Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Загрузка...

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Рівні та ступені вищої освіти




Вища школа, як педагогічна система. Мета вищої освіти. Система вищої освіти в Україні. Рівні акредитації ВНЗ. Ступеневість вищої освіти

Вища освіта як педагогічна система є багатофункціональною і багатоступеневою. Вона включає цільовий, змістовий, організаційний і методичний компоненти.

Мета вищої освіти сьогодні – це підготовка фахівців, здатних забезпечити перехід від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства через новаторство у навчанні, вихованні та науково-методичній роботі.

Наголос все більше робиться на якості освіти, універсальності підготовки випускника та його адаптованості до ринку праці, на особистісну орієнтованість навчального процесу, його інформатизацію, визначальну важливість освіти у забезпеченні сталого людського розвитку. Необхідність цих процесів диктується Європейською орієнтацією України загалом та входженням вищої освіти України у Європейське освітнє і наукове поле зокрема. Україна, чітко визначивши орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності у контексті європейських вимог, наполегливо працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти України діють вищі заклади освіти таких рівнів акредитації:

– вищі заклади освіти І рівня акредитації (технікум, училище та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста; на основі базової загальної середньої освіти – з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;

– вищі заклади освіти ІІ рівня акредитації (коледжі та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присво- єнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра;

– вищі заклади освіти ІІІ і ІV рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти - з присудженням наукових ступенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.

1. Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітньо-професійними, освітньо-науковими, науковими програмами на таких рівнях вищої освіти:



початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти;

перший (бакалаврський) рівень;

другий (магістерський) рівень;

третій (освітньо-науковий) рівень;

науковий рівень.

Початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти відповідає п’ятому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою загальнокультурної та професійно орієнтованої підготовки, спеціальних умінь і знань, а також певного досвіду їх практичного застосування з метою виконання типових завдань, що передбачені для первинних посад у відповідній галузі професійної діяльності.

Перший (бакалаврський) рівень вищої освіти відповідає шостому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою теоретичних знань та практичних умінь і навичок, достатніх для успішного виконання професійних обов’язків за обраною спеціальністю.

Другий (магістерський) рівень вищої освіти відповідає сьомому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою поглиблених теоретичних та/або практичних знань, умінь, навичок за обраною спеціальністю (чи спеціалізацією), загальних засад методології наукової та/або професійної діяльності, інших компетентностей, достатніх для ефективного виконання завдань інноваційного характеру відповідного рівня професійної діяльності.

Третій (освітньо-науковий) рівень вищої освіти відповідає восьмому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає здобуття особою теоретичних знань, умінь, навичок та інших компетентностей, достатніх для продукування нових ідей, розв’язання комплексних проблем у галузі професійної та/або дослідницько-інноваційної діяльності, оволодіння методологією наукової та педагогічної діяльності, а також проведення власного наукового дослідження, результати якого мають наукову новизну, теоретичне та практичне значення.

Науковий рівень вищої освіти відповідає дев’ятому кваліфікаційному рівню Національної рамки кваліфікацій і передбачає набуття компетентностей з розроблення і впровадження методології та методики дослідницької роботи, створення нових системоутворюючих знань та/або прогресивних технологій, розв’язання важливої наукової або прикладної проблеми, яка має загальнонаціональне або світове значення.

2. Здобуття вищої освіти на кожному рівні вищої освіти передбачає успішне виконання особою відповідної освітньої (освітньо-професійної чи освітньо-наукової) або наукової програми, що є підставою для присудження відповідного ступеня вищої освіти:

1) молодший бакалавр;

2) бакалавр;

3) магістр;

4) доктор філософії;

5) доктор наук.

3. Молодший бакалавр - це освітньо-професійний ступінь, що здобувається на початковому рівні (короткому циклі) вищої освіти і присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти освітньо-професійної програми, обсяг якої становить 90-120 кредитів ЄКТС. Особа має право здобувати ступінь молодшого бакалавра за умови наявності в неї повної загальної середньої освіти.

