Особливості духовного життя

Після розпаду Київської Русі як сильної та могутньої держави багато українських земель було приєднано до Великого князівства Литовського. У розвитку культури цей період був більш характер­ний, ніж у роки татарської навали. Литовські князі з прихильністю ставилися до всього українського, зокрема народних звичаїв, тра­дицій, православної віри. Незмінними лишалися господарське життя й ті відносини, які давно вже панували. Староукраїнську (руську) мову було визнано офіційною, навіть надано статус дер­жавної. Цією мовою складалися закони і грамоти, велося судочин­ство, нею був написаний Статут Литовський.

Це насамперед визначало духовне життя. Багато українців від­чували себе в повній безпеці. Було таке відчуття, що триває доба Київської Русі. Однак реальнішими ставали втрата незалежності, руйнування духу самостійності, тому все більше виникало бажання й прагнення це зберегти. Такі явища поглибилися, коли в другій половині XIV ст. до влади прийшла Польща, заволоділа українськи­ми землями. Саме тоді було знищено чимало культурних надбань Київської Русі, а найбільший осередок культури Київ втрачає свою минулу славу, перетворюється у звичайне місто. Для українського народу залежність від Польщі означала підпорядкування чужій державі з іншою релігією та культурою. Виникає гострий релігій­ний, соціальний та етнічний конфлікт, який охоплює всі сфери людського життя.

Необхідно зазначити, що, крім латинізації та полонізації України, з часів зміцнення Великого князівства Московського й утворення у 80-х pp. XV ст. Російської централізованої держави українська культура, громадський побут зазнають помітного впли­ву всього московського. Натуральне господарство доби Київської Русі хоча й розвивається, проте все помітніше стає грошовим. Традиційні види господарської діяльності сприяли зміцненню таких рис характеру, як любов до природи й милування її красою, пова­жання Бога, віра у правду, волю, добро, усвідомлення залежності свого життя від долі. За віруваннями українців, доля дається лю­дині Богом. Однак не заперечується, що мати так само обдаровує своїх дітей долею. Існують різні погляди на місце перебування долі. Уважається, що долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона за­вжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не

втечеш. Були такі, що самі шукали свою долю і по-справжньому в це вірили. Доля уявлялася навіть духом, який може уподібнювати­ся людині або тварині. Вона завжди залишає тих дітей, яких про­кляли батьки, постійно потребує пошани від людей. Кожний пови­нен займатися тією справою, якій служить доля людини.

Лишається прихильне ставлення до дівчини, дружини, жінки, матері. Разом з тим втягнення людини в систему грошових відносин, розвиток господарства в маєтках, залучення робочої сили, панщи­на обумовило певне приглушення цих рис, обмежувало творче само­вираження людини, змушувало задовольнятися лише виконавчою діяльністю. У цілому це суттєво не вплинуло на духовне життя українського народу.

Характер і зміст духовного життя українців значною мірою ви­значало виникнення таких суспільних прошарків, як козаки, чу­маки і бандуристи. З козацтвом пов'язують національне визволен­ня нашого народу. У XVI ст. утворюються козацькі військові орга­нізації. Дмитро Вишневецький (Байда) 1550 року побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Саме тут за­родилися перші демократичні устрої державної структури, бо геть­манів і старшину на Запорізькій Січі обирали за високим рівнем цивілізованого суспільства. Січ уважалася найбільш демократич­ною державою Європи.

Кобзарі своїм голосом і піснею оживляли духовне пробудження українського народу, були неповторним «голосом рідної України». Крім того, бандуристи супроводжували козаків у походах, підніма­ли бойовий дух. Дзвін бандури та кобзи завжди чувся по всій Україні.

Своєрідною формою самовираження в Україні було чумацтво. Чумаки втілювали людську невгамовність, непосидющість, їх зав­жди манили дорога, мандри, потреба в товариській підтримці.

Після полонізації українських земель українська культура опи­нилася перед загрозою повного знищення. Тому потрібно було сконцентрувати народний дух, щоб належно протистояти всім не­гативним явищам. У сфері збереження духовної культури важливу роль відігравали українська православна церква, духовенство, що протистояли реформаційним рухам і католицькій реакції. А втім, православна церква опинилася в досить скрутному становищі. Проти неї повів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Польське духовенство вдалося до цілеспрямованого місіонерства, зокрема серед заможних людей, культурних діячів з тим, щоб залучити їх до католицької віри. Подібне завдання поставили перед собою магнати, шляхта, котрі намагалися денаціоналізувати українську аристократію, послаби­ти вплив міщанства, знищити православну віру й церкву.

