Ґрунти суббореальних областей

Суббореальний грунтово-біокліматичний пояс охоплює великі території в Північній Америці і Євразії. У південній півкулі цей пояс займає незначну територію на півдні Аргентині і в Новій Зеландії. У межах суббореального поясу виділено три групи грунтово-біокліма-тичних областей: вологі лісові, степові, напівпустельні й пустельні.

Ґрунтовий покрив суббореальних лісових областей. Бурі лісові ґрунти

Суббореальні лісові області розташовані на океанічних околицях всіх материків. У ґрунтовому покриві переважають бурі лісові грунти.

Вперше термін "бурі лісові грунти" використаний Р.В.Ризпо-ложенським (1892), який описав їх у Заволжі. Потім виявилось, що описаний ним ґрунт відноситься до дерново-карбонатних на старо­давніх червоноцвітних карбонатних глинах, але термін залишився і одержав широке розповсюдження. В 1905 р. німецький ґрунтознавець Е.Раманн в центральній Європі (Німеччині) вперше обґрунтував ви­ділення самостійного типу ґрунтів широколистяних лісів централь­ної і південної Європи, які ним були названі буроземи. Ця ідея підтри­мана в Румунії одним з найкрупніших авторитетів того часу Г.Мур-гочі (1909), який запропонував називати такі ґрунти бурими лісови­ми. Далі ці ґрунти вивчались цілим рядом учених, переважно євро­пейських. У 1930 р. на 2-ому Міжнародному конгресі ґрунтознавців було вирішено вважати бурозем самостійним ґрунтовим типом, на­звати його "бурим лісовим ґрунтом", а термін "бурозем" викорис­товувати як синонім. Пізніше подібні ґрунти були описані не тільки під широколистяними лісами, але й під хвойними, не тільки на горби­стих рівнинах Європи, але й в горах, не тільки в суббореальному поясі, а й в субтропіках і тропіках. В українській школі превалює розуміння буроземів як типу профільно недиференційованих оглине-них ґрунтів, властивих широколистяним та змішаним лісам помірного поясу з промивним типом водного живлення завдяки "ідеальному" дренажу.

При складанні ґрунтової карти світу ФАО/ЮНЕСКО ці грун­ти виявились найбільш розповсюдженими: західна і середня Європа, Далекий Схід Євразії, північний схід США, Нової Зеландії тощо, також вони утворюють вертикальний пояс у всіх гірських системах світу. Щодо розповсюдження цих грунтів в Україні, то, згідно з ґрун­товою картою, буроземи зустрічаються в гірсько-лісових вертикаль­них зонах Карпат та Криму, Передкарпатті та Закарпатті.

Клімат суббореальний гумідний, сума опадів складає 800-1000мм в рік, Кз більший за 1, промивний тип водного режиму, відсутній (в типовому випадку) застій вологи, м'яка зима, коротке сезонне промерзання. Рельєф - переважно гірські схили, передгірські рівнини, дуже рідко - низовини. Такі геоморфологічні умови забезпе­чують вільний, ідеальний дренаж, що важливо для генезису. Ґрун­тотворні породи різного генезису: елювіально-делювіальні, старо-давньоалювіальні, моренні, лесоподібні, піски, переважно безкарбо-натні. Рослинність - широколистяні (бук, дуб, граб, ясен) або хвой­но-широколистяні ліси з трав'яним покривом, що характеризуються потужним N-Ca біологічним кругообігом речовин. Процес утворен­ня бурих лісових ґрунтів називається буроземоутворенням. Він скла­дається з цілого ряду елементарних ґрунтових процесів:

Оглинення (метаморфізація) товщі ґрунту без переміщення про­дуктів вивітрювання, за винятком водорозчинних солей. Суть про­цесу полягає в утворенні вторинних глинистих мінералів гідрослюд-но-монтморилонітового складу завдяки як синтезу їх з продуктів вивітрювання первинних мінералів і мінералізації рослинних за­лишків, так і безпосередньому перетворенню первинних мінералів у вторинні. Причинами інтенсивного прояву оглинення є достатнє зво­ложення, довгі теплі періоди, інтенсивний біологічний кругообіг, ак­тивна робота мікроорганізмів. Найбільш інтенсивно процес іде в се­редній частині профілю. Діагностичні ознаки цього явища, такі як звуження співвідношення SiO_?:R₂0₃ до ~2 безсумнівні, спостеріга­ються в усіх буроземах і цим наближають їх до ферсіалітних ґрунтів. При слабкому кислотному гідролітичному розкладі мінералів іде звільнення Fe та Al. Fe закріплюється в аеробних умовах у ґрунті, ут­ворює комплекси з органічними речовинами і забарвлює ґрунт у бурі теплі тони, сприяє ущільненню, але одночасно й оструктурює ґрунт.

