Український правопис” – кодекс орфографічних законів. Зміни в українському правописі

Поняття про орфограму. Типи орфограм

Основні принципи української орфографії

Поняття орфографії

Орфогра́фія (грец. ὀρθογραφία, від ὀρθός — правильний і γράφω — писати) — дослівно – «правопис»; історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів пе­редачі мовлення на письмі.

1. Фонетичний (слова і частини слів пишуться так, як вони звучать, наприклад: префікс с- перед к,п,т,ф,х – сказати, спитати, стукати і т.п.).

2. Морфологічний (морфеми пишуться однаково в різних формах слова або споріднених словах, незалежно від звучання, наприклад: смішно – сміє ш ся, весна - в е сни)

3. Традиційний / історичний (написання деяких слів не зумовлене ні вимовою, ні позицією, а пояснюються лише усталеною традицією, наприклад: левада, лиман, кишеня та ін.).

4. Смисловий (коли правопис залежить від значення слова/слів – біла церква – Біла Церква, лев – Лев та ін.).

Орфограма – це правильне (таке, що відповідає нормам або традиціям) написання, яке потрібно вибрати із ряду можливих.

Типи орфограм

Розрізняють літерну і нелітерну орфограми (буквені і небуквені) за ознакою вибору з кількох варіантів однієї літери чи вибору з кількох варіантів правильного написання сло­ва — разом, окремо, через дефіс, чи з'ясування місця перенесення слова з рядка в рядок, апостроф.

У роз­пізнаванні орфограми мовець повинен орієнтуватися на орфографічне правило, яким вона пояснюється.

Право́пис — сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передання мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію.

Інколи терміни «орфографія» і «правопис» ужи­ваються як тотожні. Як правило, правопис складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту).

Якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Щоправда, остаточне його становлення припадає аж на початок XX ст. Треба згадати й про те, що від 1708 року змінилося накреслення літер: традиційну кирилицю замінено так званою гражданкою — спрощеним кириличним письмом.

З розвитком нової української літературної мови — від часу видання «Енеїди» І. Котляревського — виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які писали живою українською мовою, мусили шукати засобів передавати справжнє звучання слів, а не йти за їх давнім традиційним написанням. Пошук цей був великою мірою стихійним, а тому від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних (більш і менш поширених, іноді й суто індивідуальних) правописних систем. Найвідоміші:

- правопис І. Котляревського;

- Максимовичівка;

- правопис Т. Шевченка;

- Кулішівка;

- Драгоманівка;

- Желехівка;

- Грінченківка.

Основні зміни у цих правописних системах пов’язані із написанням звуків / и/, /і/, /е/, /ґ/, звукосполучень /т’с’а/, /шс’а/, /чц’і/ та ін. (Див. таблицю).

Дата добавления: 2015-05-09