Наука в системі культури

У повсякденному житті пореформної Росії зростає вага природничої та технічної освіти; вплив науки на загальну культуру суспільства знаходив вияв у поширенні світогляду особливого типу — світогляду раціоналістичного, скептичного й атеїстичного, менш схильного приймати на віру істини, які суспільство пропонує, свідомого ваги сумніву, доказу, факту, спостереження. Загалом зростає престиж науки; навіть у вищих колах суспільства окремі молоді люди обирають кар’єру науковця.

Перша половина століття була ще добою природознавців старого типу, «дослідників природи» взагалі. Справа різко змінюється у другій половині століття. Спочатку в хімії учні Лібіха приносять у Росію культуру лабораторної роботи; потім ця культура поширюється в біологічних науках, де мікроскоп відіграє революціонізуючу роль у спостереженні. Характерно, що перший пропагандист нової хімії в Росії, петербурзький професор В.М. Соколов, свої лекції починав із ознайомлення студентів з позитивістською філософією Конта.

Саме людина «позитивної науки» — великий хірург М. І. Пирогов (1810 — 1881 рр.), вчений і гуманіст, що в роки Кримської війни вперше здійснив операції з анестезією, дав поштовх новій хвилі освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи і підтримував гуманні і прогресивні починання в педагогічній справі. З /449/ боротьбою за добре ім’я Пирогова пов’язаний громадський рух української інтелігенції та студентства, спрямований як проти урядової реакції, так і проти нетерпимості російських революціонерів.

В Україні складається низка наукових шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті. В Харкові М. М. Бекетов (1827 — 1911 рр.) створив школу фізичної хімії (його брат О. М. Бекетов — ботанік, дід О. Блока по матері; син М. М. Бекетов — відомий харківський архітектор). Розповсюджуються еволюціоністські ідеї Дарвіна, світоглядний вплив яких був колосальним. Популярність Дарвіна в наукових і педагогічних центрах України була тим більшою, що тут мешкали біологи із світовим ім’ям. У Києві й Одесі працював один із братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович (1840 — 1901 рр.), відомий зоолог; і він, і його молодший брат Володимир, чоловік знаменитої Софії Ковалевської (уродженої Корвін-Круковської, родом українки), зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Дарвіна. Дарвін знав обох і давав їм у розмові з Тімірязєвим високі оцінки, особливо Олександру.

Світової слави здобув Ілля Ілліч Мечников (1845 — 1916 рр.), випускник Харківського університету, ще в студентські роки відомий в науковому товаристві своїми публікаціями в солідних зарубіжних журналах. Мечников походив з роду молдавських «мечників», які супроводжували разом з Бантишами Кантеміра до Росії й осіли під Харковом, поповнивши лави слобожанської старшини. Мечников співчував українському національному рухові; в Одесі, де він викладав в університеті, Мечников став членом Громади. 1888 р. він переїхав до Пастерівської лабораторії в Париж. Лауреат Нобелівської премії, людина з європейською науковою славою, Мечников ніколи не втрачав зв’язків зі своєю батьківщиною — Україною; з Парижа він приїжджав до Києва налагоджувати роботу санітарно-епідеміологічної лабораторії на зразок тієї, яку створив в Одесі і в якій працював у Франції.

За загальним напрямом думок той інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об’єктивність і неупередженість дослідження, на реалістичну теорію пізнання. «Нігілісти» типу тургенєвського Базарова однаково самовіддано йшли і в науку, і в земські лікарі, і в революційне підпілля. Грубому «базаровському» реалізму, «розумному егоїзму» Чернишевського — Писарєва філософи-позитивісти протиставили поміркований реалізм Конта. Першим пропагандистом позитивізму в Росії став нащадок старшинського роду з Полтавщини військовий інженер В. В. Лесевич (1837 — 1905 рр.), книга якого «Опит критического исследования позитивной философии» (1877 р.) вперше систематизовано ознайомила російську публіку з поглядами Конта. Після заслання, яке Лесевич відбув за зв’язки з народовольцями, він заснував першу в Україні сільську школу українською мовою, брав активну участь в громадовському русі, уважно стежив за розвитком позитивістської філософії і був першим в Росії /450/ пропагандистом нового позитивізму — емпіріокритицизму Маха — Авенаріуса.

Уряд відчував небезпеку від поширення природничо-наукової орієнтації знання. В Росії діяла запозичена в Німеччині система класичної та реальної освіти; остання була викликана потребами розвитку промисловості. Міністр Д.А. Толстой намагався посилити класичний напрям за рахунок реального; реальні гімназії 1872 р. перетворено на училища, і тільки через десять років їх випускники одержали право вступу на фізико-математичні та медичні факультети університетів.

