Воспитание как процесс

Форми (джерела) права

Оценка точности СКС при учете течения

Погрешности делятся на 2 группы:

1) погрешности допущенные при определении ПУβ

2) погрешности при расчете пройденного расстояния

погрешности 1-й группы оцениваются СКП ПУβ (mПУβ) которая равна квадратической сумме погрешностей курсоуказателя и погрешности вызванной течением:

mПУβ = √(mк² + mβ²), для гирокомпасса mк = 0,7º, для магнитного компасса 1,2º.

Погрешности 2-й группы включают погрешности ΔЛ% и погрешности в учете скорости течения mΔЛ и ms: m = √(mΔЛ² + ms²), mΔЛ = (0,5-1,0%) от ΔЛ

Погрешности 1 группы:

M = √(a²+b²), b = S*sin(mПУβ), a = √[(S*mΔЛ)/100]² + ms²

Формулы для вычисления погрешностей mβ и ms получают из формул аналитического учета течения: sinβ = (Vт/Vл)*sinρ, ρ = ПУβ – Кт, V = VлСosβ + VтCosρ;

После дифференцирования по переменным получим mβmax = (57.3*m_Vт)/ Vл,

ms = (S* m_Vт )/Vл. В практических целях рекомендуется учитывать max значение в учете течения (СКП пути), и тогда окончательно получим: mβ = (57.3*Vт)/ Vл, ms = (S* Vт)/Vл.

1. Поняття форми та джерела права.

2. Види джерел (форм) права.

3. Нормативно-правовий акт.

4. Правовий прецедент.

5. Правовий договір.

6. Міжнародний правовий акт.

7. Правовий звичай.

8. Правова доктрина.

9. Релігійно-правова норма.

10. Нормативне значення роз’яснень Пленуму Верховного Суду України.

1. Поняття форми та джерела права.

«Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірність процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.

Поняття «джерело права» вживається в розуміннях:

Джерело права в матеріальному розумінні – це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричиняють або об’єктивно зумовлюють виникнення правових норм.

Джерело права в ідеологічному розумінні – це правова і політична свідомість суб’єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм.

Джерело права в інституційному розумінні – це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб’єктів формування і встановлення права.

Джерело права в формальному (юридичному) розумінні – акти уповноважених суб’єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини.

Форми права – вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення.

При написанні «джерело (форма) права» підкреслюється, що мова йде саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.

2. Види джерел (форм) права.

Основні джерела (форми) права в державах світу і Україні:

· нормативно-правовий акт;

· нормативно-правовий договір;

· міжнародно-правовий акт;

· правовий прецедент;

· правовий звичай;

· правова доктрина;

· релігійно-правовий текст.

3. Нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий акт становить рішення пра-вотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права.

Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права.

Ознаки нормативно-правового акта:

1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) або народом (через референдум);

2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;

3) приймається з дотриманням певної процедури;

4) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:

а) вид акта (закон, указ, постанова);

б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади);

в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка);

г) дата ухвалення акта;

ґ) номер акта;

д) дані про посадову особу, яка підписала акт[1];

5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов'язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос України» та «Юридичний вісник України»; постанови Кабінету Міністрів — у збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовий кур'єр»; закони і підзаконні акти — у часописі «Офіційний вісник України»).

Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю:

• закони;

• підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта — це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною обов'язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб'єктом нормотворчості.

Види нормативно-правових актів за сферою дії: • загальні; • спеціальні; • локальні.

Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення: • акти встановлення норм права; • акти заміни норм права; • акти скасування норм права.

Види нормативно-правових актів за галузями законодавства: • цивільні; • кримінальні; • адміністративні; • кримінально-процесуальні; • адміністративно-процесуальні та ін.

Види правових актів за суб'єктами нормотворчості в Україні: Верховна Рада України — закони і постанови; Верховна Рада Автономної Республіки Крим - постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) / рішення (з питань організаційно-розпорядчого характеру); Президент України — укази (нормативні та ненормативні) / розпорядження; Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження; керівники міністерств і відомств — нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим — постанови, рішення і розпорядження; голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій — розпорядження; місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети - рішення і нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій - нормативні накази, статути, положення та інструкції.

Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні — Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж — норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

Види законів за юридичною силою:

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

• кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). їх ще називають моноконституційними актами.

• некодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін.

2. Конституційні закони —

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т. ін.);

• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України).

3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх.

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

Види законів за строком дії:

1) постійні — закони, що діють без обмеження строку;

2) тимчасові — закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони «Про оподатковування», «Про бюджет на 2001 рік»);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) — ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни), їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану припиняє дію Кодексу законів про працю.

Види законів за суб'єктами законотворчості:

- ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

- ухвалені законодавчим органом держави. Види законів за межами дії:

- закони України;

- закони Автономної Республіки Крим. Види законів за структурною формою:

- кодифіковані;

- некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

Види законів за галузевою ознакою:

- конституційно-правові;

- цивільно-правові;

- адміністративно-правові тощо.

Є ще й міжгалузеві (комплексні) — про охорону здоров'я, освіту та ін.

Види законів за сферами суспільного життя:

- закони в галузі регулювання економіки;

- закони в галузі регулювання політики;

- закони в галузі регулювання соціальної сфери;

- закони в галузі регулювання військової сфери та ін.

Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм.

Підзаконність нормативно-правових актів не означає їх меншої юридичної обов'язковості. Вони мають необхідну юридичну чинність. Правда, їх юридична чинність не має такої ж загальності та верховенства, як це властиво законам. Проте вони посідають важливе місце в усій системі нормативного регулювання, оскільки забезпечують виконання законів шляхом конкретизованого нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин.

Підзаконність нормативно-правового акта означає його відповідальність не лише законам, а й іншим актам, що мають більш високу юридичну силу. Акт нижчої державної інстанції повинен знаходитися не лише «під законом», а й «під» нормативними актами усіх вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад, акти Міністерства освіти повинні відповідати не лише Закону про освіту, а й нормативним документам Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів.

Систему підзаконних нормативно-правових актів в Україні складають такі їх види:

Загальні – поширюються на всіх осіб у межах держави, містять первинні норми: - акти (постанови) Верховної Ради України нормативного характеру. Набувають чинності через 10 днів після їх опублікування в офіційному друкованому виданні; - укази і розпорядження Президента України, видані в межах його компетенції і обов'язкові до виконання на території України (ст. 106 Конституції України). Набувають чинності через 10 днів після їх офіційного опублікування в офіційному друкованому виданні. - акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України, видані в межах його компетенції. Ці постанови є самостійними загальними актами управління, поширюються на всю територію країни і, відповідно до закону (за галузями, групами галузей тощо), можуть поширюватися на все населення (ст. 117 Конституції України). 1) не визначають прав і обов'язків громадян. Набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачений у самих актах; 2) визначають права і обов'язки громадян. Набувають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Відомчий акт — підзаконний нормативний акт (указ, інструкція, нормативний наказ та ін.), що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який містить вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання.

Відомчі акти (акти конкретних міністерств, комітетів, фондів та ін.) мають внутрішнє, внутрішньовідомче юридичне значення.

Відомчі нормативні акти вступають у дію через 10 днів після їх державної реєстрації (внесення до Державного реєстру), яка здійснюється Міністерством юстиції України, якщо в них не передбачений пізнішій строк, але не раніше їх офіційного дня обнародування.

Місцеві – мають територіально обмежену дію:

- акти, прийняті у порядку місцевого референдуму; шляхом голосування на загальних зборах громадян; територіальними громадами;

- акти органів місцевого самоврядування – постанови ВР АРК; рішення обласних і районних рад; районних у містах, міських, селищних, сільських рад, рішеннях виконавчих комітетів рад і їх голів;

- акти місцевої виконавчої влади – акти (постанови, рішення і розпорядження) Ради міністрів АРК; акти (розпорядження) голів обласних і районних державних адміністрацій; нормативні акти (накази) керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації.

Локальні – мають внутрішню дію, в межах відповідних підприємств, установ, організацій (накази. Інструкції, статути, правила, положення).

4. Правовий прецедент.