Гумусоакумулятивного процесу: органічні залишки багатого рослинного опаду в умовах хорошого зволоження і тривалого теплого періоду швидко гуміфікуються та мінералізуються. Тому в ти­пових бурих лісових грунтах нема горизонту грубого гумусу (мо-дер). а утворюється гумус мюлевого типу, де поруч з фульвокисло-тами багато бурих гумінових кислот, пов'язаних з оксидами Fe та Al, що також надає ґрунту бурого кольору.

Вилуговування катіонів з низхідними чи боковими токами води, що в буроземах йде інтенсивно, Але паралельно спостерігається їх біологічна акумуляція в Н- горизонті. В результаті, залежно від інтен­сивності промочування, можуть утворитись як ненасичені основами (Карпати), так і слабо ненасичені (Крим) ґрунти.

Лесиважу, який при буроземоутворенні йде не завжди, але в багатьох випадках і є початком їх елювіально-ілювіальної диферен­ціації. Причина диференціації часто пов'язана з поверхневим тимча­совим перезволоженням і призводить до розвитку т.зв. псевдоопідзо-лення (за І.П.Герасимовим).

Опідзолення, яке в типових буроземах відсутнє або дуже слаб­ке. Але при певному комплексі факторів воно дуже інтенсивно може розвинутись, особливо при стимуляції його поверхневим перезволо-женням (приклад - бурувато-підзолисті ґрунти Передкарпаття).

Оглеєння, що інколи супроводжує генезис цих ґрунтів. Воно може бути ґрунтовим (Закарпаття, лугово-буроземні ґрунти) і по­верхневим (Передкарпаття, бурувато-підзолисті ґрунти), дуже час­то - змішаним.

У класифікації виділяється велика кількість перехідних підтипів (табл. 20).

Таблиця 20

Класифікація бурих лісових ґрунтів

Типи	ПІДТИП И	Роди	Види, підвиди
Бурі лісові Бурі тлілої лісиш глейові	а)типові дерново-буроземні лесивовані опідзолені підзолисто-буроземні буроземно-підзолисті б)за термічними поясами (в горах)	а)кислі слабоне насичені б)залишково-карбонатні галечникові чорноземо подібні в)поверхнево-глейові глибоко глейові	а) багагогумусні (гумусу>8%) середньогумусні (3-8%) малогумусні(<3%) б) за потужністю профілю, см: слаборозвинені(<30), короткопрофільні (30-45), малопотужні (45-65), середню потужні (65-85), потужні (>85)

Ґрунти суббореальних степових областей

На схемі ґрунтово-географічного районування світу виділено дві ґрунтові області суббореальних степів - Північноамериканську і Євразійську. В межах кожної області виділяють три ґрунтові зони:

- зону Лісостепу сірих лісових ґрунтів, чорноземів опідзолених, вилугуваних і типових.

- зону Степу чорноземів звичайних і південних;

- зону Сухого Степу каштанових ґрунтів.

Ґрунти зони Лісостепу Сірі лісові ґрунти

Ці ґрунти зональні для суббореальних Лісостепів, як виняток зустрічаються в Поліссі України (на лесових островах), в північних районах степу, у Євразії утворюють вузьку перервану смугу, яка включає північну Молдову, Україну, Росію, Казахстан, Східний Сибір і тягнеться аж до Байкалу; невеликі масиви є в інших країнах східної Європи, в Канаді, США.

Умови ґрунтоутворення: клімат помірний (суббореальний), континентальний, субгумідний (Кз ~ 1), тип водного режиму - періо­дично-промивний, рельєф частіше хвилясто-горбистий, рідше -рівнинний; ґрунтотворні породи переважно карбонатні - лесоподібні суглинки, лес, рідше - покривні суглинки, морена, рослинність -широколистяно-трав'янисті ліси, що чергуються з трав'янистими ділянками, в минулому зайнятим лісом. Зараз більшість території розорана.