Заборона викладання філософії в університетах була скасована університетським статутом 1863 р., та й то частково: дозволялося викладання тільки логіки, психології та історії філософії на історико-філологічному факультеті. Ще 1861 р. в Московський університет на кафедру філософії запрошено з Києва професора духовної академії Памфіла Даниловича Юркевича (1827 — 1874 рр.), на той час уже відомого російській громадськості завдяки передрукам витягів із його статті, спрямованої проти Чернишевського, в журналі Каткова «Русский вестник». Ця підтримка реакційною публіцистикою професора духовної академії створила клімат непримиренної ворожості до нього в опозиційно налаштованих колах. Чернишевський у своїй відповіді Юркевичу зізнавався, що статті свого опонента він не читав, бо й так знає, що може писати семінарський викладач. Між тим ідеалізм Юркевича значно глибший, ніж радикальний матеріалізм Чернишевського.

Виступаючи з публічними лекціями, Юркевич приводив у захват московську світську публіку: непоказний сільський священик з різким українським акцентом з перших же фраз контрастував у ньому з глибоким і освіченим мислителем. Юркевич самостійно так оволодів німецькою мовою і філософською культурою, що свої щоденники вів по-німецьки (вони нещодавно опубліковані і являють собою філософські твори самостійного значення).

В юності Юркевич хотів іти в медико-хірургічну академію, в духовну він вступив за наполяганням батька, сільського священика з Полтавщини. Філософія Юркевича була альтернативою атеїстичному позитивізмові, проте базувалася на частковому прийнятті результатів наукового аналітичного мислення. Він прагнув урівноважити однобічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом. Головна теза, з якою він виступав проти позитивізму, — теза про те, що ідея або цілісність явищ не вичерпується тим аналізом, який розчленовує живу єдність і на який тільки й здатне природознавство. Гегелівський раціоналізм, за Юркевичем, виходить із тієї ж машиноподібної закономірності, що й механіка. Він не залишає місця для відповідальності, бо не знає свободи вибору — все, що робить людина, для неї підлягає природній або духовній необхідності. Пошуки філософії свободи й відповідальності ведуть Юркевича до переконання в тому, що в змаганні «голови» і «серця» в людині цілісність здобувається «серцем». У системі поглядів Юркевича вгадуються риси, спільні з філософією Сковороди, хоча його Юркевич, наскільки можна судити, не читав. /451/

У суспільних науках утверджується еволюціоністський світогляд, який продемонстрував свою плідність у дарвіністській концепції у природознавстві. Почасти це знаходить вияв у поширенні позитивізму Конта — Спенсера, почасти — в першому спалаху інтересу до марксизму, який в Росії спочатку більше був знайомий громадськості не безпосередньо, завдяки російському перекладу «Капіталу», а через виклад його основ у серії статей київського професора Миколи Зібера (1844 — 1888 рр.), високо оцінених самим Марксом.

Що ж до характерних саме для України проблем гуманітарії, окреслених уже в ранніх працях Костомарова, то їх розробка — також на ґрунті еволюціонізму — провадиться як на етнографічному, так і на історико-лінгвістичному матеріалі. Виділяються праці в цьому напрямі вчених світового рівня — О. Потебні та Ф. Вовка.

Федір Кіндратович Вовк (1847 — 1918 рр.) займався проблемами етнології та антропології як дослідник-емпірик. Разом з Драгомановим і Зібером він покинув Росію і працював головним чином у Парижі, де опублікував французькою мовою, зокрема, працю з етнографії українців, що була першою спробою широкого ознайомлення європейської публіки з українським народним побутом. Європейській науці він був більше знаний як антрополог-еволюціоніст, фахівець з порівняльної антропології приматів і людини. За свій науковий доробок Вовк був удостоєний ордена Почесного легіону. Пристрасну дискусію викликали його висновки про антропологічні особливості українців, що наближали їх до південноєвропейських расових груп, на відміну від росіян та білорусів. Попри гострі ідеологічні звинувачення концепції Вовка, вона фактично в 60 — 70-ті роки XX ст. була підтримана провідними радянськими антропологами. Проте для достатньо широких узагальнень про етногенезу українців даних, зібраних і проаналізованих Вовком, звичайно, не вистачало.