Правовий прецедент (судовий, адміністративний) – акт-документ,що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судами або адміністративним органом,якому надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Ознаки:

1) є актом волевиявлення правозастосовного органу (судового чи адміністративного);

2) має нормативний характер;

3) виникає за наявності прогалин у нормативно-прововому регулюванні в процесі вирішення конкретної юридичної справи;

4) набуває обов’язкового значення через поширення своєї дії на аналогічні справи в майбутньому;

5) є письмовим актом;

6) має юридичну силу;

7) забезпечується державою.

Види прецедентів:

Адміністративний прецедент – рішення органу управління або посадової особи в конкретній адміністративній справі, обґрунтування якої стало правилом, яке застосовується при вирішенні аналогічних справ. В Україні – офіційно не визнаний.

Судовий прецедент – рішення з конкретної справи, яке завдяки обґрунтуванню стає правилом, обов’язковим для всіх судів при розгляді аналогічних справ.

Структура правового прецеденту:

- висновки, в яких викладена суть позиції судді; на них ґрунтується рішення або вирок;

- докози й висновки, які не є обов’язковими для правової позиції суду й мають чинність переконувального прецеденту, що не зобов’язує суддю безумовно.

Судовий прецедент є одним із провідних джерел права Великої Британії, США, Канади, Австралії та ін., а в Україні – офіційно не визнаний.

5. Правовий договір.

Нормативно-правовий договір – спільний акт-документ двох або більше сторін, що уставили нові норми права за взаємною згодою з метою врегулювання певних життєвих ситуацій, слугує підставою для видання правових актів, здійснення інших юридично значущих дій і забезпечується державою відповідно до закону.

Ознаки:

- має публічно-вольовий характер;

- має погоджувальний і добровільний характер;

- має особливий предмет договору;

- має особливу формальну процедуру прийняття і спеціальний парядок розгляду спорів і конфліктів;

- є письмовим актом-документом;

- підлягає офіційному опублікуванню;

- забезпечується державою.

Види нормативно-правових договорів:

1. Внутрішньодержавний – спрямований на врегулювання внутрішньодержавних відносин (договір про компетенцію і договір про взаємодію).

2. Міжнародний.

6. Міжнародний правовий акт.

Міжнародний правовий акт — угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними, наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін. За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

- міждержавні – проводиться від імені України;

- міжурядові - здійснюються від імені уряду України;

— відомчі – відбувається від імені міністерства та інших центральних органів виконавчої влади України.

За кількістю сторін:

— двосторонні;

- багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

— політичні;

— економічні;

— з спеціальних питань.

Розрізняють міжнародні договори:

• що підлягають ратифікації;

• що не підлягають ратифікації.

Ратифікація (затвердження) — акт міжнародного права, за допомогою якого держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати договори, виражає свою згоду взяти на себе зобов'язання в міжнародному плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов'язань. Проте відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж правилом.

В Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних договорів України (ст. 85 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені уряду України, публікуються в «Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур'єр».

7. Правовий звичай.

Правовий звичай – акт-документ. Що містить норму-звичай (стійке правило поведінки, що склалося в результаті його багаторазового використання), котра санкціонована державою і забезпечується нею.

Держава визнає не всі звичаї, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігається з його інтересами.

Ознаки правових звичаїв:

1) виникають на основі норм-звичаїв;

2) санкціонуються державою;

3) виражають суспільні інтереси в територіальних межах;

4) визначаються особливостями тієї соціальної групи, де формувалися;

5) мають обмежені регулятивні можливості;

6) мають юридичну силу.

Правові звичаї в державно-організованому суспільстві виникають на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними органами – тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями, мають посилання на ний в нормативно-правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою силою держави.

Крім правових звичаїв, санкціонованих державними органами, діють звичаї, санкціоновані інститутами міжнародних організацій (міжнародні звичаї).

8. Правова доктрина.

Правова доктрина – акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомленні (сприйняті) суспільством, і підтримується (формалізується) державою.

