Підстави міжнародно-правової відповідальності держав

Підставою міжнародно-правової відповідальності держави є порушення нею міжнародного зобов'язання, тобто вчинення міжнародного правопорушення. Щоб зробити висновок про наявність міжнародного правопорушення, необхідно встановити, чи мала місце дія або бездіяльність посадових осіб або органів держави, що за чинними нормами міжнародного права може бути поставлено у вину державі, і це поводження порушило міжнародне зобов'язання цієї держави.

У зв'язку з тим, що держава може здійснювати певні дії або не діяти за допомогою своїх органів і посадових осіб, то їй може ставитися у провину міжнародно-протиправне поводження лише таких індивідів, які мають статус органу держави або її посадової особи. Дія або бездіяльність цих осіб, що порушує норму міжнародного права, розглядається в міжнародній практиці як поводження самої держави.

Держава буде нести міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органу, якщо він прийняв закон або інший нормативний акт, що суперечить міжнародним зобов'язаннями цієї держави. Наприклад, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Кононенко проти України" від 7 грудня 2006 р. визнав порушення п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на тій підставі, що згідно з Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 26 грудня 2001 р. було введено мораторій на примусову реалізацію майна державних підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить більше 25 %, внаслідок чого рішення національного суду, винесене на користь заявника, не виконувалось більше 7 років та 11 місяців.

Підставою для виникнення відповідальності буде офіційне оприлюднення такого акта парламенту (що в більшості випадків також є і моментом, з якого нормативний акт набуває чинності). Неприйняття парламентом держави законодавчого акта, що необхідний для виконання її міжнародного зобов'язання, може викликати відповідальність цієї держави тільки у випадку, якщо це заподіяло моральний або матеріальний збиток. Однак бувають ситуації, коли держава може нести відповідальність за бездіяльність як таку (без настання негативних наслідків): коли предмет міжнародного договору полягав саме у прийнятті відповідних законодавчих актів. Так, у резолютивній частині рішення Суду ЄС у справі "Комісія Європейських Співтовариств проти Королівства Бельгія" говориться: "1. Оголосити, що внаслідок неприйняття протягом передбаченого строку всіх актів, необхідних для відповідності Директиві Ради № 79/409/ЄБС від 2 квітня 1979 р. "Про збереження диких птахів", Королівство Бельгія не виконало своїх зобов'язань за договором ЄЕС.

2. Наказати Королівству Бельгія оплатити судові витрати".

І хоча відповідно до наведеного рішення відповідач фактично нестиме тільки моральну відповідальність, у міжнародних відносинах це має важливе значення.

Найчастіше держава несе відповідальність за дії або бездіяльність своїх виконавчих органів: міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, прикордонних і спеціальних служб, аж до нижчої ланки виконавчої влади. Показовим у цьому аспекті є рішення Європейського суду з прав людини у справі "Макканн та інші проти Сполученого Королівства".

Відповідно до фабули цієї справи, владі Сполученого Королівства, Іспанії і Гібралтару стало відомо, що Ірландська республіканська армія (ІРА) планує терористичний акт у Гібралтарі. З аналізу розвідувальних даних британська влада і влада Гібралтару дійшли висновку, що 5 березня 1988 р. група ІРА (особи учасників вже були встановлені) вчинить терористичний акт, заклавши бомбу з механізмом дистанційного керування в легковий автомобіль. Було вирішено заарештувати членів групи після того, як вони доставлять автомобіль у Гібралтар, що дало б можливість забезпечити докази для наступного судового розгляду. 6 березня 1988 р. після полудня було встановлено, що один із фігурантів справи, Щ. Севідж, припаркував автомобіль у Гібралтарі. Пізніше спостерігачі помітили, що він разом з Д. Макканном і М. Фаррелл обстежив те місце, де перебував припаркований ним автомобіль. Після того, як усі троє відійшли від машини, експерт із знешкодження бомб доповів після швидкого візуального огляду автомашини, що, на його думку, у ній, можливо, закладена бомба. Було прийнято рішення про арешт трьох зазначених осіб. Комісар поліції Гібралтару доручив керівництво операцією командирові військовослужбовців спеціальної повітрянодесантної служби (SAS). Двоє військовослужбовців прямували за Макканном і Фаррелл. Коли Макканн озирнувся, один з них вихопив пістолет і наказав зупинитися. Макканн зробив рух рукою до внутрішньої кишені, рука Фаррелл швидко ковзнула до сумочки. Думаючи, що обоє потягнулися за механізмом дистанційного керування, щоб підірвати бомбу, закладену в автомобіль, співробітники SAS вистрелили кілька разів з близької відстані, убивши обох. За Севіджем ішли двоє інших військовослужбовців. Коли пролунали постріли по Макканну і Фаррелл, він різко повернувся й віч-на-віч зіштовхнувся зі співробітниками SAS, що прямували за ним. Один з них голосно наказав йому зупинитися і витяг пістолет. Права рука Севиджа рушила до стегна. Побоюючись, що він хоче пустити в хід механізм дистанційного керування, співробітники SAS вистрелили з близької відстані і вбили Севіджа. За свідченням патологоанатома, у Фаррелл потрапило вісім куль, у Мак-канна - п'ять і в Севиджа - шістнадцять. Ні зброї, ні дистанційного пристрою ні в кого із трьох підозрюваних виявлено не було. У результаті огляду було встановлено, що в машині, раніше припаркованій Севиджем, також не було вибухового пристрою або бомби.

