Тема 14. Орфоепія

ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ОРФОЕПІЇ

Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (г о лос, с и ла).

Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (сп і вати).

Ненаголошений [е] при вимові наближається до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [ е] знаходяться перед наголошеним складом (зам е тіль).

Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пит и, пул я).

Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові. Проте перед складом з наголошеним [у] ненаголошений [о] стає схожим на [е] (н о ша).

У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення
-ться вимовляється як ц': (сміє ться - с'м’іjе ц':а).

Буквосполучення -шся вимовляється як довгий м'який [с’]: (сміє шся - с'м’іjе с':а).

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість.

Зокрема, це відбувається:

· на кінці слова (ні ж, гед з);

· в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дi ж ка, жа б ка); виняток - дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к] (н'і хт 'ї, ву хк иї);

· у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (ро з повідати).

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - с' ц'іпити, с хот'іти. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зш ити).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими (Ви ш город).

Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с'] (кни ж ка)

Сонорні приголосні [в], [й], які не мають глухих відповідників, в середині слова після голосного і перед голосним, на початку слова перед будь-яким приголосним і у кінці слова перетворюються на короткі нескладові голосні [я], [ї] (во я к, га ї).

Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова (на ш у читель, наш а в чителька)

Орфоепія:1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови, необхідних для збереження її єдності; 2) розділ мовознавства, що вивчає і систематизує норми літературної вимови.

Проте предмет орфоепії визначається по-різному. Крім сукупності правил вимови до неї включають також наголос та інтонацію. Такий погляд слід вважати найприйнят-нішим, тому що вимову не можна розглядати поза нормами наголошування та інтонування висловлень.

В основі орфоепії лежить фонетична система мови. Проте вимова – поняття значно ширше. Вона охоплює також випадки варіативного оформлення слів і граматичних форм відповідно до закономірностей організації фонетичної системи. Пор., наприклад, звукове оформлення префіксів підписати й підійти, слів сердечний і сердешний, ручний і рушник, корисний і форпостний (зі спрощенням і без спрощення групи приголосних (стн), березка (бур'ян) і берізка (дерево), головка (часнику) й голівка (дитяча). Орфоепічними нормами регулюється місце наголосу в окремих групах слів і граматичних форм, індивідуальні варіанти основних інтонаційних структур тощо. Вимова регулюється живою суспільною комунікативною практикою, а також традицією.

До найважливіших ознак української літературної вимови належить унормованість як одна з кардинально важливих передумов функціонування національної мови в усній формі.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики – від побуту до закладів освіти, культури, науки, державного управління.

Порушення норм орфоепії можуть зумовлюватися впливом правопису на вимову, своєрідним тиском діалектних фонетичних систем, взаємонакладанням орфоепічних норм за умов білінгвізму тощо.

Становлення української літературної вимови безпосередньо пов'язане з загальним процесом формування української літературної мови, що ускладнювався прямими заборонами, а отже, відсутністю цілого комплексу соціолінгвістичних передумов, необхідних для динамічного розвитку багатої на функціональні стилі, унормованої літературної мови. Однак завдяки діяльності прогресивних українських письменників та культурних діячів орфоепічні норми української літературної мови в основних своїх рисах склалися в другій половині XIX ст., хоч і не закріпилися на всіх українських землях. Про усталену, але не абсолютно застиглу і позбавлену ознак динаміки систему норм літературної вимови можна говорити після поширення освіти українською мовою і обєднання українських земель, а також усунення перешкод для уніфікації всіх норм української літературної вимови.

Основні риси української літературної вимови

Вимова голосних звуків. У зв'язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кілька найголовніших орфоепічних норм: наголошені (і ненаголошені) голосні вимовляються чітко й виразно, за винятком ненаголошених голосних [е], [й], [о], які зазнають незначних якісних змін за таких супровідних умов:

а) ненаголошений [е] вимовляється з більш помітним наближенням до [и] перед

складами з [і], [и], [у] і менш помітно перед складами з іншими голосними, особливо з [е];

б) ненаголошений [и] наближаться у вимові до голосного [е] сильніше перед складами з [е], [а]; меншою мірою ця зміна виявляється ся перед складами з іншими го­лосними, особлино [і] та [и], а також у кінці слова;

в) ненаголошений[о]перед складом з наголошеним[у] може вимовлятися з незначним наближенням до[у].

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосніне втрачають своєї дзвінкості:

а) в абсолютному кінці слова;

б) у позиції перед наступними глухими, крім [г], який може змінюватися в цій позиції на [х].

Глухі приголосні перед шумними дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко.

У префіксі роз- і прийменнику-префіксі без- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] - [с]. Другий варіант вимови реалізується більшою мірою при швидкому темпі мовлення.

Напівпом'якшені губні приголосні виступають перед[і] та голосними заднього ряду у деяких словах іншомовного походження.

Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними[а], [о] [у], [е], [и] в українській літературній мові послідовно тверді. Лише в позиції перед[і] ці звуки вимовляються як напівпом'якшені. Напівпом'якшена вимова властива подовженим шиплячим.

У кінці слова завжди вимовляється[ц'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків, у яких виступає твердий кінцевий [ц].

Перед наступними м'якими або пом'якшеними приголосними у вимові виступають м'які

[д¢], [т¢], [з¢], [с¢], [ц¢], [н¢]. Перед [і ]зубні приголосні здебільшого пом’якшуються. Але

на межі морфем, а також на межі слів тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається.

Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним і зукраїнізованим словам іншомовного походження: [аґрус], [ґанок], [ ґрунт], [ґелґотати] тощо. У власних назвах іншомовного походження, які у мові-джерелі мають у своєму складі g за новою орфоепічною нормою вимовляється [ґ], хоч у подібних випадках можливий також [г].

Література

Вінницький В. М. Наголос у сучасній українській мові.- К.,1984.

Пентилюк М. І. Варіантні форми як засоби евфонії//УМЛШ.- 1987.-№ 3.

Погрібний М. І. Орфографічний словник.-К., 1984.

Дата добавления: 2015-05-07