И 9 питання: Основні фонетичні комбінаторні зміни

УКРАЇНСЬКА МОВА (ЮЩУК І.П.) http://ukrainskamova.narod.ru/1.HTM – Фонетика і Письмо – Звуки і Фонеми

Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін – виникають алофони (варіації й варіанти) або навіть чергування фонем.

Зміни у звучанні фонем зумовлюються нашими мовними органами. Переходячи від артикуляції одного звука до арти­куляції наступного, ми або не встигаємо перевести мовні орга­ни з одного положення в інше, або, навпаки, робимо це з ви­передженням. 1 кожного разу фонеми так чи інакше деформу­ються: якісь ознаки у них слабшають або й зовсім зникають, а якісь – з'являються.

Іноді причину зміни у звучанні фонем важко, а то й неможливо встановити, оскільки ця причина діяла лише в далекому минулому й від неї залишилися тільки наслідки як традиція, як фонетичний закон. Усі фонетичні зміни, як правило, зумовлені прагненням, з одного боку, полег­шити вимовляння звуків, а з іншого – чіткіше донести їх до слухача.

Розрізняють 4 типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зу­мовлені та спонтанні.

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків.

Взаємодія звуків буває контактна, коли впливають один на одного суміжні звуки, і дистантна, коли звуки впливають один на одного на відстані. За напрямом вона буває прогресив­на (попередній звук впливає на наступний) і регресивна (на­ступний звук впливає на попередній).

Наприклад, зміна глухого с' на дзвінкий з' під впливом наступного дзвінкого б у слові просьба |проз'ба] має регресив­ний контактний характер (наступний звук вплинув на сусідній попередній). А зміна р на л під впливом попереднього р у слові срібло, шо походить від давнього сьребро, має прогресивний дистантний характер (попередній звук вплинув на віддалений наступний).

Усі комбінаторні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на 2 групи: асиміляційні (уподібнювальні – асиміляція, акомодація і субституція) та дисиміляційні (розподібнювальні – дисиміляція, епентеза, дієреза і гаплологія).

Асиміляція – часткове або повне уподібнення приголос­них звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за твердістю-м'якістю, за способом творення тошо. Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом на­ступного глухого к у слові легко [лехко], зміна глухого т' на дзвінкий д' під впливом наступного дзвінкого б у слові бо- ротьба [бород'ба] тошо – це регресивна контактна часткова асиміляція. Усі подовження м'яких приголосних в українській мові – це наслідок прогресивної контактної повної асиміляції: було [стат'йа] – є стаття [стат'т'а], було [л'йу] – є ллю [л'л'у].

Акомодація – пристосування артикуляції суміжних приго­лосного і голосного. Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л' м'який) – землею |землейу] (звук л перед є став твердим); а голосний і, навпаки, вимагає, щоб попередній приголосний був м'який: імла (звук л перед а твердий) – в імлі [імл'і] (звук л перед і став м'яким).

Субституція – підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних. Наприклад, англійське слово meeting ['mi:tirj] в українській мові звучить як мітинг, французьке costume – костюм, ні­мецьке Fliigel «крило» – флігель. Грецький звук ф у багатьох словах української мови замінено на п, х, т, кв: Пилип, Хома, Тадей, квасоля.

Дисиміляція – розподібнення приголосних унаслідок за­міни одного звука іншим. Наприклад, при додаванні до твірної основи рук- суфікса -ник за законами української мови мало б утворитися слово ручник\ тим часом маємо рушник: тут усунено збіг двох при­голосних із зімкненнями чн за допомогою заміни зімкнено-щілинного ч на щілинний ш (регресивна контактна диси­міляція). І навпаки, при творенні вищого ступеня порівняння дуж + ший усунено збіг двох щілинних звуків жш за допомо­гою заміни щілинного ш на зімкнено-щілинний ч – дужчий (прогресивна контактна дисиміляція). Трапляється й дистант-на дисиміляція, як у словах флюгер, лицар, муляр, що походять від німецьких Fltigel, Ritter (пор. рицар), Маигег (пор. мурува­ти), у яких усунено збіги двох однакових приголосних в од­ному слові: л + л у першому слові й р + р у двох наступних словах.

Епентеза – вставляння звука для роз'єднання двох подібних. Наприклад, у слові павук, що походить від давнього паякь, між голосними вставлено приголосний в (у польській мові тут вставлено j: pqjak); у слові ідея, що походить від грецького idea, для роз'єднання голосних вставлено й. Для розділення приголосних в українській мові вставляються епентичні є, о: весна – весен, вікно – вікон, буква – буквений (букв + ний), церква – церковний (церкв + ний); у розмовній мові: Олексан-дер тощо.

