радянська влада відмінила різноманітні суспільні, професійні та творчі організації, що функціонували до революції — Всеросійський вчительський союз, Союз діячів художньої культури, Союз діячів мистецтв та ін. Виникали нові організації культури, такі як това­риство «Геть неосвіченість», Союз безбожників, Товариство друзів радіо тощо. Більшовицька партія повела рішучу боротьбу проти ідео­логів Пролеткульту — культурно-просвітницької організації проле­тарської самодіяльності при Наркомосі, яка виникла восени 1917 p., мала більше 200 місцевих організацій і проіснувала до 1932 р.

Із заснуванням 1922 p. CPCP координація керівництва культу­рою в масштабі всієї країни здійснювалася за допомогою зборів наркомів освіти республік. З середини 20-х pp. від Наркомоса РРФСР почали відгалужуватись органи управління окремими га­лузями культури загальносоюзного статусу.

Політика Радянської держави і більшовицької партії в області культури отримала назву культурної революції. її найважливіши­ми завданнями постали: ліквідація неосвіченості населення, ство­рення нової системи народної освіти, загальне обов'язкове навчан­ня мовами народів Росії, формування кадрів народної інтелігенції з робітників і селян, забезпечення розквіту науки і мистецтва. Це були, на перший погляд, прогресивні і благородні завдання.

Культурне будівництво почалося в складних умовах. Російська інтелігенція в залежності від її ставлення до Жовтневої революції розділилася на тих, хто підтримав Радянську владу, тих, хто коли­вався і тих, хто виступав проти неї. Серед перших були: вчені К. Ті-мірязєв, І. Мічурін, І. Павлов, А. Карпінський, І. Губкін, І. Олек-сандров, М. Жуковський, поети В. Маяковський і О. Блок, режисе­ри Є. Вахтангов і В. Мейерхольд та ін. Частина інтелігенції відмовилась від будь-якого співробітництва з Радянською владою. У 1922 р. велика група вчених, діячів мистецтва рішенням Ра­дянської влади була вислана з Росії. Серед них були вчені, філософи М. Бердяев, П. Сорокін, С. Франк, М. Лоський, С. Булгаков та бага­то інших.

Понад 2 млн росіян, що залишили батьківщину після Жовтневої революції, опинилися в еміграції в різних країнах. Ускладнення міжнародної атмосфери в 30-х pp. сприяло поновленню серед емі­грантів дебатів щодо долі Росії і можливості повернення на батьків­щину. В Радянський Союз повернулися письменники О. Купрін, поетеса М. Цветаева, художник І. Білібін та ін. Але радянська то­талітарна система, що укріплювалась, примушувала багатьох від­мовитися від думки про повернення на батьківщину.

Складні економічні умови Радянської республіки обумовили різ­ке скорочення бюджетних асигнувань, що виділялися на культуру. Військові дії і революційні події спричинили значну шкоду різно­манітним закладам культури. Були знищені будинки шкіл, бібліотек, пам'ятки старовини. Неприязнь маргінальних прошарків суспільства до інтелігенції, дворянства також призвела до руйнації культури: в пожежах гинули книжки, витвори живопису, прикладного мисте­цтва, маєтки. Саме тому вже у перші місяці революції Радянський уряд приймає низку важливих для розвитку культури постанов: декрети «Про охорону бібліотек і книгосховищ», «Про реєстрацію прийому на облік і охорону пам'ятників мистецтва і старовини», «Про визнання наукових, літературних, музичних і художніх творів державною власністю». У січні 1919 р. було створено видавництво «Всесвітня література», 3 липня 1918 р. був підписаний декрет про

націоналізацію Третьяковської галереї. У Москві були також націо­налізовані приватні галереї Щукіна, Морозова, Остроухова, у Пет­рограді — Ермітаж, Російський музей та багато інших приватних зібрань і колекцій. Зимовий палац був перетворений у Палац мис­тецтв, а дещо пізніше підпорядкований Ермітажу.

Був націоналізований Кремль, його собори перетворені у музеї. Також були прийняті заходи з охорони культурних споруд і виробів мистецтва і старовини в Звенигороді, Дмитрові, Коломні, Серпухові, Можайську, Новгороді, Пскові та ін. Численні царські палаци і будинки у Петрограді, Гатчині, Петергофі, Царському Селі, Пав-ловську та в інших містах були перетворені в музеї. Музеями також стали підмосковні поміщицькі садиби, що мали історико-худож-ню цінність: «Останкіно», «Кустово», «Абрамцево» та ін. Вже в 1919 р. в революційній Росії нараховувалося 87 народних музеїв, а в 1921 p. —210.