Ще в XIX ст. обговорювалось декілька гіпотез щодо походжен­ня сірих лісових ґрунтів. В.В.Докучаев вперше виділив їх як ґрунто­вий тип, вважав самостійними лісовими ґрунтами, не виключаючи й іншого шляху їх утворення - опідзолення чорноземів. С.Г.Коржинсь-кий писав, що сірі лісові ґрунти утворюються з чорноземів в резуль­таті поселення лісу як більш стійкої рослинної формації. Подібну гіпо­тезу також підтримував А.І.Набоких - сірі лісові ґрунти є поступо­вим переходом між чорноземами й підзолистими ґрунтами. Проти виступив В.Р.Вільямс, його підтримали В.І.Талієв, ТІМ.Крылов: сірі лісові ґрунти утворились із дерново-підзолистих при вирубці лісів, поселенні лугово-степової чи культурної рослинності. Подальші дос­лідження підтвердили правильність поглядів В.В.Докучаева про гене­тичну самостійність цих ґрунтів, а решта гіпотез має обмежене зна­чення, пояснюючи їх формування на межі двох рослинних формацій і, можливо, утворення темно-сірих лісових ґрунтів.

Згідно з сучасними уявленнями, які найбільш повно висловив Б.П.Ахтирцев, сірі лісові ґрунти утворились під широколистяними лісами в післяльодовиковий період, коли лесові породи почали по­ступово вкриватись лісом, під впливом таких основних процесів: гумусонакопичення, біологічної акумуляції зольних речовин, вилуговування карбонатів і легкорозчинних солей, міграції гумусових речовин і продуктів розкладу мінералів, лесиважу. Тобто, узагаль­нюючи, проявляються дерновий, дуже загальмований підзолистий процеси та лесиваж. Таке співвідношення процесів пов'язано з низ­кою факторів. Перший - характер біологічного кругообігу речовин під широколистяним лісом. Впливають також умови проходження гуміфікації рослинних залишків, ослаблення промивання ґрунту ат­мосферними опадами, карбонатний характер материнської породи. На поверхню ґрунту щорічно надходить від 70 до 90 ц/га рослинно­го опаду, багатого N та зольними елементами, який швидко розкла­дається в умовах аеробіозису, сприятливого теплового режиму з утворенням складних гумусових речовин. Вони нейтралізуються Ca, який міститься як в рослинному опаді, так і в материнській породі. Тому кислотний гідроліз мінералів слабкий, порівняно незначна й міграція продуктів їх руйнування по профілю. Інтенсивність опідзо-лення залежить від гідротермічних умов і збільшується з півдня на північ та зі сходу на захід України, тому що в цьому напрямку зрос­тає інтенсивність промивання ґрунту, тривалість періоду розкладу органічних залишків. У результаті зменшується кількість гумусу, потужність гумусованого горизонту, проте збільшується потужність і морфологічне вираження опідзоленого.

Чорноземи Лісостепу

Чорноземи - багаті темнозабарвлені гуматним гумусом ґрунти, насичені основами, із зернистою або грудкуватою структурою, що не мають ознак сучасного перезволоження і сформувались під багаторічною трав'янистою рослинністю в континентально­му суббореальному поясі.

Чорноземи розповсюджені на материках північної півкулі. В Україні вони утворюють широку чорноземну смугу в межах лісос­тепової та степової зон, яка тягнеться з заходу на схід через усю територію країни, займаючи площу 27,8 млн. га (лісостеп - 11,3 млн. га, степ - 16,5). На території СНД чорноземи також утворюють сму­гу, що починається в Молдові, а потім прямує через Україну, півден­ну Росію (Воронезька, Курська області, Ставропольський та Крас­нодарський краї), північний Казахстан до Алтаю, площею ~ 180 млн. га. У світі площа чорноземів складає -314 млн. га, це 2% суші: цен­тральна Європа (Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, схід Австрії), центральна частина Північної Америки (південь Канади - провінція Манітоба, північні регіони центральних штатів США - Міннесоти, Міссурі, Дакоти, Арканзасу, в межах Великих рівнин).