Дієреза – викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків. Наприклад, в українській мові випадають середні звуки т, д під час збігу трьох зубних приголосних: піст – пісний, честь – чесний, проїзд – проїзний, мастити – масло.

Гаплологія – викидання одного з двох однакових складів. Наприклад, під час творення складного слова з двох еле­ментів мінерал + логія закономірно мало б виникнути слово *мінералологія, тим часом маємо мінералогія (випав один склад ло). В імені по батькові Якович випав склад во (за правилами мало б бути *Яковович). У запозиченому з латинської мови слові piper (або з грецької ререгі) з двох подібних залишився тільки один склад – перець. Гаплологія трапляється рідко – не відбулася вона і в самому названому тут терміні, у якому Двічі повторено склад ло.

Позиційні зміни залежать від місця звука в слові. В Українській мові спостерігаються такі позиційні зміни, як позиційне чергування і протеза.

Позиційне чергування – регулярна зміна звуків, зумовлена їхнім оточенням у слові. Наприклад, такими є чергування о, є у відкритому складі з і в закритому: коня – кінь, хмелю – хміль; чергування г – з' – ж у позиції перед і та є: друг – друзі – друже; чергування у – в, і – й залежно від звукового оточення: був удома – була вдома, він іде – вона йде тощо.

Чергування звуків, які з погляду сучасної мови не мають причини, називаються історичними. Наприклад, порівнюючи сучасні форми дієслів водиш – воджу, ведеш – веду, не мож­на пояснити, чому в першому випадку відбулося чергування д – дж, а в другому – такого не сталося. Це пояснюється тільки історично: колись у першому випадку до основи дода­валося закінчення -йу (д + йу = джу), а в другому – лише -у. Нині така відмінність у закінченнях зовні не помітна.

Протеза – приєднання на початку слова додаткового = звука. Наприклад, в українській мові перед голосними з'являють­ся звуки в, г: око – вічі, осі – вісь, вулиця від давнього улиця, гострий від давнього острий (пор. латинське асег). Слова, які починалися на голосний а, є, у ше в давньоукраїнській мові дістали протетичний й: яблуко (пор. німецьке Apfel), ягня (пор. старослов'янське агньць), Європа (пор. грецьке Еигора), юшка (пор. російське уха). Поява початкового (протетичного) і в та­ких словах, як імла, іржа, зумовлена прагненням усунути збіг приголосних в одному складі (ім-ла, ір-жа).

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються незалежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Сюди можна зарахувати зміни за аналогією, гіперизми та метатези.

Зміни звуків за аналогією слугують для вирівнювання різ­них форм того самого слова. Наприклад, у непрямих відмінках слів кінця, візка, гребінця закономірно на місці давніх о та є в закритому складі виступає звук і, але цей звук за аналогією залишається і в називному відмінку однини, хоч тут склад став відкритим: кінець, візок, гребінець.

Гіперизми (гіперкоректності) – неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше запозичених. Наприклад, під час запозичення в українську мову російського слова ноготки (по­ходить від ноготь «ніготь») було «виправлено» звук т на д: нагідки (адже в російській мові дзвінкий д перед глухим к ог­лушується: походка [пахоткъ).

Метатези – нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах. Наприклад, переставлено місцями склади в українському слові ведмідь (пор. російське медведь – букв.: медоїд). Можуть мінятися місцями й окремі звуки: бодня – бондар. Переставлено звуки в запозичених із німецької мови словах тарілка (der Teller), футляр (das Futteral, пор. україн­ське, теж запозичене з німецької мови хутро).

Спонтанні зміни– історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома. Наприклад, давній звук і в українській мові повсюдно перейшов в і (тінь – тінь, д-кпо – діло), і цей перехід не пов'язується ні з відкритим чи закритим, ні з наголошеним чи ненаголошеним складами. Так само давні звуки ь та ь в українській мові або змінилися відповідно на о та є (сьнь – сон, дьнь – день), або зовсім зникли.

Регулярні звукові зміни називають звуковим (фонетичним) законом. Сюди належать такі явища, як асиміляція, акомодація, субституція, дисиміляція, епентеза, дієреза тощо. Проте до звукових законів не можна зарахувати метатезу та гіперизм, оскільки вони проявляються нерегулярно.

