Гуманізм як ідеологія Відродження

Витоки гуманістичної культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Він вважав людину своєрідною ланкою між тлінним і нетлінним, і це засадниче положення обґрунтовував у філософських трактатах, втілював в образній системі «Божественної комедії».

Дуальна природа людини — смертна і безсмертна — зумовлює і дуалізм її призначення: «...Вона одна з усіх істот визначається до двох кінцевих цілей». Цими кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмертно, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу».

Вчення про подвійне призначення людини вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною традицією, адже блаженство, якого можна досягти в земному житті, ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Досягнення двох видів блаженства потребувало й різних за характером і змістом настанов — земна роль людини ставала реальністю в громадянському суспільстві під проводом світського зверхника й за приписами філософи; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським понтифіком.

Данте вважав свободу людської діяльності обов'язковою умовою не тільки посмертного воздаяння, але й моральної оцінки людини. Користуючись даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. В трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про благородство особистості, що не залежить ні від знатності, ні від багатства.

Благородство людини полягає в її діяльності, яка може піднести природне (людське) до божественного. Найкраще втілює високі уявлення про людину образ Уліса (Одісея) в «Божественній комедії». Ідеалом людини стає сміливий першовідкривач, у якого потяг до нових знань і слави узяв гору над страхом порушити заборону богів.

«Першим гуманістом» називають великого італійського поета Фрянгческа Петрарку (1304—1374). Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що викликало до життя і нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина, Петрарка, а потім його учень К. Салютаті (1331—1406) надавали великої ваги етико-психологічним проблемам.

Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де. формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті.

Обстоюючи незалежність моралі від релігійної догми, гуманіст звертається до етичних учень античності в пошуках теоретичного обґрунтування своїх ідей. Критичний аналіз доктрин стоїків, епікурейців та періпатетиків дозволяє йому, відкинувши суперечності між ними, віднайти спільне: ідею діяльної чесноти, що реалізується в ідеї активного громадянського життя: «Кожну чесноту слід розуміти приблизно так: вона є характером і набувається вправленням душі і діяльністю, і так, що сама вона вправно й мудро завершує діяльність».

В своїй фундаментальній праці «Історія флорентійського народу» Бруні послідовно обстоює ідеї бюргерського республіканізму. Розквіт Флоренції — міста-комуни в XIV ст.— Бруні пов'язує з часом розквіту демократії, а найбільше завоювання демократії вбачає у збереженні свободи республіки — свободи від тиранії.

Своєю інвективою «Про лицемірів» (1417 р.) Бруні започаткував античернецьку полеміку гуманістів. Таку саму назву мав діалог Поджо Браччіолі, написаний тридцять два роки по тому. До них приєднується діалог Лоренцо Валли «Про чернецьку обітницю» (1444 р.), в якому автор ставить під сумнів правомірність самого існування чернецтва як церковного інституту. Тобто критиці піддавалася релігійна система моральних цінностей, що вже зжила себе і не відповідала новим уявленням про природу людини.

Різко виступаючи проти культу авторитета в схоластичній філософії, Петрарка підкреслює, що він виступає «не проти Арістотеля... а проти дурних арістотеліків».

Традиції звертатися винятково до імені Стагіріта Петрарка протиставляє невичерпне багатство філософської думки класичної давнини: Піфагора й Анаксагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Ціцерона. Плотіна, Порфирія, Апулея і «князя філософів» Платона. Арістотель у цій плеяді посідає почесне місце, проте, зауважує Петрарка, «самого Арістотеля я вважаю найви-датнішим із людей, але — людиною».

Боротьба Петрарки за класичну латину проти «варварської» мови схоластичних трактатів, його пошуки нових пам'яток античної культури, прагнення досягти адекватного розуміння античних текстів стимулювали формування нової філософії Відродження. Від часів Петрарки філософ перестає бути тлумачем чужих книжок і стає творцем нових текстів. Сам текст перестає бути джерелом авторитетних цитат, незаперечної істини, а перетворюється на об'єкт історико-філологічного дослідження і критики.

Талановитий учень Салютаті П'єтро Паоло Варджеріо поклав початок пошукам гуманістів у галузі виховання й освіти. Основу морального виховання людини вони вбачають у суспільно-корисній праці: ледарство неприпустиме в досконалому суспільстві.

Гуманізм як головна течія в духовному житті епохи Відродження охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження джерел гуманістичної думки, знайомство наукових кіл із віднайденими гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників, поетів, ораторів, істориків і філософів.

Якщо в ранньому гуманізмі звучали більше епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звернувшись до онтологічної проблематики, розширив полеміку проти схоластичної традиції і зробив саме християнство предметом переосмислення та переробки. Засновник і голова академії Марсілю Фічіно (1433—1499) та Джованні Піко делла Мірандола (1403—1494), чий світогляд був суголосний ідеям Платонівської академії, закладають основи християнського гуманізму. Флорентійський неоплатонізм ототожнює Бога з «загальною природою речей», відновлюючи таким чином пантеїстичні традиції в філософії.

Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом принцип виправдання й обожнення прекрасного космосу. Мірандола так формулює це положення: «...Якщо позбавити всяку річ недосконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду, то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою пошуків краси й гармонії світу в творчості майстрів Високого Відродження, в поезії XV — XVI ст., у численних трактатах і діалогах, присвячених любові.

Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста т. зв. Північного Відродження Еразма Роттердамсько-го (1469—1536). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV — початок XVI ст., Еразм Роттердамський (справжнє ім'я — Герхард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору найвищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації.

Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обсягом, різноманітна тематично й жанрово. До неї входять «Адагії» — збірник латинських прислів'їв і сентенцій, перша книжка, що зробила ім'я Еразма відомим усій Європі, «Апоф-тегмата» — збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатиричного змісту, трактати на захист миру, переклади з давньогрецької та римської літератури.

Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності й справедливості. Як і його великі сучасники Т. Мор і Ф. Рабле,; він вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її благородними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом, що мусить зникнути з життя суспільства^Думки гуманіста з цього приводу яскраво викладені в творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в багатьох листах.

У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів церкви, які водночас проповідують любов до ближнього і благословляють насильство та розбій! «Як можна поєднувати шолом і митру? Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?».

Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509), найвідоміша з його доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи облудну побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їй «істинне християнське благочестя», яке вбачає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів.

Еразм Роттердамський розглядає християнство як завершення найкращих досягнень людської (і «язичницької») культури, як

продовжувача античної духовної традиції] «Все, що язичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформована у відповідності з принципами ренесансного гуманізму християнська етика у Еразма Роттердамського переростає межі офіційного потрактування християнського віровчення.

Він вибудовує систему моралі, що спирається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкреслює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не відновленням природи, одвічно створеною благою?» Бути філософом і бути християнином, сповідувати християнство і проповідувати «філософію Христа» означає одне й те ж: суворо дотримуватися природних правил моралі.

Гуманізм як ідеологія Відродження сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. «Реабілітація» природи означала підхід до неї як до об'єкту наукового дослідження й початок розвитку нового природознавства на основі нової методології.

Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості — багатобічної, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвинутим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії. Чималою мірою вплинув християнський гуманізм, особливо Еразма Роттердамського, на європейську культуру XVI ст.

Дата добавления: 2015-05-10