4. Бакалавр - це освітній ступінь, що здобувається на першому рівні вищої освіти та присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти освітньо-професійної програми, обсяг якої становить 180-240 кредитів ЄКТС. Обсяг освітньо-професійної програми для здобуття ступеня бакалавра на основі ступеня молодшого бакалавра визначається вищим навчальним закладом. Особа має право здобувати ступінь бакалавра за умови наявності в неї повної загальної середньої освіти.

5. Магістр - це освітній ступінь, що здобувається на другому рівні вищої освіти та присуджується вищим навчальним закладом у результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньої програми. Ступінь магістра здобувається за освітньо-професійною або за освітньо-науковою програмою. Обсяг освітньо-професійної програми підготовки магістра становить 90-120 кредитів ЄКТС, обсяг освітньо-наукової програми - 120 кредитів ЄКТС. Освітньо-наукова програма магістра обов’язково включає дослідницьку (наукову) компоненту обсягом не менше 30 відсотків. Особа має право здобувати ступінь магістра за умови наявності в неї ступеня бакалавра.

6. Доктор філософії - це освітній і водночас перший науковий ступінь, що здобувається на третьому рівні вищої освіти на основі ступеня магістра. Ступінь доктора філософії присуджується спеціалізованою вченою радою вищого навчального закладу або наукової установи в результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньо-наукової програми та публічного захисту дисертації у спеціалізованій вченій раді. Особа має право здобувати ступінь доктора філософії під час навчання в аспірантурі (ад’юнктурі). Особи, які професійно здійснюють наукову, науково-технічну або науково-педагогічну діяльність за основним місцем роботи, мають право здобувати ступінь доктора філософії поза аспірантурою, зокрема під час перебування у творчій відпустці, за умови успішного виконання відповідної освітньо-наукової програми та публічного захисту дисертації у спеціалізованій вченій раді. Нормативний строк підготовки доктора філософії в аспірантурі (ад’юнктурі) становить чотири роки. Обсяг освітньої складової освітньо-наукової програми підготовки доктора філософії становить 30-60 кредитів ЄКТС.

Наукові установи можуть здійснювати підготовку докторів філософії за власною освітньо-науковою програмою згідно з отриманою ліцензією на відповідну освітню діяльність. Наукові установи можуть також здійснювати підготовку докторів філософії за освітньо-науковою програмою, узгодженою з вищим навчальним закладом. У такому разі наукова складова такої програми здійснюється у науковій установі, а освітня складова - у вищому навчальному закладі.

7. Доктор наук - це другий науковий ступінь, що здобувається особою на науковому рівні вищої освіти на основі ступеня доктора філософії і передбачає набуття найвищих компетентностей у галузі розроблення і впровадження методології дослідницької роботи, проведення оригінальних досліджень, отримання наукових результатів, які забезпечують розв’язання важливої теоретичної або прикладної проблеми, мають загальнонаціональне або світове значення та опубліковані в наукових виданнях. Ступінь доктора наук присуджується спеціалізованою вченою радою вищого навчального закладу чи наукової установи за результатами публічного захисту наукових досягнень у вигляді дисертації або опублікованої монографії, або за сукупністю статей, опублікованих у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

7. Перші європейські університети, їх права, структура, типи навчально-виховної системи

В XII столітті існували школи, які залучали студентів не тільки з довколишніх місцевостей або з тієї країни, де розташовувалася школа, а й з-за кордону. Крім того, в школах часто викладали люди різних національностей. Такого роду центри освіченості були відомі в середні століття як stadium generale. Деякі з цих шкіл, організованих на більш-менш інтернаціональної основі, приходили в занепад і припиняли своє існування. Інші стали університетами.

