Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Религия и мифология 1 страница




«Религия ВК» является ни политеистической, ни монотеистичной, а воспринимает «славянских богов» как «единую группу богов, которые неразрывно объединены в Свароге-небе», то есть запрещается как «улещивать» (т.е. «повышать в статусе») отдельных богов, так и отделять их от Сварога-неба:

Важным божеством был Триглав, который един в трех лицах — бога Сварога, бога Перуна и бога Свентовита. Помимо Триглава в «Велесовой книге» упоминаются многочисленные славянские божества, а также вводится учение о Яви, Прави и Нави, получившее значительное развитие в современном родноверии. Неоднократно выступают индоиранские (ведические, «арийские») божества, неизвестные из славянской традиции (причём их имена даны в новом фонетическом облике, исключающем родство или древнее заимствование). Некоторые сюжеты перекликаются с известными по записям XVI—XVIII вв., например «Сказание о Славене и Русе» и др., а также по «Слову о полку Игореве». «Слово о полку Игореве» относилось к сфере интересов Миролюбова, и очень многие редкие или уникальные слова из этого памятника встречаются и в Велесовой книге (русичи, комони, харалужный, река Каяла, божества Карна и Жля и др.).

Мифология «Велесовой книги» имеет несколько черт, которые не встречаются в мифологии Киевской Руси и славян вообще, это:

· птица-молния «Матерь Слава» (также именуемая «Матерь Сва») — которая упоминается в «Велесовой книге» 63 раза (чаще, чем любое иное божество);

· вышеназванная тема «Явь, Правь, Навь»;

· Влес в «Велесовой книге» — имеет значительно более широкие функции (учитель земледелия, ремёсел, заповедей морали), чем «бог скота Велес» в Киевской Руси.

 

  1. Києво – Печерська лавра як найбільший культурний центр київської Русі.

 

Киево-Печерская Лавра — один из первых по времени основания монастырей на Руси. Основан в 1051 году при Ярославе Мудром монахом Антонием, родом из Любеча.

Сейчас Лавра состоит из трех групп сооружений: Верхняя лавра, Ближние пещеры, а немного дальше на возвышенности, здания Дальних пещер. Главной достопримечательностью Лавры являются пещеры, где уже почти 1000 лет хранятся мощи основателей монастыря Федосия и Антония, Ильи Муромца, летописца Нестора, а также мощи еще 118 праведников.

К XI в. Монастырь стал центром христианства в Киевской Руси. В XII веке монастырю присвоили звание “Лавры” – главного большого монастыря. Со второй половины XI века Киево-Печерская лавра активно застраивается каменными сооружениями. В это время появляются такие знаменитые сооружения как Успенский собор, Трапезная и Троицкая церкви. К концу XII века монастырь обнесли каменной стеной. К концу XII столетия монастырь имел огромный авторитет в обществе и влиял на общественную жизнь государства. Именно в стенах Кево-Печерской лавры жил и работал летописец Нестор, который написал «Повесть временных лет». Обитель являлась культурным центром Киевской Руси.

Жизнь основателей Киево-Печерского монастыря воспринималась как моральный подвиг. Отречение монахов от мирских соблазнов, их аскетизм вызывали у верующих благоговение не только к инокам, а и к христианству в целом. Это обусловило благосклонность власти к монастырям. Князья и бояре поддерживали монахов, дарили им золото, серебро, землю с крепостными крестьянами, разные угодья.

Огромный вклад внес Печерский монастырь в развитие отечественной культуры. Этому способствовала довольно значительная концентрация в нем просвещенных людей. Еще в ХІ в. здесь зародилось летописание. Первым известным нам летописцем был Илларион (в схиме Никон) - игумен Печерского монастыря (1077-1088 гг.). В стенах Печерской обители жил и творил первый историк нашей страны Нестор Летописец. В 1113 г. он закончил "Повесть временных лет" - первая систематизированная летопись по истории нашей Родины.

Талантливым церковным писателем был прп. Феодосий. Известны его послания, поучения, письма.