Умови ґрунтоутворення в зоні розповсюдження чорноземів ха­рактеризуються наступною сукупністю факторів. Клімат субборе-альний, континентальний, слабоаридний, сезонно контрастний. Сума опадів складає від 350 до 500 мм на рік, Кз = 0,6-1,1, тип водного режиму непромивний. Рельєф різноманітний•— у степу рівнинний з добре вираженим мікрорельєфом, у лісостепу - горбисто-хвилястий. Ґрунтотворні породи переважно леей та лесоподібні суглинки, рідко - елювій вапнякових порід та щільні глини. Щодо останніх питання залишається спірним. Майже всі породи карбонатні, інколи засолені. Чорноземи утворюються під густою трав'янистою степовою рослин­ністю з потужною кореневою системою. У чорноземній зоні спосте­рігається явно виражена зональність рослинного покриву. Так, для лісостепу характерне чергування широколистяних лісів з ділянками лучної рослинності, які раніше були зайняті ковилою, типчаком, ко­стром тощо.

Таблиця 24

Класифікація чорноземів Лісостепу

Підтипи	Роди	Види
Вилуговані Типові	Звичайні Слабодиференційовані Глибокозакипаючі Безкарбонатні Карбонатні Залишково-карбонатніі Міцелярно-карбонатні Солонцюваті Осолоділі Глибинно -глеюваатті та злиті й неповнорозвинені	а) надпотужні (>120 см) потужні (80-120) середньо потужні (40-80) малопотужні (25-40) дуже малопотужні (<25 см) б) тучні (>9%) середньогумусні (6-9) малогумусні (4-6) слабогумусні (< 4%)

Чорноземи степу

Степ у недавньому минулому чітко розділявся на три підзони: північна частина з різнотравно-ковильно-типчаковою рослинністю, середня - з ковильно-типчаковою та південна - злаково-полинна. Ліс зберігся лише на окремих ділянках у долинах рік, заплавах, байра­ках тощо. Велику роль у формуванні чорноземів степу відігравали дощові черви та землериї - перемішували та оструктурювали ґрунт. Клімат степу континентальний, континентальність наростає із за­ходу на схід. Тип водного режиму - непромивний, тоді як у чорно­земів лісостепу - періодично промивний. Тому карбонати у степо­вих чорноземів вимиті неглибоко, підзолистий процес не відбуваєть­ся, інколи на деякій глибині зустрічаються солі й гіпс. Рельєф у сте­пу рівнинний з добре розвиненим мікрорельєфом. Ґрунтотворною породою найчастіше виступає лес.

Порівняльна характеристика чорноземів степу наведена у таб­лиці 26.

Таблиця 26 Порівняльна характеристика підтипів чорноземів степу

Підтипи чорноземів	Гу­мус, %	С^Сф^гкк	pH	Склад ввібраних катіонів	ЄП, мг-екв/100 г грунту	СНО, %	Потужність Н+НР, см
Звичайні Південні	6-8 3-6	1,5-3,0 1,5-3,0	7,0-7,3 7,5-8,0	Ca, Mg, (Na) Ca, Mg, N a	40-55 30-40	100 100	50-120 25-70

Звичайні чорноземи зустрічаються в північному степу. За оз­наками близькі до типових, але у зв'язку з дещо ослабленим проце­сом гумусоакумуляції потужність гумусованого горизонту менша. Карбонати залягають, починаючи з нижньої частини H y вигляді біло­очок, псевдоміцелію. Іноді в материнській породі зустрічається гіпс.

Південні чорноземи сформувались у південній частині степу, межують з каштановими ґрунтами. Карбонати починаються з Н- го­ризонту, неглибоко залягає гіпс, профіль малопотужний, часто - слабо диференційований через незначну солонцюватість, яка проявляєть­ся в ущільненні перехідного горизонту. Характеристика родів та видів аналогічна чорноземам лісостепу.

За останніми дослідженнями Н.А.Белової, А.П.Травлєєва, 1999 під лісовими насадженнями на території справжніх степів формуються чорноземи, які рекомендовано виділити на рівні роду як лісові. Ха­рактерними особливостями цих грунтів є наявність лесиважу і, на відміну від чорноземів лісостепу, відсутнє опідзолення.

Перспективний прийом кардинального регулювання водного режиму в степовій зоні - зрошення. Але воно повинно бути строго регульованим і обґрунтованим, тому що властивості чорноземів при неправильному зрошенні різко погіршуються. Інші заходи окульту­рення аналогічні лісостеповим чорноземам.