Термін "університет" (universitas) спочатку означав сукупність професорів і студентів, учителів та учнів у певному центрі. Початкове вживання цього терміна, отже, не відповідало його сучасному глузду. Міг бути "університет" викладачів, або "університет" студентів, або ж тих і інших, об'єднаних у спільноту. З часом, однак, деякі центри вченості, мали факультети теології, права чи медицини, стали університетами в іншому сенсі: вони мали хартії, статути та усталені форми управління, а їх професора мали право навчати повсюдно. Наприклад, професора права в Болоньї присягали в тому, що не залишать університету заради більш зручних або краще оплачуваних посад. Однак це місцева обмеження не поширювалося на загальне право.

Якщо говорити про найстаріших середньовічних університетах, то дарування грамоти папської, імператорської або королівською владою не завжди означало, звичайно, що тут раніше не було закладу, який з повним на те правом можна було назвати університетом. І в таких випадках, безумовно, важко встановити точну дату заснування університету. Паризький університет виріс з кафедральної школи собору Паризької Богоматері, і хоча датою його заснування часто називають 1215 рік, коли його статути були затверджені папським легатом Робертом де Курконом, ясно, ці статути існували і раніше. Університет Оксфорда знайшов свого канцлера, мабуть, в 1214 році, університет Кембриджу - дещо пізніше. Кажуть, що університет Кембриджу утворився в результаті результату студентів з Оксфорда в 1209 році. Однак не виключено, що тут і раніше існувала школа чи школи. Процвітаюча медична школа в Монпельє стала університетом на початку XIII століття, тоді як університет в Тулузі був заснований папської владою в 1220 році. В Іспанії в 1220 році владою короля був заснований університет у Саламанці.

У таких університетах, як Паризький і Оксфордський, склалася система колегій, контрольованих докторами або викладачами. На південь від Альп, а саме в правовому університеті в Болоньї, ми бачимо іншу ситуацію. У Болоньї був ректор зі студентів і здійснювався студентський контроль. Почасти це пояснюється, мабуть, тим, що призначення і оплата викладачів опинилися в руках міської влади, тоді як більшість членів студентської спільноти прибуло не з міста і була зацікавлена ​​у захисті своїх прав проти муніципалітету.

У XIII столітті Паризький університет, безсумнівно, займав передові позиції в області теології і спекулятивної філософії. Важливою подією в житті цього університету (та й інших університетів) було улаштування навчальних закладів, створюваних новими чернечими орденами. Орден проповідників, широко відомий як домініканський (за ім'ям його засновника св. Домініка), виявив цілком зрозумілий інтерес до вивчення теології. Але св. Франциск Ассизький з його прихильністю буквальному слідування Христу і апостолам по поту бідності навіть не думав, щоб його послідовники володіли навчальними закладами та бібліотеками і викладали в університетах. Однак, перетворення первісної громади послідовників, або побратимів, цього святого в організоване співтовариство, членами якого були священики, природно, зробила необхідної турботу про навчання. Крім того, Святійший Престол швидко оцінив потенційні можливості нових палких жебракуючих орденів. Зокрема, Григорій IX, який, будучи свого кардиналом дбав про розвиток освіченості серед францисканців, робив все можливе, щоб впровадити домініканців і францисканців в життя Паризького університету і зміцнити там їх позиції. У 1227 році домініканці влаштувалися в Паризькому університеті, а в 1229 році отримали тут кафедру теології. У тому ж році францисканці, що влаштувалися в Парижі дещо пізніше домініканців, також отримали кафедру, а їх першим професором був англієць Олександр з Гельса. Обидва ордена швидко заснували studia generale і в інших університетах - таких, як Оксфордський. Незабаром їх приклад наслідували інші чернечі ордени.

Проникнення чернечих орденів в Паризький університет відбувалося не без серйозної протидії з боку секулярного духовенства. Терміном "секулярне духовенство" позначаються представники духовенства, які не належать до чернечого ордену. Трохи пізніше середини століття був заснований колеж Сорбонна (по імені Роберта де Сорбонна), метою якого було теологічну освіту для секулярного духовенства. З точки зору орденів ця протидія, поза сумнівом, було виразом забобону і бажання захистити свої узаконені майнові права. З точки ж зору їх опонентів, ченці претендували на невиправдані пільги і привілеї. Протидія чернечих орденів тривало досить довго, переходячи іноді в нападки на саму чернече життя. (У цьому контексті термін "чернеча (religious) життя" означає не релігію, а приналежність до чернечому ордену). Але домініканці і францисканці користувалися підтримкою Святійшого Престолу, і хоча протидія, з яким вони зіткнулися, було сильним, воно все ж було подолано. Знамениті філософи XIII століття в переважній більшості були членами монаших орденів.