Ознаки правової доктрини:

1) є науковим обґрунтуванням соціально значущих проблем;

2) становить логічно пов’язані системи філософських і правових ідей та принципів концептуального рівня;

3) є домінуючою науковою концепцією;

4) задає параметри державно-правового життя, спираючись на досягнення національної і світової юридичних думки і науки;

5) покликана виконувати функцію наукових і політичних підстав нормативно-правового регулювання відносин у тих сферах, в яких вона створена (освітня, військова та ін..);

6) набуває нормативного закріплення, обов’язковості у вигляді послань, звернень, основних напрямів державного і суспільного життя, тобто формалізується, чим відрізняється від правової теорії;

7) ґрунтується на підтримці держави, її вищих посадових осіб.

9. Релігійно-правова норма.

Релігійно-правова норма – акт-документ, який містить церковний канон або інше релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов’язкового значення і забезпечена нею (Веди, Біблія, Тора, Коран).

Ознаки:

1) мають документальну (письмову) форму – існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Тора, Звіт канонічного права, релігійні книги буддистів та ін.., у рушеннях зборів вірян або духовенства (постанови соборів, колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників;

2) як першоджерело виступає воля божества, виражена у релігійних книгах;

3) мають систематизований характер – складається з системи переплетених норм релігії, моралі, права як «боговстановлених» правил поведінки для людей;

4) створюються, як правило, на підставі життєвих казусів і мають метафоричну форму викладу нормативного матеріалу;

5) мають персональний, а не територіальний характер – поширюються тільки на вірян і є для них певними офіційними релігійно-нормативними актами;

6) затверджуються вищими органами державної влади (постанови Вселенських соборів та ін..);

7) реалізується переконанням, виконанням, дотриманням і примусом.

Доповнює релігійно-правові тексти як джерела права їх тлумачення богословом, правознавцями, церковними авторитетами, яке слугує додатковим джерелом права.

10. Нормативне значення роз’яснень Пленуму Верховного Суду України.

Керівні роз'яснення, що приймаються Пленумом Верховного Суду України, містять тлумачення норм права, орієнтують судову практику на правильне застосування чинного законодавства. Під тлумаченням нормативних актів розуміється, по-перше, усвідомлення певним суб'єктом їх змісту, по-друге — роз'яснення, тобто доведення до розуміння усвідомленого іншими суб'єктами.

Норми права завжди мають загальний характер, а застосовуються до конкретних фактів. Тлумачення судом закону по кожній справі, що розглядається, називається каузальним.

Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є також тлумаченням, але таким, що проводиться з використаним досвіду вирішення багатьох справ, на базі судової практики. Воно орієнтує судові органи на правильність застосування чинного законодавства.

Важливе значення для правильного та однакового застосування норм права мають постанови. Пленуму Верховного Суду України. Вони не є джерелом права, адже Пленум Верховного Суду не наділений повноваженнями створювати нові норми права, однак його постанови є обов'язковими для судів, інших органів і поса­дових осіб, які застосовують певні норми права, щодо яких надані розяснення у постановах Пленуму Верховного Суду України.

Питання для самоперевірки:

1. Розкрийте поняття форми права.

2. Розкрийте поняття джерела права.

3. Які ви знаєте види джерел (форм) права?

4. Дайте поняття нормативно-правовий акт.

5. Що таке закон і які види законів?

6. Що таке підзаконний нормативно-правовий акт?

7. Охарактеризуйте правовий прецедент.

8. Охарактеризуйте правовий договір.

9. Що таке міжнародний правовий акт?

10. Що таке правовий звичай?

11. Охарактеризуйте правову доктрину.

12. Дайте поняття релігійно-правова норма.

13. Яке значення роз’яснень Пленуму Верховного Суду України?

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року.

2. Васильєв А.С., Борщевський І.В. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: ТОВ «Одісей», 2007.

3. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270с.

4. Загальна теорія держави і права: (основні поняття, категорії, прав. конструкції та наук. концепції): навч. посіб./ За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко, - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 400с.

5. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – К., 2001.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – 2-ге видання. К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 520с.

8. Суботін В.М. Теорія держави та права: Навч. посібник – К.: Знання, 2005.

9. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688с.

10. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін..; За заг. ред.. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368с.

Структура воспитательного процесса представляет собой взаимосвязь основных элементов: целей и содержания, методов и средств, а также достигнутых резуль­татов.