Олександр Опанасович Потебня (1835 — 1891 рр.) користувався величезним авторитетом як глава цілого наукового напряму, і тим більш важливою для українського національного руху була його, хоча й епізодична, участь у роботі харківської Громади. Його брат, російський офіцер Андрій Потебня, воював на боці польських повстанців 1863 р. і загинув у бою. Випускник Харківського університету і його професор, Потебня продовжує традицію вивчення національної культури, розпочату в Харкові Костомаровим, при цьому він прагне поставити на наукові рейки саме аналіз невловимого «національного духу». Згідно з уявленнями класиків гуманітарії XIX ст., «дух народу» знаходить вияв у його мові. Для наукового /452/ розв язання поставлених у річищі романтичних теорій «духу народу» питань Потебня формулює загальну філософію мови, методологічну роль якої можна порівняти з роллю пізнішого логічного аналізу мови науки. Власне, філософія мови Потебні мала слугувати філософією науки.

Ідеї Потебні про внутрішню форму й лексичне значення мовних виразів виходять із вчення Гумбольдта і мають дещо спільне з пізнішими ідеями логіка й математика Ґотлоба Фреґе про смисл і значення. Вони спиралися на одне, нині забуте джерело — вчення про поняття, судження та умовивід як про три «операції розуму», що було, зокрема, засадовим для курсів логіки Києво-Могилянської академії. Потебня розглядає в одному ряду всі три «операції», але слідом за Гумбольдтом — і на відміну від логіків — розрізняє мову і мовлення. Мова є сукупністю засобів, за допомоги яких будують і розуміють тексти; мовлення є сам процес говоріння, писання, творення текстів, або ж самі усні й писані тексти, створені в результаті мовної діяльності. Якщо романтичному ідеалізму властива увага до абстракції мови і таких ідеальних сутностей, які існують поза конкретними людьми і мовними актами, то Потебня, дослідник-емпірик, зосереджений на реальному функціонуванні мови в процесах мовлення.

Якщо слово (поняття) відноситься до мови, то речення (судження) — вже акт мовлення. І Потебня, і Фреґе розглядають, проте, ці різнорідні одиниці за одним принципом, встановлюючи в них смисл за Фреґе (внутрішню форму за Потебнею, за Міллем — конотацію) і значення. Внутрішня форма — майже втрачені асоціації («вікно — око», «медвідь — відати мед»); вона будує лексичне значення, як смисл, або функція, будує певний об’єкт. За виразом Потебні, як розлита скрізь електрика під час грози концентрується в блискавці, так внутрішня форма — в художньому образі. Залишається неясною різниця між пізнавальним смислом і художніми конотаціями, а отже, між мистецтвом і пізнанням. Ця неясність не випадкова у Потебні, мислителя глибоко раціоналістичного, схильного всі явища культури зводити до їх інтелектуального змісту.

Якщо пізніші логічні концепції мови науки ігнорували різницю між мовою і мовленням, то для гуманітарія Потебні вона має принципове значення. Мова є абстракція — реально існують живі люди, які говорять, читають, пишуть, розуміють або не розуміють одне одного. Але якщо реальне тільки мовлення, то незрозуміло, як існують одиниці мови. Що таке слово? Чи стіл і стола це одне слово в різних відмінках, чи два слова? Якщо реальне тільки мовлення, то щоразу, говорячи стіл, ми говоримо нове слово. Реальне існування слова — це його вживання. До цього парадоксального висновку схиляється і сам Потебня, що мало у його послідовників принципове світоглядне значення.

Історія «внутрішньої форми» слів, їх етимологія виводить Потебню далеко в глибину віків, у походження індоєвропейських мов. Лінгвістичні та культурологічні теорії Потебні належать часові, вони стали лише етапом становлення сучасної гуманітарної науки, але етапом надзвичайно важливим. На соціальну філософію свого часу, на розвиток різних /453/ напрямів суспільствознавства в Україні й в усій імперії Потебня мав такий вплив, що його можна порівняти тільки із впливом ідей Драгоманова.

Доба реалізму. Література і театр

60 — 80-ті роки XIX ст. в історії української культури виділяються як доба безумовного панування реалістичної літератури й реалістичного мистецтва.

Чітко вирізняється в загальному літературному потоці творчість П. Куліша. З усього доробку Куліша особливе значення мав роман «Чорна рада», в першому варіанті готовий уже перед арештом і опублікований українською мовою 1857 року. «Чорна рада» є класичною романтичною прозою і по сьогодні не менш захоплюючим читанням для молоді, ніж романи Вальтера Скотта. Поезії Куліша блякнуть на тлі повнокровного Шевченкового вірша, а полемічні історичні есеї не одразу були сприйняті.