Радянська влада повинна була енергійно взятися за поновлення і розвиток культури. Першочерговим завданням культурного будів­ництва була ліквідація неписемності («лікбез»). 26 грудня 1919 р. СНК РРФСР видав Декрет «Про ліквідацію неписемності серед на­селення РРФСР». Цей декрет змушував все неписемне населення у віці від 8 до 50 років навчатися грамоті рідною або російською мо­вами. У 1920 р. при Наркомосі була заснована Всеросійська над­звичайна комісія з ліквідації безграмотності, яка на місцях ство­рювала відповідні заклади, зокрема, курси з підготовки вчителів для навчання грамоті. Після низки експериментів до кінця 20-х pp. система народної освіти була радикально перебудована: освіта ста­ла доступною для робітників і селян, затверджена ідеологічна осно­ва освіти — марксистське вчення.

У 30-ті pp. в розвитку культури настає новий етап. Якщо у 20-ті pp. XX ст. дозволялися вільні дискусії щодо духовних орієн­тирів «культури майбутнього», то на початку 30-х вони були при­пинені адміністративними заходами. Партійна ідеологія відтепер визначала усі параметри культурного життя, будь-якої творчої ді­яльності, в тому числі — художньої. Зокрема, у 1934 р. на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників М. Горький сформу­лював головні принципи соціалістичного реалізму як загального методу радянського мистецтва, яке було покликано реалістично зображувати життя в його революційному розвитку. В реальності це означало тотальну уніфікацію творчого процесу, його надмірну регламентованість з точки зору змісту і форми. Отже, з відносним плюралізмом минулих часів було покінчено. Всі діячі літератури і мистецтва були поєднані в єдині уніфіковані союзи. Новаторським поривам було покладено край. Були поновлені в правах деякі еле­менти національної культурної спадщини. Склалася радянська модель тоталітаризму.

Намагання утворити новий тип культури, нове соціалістичне мистецтво зумовлювалося формуванням індустріальної цивілізації

з новою роллю промислового міста в цілісній культурній системі. Гранично спрощуючи духовні, гуманітарні цінності цієї системи, культура комуністичного тоталітаризму, який набирав силу, все більше орієнтувалася на поширення науково-технічних знань, культ науки і техніки в межах, визначених догматом про вищість марк­сизму-ленінізму над усіма видами суспільної свідомості й навіть над самою раціональністю. Проголошуючи себе спадкоємцями всіх прогресивних явищ світової культурної історії, зберігаючи у своїх гаслах всі високі слова світового гуманізму, більшовицька влада відкидала загальнолюдські цінності і підпорядковувала моральність «класовості і партійності», тобто своїм нагальним інтересам. Це зумовлювало глибоку внутрішню суперечливість панівної ідеоло­гічної доктрини. І завдяки цій суперечливості в системі культури тоталітарного суспільства могли співіснувати як відверті пропаган­дистські підробки під культуру, нерідко твори з антигуманною спрямованістю, так і прагнення продовжити найглибші духовні національні та загальнолюдські традиції, — інколи свідомо роз­раховані на використання наявних ідеологічних можливостей. Зрештою, така суперечливість і привела комуністичну ідеологію й відповідну культурну політику до глибокої кризи.

Велика Вітчизняна війна внесла великі зміни в культурне жит­тя. Перебудовані були установи культури, посилилася роль радіо, друку, кінематографу. Одразу після початку війни розгорнулась активна діяльність радянських художників, які працювали в бага­тьох напрямках: вони випускали політичні плакати, виїжджали на фронт, воювали в рядах Радянської армії, одночасно вони співро­бітничали у фронтових газетах і різноманітних редакціях.

Вже на початку війни були створені фронтові бригади і театри. В найскладніших умовах військового часу продовжували працюва­ти бібліотеки, музеї, театри. Багато культурних установ були пере­базовані з прифронтових районів на Схід. Так, Узбекистан прийняв 53 навчальних заклади і академічні установи, близько 300 творчих союзів і організацій. Раритетні книжки з бібліотеки ім. В.І. Леніна, Бібліотеки закордонних мов, Історичної бібліотеки були вивезені в Кустанай. В Пермі розмістили картини Російського музею і Тре-тьяковської галереї, а скарби Ермітажу — в Свердловську. На­прикінці 1941 р. були евакуйовані в східні райони країни близько 60 театрів.