Воспитание является многофакторным процессом. На него оказывают влияние природная среда, жизненный мир и иерархия общественных ценностей; семья, школа и вуз, детские и молодежные организации; повседневная и профессиональ­ная деятельность, искусство и средства массовой информации.

Среди многообразия воспитательных факторов выделяют две основные груп­пы: объективную и субъективную.

К группе объективных факторов относятся:

• генетическая наследственность и состояние здоровья человека;

• социальная и культурная принадлежность семьи, оказывающая влияние на его непосредственное окружение;

• обстоятельства биографии;

• культурная традиция, профессиональный и социальный статус;

• особенности страны и исторической эпохи.

Группу субъективных факторов составляют:

• психические особенности, мировоззрение, ценностные ориентации, внутрен­ние потребности и интересы как воспитателя, так и воспитуемого;

• система отношений с социумом;

• организованные воспитательные воздействия на человека со стороны отдель­ных людей, групп, объединений и всего сообщества.

В ходе истории возникла потребность в осмыслении процесса воспитания, определения его специфики. А именно в уточнении целей воспитания и уровней их реализации; специфике средств и видов воспитания.

Цели воспитания — это ожидаемые изменения в человеке (или группе лю­дей), осуществленные под воздействием специально подготовленных и планомер­но проведенных воспитательных акций и действий. Процесс формулировки таких целей, как правило, аккумулирует гуманистическое отношение воспитателя (группы или всего общества) к личности воспитуемого.

В качестве критериев оценки воспитанности человека принимают:

• «добро» как поведение на благо другого человека (группы, коллектива, обще­ства в целом);

• «истину» как руководство при оценке действий и поступков;

• «красоту» во всех формах ее проявления и созидания.

Мера воспитанности человека определяется следующими критериями: широ­той и высотой восхождения человека к вышеозначенным ценностям; степенью ориентации в правилах, нормах, идеалах и ценностях общества и мерой руковод­ства ими в поступках и действиях, а также уровнем приобретенных на их основе личностных качеств.

О воспитанности человека можно судить по многочисленным показателям: по облику, речи, манере поведения в целом и характерным отдельным поступкам, по ценностным ориентациям, по отношению к деятельности и стилю общения.

Вот что писал о воспитанных людях А. П. Чехов (Собр. соч. В 12-ти т. Т. 11. М., 1956. С. 83-84): «Воспитанные люди, по моему мнению, должны удовлетворять следующим условиям:

1. Они уважают человеческую личность, а потому всегда снисходительны, мяг­ки, вежливы, уступчивы... Они не бунтуют из-за молотка или пропавшей ре­зинки; живя с кем-нибудь, они не делают из этого одолжения, а уходя, не гово­рят: с вами жить нельзя! Они прощают и шум, и холод, и пережаренное мясо, и остроты, и присутствие в их жилье посторонних...

2. Они сострадательны не к одним только нищим и кошкам. Они болеют душой и от того, чего не увидишь простым глазом...

3. Они уважают чужую собственность, а потому и платят долги.

4. Они чистосердечны и боятся лжи как огня. Не лгут они даже в пустяках. Ложь оскорбительна для слушателя и опошляет в его глазах говорящего. Они не рисуются, держат себя на улице так же, как дома, не пускают пыли в глаза меньшей братии... Они не болтливы и не лезут с откровенностями, когда их не спрашивают... Из уважения к чужим ушам они чаще молчат.

5. Они не уничтожают себя с той целью, чтобы вызвать в другом сочувствие и помощь. Они не играют на струнах чужих душ, чтоб в ответ им вздыхали и нянчились с ними. Они не говорят: меня не понимают!..

6. Они не суетны. Их не занимают такие фальшивые бриллианты, как знаком­ство со знаменитостями, восторг встречного в Salon'e, известность по портер­ным...

7. Если они имеют в себе талант, то уважают его. Они жертвуют для него поко­ем, женщинами, вином, суетой...

8. Они воспитывают в себе эстетику. Они не могут уснуть в одежде, дышать дрян­ным воздухом, шагать по оплеванному полу...»