У духовному житті важливу роль відігравали українська арис­тократія, духовенство, міщанство, які намагалися за будь-яких обставин зберегти народну культуру, очолити рух протистояння

Польщі. Зробити це було нелегко, бо всіляко намагалися увірувати їх у католицизмі. Тому проти ополячення найбільш активно ви­ступали шляхта і селяни. Власне, вони лишалися незмінними й послідовними захисниками української культури, продовжувачами народних традицій, захисниками православної віри й церкви.

Зберегти духовний і творчий потенціал українського народу по­кликано було також духовенство, яке зміцнювало єдність народу, вирішувало духовні та світські проблеми, активно працювало в шко­лах, шпиталях, братствах, розвивало письменство, мистецтво.

Для розвитку духовної культури чимало зробили міщани, зо­крема у сфері активізації діяльності братств — громадських орга­нізацій православного міського населення, що створювалися з метою захистити соціально-економічні і правові інтереси міського насе­лення, боротися проти католицької релігійно-ідеологічної експан­сії. У діяльності братств брали участь середні верстви міського на­селення з цехових ремісників, торговці, учителі, нижче й середнє духовенство, православна шляхта й козацтво. Братства були ство­рені в містах Львів, Рогатин, Київ, Луцьк, Острог та ін.

Спочатку братства організовували святкові служби, похорони, утримували порядок у храмах, забезпечували їх матеріальними потребами, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним, потім почали займатися громадсько-політичною та культурно-освіт­ньою діяльністю. Братства були ініціаторами духовних реформ, нових шкіл, бібліотек, займалися літературною та видавничою справою. Львівська братська школа стає відомою виданням під­ручників і словників. Перший підручник «Адельфотес» (братство) грецької та книжно-української мови й віршознавства підготував ректор школи Арсеній Еласонський.

Слід зазначити, що з православною церквою активно співпрацю­вала греко-католицька уніатська церква. Завдяки Брестській цер­ковній унії (1596 p.), яка уможливила офіційне визнання греко-католицької віри, українці позбулися польського релігійного впливу, прилучилися до європейської освіти. Крім того, прийняття унії обумовило такі чинники духовності українського народу: єд­ність віровчення та його культури; пробудження національної свідомості українців, створення духовенством уніатських шкіл, що стали своєрідними центрами української духовності; можливість здобути середню та вищу освіту; збереження національної церкви, вільної від державної влади й чиновництва.

У духовному житті важливе місце посіла освіта, активізувався розвиток наукових знань. Світоглядні функції в суспільстві вико­нувала релігія, яка формувала естетичні смаки, морально-етичні уподобання. Осередками культури були князівські двори, монасти­рі та церкви. Навколо них гуртувалися освічені люди. Було продов­жено літописання, переписувалися й перекладалися книги.

При монастирях і церквах відкривалися школи, у яких учні вчи­лися не тільки читати й писати, але й здобували знання з літератури,

грецької мови, теології. Вищу освіту в XV - першій половині XVI ст. багато вихідців з України, зокрема з Дрогобича, Самбора, Києва, Львова таін. міст, здобували за кордоном (у Краківському, Празькому та Болонському університетах). У цілому на межі XVI — XVII ст. культурне життя було зосереджено на західних землях — головним чином Волинь та Галичина. Самобутніми осередками культури ста­ли Острог, Львів і Київ.

Передусім в Острозі виникає перша школа вищого ступеня — слов'яно-греко-латинська академія (1576 p.), заснована князем Острозьким (1526-1608 pp.). Історія її створення виникла завдяки ідеї видання повного тексту Біблії слов'янською мовою, для чого були запрошені вчені як українські, так із-за кордону. Згодом ака­демія стала навчальним закладом європейського типу. Острозька академія започаткувала зразок української православної школи як «тримовного ліцею» чи «тримовної гімназії». Академію ще назива­ли «грецьким колегіумом». У ній викладали граматику, арифме­тику, астрономію, риторику, діалектику, логіку, музику.