Загалом спрямування нової післяшевченкової української літератури, що слугувалася народною українською мовою, виразно реалістичне. 1857 р. (одночасно з «Чорною радою» Куліша) з’являються «Народні оповідання» Марко Вовчок (1834 — 1907 рр.), Марії Вілінської — російської (хоч і українсько-польського походження) дворянки з Орловщини, яка вийшла заміж за засланого в Орел кирило-мефодіївця Опанаса Марковича. Людяні й невибагливі сюжети повістей і оповідань Марко Вовчок вражали сучасників своєю «правдою життя» ( Марко Вовчок переклав російською мовою І. С. Тургенєв).

1861 — 1862 рр. написані «Люборацькі» А. П. Свидницького (1834 — 1871 рр.), перший український соціальний роман (надруковано частково 1886 р.), в 60-х роках — «Марко проклятий» О. П. Стороженка (1805 — 1874 рр.), етнографічно точна повість із селянського життя, що вийшла друком через п’ять років після його смерті, 1865 р. — «Лук’ян Кобилиця» /454/ О.-Ю. Федьковича, «Турецькі бранці» буковинського священика Сидора Воробкевича (1836 — 1903 рр.), які відкрили низку збірок його романтичних оповідань. Наступного року оповіданням «Дві московки» дебютував І. С. Нечуй-Левицький (1838 — 1918 рр.), а 1872 р. оповіданням «Лихий попутав» — Панас Мирний (1849 — 1920 рр.). В тому ж таки році він починає (разом з братом — справжні їх імена Панас і Іван Рудченки) писати роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні», що став класикою українського реалізму. Роман закінчено 1875 р., а 1876 р. з’являється «Микола Джеря» Нечуй-Левицького, через два роки — його ж «Кайдашева сім’я». 1874 р. в журналі «Друг» видрукувано перші поезії І. Франка, а вже 1878 р. — «Боа констріктор», 1880 — 1881 рр. — «Борислав сміється». Популярними були і оповідання та повісті Олександра Кониського (1836 — 1900 рр.). Українська література вже впевнено розвиває великий реалістичний прозовий жанр. Поезія Ю. Федьковича, І. Франка, М. Старицького, Я. Щоголева, І. Манжури, П. Грабовського, В. Самійленка, Б. Грінченка, О. Кониського супроводжує цей шерег прозових творів.

Цілком зрозуміло, що україномовна література в другій половині XIX ст. не могла бути ані головним, ані найбільш вагомим елементом усього того, що читалося пересічним письменним українцем. Романи українською мовою друкувалися переважно у Львові невеликим накладом, привозилися майже підпільно, та й за більш нормальних умов Галичини на вибір лектури впливали далеко не тільки патріотичні чинники. Галицькі українолюби наполегливо рекомендували Квітку-Основ’яненка чи Куліша, але мало хто здужав дочитати до кінця «Марусю». Багато, в тому числі й на Заході, читали російських авторів, найбільше Тургенєва, Толстого, а хто більше політично заангажований, Чернишевського; читали французів — особливо Золя, Флобера і Мопассана, а в 70-х роках почалася пора Ібсена. І, поза сумнівом, друга половина століття проходить під знаком дедалі більшого торжества Шевченка.

Проза Марко Вовчок, а ще більше Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка була цілком зрілою, міцною реалістичною літературою XIX ст., гідною посісти чільне місце на книжкових полицях. Порівняно незначна питома вага україномовної прози та поезії в культурному побуті не повністю відображає її реальний вплив. Починаючи з другої половини XIX ст., в культурі України післяшевченкова література відіграє роль центру тяжіння, на який так чи інакше зважають різноманітні смаки. Якщо навіть у певних інтелігентних колах українською мовою взагалі не читали, то вже сам факт існування цієї літератури свідчив, що існує така реалія, як українська національна культура. Українська література існувала як певна культурно-політична ніша — саме культурно-політична, бо все в Росії було гранично політизоване. Неначе окрема лінія в сукупній мелодії, україномовна культура звучала в гармонійному ансамблі того, що створювалось і сприймалося українською громадськістю. /455/

Це особливо наочно виявилось у тій формі реального буття українського слова в культурі нації, якою став у другій половині століття театр.

Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків середини XIX ст., які ставлять здебільшого «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка та «Назара Стодолю» Шевченка. Таким був і гурток під керівництвом учителя В. Лободи в Полтаві (актором-аматором там був і О. Кониський), а в Чернігові — «Товариство, кохаюче рідну мову», організоване Л. Глібовим за активною участю Опанаса Маркевича. В кінці 50-х років у Бобринці починається діяльність Марка Кропившцького (1840 — 1910 рр.).

