Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду і учасників процесу

Самостійність судів (ст.6 Закону України „Про судоустрій і статус суддів”). Суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права.

Принципи організації правосуддя

До принципів організації правосуддя належать такі:

1. Здійснення правосуддя виключно судами (ч.1 ст.124 Конституції України, ст.5 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”). Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів. Участь народних засідателів у здійсненні правосуддя є їхнім громадським обов’язком.

Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

Під правосуддям у цивільних справах розуміється діяльність загальних судів по розгляду і вирішенню справ цивільної юрисдикції місцевими загальними судами, апеляційними загальними судами, Вищим спеціалізованим Судом України по розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховним Судом України та у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

3. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (п.2 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.9 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, ст.5 ЦПК, Закон України «Про безоплатну правову допомогу»). Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. У ст.5 ЦПК при цьому уточнено, що суд зобов’язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу.

4. Одноособовий та колегіальний та розгляд справ (ч.2 ст.129 Конституції України, ст.15 Закону України “Про судоустрій і статус суддів ”, ст.18 ЦПК).

У судах загальної юрисдикції функціонує автоматизована система документообігу. Персональний склад суду для розгляду конкретної справи визначається автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг. При визначенні персонального складу суду для розгляду конкретної справи автоматизованою системою документообігу забезпечується врахування ступеня завантаженості кожного судді, спеціалізації, а також вимог процесуального закону.

Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, встановлених ч.4 ст. 234 ЦПК України, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку.

Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально.

Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Суддя чи склад колегії суддів для розгляду конкретної справи визначається в порядку, встановленому частиною третьою статті 11-1 ЦПК України, а саме за принципом вірогідності, який ураховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішення для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи, внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом.

5. Здійснення правосуддя професійними суддями (ст.127, 128 Конституції України). Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково.

6. Незалежність, недоторканність і незмінюваність суддів (ч.1 ст.126, ч.1 ст.129 Конституції України, ст.ст.47,48, 52 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”). Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Незалежність судді розкривається в ст.47 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а саме: „Суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Суддя має право звернутися з повідомленням про загрозу його незалежності до Ради суддів України, яка зобов’язана невідкладно перевірити і розглянути таке звернення за участю судді та вжити необхідних заходів для усунення загрози.

Незалежність судді забезпечується такими гарантіями: 1) особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; 2) недоторканністю та імунітетом судді; 3)незмінюваністю судді; 4) порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; 5) забороною втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді; 7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів; 9) функціонуванням органів суддівського самоврядування; 10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.11) правом судді на відставку.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судді і не посягати на неї.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.”

Недоторканність судді розкривається в ст.48 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а саме:

Суддя є недоторканним. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення судом обвинувального вироку.

Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи. Суддя не може бути підданий приводу чи примусово доставлений до будь-якого органу чи установи, крім суду.

Кримінальна справа щодо судді може бути порушена лише Генеральним прокурором України або його заступником.

Відсторонення судді від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі вмотивованої постанови Генерального прокурора України.

Проникнення в житло або інше володіння судді чи його службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитися лише за судовим рішенням.

Підсудність справи щодо обвинувачення судді у вчиненні злочину визначається Головою Верховного Суду України. Справа не може розглядатися тим судом, у якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді.

За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

Незмінюваність судді розкривається в ст.52 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, а саме:

Судді, який обіймає посаду безстроково, гарантується перебування на посаді до досягнення ним шістдесяти п’яти років, за винятком випадків звільнення судді з посади або відставки судді відповідно до Закону України „ Про судоустрій і статус суддів”.Суддю не може бути переведено до іншого суду без його згоди.

7. Мова судочинства і діловодства в судах (ст.10 Конституції України, ст.12 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, ст.7 ЦПК, ст.14 Закону України «Про засади державної мовної політики», Декларація прав національностей України, Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин", Закон України "Про національні меншини", Закон України "Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин").

Судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою.

Відповідно до Закону України «Про засади державної мовної політики»: державна мова - закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики тощо; регіональна мова або мова меншини - мова, яка традиційно використовується в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави; рідна мова - перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві.

Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

У судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Згідно ст.14 Закону України «Про засади державної мовної політики»: Судочинство в Україні у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч.3 ст. 8 Закону, за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами).

Професійний суддя повинен володіти державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов ч.3 ст. 8 Закону поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність забезпечення такої гарантії має враховуватися при доборі суддівських кадрів.

Сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч.3 ст. 8 Закону, допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу.

Особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання і пояснення, заявляти клопотання і скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч.3 ст. 8 Закону, послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат.