В первой половине ХІІІ в. печерские монахи Нестор, Поликарп и Симон создали "Патерик Печерский”, который прославлял святых отцов Антония, Феодосия, Никона, Николу Святошу и других подвижников, живописцев, врачей. Кроме того, Патерик содержал много сведений по истории монастыря, о духовной жизни и быте монахов, о строительстве обители. Это своеобразный историко-этнографический документ, охватывающий период с ХІ по ХІІІ вв. Он был напечатан в 1661 г. в типографии Киево-Печерской лавры.

Согласно Студийскому уставу, каждый монах должен был читать рукописные книги, хранящиеся в монастырской библиотеке. Уже в то время монастырь имел значительное книгохранилище, которое позднее пополнилось довольно большим количеством собственных книг князя-монаха Николы Святоши.

В Печерском монастыре в ХІ в. развивалось и изобразительное искусство, ярким представителем которого был монах Алипий. Он стал первым иконописцем Киевской Руси, научившись этому искусству у греков.

Печерская обитель считается также центром медицины Киевской Руси. Известнейшим врачом монастыря был Агапит. Также известные имена врачей Алипия, Дамиана, Григория и др. В монастырь за медицинской помощью обращались даже великие князья. Здесь в начале ХІІ в., на средства правнука Ярослава Мудрого черниговского князя Святослава Давыдовича, была создана первая больница Киевской Руси. На основе этой больницы позднее возник Никольский Больничный монастырь с церквями, больницей и аптекой, который входил в состав Киево-Печерской лавры. Медицина в монастыре развивалась на базе народной врачебной практики, а также использования достижений медицинских знаний зарубежных стран.

 

  1. Сучасне архітектурне мистецтво.

 

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.

З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).

Завдання сучасної української архітектури — різноманість у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.

 

Білет №20

 

  1. Одяг українців. Його оздоблення.

 

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре необмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у виглядіупредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразнішийзнак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака. Український народний одяг, що формувався протягом сторіч і сягає традицій Київської Русі, майже до XIX ст. являв собою складне етнокультурне явище, в якому перепліталися і творчість народу, і його естетичні уподобання, і світоглядні уявлення, і художні традиції. Він був свого роду етносоціальним паспортом, що містив майже всю характеристику його носія, і водночас образом етносу, віддзеркалюючи основні риси його ментальності. На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністюкомплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювалиобраз етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними

ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та

жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а

також святковий та обрядовий. Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки, як правило,

заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян

Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі, ногавиці), більш поширені

на Прикарпатті. Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом, смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту. Народний одяг є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі

різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних,

власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної

культури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи, варіанти,

що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремих регіонах

України.

Така властивість одягу пояснюється тим, що вона не тільки виконує прагматичні

функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокрема обрядово-

ритуальної культури. Народний одяг бул одним з найважливіших каналів передачі

міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім за допомогою системи

традицій. Які матеріалізувалися не тільки в одязі, а і в житлі, кулінарії,

хатньому начинні, засобах для перенесення вантажів.

Багато предметів матеріального світу слугувало не одному поколінню,

відтворюючи тим самим давні етнокультурні стереотипи й традиції і консервуючи

міжпоколінний народний досвід. Тож не випадково, що саме в сфері матеріальної

культури зберігалося найбільше архаїчних рис, притаманних різним історичним

періодам. Щоправда, для кожного з них існував свій етнічний образ та свої

етнічні традиції, які фіксували етапність їхнього історичного розвитку.

 

 

  1. Релігія дохристиянської Русі. Пантеон богів.

 

 

Вначале несколько слов о самом термине "язычество". Он - литературного происхождения. Произошел от церковнославянского слова "языци", т. е. "народы", "иноземцы". Таким образом, русские книжники эпохи Киевской Руси - христиане по вере - как бы "отгораживались" от народов, еще не крещенных. В современной науке под язычеством понимается комплекс Религиозных обрядов, верований, представлении, предшествовавший возникновению" мировых религий (христианства, магометанства, буддизма) и послуживший их основой.