В Острозькій академії започатковано видавництво книг, науко­ве вивчення біблійних текстів. Тут працювали відомі діячі Острозь­кого літературно-наукового осередку Василь Суразький, Клірик Острозький, грек Кирило Лукаріс, Даміан (Дем'ян) Наливайко та ін. Вихованці Острозької академії — відомі письменники, громад­ські та культурні діячі — Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького), Іван Княгиницький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

У Львові діяли братські школи, друкувалися книги. Львівське братство прагнуло створити таку школу, щоб переважали єзуїтські методи виховання, навчання церковним наукам, вивчення мов тощо.

У культурному та релігійному житті українського народу важ­ливе місце належить Києву, а також Києво-Печерській лаврі. У цей час активно поширюються наукові знання, книжність. Школи Києво-Печерської лаври дістають міжнародне визнання, прирівню­ються до університетів.

Митрополит Петро Могила 1632 року засновує першу вищу шко­лу — Києво-Могилянську академію, запроваджує шкільну реформу з перебудовою церковного життя. Необхідно було зміцнити авто­ритет православної церкви, домогтися, щоб вона могла протистоя­ти наступу католицизму. За взірець беруться єзуїтські колегії. Петро Могила вважав, що молода людина повинна бути класично освіче­ною, знати діалектику, майстерно володіти мистецтвом слова, уміти захищати власні погляди й думки. Тому велика увага приді­ляється саме вивченню латинської мови, а не грецької. Слов'янська мова втрачає класичний характер, натомість поширення набуває польська.

Реформи Петра Могили, з одного боку, увели українське грома­дянство в усталені організаційні норми, а з іншого — базувалися на

західних надбаннях, майже не враховували здобутки українського культурного життя, національні традиції. Результатом цього стало віддалення церкви від громадського життя, сповідування заможною українською шляхтою лише своїх кастових інтересів. Міщанство, дрібна шляхта, духовенство дуже вороже поставилося до католиць­кої Польщі, дотримувалося давніх традицій, було готове захищати їх від польського наступу.

У духовній культурі українців важливе місце займають звичаї та обряди, які продовжують регулювати поведінку людей у сімей­ному та громадському житті.

Народ хоча й зберігав давні язичницькі уявлення й вірування, проте його світогляд набував відносно нових рис. У ньому взаємо­діяли релігійні настрої, почуття, настрої, що виражало народне довір'я. Однак останнє все виразніше набувало статусу національних вірувань і звичаїв. Обряди також наповнюються новим змістом, підпорядковуються вимогам православної віри. Такі обрядові пісні, як колядки, щедрівки, веснянки набувають християнського змісту й спрямування.

Таким чином, духовне життя українського народу зазнало пев­них випробувань, залежало від реалій тогочасної дійсності. У над­звичайно складних умовах народові доводилося виборювати своє право на життєвість, причетність до традицій власної культури, зберігати той духовний рівень, якого було досягнуто за часів Київської Русі.

Утиски на православну віру уможливили самореалізацію народу, його творчого потенціалу. Прийняття Брестської унії розмежувало український народ на групи з різним релігійним спрямуванням, інколи навіть ворожим. Це також не могло не відбитися на його духовній культурі.

Зміст і характер духовної культури багато в чому визначали ідеї Ренесансу та Реформації, що проникли в Україну в XV — XVI ст. Оскільки основою Ренесансу в Західній Європі була ідеологія гума­нізму, то, звичайно, головні засади ренесансного гуманізму стали визначальними і в українській духовній культурі, а саме: актуалі­зація можливостей, закладених в особистості, всебічне культиву­вання її гідності, ствердження права людини на задоволення земних потреб, насолоду, обґрунтування ідеї свободи особистості, справед­ливого суспільного ладу. У способі життя, різноманітності ідей запанували важлива для культурного розвитку українського на­роду духовна кристалізація, цікавість до нових художньо-мистець­ких цінностей.

Західноєвропейський вплив проявився в інших сферах духов­ного життя. Відкриваються католицькі школи, культивуються духовні цінності Заходу. Можливо, саме тоді починається витіс­нення емоційних засад, притаманних духовній культурі доби Київської Русі, утверджується раціоналістичне начало. Отже, це період відходу від самобутнього, неповторного явища — культури

Київської держави — до зародження культури нового змісту й ін­шого спрямування.

У XV ст. зароджується епічна поезія — історичні пісні та думи, поширення яких обумовлено виникненням козацтва та епічною давньоруською традицією. Саме поетичне слово найбільш повно характеризує сферу художнього життя українського народу.

Дата добавления: 2015-05-09