Ухвалюючи рішення щодо відповідності застосованої сили ст. 2 Конвенції 1950 p., Європейський суд з прав людини ретельно вивчив не тільки питання про сувору домірність сили, застосованої військовослужбовцями з метою захистити людей від протиправного насильства, а й про те, чи планувалася та проводилася владою антитерористична операція так, щоб звести до мінімуму (наскільки можливо) застосування сили, що призвело до позбавлення життя. У підсумку Суд указав, що позбавлення життя трьох терористів не становило застосування сили, абсолютно необхідної для захисту людей від протиправного насильства. Відповідно, Суд констатував, що Сполучене Королівство порушило ст. 2 Конвенції 1950 р.

Відповідальність держави можлива і внаслідок порушення її міжнародних зобов'язань діями або бездіяльністю національних судів. Звичайно, суди при здійсненні правосуддя повинні бути незалежним від інших гілок влади, а підкорятися тільки закону, але при цьому суди є органами держави. Тому їх поводження розглядається у міжнародній практиці як поводження самої держави. Так, відповідно до матеріалів справи "Проніна проти України"1, заявниця зверталась до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення. С. Проніна посилалася, зокрема, на положення ст. 46 Конституції України, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди не здійснили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї позиції, попри пряме посилання на вказану норму Конституції України у кожній судовій інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що не в його компетенції вирішувати, який шлях міг би бути найадекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов'язання щодо п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 р., який передбачає, що "кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".

Таким чином, ЄСПЛ визнав дії держави Україна (в особі судових органів) такими, що порушили норми міжнародного права (положення Конвенції 1950 р.).

Державі також ставиться у провину поводження її адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції, зокрема при перевищенні ними своїх повноважень, установлених внутрішньодержавним правом, або порушенні інструкцій щодо їхньої діяльності. Відповідно до п. 1 ст. 4 "Поводження органів держави" поводження будь-якого органу держави розглядається як діяння самої держави стосовно міжнародного права незалежно від того, чи виконує цей орган законодавчі, виконавчі, судові або інші функції, незалежно від становища в системі держави (розділ П Проекту статей). Держава не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на ту обставину, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не слід чинити або слід чинити іншим способом. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

установлено, що держава "не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання нею договору" (ст. 27).

Якщо особа діяла не як посадова особа або орган держави, за її поводження держава не несе відповідальності. Однак, якщо фізична особа, що не володіє офіційним державним статусом, своїми діями зазіхає на права й інтереси іншої держави, що охороняються міжнародним правом, держава, яка не забезпечила захист цих прав і інтересів, буде нести міжнародно-правову відповідальність. Найчастіше ці дії фізичних осіб зводяться до замаху на честь і гідність іноземної держави, образу її прапора й герба, замах на честь і гідність, життя й здоров'я представників іноземних держав і т. ін. Зрозуміло, за самі дії приватних осіб держава не несе відповідальності. Вона відповідає за невиконання своїх зобов'язань із забезпечення прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що виявилося в бездіяльності державних органів, покликаних захищати ці права й інтереси.

Те або інше діяння органів держави та її посадових осіб може вважатися підставою для міжнародно-правової відповідальності тільки в тому випадку, якщо буде наявна сукупність таких ознак, що утворять зміст міжнародного правопорушення: 1) протиправний характер поводження держави, що виявився в дії або бездіяльності її органів і посадових осіб; 2) наявність шкоди як результату протиправного поводження держави; 3) причинно-наслідковий зв'язок між поводженням держави і його шкідливими наслідками.

Шкода, заподіяна протиправним поводженням держави, може бути двоякою: матеріальна (заподіяна життю і здоров'ю людей, майну, фінансам держави) і нематеріальна (наприклад, порушення державного суверенітету, замах на честь та гідність держави і т. ін.). Іноді протиправним поводженням держави заподіюється одночасно і матеріальна, і нематеріальна шкода.

Щодо провини як підстави міжнародно-правової відповідальності держави єдиної думки в науці міжнародного права немає. У міжнародній практиці й доктрині вважається, що будь-яке міжнародно-протиправне поводження держави є винним. Разом з тим, при вчиненні міжнародних деліктів (простих правопорушень) держава-порушник має право доводити свою невинність, приміром, при порушенні режиму територіального моря, виключної економічної зони та континентального шельфу, прикордонних інцидентах тощо, і посилатися при цьому на форс-мажорні обставини, непередбачуваний випадок або стихійне лихо (п. 1 ст. 23 Проекту статей 2001 р.). Однак у випадках, коли форс-мажорна ситуація зумовлена - або цілком, або в поєднанні з іншими факторами - поводженням держави, що посилається на неї, або держава взяла на себе ризик виникнення такої ситуації, протиправність діяння держави не виключається (п. 2 ст. 23 Проекту статей 2001 р.).

Вчинення міжнародних злочинів у зв'язку зі специфікою цих протиправних діянь може бути тільки винним.

Слід зазначити, що загальні зміни, що відбулися у міжнародному праві в сучасну епоху, відобразилися і на інституті міжнародно-правової відповідальності. Так, істотно змінилися підстави міжнародно-правової відповідальності; з'явилися нові склади міжнародних правопорушень, яких не було в класичному міжнародному праві; зазнали змін способи реалізації міжнародно-правової відповідальності. У міру розвитку й удосконалення міжнародного права в цілому інститут міжнародно-правової відповідальності буде вдосконалюватися.

Дата добавления: 2015-05-10