Язычество древних славян имеет глубокие корни. Истоки его видятся за много тысячелетий до начала нашей эры. А отголоски сохранялись вплоть до недавнего времени. Говоря о своеобразии в эволюции и формах восточнославянского и древнерусского язычества, мы не должны забывать, что его развитие не шло в стороне от путей, по которым развивались языческие комплексы других народов. При всех различиях в условиях существования - социальных, географических, климатических - необходимо помнить о прохождении одинаковых стадий в становлении языческих воззрений у разных народов.

 

Головний бог давньослов’янського пантеону Перун—подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ше індоєвропейських часів. Ретельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважати, що в індоєвропейських космогонічних м іфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був прототип саме Перуна. Однак начолідав-ньослов’янського пантеону він став не стільки через свою надзви-чайну могутність, що переважала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевидно, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, що зайняв перше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним обгрунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Киш Новгород.

Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небесними богами, відомими нашим предкам досить тривалий час—зперед-скіфського періоду (І тисячоліття до н. е). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці.

Стрибог (вірогідно, від давньослов’янського "стерти" — поширювати) — бог-отець, Бог — творець Всесвіту, повелитель небесних стихій (недарма в "Слові о полку Ігоревім" вітри назва ні "стрибожи-ми онуками"), батько Перуна. Аналог давньогрецького Урана.

Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать географічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомостей про те, що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представницьких.

Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і буремного неба і Сварога (санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога. Однак в останні століття слов’янського язичництва і період двовір’я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовірно, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божествами, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, які сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньоруських літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистецтвом, ау "Словіополку Ігоревім" русичі прямо названі "дажбожими онуками". В українських народних колядках Дажбог-Сварогвиступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаючи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, що на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучасне селище Савара на р. Рось.

Хоре — бог самого сонячного світила, котре щоденно виконує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за призначенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбувалося зближення й об’єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, як у Єгипті були об’єднані Гор і Ра, в Греції — Геліос і Аполлон.

Сімаргл, або Сімургл (Переплут) - божество іранського походження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрійський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефективнішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія). Виглядав Сімаргл як крилатий пес, таким його і зображували на стінах Борисогл ібського собору у Чернігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелірних прикрасах. Сімаргл через своє "іноземне" походження досить швидко (у XII—ХНІ ст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості.

Ім’я єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов’ян Макош-Мокош походило від слова "кіш" або "киш", яким називався плетений кошик для зерна. Мокош відома як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Провідне значення землеробства в господарстві давніх слов’ян пояснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала почесне місце в пантеоні давньосло-в’янських богів. Супутницями і помічницями Мокоші були Лада і Леля. На жаль, призначення і функції цих божеств з’ясовані ще недостатньо.

Зрозуміло, що в пантеон князя Володимира потрапили не всі шановані слов’янами-язичниками боги, а тільки ті, які хоч якоюсь мірою підпадали під ціннісні уподобання правлячої верхівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві. За його межами опинилися багато давніх впливових божеств, які заслуговують детальної згадки.

Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня "вел", "вол")—традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім’ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської слов’янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньоруської держави IX—XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники—св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі святий, її заступник і захисник.

Бог Рід (Святовид) і пов’язані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов’янський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхід-ного Ваала, біблійного Саваофа.

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята.

Коляда уособлював собою зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтво-рювальної сили природи,землі, худоби, людини)зазначенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)—боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена—дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в’янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з’являлася на святі Купайла.

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев’яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

 

  1. Петриківський розпис.

 

 

Петриківський розпис — декоративно-орнаментальне малярство, яке сформувалося на зламі ХІХ—ХХ ст. на Дніпропетровщині. Назва походить від села Петриківка.

Особлива сторінка фольклорного пластично-просторового мистецтва — селянський хатній стінопис та оздоблення архітектури різьбленням: ліпниною (хоча останні не набули поширення). Селянський хатній стінопис дав могутній поштовх розвитку мистецького явища, відомого за межами України — Петриківського декоративно-орнаментального малярства, яке сформувалося на зламі ХІХ—ХХ ст.

