Религия и мифология 2 страница

В Х-ХІІ ст. появляются первые литературные произведения: "слова", "поучения", "проповеди", а также "патерики", "жития святых", которые составлялись для распространения христианства и прославление князей, бояр, монахов. Вместе с тем, они содержали сведения о социальных отношениях, быту и культуре того времени и опосредованно отбивали расположения духа разных слоев.

Одним из древнейших документов российско-украинской письменности, в котором делались попытки обосновать идеи и расположения духа люда, было дидактико-теологическое произведение первого киевского митрополита Иллариона "Слово о законе и благодати" (ХІ ст.), в котором опровергались утверждение о существовании в мире определенного "богоизбранного народа", отбрасывались идеи "всепоглощающей" империи церкви, восхваляется Великий князь Володимир и прославляется крещение Украины.

Білет №22

1. Книжкові мініатюри початку ХІ ст.

Мініатюра книжко́ва — зроблені від руки малюнки, багатобарвні ілюстрації клейовими й іншими фарбами в рукописних книгах, а також декоративні елементи оформлення цих книг — ініціали, заставки та інше. Серед найвизначніших пам’яток давньоруської літератури — «Остромирове Євангеліє», «Збірник Святослава», «Слово про закон і благодать», «Руська Правда» і, звичайно, «Повість минулих літ». Художнє оздоблення рукописних книг складалося з мініатюр. Невід’ємними елементами художнього оформлення майже кожного літературного твору були заставки або мініатюри (сюжетні зображення, розміщені на початку книги чи її розділу), буквиці (великі орнаментовані кольорові літери на початку тексту), також рукописи часто прикрашалися кінцівками й візерунками на полях. Значення заставок в рукописних книгах дуже велике: вони мали налаштувати читача на зміст тексту, дати йому певний філософсько-естетичний настрій. Окрім цього, заставки застосовувались для позначення структури книги. Книжковим мініатюрам давньоруських книг властиві надзвичайна вишуканість, яскраве орнаментальне оточення фігур та велика кількість позолоти, що наближає це мистецтво до ювелірного. Спочатку XІ ст. в декоративному оформленні книг панував візантійський орнамент. Його характерною особливістю є рамка, що складається з простих геометричних форм — прямокутників, кругів, квадратів, трикутників, арок. Прикладом давньоруського книжкового живопису можуть слугувати прекрасні заставки й буквиці «Остромирового Євангелія» та «Ізборника Святослава».

1. Троїсті музики. Їх роль у розвитку культурного життя українців.

Трої́сті музи́ки — народний інструментальний ансамбль у складі скрипки, басолі (баса), бубна (в центральних областях), або скрипки, цимбалів,бубна (у західних областях).

Вперше згадуються в Україні в кінці 17 — та початку 18 століття.

Троїсті музики відігравали важливу ролю у побуті українського села: на народних святах, весіллях, ярмарках тощо. Виконували переважнотанцювальні і пісенні мелодії.

Троїсті музики - це класика виконання. Все звучить по-справжньому, так, як задумувалось спочатку, дуже гармонічно. Зараз вже дуже важко відшукати музикантів, які змогли б так якісно зіграти, причому, на всіх видах гуцульських інструментів.