При розорюванні цілинних чорноземів руйнується верхній висо­ко біогенний шар ґрунту: за 54 роки запаси гумусу в ньому знизились на 52,3 т/га, щільність складення підвищилась на 0,10 г/см³ (табл. 27) Сільськогосподарське освоєння чорноземів впливає на якісний склад гумусу: звужується співвідношення Сгк:Сфк

Ґрунти сухого степу

В умовах сухого степу формуються каштанові ґрунти. Каш­танові грунти - це зональний тип сухих суббореальних степів. У світі вони займають величезну площу - 269 млн. га, на території СНД ~107 млн. га, в Україні ~2 млн. га. В Україні вони розповсюджені в південній частині Одеської, Херсонської, Миколаївської областей, на півночі Криму. На території СНД каштанові ґрунти утворюють смугу, що починається на півдні Молдови, тягнеться через Україну, східне Передкавказзя, середнє і нижнє Поволжя, Казахстан, східний Сибір до Забайкалля. Великі масиви цих ґрунтів є на території Мон­голії, Китаю, півдня Румунії, у внутрішніх засушливих районах Північної Америки (штат Міссурі, провінція Саскачеван), тощо.

Ґрунтотворні породи - лесоподібні суглинки та леей, засолені морські породи, продукти вивітрювання піщаників, вапняків, мертелів.

Генезис каштанових ґрунтів пов'язують з трав'янистою рослин­ністю в умовах засушливого клімату. Головні процеси при утворенні каштанових ґрунтів ті ж, що й при чорноземоутворенні, тобто дерно­вий процес і міграція карбонатів. Але дерновий процес в даному випад­ку достатньо ослаблений, причиною чого є уповільнений темп гумусо-утворення в зв'язку з малим об'ємом фітомаси, яка надходить у ґрунт через розрідженість рослинного покриву та у зв'язку з несприятливими гідротермічними умовамц. Міграція карбонатів також менш інтенсив­на, грунт промивається на меншу глибину й карбонати знаходяться вище, ніж у чорноземів. Особливістю генезису каштанових ґрунтів є майже обов'язковий процес осолонцювання, тому що рослинні залишки висо-козольні, материнські породи переважно засолені, ТВР випітний.

Виділяють три підтипи кантанових ґрунтів (табл. 28)

Таблиця 28 Класифікація каштанових Грунтів

Підтипи	Роди	Види
Темно-каштанові Каштанові Світло-каштанові	Звичайні. Солонцюваті швнцювато-солон чак уввааттіі Залишково-солонцюваті Солонцювато-осолоділі. Карбонатні Карбонатно-солонцюваті _ либокозакипаюд. Неповнорозвинені	а)) за ступенем солонцюватості б) за потужн і стю

Засолені ґрунти

До формації засолених та лужних належать ґрунти, в утворенні яких брали або беруть активну участь легкорозчинні солі. До легко­розчинних відносяться солі, розчинність яких перевищує розчинність гіпсу в холодній воді, тобто 2 г/л. Це, наприклад, сода - Na₂C0₃, хлориди, сульфати, гідрокарбонати, борати тощо.

Засолені ґрунти, солончаки

Засолені - це такі грунти, що містять у всьому профілі або в його частині легкорозчинні солі в кількостях, шкідливих для рослин.

Шкідливість водорозчинних солей полягає в тому, що вони підвищують осмотичний потенціал ґрунтового розчину, чим погіршу­ють постачання рослин водою через недостатню всмоктувальну силу кореневих систем. При цьому знижується транспірація, уповіль­нюється фотосинтез, погіршується мінеральне живлення. Деякі солі (сода) погіршують властивості ґрунту: він набухає, зменшується здатність колоїдів до коагуляції, збільшується їх рухомість, в резуль­таті чого руйнується структурність ґрунту, росте його щільність тощо.

Найбільш шкідливі солі: Na₂C0₃, NaHC0₃, NaCI; шкідливі: СаС1₂, MgCl₂, Na₂S0₄; менш шкідливі: MgS0₄, CaS0₄. Джерелами солей у природі взагалі й у ґрунтах зокрема виступають такі проце­си та об'єкти:

- вивітрювання порід, при якому утворюються різноманітні солі, які з водами мігрують в океан або безстічні басейни на суші. Це про­цес глобальний, входить у великий кругообіг речовин і завдяки йому

щорічно утворюється близько 3 млрд. τ водорозчинних сполук;

- соленосні гірські породи, які утворюються на дні морів та оке­анів і в результаті тектонічних рухів земної кори виходять на повер­хню, де виступають у ролі ґрунтотворної породи;

- мінералізовані грунтові води, що знаходяться на глибині 2-7 м і впливають на процес ґрунтоутворення;

- виверження вулканів;

- перенесення солей вітром з моря на сушу (імпульверизація);

- атмосферні опади (максимальний вміст солей у них може скла­дати 400 мг/л).

