Закони і категорії політології

Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті виявляється через діяльність суб'єктів політики та їх взаємодію. Закони політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний, об'єктивний і регулярний зв'язок між ними.

Закони політології:

• Закони структури. Визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість.
• Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії між політичними суб'єктами в процесі їх зміни в часі.
• Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної сфери соціального життя. Зміст об'єкта й предмета політології знаходить відображення в системі категорій і понять.

Категорії політології:

• політика,
• політичні інтереси,
• політичні цінності,
• політична боротьба,
• політична влада,
• політичний режим,
• політична демократія,
• свобода,
• політична свідомість,
• політична ідеологія,
• політична культура,
• державний лад,
• політичний інститут,
• держава,
• політична система,
• політична організація,
• суб'єкт політики,
• політичні відносини,
• політична думка,
• політична діяльність,
• політичне рішення,
• політичний процес,
• політичний конфлікт,
• політичне лідерство,
• політична соціалізація та ін.

· Достатньо умовно парадигми підрозділяють на: теологічні, натуралістичні, соціальні, раціонально-критичні. Розглянемо сутність цих парадигм.

Теологічна парадигма. На ранніх етапах існування суспільства панувало надприродне тлумачення політичної влади, бо люди ще не могли обгрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко називати концептуально - теоретичним. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквинського.

Аквинський виходив із того, що існує три елемента влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший виходить від Бога, то другий і третій - від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а множині. Могутність влади виходить від бога, а роль і призначення людини складаються з необхідності найточнішого та повного відображення у своїй поведінці визначень всевишнього.

Сучасна політологія вважає, що тоталітарні режими точно скопіювали логіку політичних взаємовідносин людей та влади, запропоновану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога і тому влада несе у собі вічну нез'ясованість, загадку, з'ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом. Нежиттєвість та непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, що не здатна вирішувати будь-які політичні проблеми.

Натуралістична парадигма. Намагається з'ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення факторів, які мають несоціальний характер: територіальні, економіко-географічні, фізично-кліматичні та інші явища.

Тому натуралістична група парадигм включає у себе географічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєвими підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.

Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVI ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на політичну поведінку людей. Він писав, що народи помірних країв більш сильні та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони більш розумні та менш сильні, ніж народи Півночі і найбільше підходять для управління державою. Тому великі армії прийшли з Півночі, тоді як окультизм, філософія та математика прийшли від південних народів.

Наприкінці ХІХ ст. ці уявлення плюс ідея про порівняння історії людства та історії природи, оформились у самостійний науковий напрямок в політичній науці - політичну географію.

Біологічна парадигма та біополітика. Уходить корінням у доктрину Ц.Ламброзо, М.Нордау про біологічну природу пануючого класу. Біометодологія у політичній науці будується на визнанні наявності загальних для людини та тварин початків та понять. Для суспільствознавства нашої країни прийняття таких теорій дуже важке, оскільки марксизм, який багато років панував у нашому житті, заперечував вплив біологічних факторів на галузь політики.

Сутність біопарадигми складається у визнанні одностороннього впливу фізіологічних властивостей людини на політичне життя суспільства.

Психологічна парадигма доводить, що основний фактор, який пояснює політичний та соціальний розвиток суспільства - психологічні властивості людей. Її автори зводять усі політичні явища до дії психологічних якостей людини.

Соціальна група парадигм представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя, або соціокультурних властивостей політичного суб'єкта. Ця група парадигм оперує соціальними, зовнішніми, відносно політики, величинами. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного життя і соціокультурними властивостями соціальних суб’єктів.

Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксизму, яке пояснює походження та природу політики визначним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підкорена дії тенденцій, пануючих у матеріальному виробництві.

Поряд із такими інтерпретаціями політики, поширені і спроби розглядати у якості породжуючої її причини - право, культуру, релігію.

Багато прихильників соціальної парадигми політики розглядають політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей людини, що були здобуті у процесі соціальної еволюції.

Раціонально - критична парадигма. Її сутність полягає у прагненні пояснити природу політичної взаємодії людей не зовнішніми,відносно політики, факторами, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами.

Раціонально-критична парадигма складається з різних теоретичних підходів, які виходять з того, що політика - цілком самостійне соціальне явище, яке виникає та розвивається згідно із своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкрити внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище.

Наприклад, парадигма конфлікту - базується на ідеї внутрішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Засновники цієї парадигми - К. Маркс, А Бентлі, та ін. Вони не розглядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, бо конкуренція - це джерело руху та еволюції політичних організмів. При цьому ніяким конфліктам не надається антагоністичного характеру.

Знаменням нашого часу вважається повільний перехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід до конфліктів стимулює їх безперервний вияв та урегулювання. А це, у свою чергу, є гарантією не тільки розвитку суспільства і політики, а й запобігання їх від схованих джерел напруження та підриву балансу соціальних і політичних сил.

Парадигма згоди (консенсуса). У протилежність парадигмі конфлікту у політичній науці склався напрямок, основним методом якого є згода. При такому підході соціальні та політичні конфлікти мають підкорене значення у порівнянні із цінностями, які розподіляє більшість населення.

Парадигма згоди виникла наприкінці ХIХ ст. і не мала переважного впливу перед теорією конфлікту. Але у 70 - 80 рр., які принесли значні ускладнення політичних зв'язків у суспільстві, розповсюдження ідеалів соціальної держави, був даний поштовх теоретичному зближенню конфліктної та консенсусної парадигми. Парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робиться на їх вторинності.

Таким чином, виділення основних парадигм дає змогу пояснити зв'язок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально-філософськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу.

Очевидно, що аргументи надприродного пояснення життя та світу, як і положення біополітичних вчень у сучасних умовах володіють малою переконливістю у порівнянні з раціональними та соціокультурними концепціями.

Крім того, виділення основних парадигм політології дає можливість побачити зв’язок політичної науки із загальними науковими теоріями, простежити еволюцію уявлень про політичну сферу суспільного життя.

Усю сукупність політичної проблематики, що вивчає сучасна політологія можливо підрозділити на декілька частин та згрупувати на певні підрозділи. Головними елементами структури політичної науки є:

· теорія політики, що являє собою введення в політичну науку і розглядає філософсько - методологічні засади політики та політичних відносин, розвитку політичної влади у сучасному суспільстві;

· історія політичних вчень та політична ідеологія, що вивчає витоки джерела політичної науки, зміст різних соціально-політичних доктрин та концепцій;

· теорія політичних систем та їх елементів - держави, суспільних об’єднань та партій,політичних режимів тощо;

· теорія управління соціально-політичними процесами,що вивчає цілі, завдання та форми управління суспільством;

· теорія міжнародних відносин, що розглядає міждержавні аспекти влади та реалізації владних відносин.

Сучасна політологія допомагає людині не тільки орієнтуватися у подіях, але й мати свою точку зору на те, що відбувається у суспільстві.

Життя показує, що у вирішенні політичних питань не варто покладатись на "може", а треба пам’ятати пораду Н.Макіавеллі - видобувати з історії та досвіду принципи політичної поведінки. Багатьох помилок, що сталися з нами у минулому можна було б уникнути, якщо б ми більше використовували політичний досвід, накопичений поколіннями людей, знання вітчизняних та зарубіжних вчених, політичну науку взагалі.

Дата добавления: 2015-05-10