Про свою троїсту музику гуцули створили поетичну легенду... Три легені — скрипаль, цимбаліст та сопілкар — закохалися у дівчину. Вибираючи собі нареченого, дівчина запропонувала їм принародно змагатись у грі: чиє виконання народ визнає найліпшим — за того вийде заміж.
Кожний легінь грав на своєму інструменті найулюбленішу мелодію. Та ж виконання було таким майстерним, що жодний не одержав переваги. Тоді дівчина звеліла кожному зіграти одну й ту ж пісню, — але й цього разу не розсудили найкращого...
Залишилося останнє — грати легіням разом. Та від сумісної гри народилася нечувана досі, чарівна музика і народ вирішив — не слід розлучати легінів.
А музику ту назвали ТРОЇСТОЮ МУЗИКОЮ...
Створення троїстої музики, як основи розвитку народної інструментальної творчості, було великим досягненням у житті простого люду.
Відомо, що східні слов’яни (росіяни, українці, білоруси) з найдавніших часів користувалися музичними інструментами: бубнами, тарілками, рогами, трубами, сурмами, піпелями, сопелями, гуслями, гудками та ін. Під час формування народностей були створені вже суто національні інструменти — російська балалайка, українська кобза або бандура, білоруські цимбали, які помітно поповнили загальнослов’янський інструментарій.
На Україні протягом віків викристалізовувались різноманітні за складом народні інструментальні ансамблі. Спочатку в цих ансамблях провідну роль відводили гуслям. Та коли був створений класичний зразок скрипки, утворюється ансамбль троїстої музики. Він зберігся і відіграє визначну роль у народному музичному побуті і в наш час.
Назвали цей ансамбль троїстою музикою тому, що до його складу входять три виконавці: скрипаль, цимбаліст (або виконавець на іншому інструменті) та бубніст. Найбільш розповсюджені типи троїстої музики такі: скрипка, басоля і бубон — в центральних областях України; скрипка, цимбали, бубон або ж барабан — в західних областях.
Тепер, залишивши за собою традиційну назву, українські інструментальні ансамблі, значно розширили свій склад. Вони укомплектовуються в основному з таких інструментів: струнні — скрипка, басоля (віолончель) або контрабас, цимбали, рідше — бандура; духові — флейта, кларнет, сопілка (денцівка або флояра), зрідка труба або корнет в строї-сі-бемоль, тромбон педальний в строї-до; клавішні — гармонія або баян; ударні — барабан разом з мідними тарілками чи бубон.
Перелічені струнні, духові та ударні зустрічаються в народних ансамблях у найрізноманітніших поєднаннях. Проте, є провідні, без яких укомплектування неможливе — це скрипка та цимбали. Скрипці, як правило, належить основна роль в будь-якому за складом ансамблі.

1. Військова тематика іконописання.

Прикладом може бути культ архангела Михаїла, поширений на всій території України зі середини XVII ст. Його образ асоціювався з суспільними ідеями періоду національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність. Святий воїн, або «воєвода», як його величали в народі, вважався покровителем усіх християн.

Іконографія архангела Михаїла має давнє походження в Україні. Цей персонаж зображували на княжих печатках XII— XIII ст. на повний зріст зі списом у правій руці. Згодом його образ стає гербовою емблемою Києва. У XVII ст. архангела Михаїла малювали сповненим сили воїном у лицарському вбранні. Саме такими рисами наділений цей образ на дияконських дверях іконостасів, виконаних видатними українськими малярами-іконописцями Іваном Рутковичем та Йовом Кондзелевичем, а також на іконостасах із Великих Сорочинців, Рогатина та ін.

Різні суспільні верстви по-різному сприймали образ архангела. На прапорах запорізьких козаків він був символом перемоги, на княжих гербах — християнським патроном, у народній уяві — благодійним заступником.

Особливою шаною і пієтетом сповнені ікони Богородиці. її образ народні малярі наділяли зворушливою поетичною одухотвореністю, ліричним настроєм. Вони наслідували традиційну іконографію Богоматері й одночасно подавали власну інтерпретацію твору. Це виявлялося у типажі й духовній наповненості

образу Марії, що випромінював теплоту, чарівність, земну материнську ніжність. Марія на іконах немов милується своїм дитям, погляд у неї щирий, відкритий, обличчя миловидне. Недаремно в народі говорили: «Матір Божа така, наче молодиця з дитиною, тільки така ж гарна та чорнява, як намальована».

Білет №23

1. Обрядові пісні.

Обрядові пісні — це пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв'язані з язичницькими віруваннями. Слов'яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку. Обрядова поезія дуже тісно зв'язана з працею людини, з родинним побутом та з народним календарем. У різні пори року виконувались різні обрядові (календарно-обрядові) пісні. Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті. Наприклад: на сільських майданах і галявинах співали веснянки і гаївки, під час Зелених свят — русальні пісні, на Івана Купала — купальські пісні. По закінченню жнив, люди співали жниварські пісні, славлячи землю за те, що дала їм гарний урожай. Під час зимового сонцестояння виконували сонцесяйні пісні.