Навчальний курс був розрахований на довгий термін. Однак у ті дні в університет приходили набагато більш молоді студенти, ніж сьогодні. Так, в XIII столітті в Парижі студенти спочатку 6 років навчалися на факультеті мистецтв. У цей період студент міг стати "бакалавром" і допомагати на другорядних ролях у навчанні інших. Але він не міг почати вчителювати, поки їй не виповниться 20 років. Зміст навчального курсу становили "вільні мистецтва"; література практично не вивчалася, зате велика увага приділялася граматиці. Логіка представляла собою, звичайно, головним чином логіку Арістотеля, хоча вивчалося також і "Вступ" Порфирія.

Курс теології викладався спершу протягом 8 років, однак, мав тенденцію збільшуватися. Після завершення курсу на факультеті мистецтв і декількох років викладання студент присвячував 4 роки вивчення Біблії і 2 - вивченню "сентенцій" Петра Ломбардський. Після цього він міг стати бакалавром і протягом двох років читати лекції з Біблії, а протягом одного року - по "сентенцію". Ступінь магістра або доктора він отримував ще через 4-5 років.

Деякі студенти, звичайно, витримували настільки довге навчання у надії на просування по церковній сходах. Однак сам навчальний курс був явно орієнтований на викладання, на випуск вчителів або професорів. І оскільки навчання "мистецтвам" готував до вивчення більш високих наук і теології, яка вважалася царицею всіх наук, то отримання ступеня магістра або доктора теології, що дає право на викладання, природно, розглядалося як вершина академічної кар'єри. Звідси легко зрозуміти, чому найвидатніші мислителі середньовіччя були теологами.

Основною формою навчання була лекція, яка спочатку полягала у читанні тексту, який супроводжувався глоса, роз'ясненнями та зауваженнями, але поступово ставала більш вільною і ретельно продуманою. Крім того, помітною рисою університетського життя були диспути. За формою обговорення "спірних питань" було таке: спочатку формулювалася проблема, потім викладалися і обгрунтовувалися різні або протилежні один одному думки і студент давав відповідь, а потім необхідно було рішення професора. Декілька разів на рік влаштовувалися більш вільні обговорення, відкриті для викладачів, студентів і гостей, і тоді могли обговорюватися які завгодно питання. Вони-то і були відомі як questiones quodlibetales (диспут).





Дата добавления: 2015-05-07; Просмотров: 2057; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:

  1. Аналіз досягнень і втрат у процесі модернізації освіти в Україні (1991-2012) з позицій освітньої політики.
  2. Вивчення темпу рівнів засвоєння знань (на прикладі конкретної теми).
  3. Види та ступені пізнання. Типологія знань. Діалектика чуттєвого та раціонального в пізнанні.
  4. Визначити роль освіти у розвитку культури Київської Русі
  5. Вітчизняна освітня політика у сфері дошкільної освіти :стан і перспективи.
  6. Внесок Києво-Могилянської академії у розвиток освіти України
  7. Дати визначення ЗНМ у дітей та охарактеризувати його рівні.
  8. Дати характеристику Положення про психологічну службу в системі освіти
  9. Дидактика як галузь педагогіки вищої школи. Основні категорії дидактики
  10. Діагностика рівнів засвоєння знань на прикладі конкретної теми.
  11. Діагностика якості освіти
  12. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення. Нерівність у доходах і її вимірювання. Крива Лоренца. Особливості розподілу доходів в Україні.




studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.81.231.226
Генерация страницы за: 0.009 сек.