Імена петриківських художниць Тетяни Пати, Ганни Павленко, Надії Білокінь, Оришки Пилипенко навіки увійшли до реєстру найвидатніших народних майстрів України. Їхню справу продовжили Марфа Тимченко, Федір Панко, Василь Соколенко, Зоя Кудіш і, нарешті, останнє покоління петриківчан, серед яких слід назвати подружжя Пікушів та Зінчуків, Наталку Рибак, Володимира Падуна, Олену Васильєву.

1958 року за ініціативою Федора Панко була створена фабрика петриківського розпису[1], що проіснувала до початку 2000-х років. За радянських часів на фабриці працювали близько півтисячі людей. Петриківські тарілки, скарбнички та інші сувеніри були візитівкою України, їх експортували до 80 країн світу.

2011 року фабрику було знищено: невідомі демонтували верстати та преси[2][3].

На сьогодняшній день близько 200 місцевих мешканців розмальовують тарілки у себе вдома. Також існує центр народного мистецтва, в якому працюють чотири десятки майстрів.

 

 

Білет №21

 

  1. Сучасний живопис.

 

В сучасних умовах відбувається бурхливий розвиток різних жанрів та видів образотворчого мистецтва, значне пожвавлення художньо-виставкового життя, З'явилися численні державні та приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції, Творчість багатьох українських художників та скульпторів отримала загальносвітове визнання.
Після здобуття Україною незалежності посилилася увага до збереження національної культурної спадщини. Протягом остан­ніх років створено низку нових державних заповідників, музеїв, присвячених постатям та подіям національної історії. Розпочато роботу над створенням Реєстру національного культурного надбання та поверненням пам'яток, незаконно вивезених з Украї­ни.
Проте через брак фінансування різко скоротилося придбання творів образотворчого мистецтва. Мають місце непоодинокі випадки перепрофілювання мистецьких галерей, занепадають мистецькі видання, погіршилося матеріальне становище митців. Вимагає радикальних змін робота історико-культурних заповідни­ків.
Для подолання негативних проявів у цій сфері духовного буття необхідно здійснити заходи по сприянню дальшому розвиткові образотворчого мистецтва, створенню ефективної системи обліку, охорони й використання пам'яток історії та культури, їх поверненню в Україну, зокрема розробити законодавчі та нормативні документи про охорону національної культурної спадщини, які відповідали б вимогам міжнародних правових актів з цього питання, ратифікованих Україною. Слід продовжити пошук шляхів забезпечення додаткових надходжень для розвитку пам'яткоохоронної справи й художнього облаштування об'єктів соціально-культурної сфери господарської діяльності заповідників. З метою поліпшення системи естетичного виховання вдосконалити взаємодію між закладами культури та освіти й виховання. Передбачити здійснення заходів для підтримки молодих обдарованих художників. Забезпечити збереження і загальнодоступність кращих творів сучасного малярства, відтворення ряду пам'яток історії та культури, створення пам'ятників видатним діячам України, подіям її новітньої історії.
Колективи України недостатньою мірою беруть участь у міжна­родних культурних проектах, що дозволило б залучити іноземні кошти в культурну сферу нашої держави. Натомість фактично відбуваються значні бюджеті інвестування України в культуру інших держав унаслідок виїзду на постійну роботу за кордон висококваліфікованих мистецьких кадрів, недоліків в організації зарубіжних гастролей українських колективів. Далеко не кращи­ми зразками представлена масова зарубіжна культура в Україні.
З огляду на це необхідно вдосконалити систему культурного співробітництва із зарубіжними країнами на основі міжнародних, міжгалузевих, регіональних договорів та прямих зв'язків з вико­ристанням тих можливостей, що їх надає участь України в міжнародних організаціях (Рада Європи, ЮНЕСКО, ІКОМ, ІКОМОС тощо). При цьому державна підтримка має надаватися насамперед здійсненню значущих, політично резонансних куль­турних ініціатив, що дозволять істотно підвищити авторитет України в світі, сприятимуть посиленню взаєморозуміння між народами. Водночас Україна сприятиме інтенсифікації творчих обмінів на всіх рівнях, в тому числі й на комерційній основі, збільшенню відкритості нашого суспільства.