Пізніше календарно-обрядові пісні поступово втрачали зв'язок з давніми обрядами, почали підпорядковуватись християнським святам. Надзвичайної популярності в народі набули колядки та щедрівки. Ці пісні приурочувались до основних свят зимового циклу: колядки — до Різдва (7 січня), щедрівки — до Нового Року (за старим календарем 14 січня).

Серед відомих колективів, що досліджують і відтворюють українську календарно-обрядову пісенність — фольклорний гурт автентичного співу "Володар", основу репертуару якого складають саме календарні, обрядові, весільні пісні.

1. Софія Київська - найвизначніша пам’ятка Київської Русі.

Собор святої Софії - Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. Знаходиться на території Софійського монастиря i є складовою Національнoгo заповідника «Софія Київська». Окрім цього собору до Національного заповідника належать такі пам'ятки історії, як Золоті ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква і Судацька фортеця.

Собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.У «Повісті врем'яних літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком. Натомість в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 роком. В будь-якому разі, засновником собору історичні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого)

1. Запорозька Січ. Її роль в історії української культури.

Перша згадка по Запорізьку Січ (ЗС) з‘являється в 1551 у польського історика Мартина Бельського. В 1552-56 укр князь Дмитро Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував з ними на острові Мала Хортиця фортецю. Д.Вишнивецький здійснює ряд походів на Кримське Ханство й турецькі фортеці. В літку1557 козаки під тиском татар залишають Хортицю. В 1563 вони здійснюють похід на молдавію, який закінчився трагічно: Вишневецький попав у полон і був страчений. Взагалі на січ міг прийти любий чоловік християнської віри. 15-20 тис козаків жили на січі. Більша частина жила за межами Січі на зимівках. Одружені козаки жили окремо і займались сільським господарством. Існування особливої системи органів і установ, що виконують функції влади. Право, що закріплює певну частину норм санкціонованих державою і певна територія на яку поширюється юрисдикція цієї держави. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом на Січі булу Січова Рада. Рішення її були обов‘язкові для виконання. Вона розглядала найважливіші питання зовнішньої і внутрішньої політики. Уряд обирала Рада, він називався військовою Старшиною. Полкова старшина була місцевим урядом. Керівним органом був Кіш. На чолі коша стояв кошовий отаман. Його обирали на один рік шляхом відкритого голосування. На період походу чи війни кошовий призначав заступника з числа полковників – наказного гетьмана. Кабінет Міністрів – Генеральна старшина. До її складу входили: обозні, осавули, бунчужний, писар, судді, підскарбій. Кіш поділявся на курені. Курені складалися з сотен. Великі землі ЗС (за межами Хортиці) поділялися на округи – паланки. На чолі паланок стояли полковники. Запорізьке військо мало свою печатку, герб. Крім того була січова хорогва. Основну частину війська становила піхота, флот складали чайки. Землі Запорізькі називалися землі війська запорізького (Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Кіровоградська, частини Донецької, Луганської, Харківської обл.) В 1560 Січ перенесли на о.Томаківка. Із середини 17 ст. лідером ЗС став Іван Сірко (Урус-Шайтан). Він вів боротьбу з татарами, турками, поляками, росіянами. Брав участь у 55 бійках, програв тільки одну.

Костомаров назвав Січ Християнською Козацькою Республікою. Це визначення стало класичним з огляду на деякі обставини – війську Запорізькому були притаманні певні риси демокр республіки: Не існувало феод власності на землю; На було кріпацтва;

У Січі була виборна система органів управління, контроль за якою здійснювала козацька рада; Козаки прихильно ставилися до релігії (60 церков);Між православ‘ям і козацтвом існував глибокий зв‘язок; Устрій мав демократичний характер;

Яскравою історичною сторінкою у становленні і розвитку культури, національної системи освіти і виховання в Україні є період Козацької доби. Як зазначає М.Грушевський, період існування Запорізької Січі - це найбільш яскравий і найбільш цікавий період української історії.