Любая воспитательная задача решается через инициирование воспитателем активных действий воспитанника. Таким начинанием может стать, например, вы­полнение физического упражнения или решение учебной задачи, восприятие ху­дожественного произведения или уборка квартиры, преодоление страха или вред­ной привычки.

Успешность воспитательной акции как единства воспитательной цели-содер­жания (средств и способов достижения цели) проявляется как повышение степе­ни автономной активности воспитанника. Таким образом, в совместно-распреде­ленной деятельности осуществляется переход от позиции «на равных» к позиции расширения прав воспитанника, передачи ему полномочий и обязанностей. Начи­ная самостоятельную деятельность, стремясь к самосовершенствованию, воспи­танник может рассчитывать на помощь и поддержку воспитателя.

Направление воспитания определяется единством целей и содержания.

По этому признаку выделяют умственное, нравственное, трудовое, физическое и эстетическое воспитание. В наше время формируются новые направления вос­питательной работы — гражданское, правовое, экономическое, экологическое.

Умственное воспитание ориентировано на развитие интеллектуальных спо­собностей человека, интереса к познанию окружающего мира и себя.

Оно предполагает:

• развитие силы воли, памяти и мышления как основных условий познаватель­ного и образовательного процессов;

• формирование культуры учебного и интеллектуального труда;

• стимулирование интереса к работе с книгой и новыми информационными тех­нологиями;

• а также развитие личностных качеств — самостоятельности, широты круго­зора, способности к творчеству.

Задачи умственного воспитания решаются средствами обучения и образова­ния, специальными психологическими тренингами и упражнениями, беседами об ученых, государственных деятелях разных стран, викторинами и олимпиадами, вовлечением в процесс творческого поиска, исследования и эксперимента.

Этика составляет теоретическую основу нравственного воспитания.

Задачи и содержание нравственного воспитания молодого поколения опреде­ляются посредством этических требований общества. В письменной традиции че­ловечества основные постулаты нравственного поведения человека были пред­ставлены в Библии и Коране.

В качестве основных задач этического воспитания выделяют:

• накопление нравственного опыта и знаний о правилах общественного пове­дения (в семье, на улице, в школе и других общественных местах);

• разумное использование свободного времени и развитие нравственных ка­честв личности, таких как внимательного и заботливого отношения к людям; честности, терпимости, скромности и деликатности; организованности, дис­циплинированности и ответственности, чувства долга и чести, уважения че­ловеческого достоинства, трудолюбия и культуры труда, бережного отноше­ния к национальному достоянию.

В повседневной жизни можно наблюдать факты отклонения человека от морально-нравственных принципов,

Например, герой «Записок из подполья» Ф. М. Достоевского хочет по своей, по глупой воле пожить; и поэтому, пусть хоть рушится весь мир, а он будет чайком баловаться. В психологии человека «из подполья» Достоевский увидел разрастающееся явление общественного «нигилизма».

Основными критериями нравственного человека являются его нравственные убеждения, моральные принципы, ценностные ориентации, а также поступки по отношению к близким и незнакомым людям.

В процессе нравственного воспитания широко применяются такие методы, как убеждение и личный пример, совет, пожелание и одобрительный отзыв, положительная оценка действий и поступков, общественное признание достижений и до­стоинств человека. Также целесообразно проведение этических бесед и диспутов на примерах художественных произведений и практических ситуаций. Одновре­менно спектр нравственного воспитания предполагает как общественное порицание, так и возможность дисциплинарных и отсроченных наказаний.

Главными задачами трудового воспитания являются: развитие и подготовка, добросовестного, ответственного и творческого отношения к разным видам трудовой деятельности, накопление профессионального опыта как условия выполнения важнейшей обязанности человека.