10. Фонологія. Звук та фонема. Основні вітчизняні фонологічні школи

Доленко:

ФОНОЛОГІЯ

http://ebooktime.net/book_122_glava_19_4.2._%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D1%80%D0%B0%D1%85%D1%83%D0%BD%D0%BA%D0%B8_%D0%B7%D0%B0.html

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією.

Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема,— найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку,

яка служить для творення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень. Фонема є моделлю, складовою частиною арти-куляційної системи мови і функціонує лише в складі морфем та слів та не мислиться поза цими категоріями.

Голосні фонеми української мови розпізнають за таким оз-наками:

1) наявністю чистого тону (1);

2) рядом — передній чи задній (2);

3) піднесенням у ряду — низьке, середнє чи високе (3);

4) наголосом — наголошений чи ненаголошений (2). Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 оз-наками:

· участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3);

· місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4);

· способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3);

· палатальністю — твердий чи м’який (2).

Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак-тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г тощо) — додат-кові, тобто супутні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а тільки надають певного забарвлення окремим звукам.

Як найменша змістова одиниця звукового строю мови, фо-нема характеризується такими функціями, як конститутив-ною (завдяки якій твориться артикуляційна система мови), дистинктивною (сигнифікативною — завдяки якій ми відрізняємо одну фонему від іншої) та перцептивною (реког-нативною — завдяки якій творяться морфеми та слова).

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) оз-наки фонем. Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними (розрізню-вальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними. Втрата фонемою якоїсь диференціальної ознаки називається нейтралізацією опозиції.

Диференційні риси фонеми можуть бути різні, в кожній мові є свій набір диференційних рис: глухість — дзвінкість, твердість — м’якість та ін. Завдяки їм виявляється дистинк-тивна функція фонеми, тому ми розрізняємо різні фонеми ар-тикуляційної бази конкретної мови. Завдяки інтегральним ри-сам проявляється конститутивна функція фонеми — фонеми однієї артикуляційної бази відрізняються від фонем артику-ляційної бази іншої мови.

Диференційні риси можуть поєднати фонеми в архіфоне-ми на основі їхньої можливої нейтралізації. Архіфонема — представник більш вищого ступеня абстракції на фоно-логічному рівні мови, яка об’єднує на рівних правах фонеми, які схильні до нейтралізації.

Необхідність виникнення фонетичних варіантів (ало-фонів) зумовлюється й тим фактом, що звуки у процесі мов-лення не вимовляються окремо, а впливають один на одного та залежать від своєї позиції у слові. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні, дисиміляційні), позиційні, спонтанні та фонетично не зумовлені.

Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків. Взаємодія звуків буває контактна і дискантна. За напрямом вона буває прогресивна і регресивна. Усі комбіна-торні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні) і дисиміляційні (розподіблювальні). До асиміляційних комбінаторних змін належать: асиміляція, сингармонізм (уподібнення голосних у слові), акомодація (пристосування артикуляції суміжних при-голосного та голосного), субституція (підстановка в запозиче-них словах звуків рідної мови замість іншомовних). Ди-симіляційні комбінаторні зміни є такі: дисиміляція, епентеза (вставляння звука для роз’єднання двох подібних), дієреза (викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків), гаплологія (викидання однго з двох однакових складів).

Позиційні зміни залежать від місця звука у слові. Спос-терігають такі позиційні зміни: редукція (послаблення артику-ляції голосного в певній позиції), позиційне чергування (регу-лярна зміна звуків, зумовлена їх оточенням у слові), протеза (приєднання на початку слова додаткового звука).

Спонтанні зміни — історичні зміни звуків, причина яких невідома.

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються неза-лежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Це такі зміни: звуків за анологією, морфологічне чергування, гіпериз-ми (неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше за-позичених), метатези (нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах).

Інтонація включає в себе: мелодику мовлення, темп, тембр, паузацію та наголос висловлення. Наголос може бути фразовим, логічним та емфатичним. Наголос розрізняють та-кож і за його місцем у слові. За цією ознакою виділяють такі наголоси: 1) фіксований, або постійний. Фіксованим нази-вається вид словесного наголосу в тих мовах, де він завжди па-дає на один певний по порядку склад слова, наприклад, тільки на початковий, тільки на кінцевий або тільки на передостанній склад і т.ін.; 2) вільний або рухомий. Вільним називають наго-лос у тих мовах, у яких він може стояти на будь-яких (почат-кових, серединних, кінцевих) складах акцентного складу; 3) пов’язаний або зумовлений, місце якого обмежене морфо-логічними умовами.

Дата добавления: 2015-05-07