- деяка рослинність, яка підкачує солі завдяки їх біологічній аку­муляції та наступній мінералізації фітомаси (солянки).

- зрошувальні води, які можуть бути активним фактором вторин­ного засолення грунтів при неправильному зрошенні.

Ці джерела діють на всій земній кулі, але засолені грунти зай­мають порівняно незначну частину суші. Для їх утворення потрібне специфічне сполучення навколишніх умов: засушливий аридний клімат, при якому випаровуваність перевищує кількість опадів, тому солі не вимиваються з ґрунту; негативні форми рельєфу, де забезпе­чується накопичувальний баланс речовин.

У таких ландшафтно-геохімічних умовах у ґрунтах можуть накопичуватись різні солі. При дещо вологішому кліматі акумулю­ються менш розчинні солі, а легкорозчинні вимиваються. З посилен­ням сухості клімату в грунті зберігаються більш розчинні солі, на­приклад, хлориди

Солончаки - один із типів засолених грунтів, які містять у шарі 0-30 см токсичну кількість водорозчинних солей.

Вивчення цих ґрунтів розпочали ще В.В.Докучаев та Н.М.Сиб-ірцев, але всю групу засолених ґрунтів, у тому числі й солончаки, вони називали солонцями. Пізніше дані ґрунти стали об'єктом дос­ліджень К.Д.Глінки, М.О.Дімо, В.А.Ковди, О.М.Іванової, Н.Г.Міна-шиної, українських ґрунтознавців О.Н.Соколовського, Г.В.Новико-вої та ряду інших вчених.

Солончаки займають на планеті площу ~ 69,8 млн. га, на тери­торії СНД ~ 20 млн. га, на території України зустрічаються локаль­но по узбережжю Чорного моря, в Придніпров'ї, на терасах Півден­ного Бугу, Дністра, Дунаю. Головні масиви розповсюдження солон-

чаків на планеті: Азія - Аравійський півострів, Іран, Афганістан, Індія, Китай, Монголія, Туркменистан. Казахстан, Західносибірська низовина Росії; Європа - невеликі території на узбережжі морів та по терасах південних рік, Африка - узбережжя Середземного моря, ба­сейн озера Чад, висохлі болота в дельті Нілу, безстічні впадини пус­тель; Південна Америка - південно-східне узбережжя Атлантичного океану; Північна Америка - степова частина Великих рівнин, пус­тельна частина Каліфорнії та північної Мексики, Австралія - зустр­ічаються плямами на південному узбережжі, в пустелях, депресіях рельєфу, біля солених озер. Тобто солончаки - грунти інтразональні, але найчастіше вони зустрічаються в пустелях, напівпустелях, су­хих степах, дуже рідко - в лісостепу та степу.

Солонці

Солонці - це ґрунти, що містять у ввібраному стані велику кількість обмінного Na (> 15% від ЄП) або інколи Mg (> 40% від ЄП) в ілювіальному горизонті.

Вони також відносяться до категорії засолених ґрунтів, але, на відміну від солончаків, солі в цих ґрунтах знаходяться не на поверхні, а на деякій глибині.