Для решения вышеозначенных задач используют разные приемы и средства:

• организацию совместного труда воспитателя и воспитанника;

• объяснение значимости определенного вида труда на пользу семьи, коллектива сотрудников и всего предприятия, Отечества;

• материальное и моральное поощрение производительного труда и проявления творчества;

• знакомство с трудовыми традициями семьи, коллектива, страны;

• кружковые формы организации труда по интересам (технического творчества, моделирования, театральной деятельности, кулинарии);

• упражнения по выработке трудовых навыков при выполнении конкретных операций (навыков чтения, счета, письма, пользования компьютером; раз­личных ремонтных работ; изготовления изделий из дерева и металла);

• творческие конкурсы и соревнования, выставки творческих работ и оценка их качества;

• временные и постоянные домашние поручения, дежурства по классу в шко­ле, выполнение возложенных обязанностей в трудовых бригадах;

• систематическое участие в общественно-полезном труде, обучение техно­логиям и приемам организации профессиональной деятельности;

• контроль за экономией времени и электроэнергии, ресурсами;

• учет и оценка результатов труда (качества, сроков и точности выполнения задачи, рационализации процесса и наличие творческого подхода);

• специальная профессиональная подготовка к трудовой деятельности (инже­нера, учителя, медика, оператора, библиотекаря, сантехника).

Целью эстетического воспитания является развитие эстетического отноше­ния к действительности.

Эстетическое отношение предполагает способность к эмоциональному воспри­ятию прекрасного. Оно может проявляться не только по отношению к природе или произведению искусства. Например, И. Кант считал, что созерцая художе­ственное произведение, созданное рукою человеческого гения, мы приобщаемся к «прекрасному». Однако лишь бушующий океан или извержение вулкана мы по­стигаем как «возвышенное», которое человек сотворить не в силах. (Кант И. Кри­тика способности суждения. М. 1994.)

Благодаря способности к восприятию прекрасного, человек обязан привносить эстетическое в личную жизнь и жизнь окружающих, в быт, в профессиональную деятельность и социальный ландшафт. Одновременно эстетическое воспитание должно уберегать нас от ухода в «чистый эстетизм».

задачами трудового воспитания являются: развитие и подготовка, добросовестного, ответственного и творческого отношения к разным видам трудовой деятельности, накопление профессионального опыта как условия выполнения важнейшей обязанности человека.

Для решения вышеозначенных задач используют разные приемы и средства:

• организацию совместного труда воспитателя и воспитанника;

• объяснение значимости определенного вида труда на пользу семьи, коллектива сотрудников и всего предприятия, Отечества;

• материальное и моральное поощрение производительного труда и проявления творчества;

• знакомство с трудовыми традициями семьи, коллектива, страны;

• кружковые формы организации труда по интересам (технического творчества, моделирования, театральной деятельности, кулинарии);

• упражнения по выработке трудовых навыков при выполнении конкретных операций (навыков чтения, счета, письма, пользования компьютером; раз­личных ремонтных работ; изготовления изделий из дерева и металла);

• творческие конкурсы и соревнования, выставки творческих работ и оценка их качества;

• временные и постоянные домашние поручения, дежурства по классу в шко­ле, выполнение возложенных обязанностей в трудовых бригадах;

• систематическое участие в общественно-полезном труде, обучение техно­логиям и приемам организации профессиональной деятельности;

• контроль за экономией времени и электроэнергии, ресурсами;

• учет и оценка результатов труда (качества, сроков и точности выполнения задачи, рационализации процесса и наличие творческого подхода);

• специальная профессиональная подготовка к трудовой деятельности (инже­нера, учителя, медика, оператора, библиотекаря, сантехника).

Целью эстетического воспитания является развитие эстетического отноше­ния к действительности.

Эстетическое отношение предполагает способность к эмоциональному воспри­ятию прекрасного. Оно может проявляться не только по отношению к природе или произведению искусства. Например, И. Кант считал, что созерцая художе­ственное произведение, созданное рукою человеческого гения, мы приобщаемся к «прекрасному». Однако лишь бушующий океан или извержение вулкана мы по­стигаем как «возвышенное», которое человек сотворить не в силах. (Кант И. Кри­тика способности суждения. М. 1994.)

Воспитательное значение имеет эстетическая организация труда привлека­тельное оформление классных комнат, аудиторий и образовательных учреждений, художественный вкус, проявляющийся в стилистике одежды учеников, студен­тов и преподавателей. Это относится и к социальному ландшафту повседневной жизни. В качестве примеров могут послужить чистота подъездов, озеленение улиц, оригинальный дизайн магазинов и офисов.

