Принципы арбитражного процессуального права

Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими ресурсами, а також над їх економічною діяльністю випливає із загального принципу державного суверенітету. Юридичне закріплення цей принцип знайшов насамперед у Декларації 1974 р. і в Хартії 1974 р. Так, у п. 1 ст. 2 Хартії зазначено: «Кожна держава може і повинна вільно здійснювати повний постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними ресурсами й економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання та експлуатацію». У Декларації 1974 р. п. 4 «г» передбачає право країн, що розвиваються, або тих, які перебувають під колоніальним і расовим пануванням, іноземною окупацією, на своє звільнення і відновлення контролю над власними природними ресурсами та економічною діяльністю. У розвиток цієї ідеї ст. 16 Хартії проголошує право і обов’язок усіх держав індивідуально і колективно боротися за ліквідацію колоніалізму, апартеїду, расової дискримінації, неоколоніалізму і всіх зовнішніх форм агресії, проти окупації і панування та всіх економічних і політичних наслідків, що випливають із цього. Держави, які проводять політику примушування, несуть економічну відповідальність перед країнами, територіями і народами, повинні відшкодовувати чи повністю компенсувати використання і скорочення їх природних та інших ресурсів.

Принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації держав випливає із загального принципу співробіт­ництва держав і принципу їх рівноправ’я. Як свідчить світова практика міжнародних економічних відносин, найбільшу ефективність вони мають у тому разі, коли будуються на основі юридичної рівності всіх держав як суб’єктів міжнародного економічного права, недопущення їх економічної дискримінації. Цей принцип є загальновідомою правовою нормою і, як правило, не вимагає свого обов’язкового закріплення у договірних зобов’я­заннях. Відповідно до нього кожна держава має право вимагати надавати їй рівні умови у міжнародних економічних відносинах, як і вона іншим державам. Звичайно, це не означає, що повністю виключається можливість введення державою обмежувальних заходів у міжнародних економічних відносинах. З тих чи інших причин вони можуть вводитись, але за однієї умови: такі обмеження мають стосуватися всіх держав. Якщо дана умова не виконується, то це слід вважати порушенням принципу юридичної рівності і недопущення економічної дискримінації. Одним із яскравих прикладів порушення цього принципу був торговельний закон, прийнятий конгресом США у 1974 р., а також анулювання на початку 1976 р. США програми економічної допомоги Індії. Але не слід розглядати як дискримінацію в економічних відносинах заходи відповід­ного характеру (реторсії), які застосовуються до держави-поруш­ника і які покликані забезпечити дотримання принципу рівності і недопущення дискримінації.

Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків надає можливість вільного вибору певних форм співробітництва у зовнішньоекономічних відносинах. Цей принцип знайшов чітке своє закріплення і висвітлення у ст. 4 Хартії 1974 р.: «При здійсненні міжнародної торгівлі та інших форм економічного співробітництва кожна держава вільно вибирає форму організації своїх зовнішньоекономічних відносин і укладає двосторонні та багатосторонні угоди міжнародного економічного співробітництва, що відповідають її міжнародним зобов’язанням і потребам». Аналіз існуючих форм організації зовнішньоекономічних відносин дає можливість з’ясувати роль держави у цій справі. У багатьох колишніх соціалістичних країнах зовнішньоекономічна діяльність здійснювалася здебільшого на основі державної монополії, відповідно до чого держави зосереджували у своїх руках зовнішньоекономічну торгівлю та інші види зовнішньоекономічної діяльності. Ще 22 квітня 1918 р. Рада Народних Комісарів РФСР прийняла спеціальний декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі». Усі зовнішньоторговельні зв’язки здійснювалися у колишньому Союзі через Міністерство зовнішньої торгівлі СРСР та деякі інші органи державного управління. Держава через ці органи здійснювала керівництво і правове регулювання різними видами зовнішньоекономічної діяльності, проводила єдину державну політику у цій галузі, планувала її розвиток, установлювала порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, забезпечувала його дотримання та ін.
У розвинутих країн не існує повної державної монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Держава лише здійснює регулювання такої діяльності у межах однієї держави або в межах певної групи держав, наприклад держав Спільного ринку. Що стосується країн, які розвиваються, то в деяких з них спостерігається тенденція до встановлення монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність через націоналізацію зовнішньоторговельних підприємств, установлення контролю за їх діяльністю. У державах, які утворилися після розпаду СРСР, зовнішньоекономічна діяльність здебільшого базується не на основі їх монополії у цій галузі, а на основі її державного регулювання. Це видно, наприклад, із змісту Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність», прийнятого 16 квітня 1991 р. Відповідно до цього закону одним із принципів зовнішньоекономічної діяльності є принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва. Його суть полягає у праві суб’єктів такої діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки, здійснювати її у будь-яких формах, які не заборонені чинним законодавством, виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одер­жані ними результати (ст. 2). Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності згідно із зазначеним Законом є фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи, які зареєстровані і розташовані на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, у тому числі акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, кон­сорціуми, фірми «Торговий дім», посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації тощо), об’єднання фізичних і юридичних осіб, спільні підприємства та ін.

Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічної діяльності полягає також і в тому, що кожна держава має право встановлювати свободу торгівлі, тобто свободу ввезення і вивезення товарів без будь-якого регулювання її з боку держави (політика фрітредерства — вільної торгівлі). Таким правом користувалась, наприклад, Англія у другій половині XIX ст. А взагалі така політика на початку XX ст. почала втрачати своє значення і поступилася місцем протекціонізму — системі економічних законів держави, спрямованих на захист національної промисловості і сільського господарства від іноземної конкуренції, а також на проникнення на зовнішні ринки і загарбання їх. Найважливішим знаряддям при цьому є введення і здійснення відповідної митної політики, яка зводиться до встановлення мита під час імпорту й експорту товарів.
Держави можуть здійснювати і ліцензування ввезення або вивезення товарів (така практика широко використовується, наприклад, у США).

Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими ресурсами, а також їх економічною діяльністю дістав розвиток і юридичну фіксацію у ряді міжнародних угод, конвенцій. Водночас слід зазначити, що такі держави, як США, Англія і ряд інших капіталістичних країн, намагалися через голосування перешкодити включенню цього принципу у зміст Хартії 1974 р. і Декларації 1974 р. І лише активна і послідовна позиція насамперед країн — членів колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги дала можливість юридично закріпити цей принцип.

Відповідно до принципу найбільшого сприяння (коли він вклю­чається до міжнародного договору) кожна сторона (держава) зобов’язується надати другій стороні (державі) такий режим у тій чи іншій галузі співробітництва (пільги, привілеї, переваги тощо), який вона надасть у майбутньому будь-якій третій стороні (державі). Дотримання цього принципу дає можливість ставити в однакові умови держави та інших суб’єктів міжнародних економічних відносин. Цей принцип знайшов своє закріплення в Прин­ципах 1964 р. і Хартії 1974 р. Так, у загальному восьмому принципі записано: «Міжнародна торгівля повинна бути взаємовигідною і здійснюватися на основі режиму найбільшого сприяння;
у межах торгівлі не повинні застосовуватися дії, які завдають шкоди торговельним інтересам інших країн». Майже аналогічною є редакція ст. 26 Хартії 1974 р. Практична реалізація принципу найбільшого сприяння здійснюється через його закріплення у відповідних договорах, угодах та інших міжнародних актах. Практика міжнародних економічних відносин має приклади, які свідчать про недотримання цього принципу з боку окремих держав. Так, у середині 80-х років режим найбільшого сприяння був наданий Сполученими Штатами Америки понад 120 країнам світу, однак у ньому було відмовлено СРСР, що певною мірою негативно позначилося на експорті його товарів. Це була не лише одна із форм політичного тиску, а й акт дискримінаційного характеру.
Одночасно слід підкреслити, що в окремих випадках як виняток із принципу найбільшого сприяння є надання країнам, що розвиваються, преференційних поступок. Це — правомірні винят­ки, передбачені Принципами і Хартією.
Принцип національного режиму вказує на те, що у кожній державі, яка виступає суб’єктом міжнародних економічних відносин, юридичним і фізичним особам іншої держави надаються такі самі права і вони мають такі самі обов’язки, що й юридичні та фізичні особи першої держави, тобто іноземні суб’єкти прирів­нюються у своєму правовому статусі до власних національних суб’єктів. Цей принцип нерідко застосовується в інтересах окремих держав, коли в умовах економічної нерівності принцип національного режиму надається сильнішому іноземному партнеру, а не національному партнеру, що дає можливість фактичного отри­мання переваг іноземному партнеру. Зазначений принцип широко використовується в торговельно-договірних відносинах США.

Дата добавления: 2015-05-10