Близькі за властивостями до солонців також солонцюваті ґрун­ти - це будь-який ґрунт, що містить в ввібраному стані Na, але < 15% від ЄП. Для визначення ступеня солонцюватості ґрунтів вико­ристовують градації, запропоновані І.М.Антиповим-Каратаєвим: несолонцюватий ґрунт містить ввібраного Na < 3% від ЄП, слабосо-лонцюватий - від 3 до 5%, середньосолонцюватий - від 5 до 10%, сильносолонцюватий - від 10 до 15%. Солонці були об'єктом актив­них досліджень із самого зародження ґрунтознавства. Як указува­лось вище, основоположники цієї науки не відділяли їх від солончаків. П.А.Земятченський, К.Д.Глінка виділили солонці як самостійний ґрун­товий тип. К.К.Гедройц детально вивчив фізико-хімічну природу даного ґрунту. Пізніше великий внесок у дослідження солонців зро­били В.АКовда, О.М.Іванова, І.М.Антипов-Каратаєв, О.М.Можей-ко, О.М.Грінченко та інші. Світова площа солонців складає ~77,7 млн. га, на території СНД ~35 млн. га, на Україні - біля 0,25 млн. га. Приурочені в основному до сухих степів і напівпустель, оскільки у чорноземній зоні утворенню солонців перешкоджає завелика кількість опадів, а в пустелі, навпаки, їх не вистачає. На Україні основні площі солонців зосереджені в степу, інколи - в лісостепу.

Солоді

Солоді - це гідроморфні або напівгідроморфні ґрунти/з різко ди­ференційованим профілем, яскраво вираженим освітленим гори­зонтом Е, з наявним ввібраним Na та лужною реакцією в гори­зонті І, з карбонатами і легкорозчинними солями в нижній час­тині профілю. /Солоді - продукт розсолення солонців із заміною ввібраного Na⁺ на Н⁺ в верхній розсоленій частині профілю^/

Солоді широко (світова площа 70 млн. га), але тільки плямами, розповсюджені в умовах, аналогічних степу, лісостепу, рідше - на­півпустель. На території СНД площа солодей складає біля 2,5 млн. га, в Україні - біля 30 тис. га. Найбільше солодей на ґрунтовій карті світу відмічено: в Євразії - Західносибірська, Дніпровська й Причор­номорська низовини, придунайські низовини Угорщини; Північна Америка - західні штати США, Північна та Південна Дакоти, Айо-ва, долина р. Міссісіпі; приморські південні райони Австралії; Півден­на Америка - в депресіях Аргентинської пампи та передгір'ях; в деп­ресіях рельєфу та морських узбережжях Африки.

Ґрунти суббореальних напівпустель. Бурі напівпустельні грунти

Бурі напівпустельні ґрунти - зональний тип напівпустельної зони суббореального поясу. В субтропічному поясі зустрічаються аналоги бурих напівпустельних - бурі евтрофні ґрунти. Найбільші масиви бурих напівпустельних ґрунтів знаходяться в Євразії на території Китаю, Монголії (Гобі), на північних узбережжях Каспійського та Аральського морів, у південній частині Казахського дрібносопковика; в Північний Америці - на південному сході США.

Генезис бурих напівпустельних ґрунтів включає такі ЕГП: дер­новий, розсолення, осолонцювання, осолодіння, кіркоутворення.

Ґрунти суббореальних пустель. Сіро-бурі пустельні грунти

Сіро-бурі пустельні - це ґрунти суббореальних та субтропічних пу­стель. В якості самостійного типу ці ґрунти вперше були виділені І.П.Гера-симовим. Сіро-бурі пустельні грунти розповсюджені винятково в пустелях Азії (СНД, Китай, Монголія, Іран), де займають площу 150,2 млн. га.

Ґрунтотворний процес перерваний, характеризується корот­кочасним гумусоутворенням в весняний період: рослинні залишки майже повністю мінералізуються - гумусу накопичується незначна кількість, зате висока зольність їх викликає процес осолонцювання (з-під кірки виносяться колоїдні частки, які акумулюються в цент­ральній частині профілю). Випітний тип водного режиму стимулює процес засолення. В ґрунтах проходить кіркоутворення, що пояс­нюється контрастним гідротермічним режимом, високою дисперсні­стю органічної та мінеральної частини, діяльністю водоростей та лишайників.

Пустельні примітивні ґрунти

Ці ґрунти розповсюджені в пустелях всієї земної кулі, їх площа складає -70 млн. га. Ґрунти - результат первинного процесу ґрун­тоутворення, мають примітивну будову профілю (К+НР+Р), по­тужність профілю коливається від декількох міліметрів (примітивні елювійовані кірки) до 10 см (примітивні ґрунти). Гумусу в усіх різно­видах ґрунтів <0,5%. часто бувають гіпсоносні, засолені, карбонатні, ЄП = 2-4 мг-екв, у тропічних пустелях мають червонуватий відтінок (завдяки залишковій фералітизації). В сільському господарстві не використовуються.

Дата добавления: 2015-05-10