Українське козацтво - це соціальне, політичне, державне, психологічне, педагогічне та культурно-історичне явище. Діяльність козаків була багатогранною - як захисників сплюндрованих прав народу, звитяжних воїнів, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, мудрих вихователів. Багато козаків стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу.

В умовах постійних воєн на Січі складалися чудові традиції побратимства, дружби і взаємодопомоги.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю української культури. Козацтво сформувалось як аристократія національного духу, високоморальна еліта нації. Патріотизм і хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя.

Козаки відзначалися набожністю, дбаючи про святість православної віри, створили і облаштували протягом свого історичного буття багато церков і каплиць.

Дбаючи про інтелектуальний розвиток козаків, осередки освіти були створені на запорізьких землях-паланках та у фортецях Січі, у яких навчали письма, церковного співу, читання, музики. Такі школи існували при усіх церквах на Січі, їх діяльність була спрямована на формування світогляду, моралі, етики, музичної грамоти.

Під впливом козацтва та православної церкви у кінці ХVІ ст. народжується українське борокко у стилі традицій народного мистецтва, що відбулося в архітектурі, живописі, музиці, літературі.

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов'янської, а й світової культури - козацьку педагогіку, яка була тісно пов'язана з гуманістичними традиціями, ідеями самоврядування і виборності, будівництва самостійної української держави. Тільки країна з великим історичним досвідом розвитку освіти і виховання, захисту прав і свобод особистості, всього народу могла породити таке незвичайне явище, як Конституція Пилипа Орлика (1710) - унікальний феномен європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки.

Утвердження соборності Українського козацтва і його розвиток на сучасному етапі державотворення є потужним засобом розбудови демократичної, незалежної, правової, європейської держави. Творче відродження історичних культурно - освітніх і виховних козацьких традицій - одна з найважливіших граней зміцнення незалежності і суверенності України.

Епоха козацтва створила багатогранну глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою української національної культури. Її освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної теми виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять аристократією національного руху, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя.

Білет №24

1. Фрески і мозаїки в храмових розписах ХІ – ХІІ ст.

Жанри монументального живопису - фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. У Софіївському соборі головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Не менж величнішим є зображення Богоматері Оранти.

Мозаїками були прикрашені храми Михайлівського Золотоверхого монастиря й Успенський собор Печерського монастиря. Мозаїка цих храмів за композиційною схемою нагадувала Софійський собор, але зруйнування цих храмів у ХХ ст. знищило ці витвори давнього мистецтва. Проте дещо вдалося врятувати. Із Михайлівського храму збереглися композиція «Євхаристія», зображення Дмитрія Солонського, Стефана і Фадея. У порівнянні із Софійським собором мозаїки Золотоверхого насичені більш яскравими кольорами, мають чіткіші лінії, більшу динаміку, а його персонажі наділені індивідуальними рисами.

Із початку ХІІ ст. храми починають прикрашатися переважно фресками, мозаїки вже не використовуються. Проте за своїм стилем виконання фрески нагадують мозаїки. Вони, як правило, прикрашали всі стіни храмів. У фресковому живописі теж прослідковуються зміни: зображення робляться тонкими лініями, постаті стають динамічнішими, фарби яскравішими. Цікавими є фрески Кирилівської церкви, церкви Спаса на Берестові.

Видатним живописцем Київської Русі був Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (бл. 1050—1114). Живопису він навчався у візантійських майстрів, які розписували храми Києва. Аліпій брав участь у розписі Успенського собору Києво-Печерської лаври. Згодом він став ченцем і прославився написанням ікон, деякі з яких уважаються чудодійними. За переказами, саме він виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

1. Церковний спів за часів Київської Русі.