Слідчі і судові документи складаються державною мовою.Слідчі і судові документи відповідно до встановленого процесуальним законодавством порядку вручаються особам, які беруть участь у справі (обвинуваченому у кримінальній справі), державною мовою, або в перекладі їх рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Відповідно до ст.8 Закону України «Про засади державної мовної політики» здійснюється захист прав і свобод людини і громадянина, а саме:

-публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення державної, регіональних мов або мов меншин в офіційних документах і текстах, що веде до створення перешкод і обмежень у користуванні ними, порушення прав людини, а також розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену статтею 161 Кримінального кодексу України;

-кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої мовні права і свободи від порушень і протиправних посягань;

- кожному гарантується право на захист у відповідних державних органах і суді своїх мовних прав і законних інтересів, мовних прав і законних інтересів своїх дітей, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, юридичних і фізичних осіб, якими порушуються мовні права і свободи людини і громадянина;

- кожен має право звертатися за захистом своїх мовних прав і свобод до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

-кожен має право після використання всіх національних форм і засобів правового захисту звертатися за захистом своїх мовних прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

8. Гласність та відкриття судового розгляду (п.7 ч.3 ст.129 Конституції України, ст. 11 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, ст.6 ЦПК).Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.

Закритий судовий розгляд допускається у випадках:

1) якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таємниці, яка охороняється законом;

2) з метою забезпечення таємниці усиновлення;

3) з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК України. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності – свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил цивільного судочинства. Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов’язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.

Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіо- технічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.

Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється ЦПК..Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом.

9.Принцип законності (п.1 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.ст.8,9, 213 ЦПК). Цей принцип носить міжгалузевий характер і пронизує всі галузі права. Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади (в т.ч. судової – авт.) та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи (в т. ч. судді – авт.) зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно ст.68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Конституційний Суд України у Рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 вирішив:

1..однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

3… суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції‚ на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Отже, законність, як ознака правової держави, це стан при якому всі дотримуються законів неухильно.

Принцип законності прямо не закріплений в окремій нормі ЦПК, але цей принцип прямо вказаний в ст.9 КАС, зробивши системний аналіз якої можна зробити висновок, що під принципом законності як міжгалузевим процесуальним принципом розуміють обов’язок суду і всіх інших учасників відповідного судочинства керуватися у своїй діяльності нормами законодавства, відповідно до якого суд вирішує відповідні справи ї з метою вирішення завдань відповідного (цивільного, адміністративного, господарського, кримінального) судочинства.

Законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи цивільної юрисдикції, визначено в ст.8 ЦПК. Принцип законності пов’язаний з правильним застосуванням судом юридичних норм, як матеріальних, так і процесуальних у цивільному судочинстві.

У вузькому розумінні принцип законності характеризують такі правозабезпечуючі заходи як: 1) застосування цивільних процесуальних санкцій через застосування заходів процесуального примусу визначених ст.ст.90- 94 ЦПК; 2) притягнення до юридичної (цивільної, адміністративної, кримінальної, дисциплінарної) відповідальності винних осіб, в т. ч. суддів (ст.ст. 83-89 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”); 3) припинення неправомірно виниклої або розвиваючої процесуальної діяльності (відвід (самовідвід) сідді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача; залишення заяви без руху, повернення заяви, відмова у відкритті провадження у справі, відмова в задоволенні різних клопотань, зупинення чи закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду).

10. Принцип обов’язковості судових рішень (п.9 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, ст.14 ЦПК). Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.

Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов’язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, обов’язки та інтереси.

1. Принцип диспозитивності. Диспозитивність – слово латинського походження і означає “розпоряджаюся”. Він закріплений у п.4 ч.3 ст.129 Конституції України (хоча цей термін не вживається) та в багатьох статтях ЦПК України.

Принцип диспозитивності – один з найбільш специфічних принципів цивільного судочинства. Він є відбиттям принципу диспозитивності у цивільному матеріальному праві. Його називають наріжним каменем цивільного процесу. Принцип диспозитивності полягає у можливості осіб, які беруть участь у справі, вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їх захисту.

Складовими принципу диспозитивності є:

1) ініціювання судового процесу заінтересованою особою;

2) сторони судового процесу самостійно надають суду докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до суду, коли особа не може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів;

3) сторони і треті особи самостійно доводять суду переконливість своїх доказів, аргументів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свого бачення регулятивної норми права у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду;

4) сторони зобов’язуються законом попередньо повідомити суд і іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень.

Принцип диспозитивності, перш за все, визначає порядок порушення справи в суді, тобто виникнення цивільного процесуального правовід­ношення. Суть диспозитивності у цій частині виражається двома афоризмами: 1) ніхто не може бути примушений до пред’явлення позову всупереч своєї волі; 2) не має судді без позивача.

Зміст диспозитивності складають повноваження сторін, третіх осіб, суб’єктів, які захищають права і інтереси інших осіб.

Стадіями реалізації принципу диспозитивності є:

- порушення цивільного процесу у суді першої, апеляційної та касаційної інстанції;

- визначення відповідача, предмета і обсягу позовних вимог;

- вибір позивачем суду (альтернативна підсудність);

- розпорядження своїми матеріальними правами (трудовими, цивільними, сімейними і т.ін.);

- розпорядження процесуальними засобами судового захисту матері­альних прав.

Принцип диспозитивності у цивільному процесі діє перш за все у трьох головних напрямках:

1) здійснення заінтересованими особами прав, пов’язаних з порушенням та розвитком процесу (подання позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги);

2) здійснення права щодо зміни процесу (заміна неналежної сторони, зміна підстави чи предмета спору, збільшення чи зменшення позовних вимог);

3) здійснення прав після закінчення процесу (відмова від позову, мирова угода на стадії виконавчого провадження тощо).