Він походив з бідної дворянської родини, мати його була вчителькою музики, грала на фортепіано, вдома панувала атмосфера співу, музики, театральності. Як дрібний службовець повітового суду чи єлисаветградської ратуші, Кропивницький знав побут і культурні запити земляків. В Єлисаветграді, де у нього був власний будинок, його запросили керувати аматорським гуртком і він «за місячну платню» працював тут режисером, актором і декоратором.

Аматорський гурток при Громадському клубі був дітищем відомої єлисаветградцям сім’ї Тобілевичів. Батько, Карпо Адамович, служив по поміщицьких маєтках економом, за Інгулом у передмісті у них був власний дім. Старші сини, Михайло, Петро та Іван, служили в поліції, молодші, Микола і Панас, вчилися, була ще й сестра Марія. Тобілевичі були з тих сповнених природною схильністю до співу, жарту, веселощів простих сімей, в яких завжди живе мистецтво. Батько був «штукар» і прекрасний оповідач, мати добре співала. Співали в домі всі, грали ансамблем на різних інструментах; гарний голос і красиву зовнішність мала Марія (1855 — 1891 рр., сценічне прізвище — Садовська),гарно співав Панас (1859 — 1940 рр., за сценічним псевдонімом — Саксаганський),а дещо хриплуватий спів Миколи був надзвичайно проникливим і хвилював слухачів більше, ніж добре поставлені голоси професіоналів. Микола (1856 — 1933 рр.), зовні не схожий на кремезних братів, вдався в материну рідню, високих та ставних Садовських (так звучав і його театральний псевдонім). Найрозумнішим, найдосвідченішим і найбільш національно самовизначеним був середній Іван (Карпенко-Карий, 1845 — 1907 рр.), секретар поліції, який мав усього лише початкову освіту і репутацію людини надзвичайно культурної — він писав до Єлисаветградської газети і вів там театральну рубрику; головне, Іван Карпович знаменитий був тим, що, служачи в поліції, не брав хабарів.

Постійна театральна трупа Кропивницького — Тобілевичів склалася на базі гуртка в Кременчуці, звідки вони здогадалися дати Лоріс-Мелікову телеграму з проханням про дозвіл на створення трупи й куди, телеграфом же, Лоріс-Меліков цей дозвіл дав. З 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об’єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Заньковецька (1860 — 1934 рр.), з /456/ якою незабаром одружився Микола Тобілевич (Садовський). Театр Тобілевичів-Кропивницького встановив близькі стосунки з аматорською групою в Києві, душею якої був Михайло Старицький (в домі сестер Ліндфорс, напроти будинку колегії Галагана, що на вул. Фундуклеївській, нині Богдана Хмельницького, ставилися Старицьким і Лисенком спектаклі на початку 70-х років за участю П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Русова). Характерні для всіх театральних колективів, особливо мандрівних, сутички самолюбств, враховуючи зокрема нелегкий характер Заньковецької, актриси надзвичайного обдарування, яку дещо відтісняла своїми зовнішніми даними Марія Садовська, призводили до нових і нових розривів, внаслідок яких і склалися чотири трупи: Кропивницького, Старицького, Садовського з Заньковецькою, решти Тобілевичів (сестра Марія скоро померла, Саксаганський виховав нову примадонну — Л. П. Ліницьку; до смерті з ними співробітничав Карпенко-Карий і як актор, і як драматург). Крім цих, існували і менш знамениті україно-російські трупи — Д. Гайдамаки, О. Суслова, О. Суходольського, Л. Сабініна та інші.

Впродовж другої половини століття для театру багато пишуть: М. Кропивницький («Дай серцеві волю, заведе в неволю», 1863 р. — перша його п’єса, «Дві сім’ї», «Зайдиголова», «Пошились у дурні», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «По ревізії»), І. КарпенкоКарий (перші твори — опера «Новобранець» та п’єса «Бурлака» — написані ним тільки 1883 р., всього він створив 18 п’єс, серед яких «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Бондарівна», «Безталанна», «Наймичка», «Сава Чалий», «Хазяїн» та ін.), М. Старицький («Не судилося», «Богдан Хмельницький», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», «Маруся Богуславка») та багато інших. Пишуть для театру мало не всі українські письменники, зокрема писав п’єси Панас Мирний — залишилась у репертуарі його «Лимерівна» (1883 р.), улюблена роль Заньковецької (їй належить сценічна редакція п’єси), писав і Нечуй-Левицький: його п’єса «На Кожум’яках» (1895 р.), перероблена Старицьким і відома сьогодні під назвою «За двома зайцями». Звичайно, подібними творами не вичерпувався репертуар тодішніх труп: касові міркування змушували включати і низькопробні п’єси, як «Чарівниця», «Помста гуцула», «Нещасне кохання» і т. п.

Дата добавления: 2015-05-09