Церковний спів посідав одне з найважливіших місць як за своєю поширеністю і суспільно-громадською роллю, так і за силою впливу на людей. Разом з архітектурою і живописом музика відігравала важливу роль у церковному обряді. Десятки тисяч відомих, маловідомих або й зовсім тепер забутих, але талановитих композиторів, майстрів-регентів, виконавців-співаків - вихідців з народу - працювали на ниві культового співу. Всю історію церковної музики, починаючи від Київської Русі і до XX ст., можна поділити на два періоди і відповідні їм стилі виконання: монодичний - IX-XVII ст., багатоголосий - XVI-XX ст. У перші століття розвитку культового співу на Русі з'являються свої центри і школи співу, висуваються співаки, деместики. Одним з осередків формування і поширення церковної музики стає Києво-Печерська лавра. Існуючі тоді два види церковного співу, по суті два різних стилі - кондакарний і стихирарний, мали кожен відповідну нотацію. Кондакарний спів (від слова "кондак" - короткий вірш на честь святого) за текстовим матеріалом нагадував грецьку богослужебну систему, що склалася після VI ст. Перевага в ній надавалася співові перед читанням. Іншу форму церковного співу, що виникла в епоху Київської Русі і набула поширення, називають стихирарною. Стихира нагадує ветхозавітний псалом, але є більш епічною, оповідною і з невеликими молитовними ліричними відступами. Музика була простішою, ніж у кондаках, часом речитативною. На перше місце виходив не звук, а слово. Найстародавніша стихирарна форма - знаменний розспів, який пройшов шлях від становлення в епоху Київської Русі до XVII ст. На початковій стадії розвитку знаменного розспіву покладені в його основу деякі візантійські зразки піддавалися творчій переробці. Основи знаменного розспіву, як і його крюкової (від назви найпоширенішого знака - крюка) або знаменної (знамя - знак) нотації, закладені ще в період розквіту Київської держави.

Проблема творення руського восьмигласія вирішувалася протягом ряду віків - від XII до XVI. Поступово визначилось коло гімнів як для недільних днів, так і для річних свят. Мелодика знаменного розспіву досягла найвищого свого розвитку.

У кін. XVI ст. поряд з крюками почали використовуватися кіноварні помітки. Відповідно до нової системи увесь звукоряд, що тоді застосовувався у співі, був розмічений червоними буквами. Застосування поміт і признаків привело до остаточного забуття практики співу по безпомітних крюках.

Згодом знаменний розспів усе більше мелодизувався, з'являлися розвинені поспівки.

У практиці українського церковного співу, як вважають деякі вчені, сформувався також грецький розспів, котрий так само виявляв більшу спорідненість із знаменним і київським, ніж з культовим, розповсюдженим у Греції.

1. Побудова міст за часів Володимира.

Хрестившись 988 р., Володимир енергійно взявся поширювати нову релігію, наказав будувати церкви. У Києві на колишньому Перуновому горбі 988 р. було побудовано церкву Святого Василя, а протягом 989—996 рр. було збудовано монументальну кам’яну церкву Богородиці, на утримання якої князь призначив десяту частину доходів зі своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Київ став столицею першої митрополії. Кам’яна архітектура, іконопис, фресковий живопис, церковний хоровий спів виникли на Pyci завдяки християнству. Через посередництво Візантії Русь прилучилася до традицій античного світу.

Мысто Володимира. Було обнесене земляним валом та ровом, які пролягали вздовж північних схилів Старокиївської гори на схід до урвища в районі сучасного фунікулеру, далі повертали на південь по теперешній Михайлівській площі у напрямку вулиці Великої Житомирської та простягалися вздовж її правого боку до Гончарного яру (урочище Гончарі). На перетині вулиць Володимирської та В.Житомирської знаходилися Градські (пізніше Софійські, Батиєві) ворота. Були ще також (опосередковано підтверджується літописними даними) дерев'яні ворота в районі нинішньої Михайлівської площі як вихід до Боричевого току, яким спускалися до пристані на Почайни. Територія В.м. дорівнювала близько 10-12 га (за різними джерелами). Вали В.м. мали в своїй основі дерев`яні конструкції та до наших днів не збереглися, вони підновлювалися за Ярослава Мудрого, потім у XVII ст., в часи Б.Хмельницького, нарешті XVIIІ ст. за фельдмаршала Мініха.