 

  1. Гончарства в Україні.

 

Гончарство — виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Однак ця примітивна стародавня техніка витримала конкуренцію з гончарним кругом і була добре відома слов'янам.

У XIV ст. переважно виробляли дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв. Його оздоблювали лощенням і дерев'яними штампиками-кілочками у вигляді кружалець з промінчиками, зірочками, зубчиками, ласточками тощо.

У XVII—XVIII ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували ангобами та емалями (керамічна склоподібна фарба), що дало змогу перейти до багатоколірності. Подніпровські гончарні осередки — Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. — славилися не лише добротним мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів).

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, опріч чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки пташок на покришках дзбанків, ринок тощо. У XIX ст. вироби кожного району гончарного промислу набували певних особливостей, які залежали від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо. У 20—30-х роках XX ст. народна кераміка Адамівки, Бару, Дибинців, Опішні, Шатрищ та інших відомих осередків нічим не відрізнялася від виробів кінця минулого століття. У 60-х роках ще діяли осередки сірої кераміки (Городище Полтавської області. Шатрище Сумської, Плахтянка Київської, Пастирське Черкаської, Шпиколоси і Гавареччина Львівської), уся краса якої зосереджувалася у її формі, а нескладний лискучий візерунок підкреслював виразність та шляхетність виробу.

У 70—80-х роках українське гончарство поволі занепадає. усе менше залишалося досвідчених гончарів. Натомість ставали до ладу напівмеханізовані керамічні цехи і заводи для вироблення масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. До традицій народного гончарства звертаються художники-керамісти Києва, Львова та Одеси.

 

  1. Проповіді часів Київської Русі.

 

Литературный жанр молений распространялся преимущественно в те эпохи Развитого Средневековья, когда в общественном сознании снова начали укрепляться принципы монархической государственности, опиравшиеся не на старые феодально-родовые традиции, а на личную службу подданных. Новая позиция писателя, мелкого вассала, по отношению к его первому читателю — самовластному сюзерену — состояла не в том, чтобы эпически воспеть его подвиги, как это бывало ранее, или, напротив, публицистически порицать его ошибки с позиций общего блага Русской земли, а в том, чтобы противопоставить князя его крупнейшим вассалам (боярам) и предложить ему свою преданную службу, угождая при этом его политическим воззрениям и личным вкусам.

Появление в древнерусской литературе жанра таких политических слов и молений свидетельствует о том, что она вступила в новый период своего развития, определяемый серьезными видоизменениями в области общественной мысли. Этот жанр был хорошо известен европейскому Средневековью. К нему относились просительная элегия монаха Эрмольда, посланная им из заключения французскому принцу, сыну короля Людовика Благочестивого (IX в.), и «Пословицы» (XIII в.), сочинение некоего итальянского «заточника». Более значительными были византийские моления — литературно изложенные ходатайства о помиловании, об освобождении из тюрем. Содержание этих сочинений облекалось в форму афоризмов и притч, иногда стихотворных. Поэтические образцы этого жанра были созданы поэтом императоров Феодором Продромом и ослепленным в тюрьме Михаилом Гликой (XII в.), которые занимались собиранием греческих литературных изречений и народных пословиц.

В творчестве этих авторов отражены обличительные по отношению к порокам духовенства настроения феодального общества. Даниил Заточник также насмехался над порочным поведением «блудных» монахов. Византийские поэты уделяли много внимания ироническому изображению неурядиц семейной жизни и сварливости женщин. Русский Заточник приводил по тому же поводу традиционное слово о «злых женах». На фоне таких типологических соответствий в жанровой структуре, тематике и стилистике молений Средневековья отчетливо выступает своеобразие древнерусского писателя — первого памфлетиста.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 406; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.048 сек.