У загальних рисах принцип диспозитивності закріплений у ст.11 ЦПК і конкретизований в інших статтях ЦПК (ст.ст.27,31, 123,125,128,174,175 тощо).

Згідно ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

2. Принцип змагальності (закріплений у п.4 ч.3 ст.129 Конституції України та ст.10 ЦПК).

Збирання доказів може бути покладене на осіб, між якими виник спір, або на суд чи на суб’єктів спору та суд: у першому випадку збір доказового матеріалу повністю залежить від сторін при пасивній поведінці суду, що тільки оцінює докази. Сторони несуть відповідальність за повноту поданих документів. Судочинство має характер спору, змагання сторін перед судом у доведенні обставин, що мають значення для справи. Такий спосіб організації судочинства називається змагальним;

1) у другому випадку обов’язок збору і підготовки доказового матеріалу може бути повністю покладено на суд незалежно від волі і діяльності сторін. Суд стає самостійним дослідником фактичних обставин справи, а сторони нарівні зі свідками є лише джерелом про факти, які цікавлять суд. Процес стає слідчим (суд несе повністю відповідальність за збір усіх доказів);

2) у третьому випадку відбувається поєднання цих двох способів.

Джерела принципу змагальності знаходяться у протилежності матеріально-правових інтересів сторін у цивільному процесі. Якщо принцип диспозитивності визначає можливості сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, по розпорядженню об’єктом спору і рухом процесу, то принцип змагальності визначає їх можливості і обов’язки по доказуванню підстав заявлених вимог і заперечень, по відстоюванню своєї правової позиції.

Принцип змагальності означає такий порядок відправлення правосуддя у цивільних справах, при якому вияснення судом обставин, що мають юридичне значення для справи, здійснюється за допомогою змагання сторін і інших заінтересованих осіб по доказуванню ними тих фактів, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень при сприянні та допомозі суду.

Відповідно до ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК.

Зміст принципу змагальності складають права і обов’язки сторін і інших осіб у сфері судового доказування і в першу чергу розподілу обов’язку по доказуванню.

Треба звернути увагу на те, що доказування у повній мірі здійснюється, як правило, при розгляді і вирішенні справи у першій інстанції і в меншій мірі – в інших судових інстанціях, тоді як змагальність охоплює увесь цивільний процес (крім стадії відкриття провадження у справі в суді).

3. Принцип судової істини. (ч.4 ст.10, п.2,4 ч.1 ст.20, ч.2 ст.57, ч.3 ст.58, ч.1 ст.59, ст.60, ст.120, ст.127, ст.130, ст.137, ч.1 ст.159, ч.2 ст.160, ст.212, ст.298, ст.303, ст.328, ст.335 та ін ЦПК).Його ще називають принципом, що визначає процесуальну діяльність. У відповідності з цим принципом суд може законно застосовувати юридичну норму не до якихось абстракцій, а до конкретних юридичних фактів, які повно і правильно встановлені у передбаченому законом порядку (у порядку судового доказування).

Для судового пізнання характерні такі риси: - судове пізнання націлене виключно на юридичні факти;

- проведення судового пізнання у цивільній процесуальній формі, тобто у встановленому законом порядку;

- обмеженість в основному матеріалами, що подані сторонами;

- проводиться виключно з метою законного і обґрунтованого вирішення справи цивільної юрисдикції в рамках спірного правовідношення. У зв’язку з цим підсумки судового пізнання доцільно називати судовою істиною.

4. Принцип процесуального формалізму (ч.2 ст.57, 72, 74, 76, 98, 119, 197, 198, 280, 295, 326 та ін.ЦПК)

полягає в тому, що:

1) процесуальне право повинно встановлювати певні правові формальності: обов’язкові форми, строки і способи вчинення процесуальних дій;

2) процесуально-правові формальності повинні дотримуватися у встановленій законом послідовності вчинення дій під страхом визнання недійсною вчинену процесуальну дію.

5. Принцип поєднання усності та письмовості. Судочинство у суді може відбуватися в усній або письмовій формі. У першому випадку процесуальні документи подаються в усній формі, а у другому – у формі документів, що викладені на папері. Цивільний процес у всіх цивілізованих країнах із середини ХІХ ст. будується як усний.

Усність потрібна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому спілкуванню суду із учасниками процесу, більш глибокому сприйняттю обставин справи, дозволяє сконцентрувати процесуальний матеріал у судовому засіданні, своєчасно розглянути справу та винести законне і обґрунтоване рішення.

6. Принцип безпосередності (ст.159 ЦПК). Цей принцип полягає у тому, що судді повинні особисто сприйняти зібрані у справі докази і вирішення справи повинно ґрунтуватися на дослідженнях і перевірених у судовому засіданні доказах. При наявності первісних доказів не можна використовувати похідні.

Згідно ст.159 ЦПК суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі. Справа розглядається одним і тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку.

Дата добавления: 2015-05-10