На території, яка до Володимира Великого була зайнята невеликим городищем і курганами язичницького могильника, розгортається велике будівництво. Для цього давній вал городища був знесений, а рів засипаний, кургани і насипи також знесені. Композиційним центром В.м. стала Десятинна церква (989-996), навколо якої розміщувалися кам'яні палаци. У літописі згадується міська площа Бабин торжок. Північно-східну частину дитинця займав великокняжеський двір. На його території відкрито залишки кам`яної ротонди ХІІ-ХІІІ ст. Поруч розміщувалися родові князівські та боярські садиби. У ХІ-ХІІ ст. у В.м. були збудовані Янчин (Андріївський) та Федорівський монастирі, Василівська (Трьохсвятительська) та Хрестовоздвиженська церкви. У підніжжя Старокиївської гори знаходилися місцевості Кожум`яки, Дегтярі та Гончарі, де мешкали ремісники та прислуга.

Білет №25

1. Етапи історичного розвитку Києва.

Згідно з історичними хроніками Київ було засновано у V—VI ст. братами Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю. Але свого найвищого розквіту місто набуло в Х ст. за князювання Володимира Святославовича. Він об'єднав під своєю рукою племена полян, сіверян, словенів, кривичів, в'ятичів, радимичів і створив могутню країну. Київ став столицею однієї з провідних європейських держав. Вигідне розташування на перехресті важливих торговельних шляхів зумовило його політичний, економічний та культурний злет. Територія Дитинця, стародавнього міста, істотно розширюється, зводяться потужні укріплення — вали з дерев'яними рубленими стінами, воротами Софійськими (Батиєвими), Михайлівськими та на Поділ.

Після Константинополя і Кордови Київ був третім за значенням містом Європи.

Особливого розмаху містобудівництво, зокрема у Києві, набуло за часів Ярослава Мудрого, який майже вдесятеро збільшив площу міста порівняно з містом Володимира. Було створено єдину оборонну систему, систему планування, головним елементом якої стала вулиця, що веде від Софійських воріт до ансамблю Святої Софії. До міста зі сходу та заходу подорожні в'їжджали через Лядські та Львівські ворота, від них віялом розходилися вулиці, що збереглися й донині: Михайлівська, Маложитомирська, Софіївська, Стрітенська, Рейтарська. Із внутрішнього боку укріплень уздовж валу йшли вулиці, які також збереглися: Ярославів вал, Мала Підвальна, Велика Житомирська. Композиційною домінантою Києва періоду Ярослава був Софійський собор. Він став символом державності, віри та культурним центром. При Софи Київській було зібрано першу на Русі бібліотеку, працювали школа, майстерня для переписування і перекладів книг. Храм Софії — одна з перших кам'яних будівель; решта міста була дерев'яною. Щоправда, окремі будинки обмазувалися глиною та розфарбовувалися під кам'яну кладку.

Київ — не тільки верхнє місто. Визначна роль належала Подолу, торговельному і ремісничому району. Тут була зручна природна гавань у гирлі Почайни, біля неї базар, де торгували купці з різних країн: греки, хозари, євреї, поляки, німці, чехи та ін. Вони пропонували хутро, тканини, прянощі, дорогоцінне каміння, паволоки золототкані, оксамити тощо. Не гірше виглядали і вироби київських ремісників: срібний посуд із карбованими візерунками, срібні колти, витончене золоте намисто, оздоблене перегородчастою емаллю, гончарні вироби — глечики, корчаги, черпаки, кухлі, миски, виготовлені в сусідньому урочищі за горою Дитинкою, їх сусідами були кожум'яки, ковалі, склодуви, різьбярі по кістці та ін.