Перемога у війні, з одного боку, підняла хвилю патріотизму, а з іншого — породила надії та очікування щодо послаблення команд­но-адміністративного тиску влади. Проте методи керування держа­вою не змінилися. Репресивна система знову почала набирати обертів. На цьому тлі в художній культурі штучно насаджувався образ вільного суспільства. Однак правда життя, долаючи неймовір­ні перепони, віддзеркалювалася у художніх творах видатних творчих особистостей. Насамперед, це була правда про війну («В окопах Сталінграда» В. Некрасова, «Україна в вогні» О. Довженка, Сим-

фонія № 8 Д. Шостаковича та ін.), яка не влаштовувала представ­ників влади. Тому вони посилили тиск на творчу інтелігенцію, використовуючи гасло боротьби проти формалізму в мистецтві.

Постсталінський період в радянській культурі ознаменувався повільним, поступовим, з певними відхиленнями й відступами на­зад, відновленням контактів і зв'язків зі світовою культурою, пере­осмисленням розуміння ролі особистості, загальнолюдських цін­ностей.

60-ті pp. часто називають хрущовською «відлигою» (за одно­йменним твором І. Еренбурга). Саме тоді було заявлено про повну і остаточну ліквідацію «культу особи Сталіна та його наслідків», хоча механізми тоталітарного режиму збереглися і могли бути запущені на повну силу в будь-який час.

Проте суспільна свідомість у СРСР, переживши справжній шок від викриттів М. Хрущова на XX з'їзді партії, швидко еволюціону­вала. Питання про історичну відповідальність за терористичну диктатуру набувало дедалі більшої глибини та універсальності.

Пробуджене критикою сталінського режиму суспільство не могло вдовольнитися напіврозв'язаннями, пропонованими ідеологами партії. З 1956 р. опозиційна думка в СРСР розвивається в сере­довищі науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Осередком антисталінських письменницьких сил став журнал «Новый мир» після 1958 р., коли його після чотирирічної перерви знову очолив О. Твардовський. Видатною подією у розвитку критики сталінсько­го режиму була публікація в «Новом мире» повісті О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича».

У 70-ті pp. керівництву партії і держави довелося зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією радянської інте­лігенції, ніж це було за часів Хрущова. Вже сам факт зміни керів­ництва викликав суспільне збудження, обговорення причин і на­слідків зміни політики. Кожне відхилення від нормального пере­бігу подій, кожна зміна в суспільному житті набували небажаного для системи резонансу.

1965 р. були заарештовані Ю. Даніель і А. Синявський за ано­німні публікації в зарубіжній пресі творів не зовсім лояльного щодо радянської влади характеру. «Суд» над ними був безправ'ям, адже жодних законів вони не порушували. Зі «справи» Даніеля і Си-нявського почалися протести громадськості, заяви за колективни­ми підписами відомих інтелігентів на захист справедливості.

Ці ж методи колективних звернень взяла на озброєння і влада. 1969 р. група письменників виступила проти Твардовського з лис­том у журналі «Огонек». Лист був негайно підтриманий комуніс­тичною пресою. Усунення Твардовського з посади редактора «Нового мира» 1970 р. поклало край будь-яким надіям на лібералізацію комуністичного режиму.

У 80-ті pp., роки «перебудови», за яких відкрито було, нарешті, «залізну завісу», був проголошений духовний плюралізм і певні

демократичні свободи, з довгого штучного забуття поступово по­чала повертатися культурна спадщина минулого, заборонені раніше з ідеологічних міркувань твори багатьох митців «Срібного віку», 20-х pp., представників еміграції. У цей період широкої популяр­ності набувають різноманітні публіцистичні жанри. Творча інтелі­генція все жвавіше обговорює національне питання, активізує участь у політичному житті. Однак сам характер дискусій щодо найважливіших духовних проблем показав, наскільки серйозні зміни відбулися за радянський період в менталітеті людини, що нібито отримала свободу і які небезпеки можуть загрожувати їй у майбутньому.

Дата добавления: 2015-05-09