Основными задачами физического воспитания являются: правильное физиче­ское развитие, тренировка двигательных навыков и вестибулярного аппарата, раз­личные процедуры закаливания организма, а также воспитание силы воли и ха­рактера, направленное на повышение работоспособности человека.

Организация физического воспитания осуществляется посредством занятий физическими упражнениями дома, в школе, вузе, в спортивных секциях. Она предполагает наличие контроля за режимом учебных занятий, труда и отдыха (гимнастики и подвижных игр, туристических походов и спортивных соревнований) и врачебно-медицинской профилактики заболеваний подрастающего поколения.

Для воспитания физически здорового человека чрезвычайно важно соблюде­ние элементов повседневного режима: продолжительный сон, калорийное пита­ние, продуманное сочетание различных видов деятельности.

Гражданское воспитание предполагает формирование у человека ответствен­ного отношения к семье, к другим людям, к своему народу и Отечеству. Гражда­нин должен добросовестно выполнять не только конституционные законы, но и профессиональные обязанности, вносить свой вклад в процветание страны. В тоже время он может чувствовать ответственность за судьбу всей планеты, которой угрожают военные или экологические катастрофы, и становиться гражданином мира.

Экономическое воспитание — это система мер, направленная на развитие эко­номического мышления современного человека в масштабах своей семьи, производства, всей страны. Данный процесс предполагает не только формирование де­ловых качеств — бережливости, предприимчивости, расчетливости, но и накопление знаний, касающихся проблем собственности, систем хозяйствования, экономической рентабельности, налогового обложения.

Экологическое воспитание основано на понимании непреходящей ценности природы и всего живого на Земле. Оно ориентирует человека на бережное отно­шение к природе, ее ресурсам и полезным ископаемым, флоре и фауне. Каждый человек должен принять посильное участие в предотвращении экологической катастрофы.

Правовое воспитание предполагает знание своих прав и обязанностей и ответственность за их несоблюдение. Оно ориентировано на воспитание уважительного отношения к законам и Конституции, правам человека и на критическое отно­шение к тем, кто преступает последние.

Воспитательный процесс в целом и в рамках отдельного направления можно наблюдать или организовывать на нескольких уровнях (В. И. Гинецинский).

Первый, так называемый социетарный уровень дает представление о воспитании как постоянной функции общества на любой стадии его развития в контек­сте общезначимой культуры, а именно такой стороны жизни социума, которая связана с трансляцией культуры во всех ее формах и проявлениях молодому поко­лению. В России воспитательные цели этого уровня определены в законе «Об об­разовании», в Конституции, в Международной Конвенции о правах человека и дру­гих государственно-политических документах, в которых выражена образователь­но-воспитательная политика нашей страны и всего международного сообщества.

Второй, институциональный уровень предполагает реализацию воспита­тельных целей и задач в условиях конкретных социальных институтов. То есть организаций и учреждений, которые специально создаются для этого. Такими организациями являются детские дома и школы-интернаты, детские сады, школы и вузы, дома творчества и центры развития.

Третий, социально-психологический уровень обусловливает воспитание в условиях отдельных социальных групп, ассоциаций, корпораций, коллективов. Например, коллектив предприятия оказывает воспитательное воздействие на сво­их сотрудников, ассоциация бизнесменов—на своих коллег, ассоциация женщин-матерей погибших воинов, выступая против войны, — на государственные органы, ассоциация педагогов — на развитие творческого потенциала педагогов.

Четвертый, межличностный уровень определяет специфику воспитания как практику взаимодействия между воспитателем и воспитанниками, с учетом индивидуально-психологических и личностных особенностей последних. Примерами такой практики могут послужить: родительское воспитание, работа социального психолога и педагога в работе с детьми, подростками и взрослыми, воспитательное влияние учителя в процессе общения с учениками в условиях образовательной системы.

Пятый, интраперсональный уровень по сути является процессом самовос­питания, который осуществляется как воспитательное воздействие человека на самого себя в разных жизненных обстоятельствах. Например, в ситуациях выбора и конфликта, в процессе выполнения учебных заданий, в период сдачи экзаменов или спортивного соревнования.

Дата добавления: 2015-05-10