Навколо Києва було чимало поселень, що входили до міської системи. По шляху на Вишгород, на Кирилівському узгір'ї, розкинулися численні слободи. З Угорським пов'язана літописна легенда про вбивство Аскольда та Діра князем Олегом. Нині тут стоїть пам'ятник "Аскольдова могила". Трохи далі — заміська резиденція київських князів — Берестово, де працював митрополит Іларіон, автор "Слова про закон і благодать"; донині тут збереглися залишки храму Спаса на Берестові. Далі були "варязькі" печери; на їх місці зведено Києво-Печерську лавру. Біля гирла р. Либідь — Звіринець, місце полювання князів.

За даними археології, міське поселення в Києві виникло наприкінці 5 століття. Літописні свідчення пов'язують його появу з діяльністю напівлегендарного князя Кия. Впродовж 8 століття — першої половини 10 століття місто було центром полянського племінного союзу, а з 882 року, після завоювання варягами, стало столицею Руської держави. З другої половини 12 століття роль Києва як політичного центру Русі занепала. Цьому сприяло розорення міста 1169 року, здійснене князем Андрієм Боголюбським, володарем північно-східного Володимиро-Суздальського князівства. Незважаючи на це, до середини 13 століття Київ залишався культурно-духовним центром Русі. 1240 року місто завоювали війська Монгольської імперії під командуванням Батия. Княжий град був зруйнований дощенту. До середини 14 століття Київ був васалом Золотої орди, столицею Київського князівства. 1363 року його захопив Ольгерд, правитель Великого князівства Литовського, і приєднав до своєї держави. Після ліквідації литовцями Київського князівства 1470 року місто стало центром Київського воєводства у складі Литви. 1497 року великий князь литовський і руський Александр Ягеллончик надав Києву права самоуправління. Протягом 14 — 18 століть Київ залишався невеликим містечком, розташованим на кордонах християнського та мусульманського світів. Місто неодноразово ставало жертвою татарських набігів. З 1625 року Київ був центром козацького Київського полку. Після Переяславського союзу 1654 року, укладеного між Військом Запорозьким і Московією, Київ став резиденцією московських воєвод. 1708 року місто стало адміністративним центром Київської губернії Російської імперії. Після скасування автономії Війська Запорозького 1782 року Київ остаточно перейшов під владу росіян. Пам'ятками козацької доби в місті лишилися лише мазепинські церкви.

За часів управління Російської імперії в 18 — початку 20 століття Київ був великим провінційним містом. Він займав п'яте місце за величиною серед імперських міст після Санкт-Петербургу, Москви, Варшави і Одеси. В добу визвольних змагань Київ був центром боротьби за українську державність. 3 березня 1917 року, після падіння царського режиму, в місті створено Українську Центральну Раду. 20 листопада 1917 року вона проголосила Українську народну республіку, а Київ — її столицею 1934 року місто стало столицею УРСР, яка до цього перебувала в Харкові. Починаючи з 1930-х років в Києві почалися масові репресії. Масові страти здійснювалися на території Биківні. Більшовики, що сповідували войовничий атеїзм, зруйнували більшу частину київських унікальних храмів: Михайлівський Золотоверхий монастир, Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощої, Богоявленський та Микільський воєнний собори, Воскресенську та Петропавлівську церкви на Подолі, Кирилівську дзвіницю, храми в стилі класицизму Миколи Доброго, Різдва, св. Ольги, тощо. На місці зруйнованих пам'яток комуністи масово споруджували пам'ятники своїм ідеологам та героям. Центральною вулицею радянського Києва став Хрещатик. 1941 року, під час Другої світової війни, Київ був захоплений німецькими військами. 6 листопада 1943 року радянська влада повернула собі місто. В ході боїв Київ сильно постраждав. Відновлювальні роботи тривали до початку 1950-х років. 1991 року Київ став столицею незалежної України. Проте в місті важко впроваджувались позитивні зрушення: давалася взнаки загальнодержавна соціально-економічна криза, що призвела до безробіття та скорочення виробництва.

Дата добавления: 2015-05-09