Класицизм і бароко – два напрямки літератури 17 ст

Класицизм і бароко XVII ст.— складна, бурхлива, сповнена внутрішніх суперечностей і водночас важлива, а для деяких країн — переломна епоха у розвитку суспільного життя. Це період важливих досягнень у художньому пізнанні дійсності.

У XVII ст. загострюються суперечності феодального суспільства. Цей процес у різних країнах набуває різних форм. Феодальна реакція, наприклад, отримує перемогу в Іспанії, Італії. А німецькі феодали за допомогою іноземних військ нав’язують країні довготривалу Тридцятирічну війну. XVII ст.— час народних рухів, які виникають у багатьох країнах і набувають характеру селянських війн. В Англії відбувається перша в Європі буржуазна революція.

Характерною рисою XVII ст. стає і бурхливий розвиток науки та техніки. Наука відокремлюється від інших сфер духовної діяльності людини, зокрема, і від художньої творчості. Щоб уявити досягнення в різних галузях тогочасної науки, досить пригадати такі імена, як Галілей, Ньютон, Декарт, Кеплер. Разом із тим, XVII ст.,— це час подальшого активного поширення світових релігій, зокрема християнства.

У літературі XVII ст. не тільки відбилися суперечності цього бурхливого часу, але й була зроблена спроба художньо їх осмислити і запропонувати програми подолання цих суперечностей. На зміну Ренесансу в європейській культурі приходить бароко і класицизм. Ці художні напрями тісно пов’язані з мистецтвом Відродження і могли виникнути тільки на його ґрунті, але були і наслідком розчарування в історичному оптимізмі ренесансних гуманістів. Література XVII ст. насамперед втрачає характерну для Відродження гармонійність світосприйняття, уявлення про цілісність людської натури, про нерозривність особистого й суспільного в людині. Спроба осмислити сутність конфліктів між особистістю й суспільством — риса, властива у XVII ст. літературі різних напрямів. На перший план висувається зображення внутрішніх протиріч людини, конфлікту між високими ідеалами й дійсністю, між почуттям і обов’язком людини. Мільтон в Англії, Кальдерон в Іспанії, Корнель, Расін, Мольєр у Франції представляли різні літературні стилі, але у їхній творчості виявлялася спільна риса: спроба віднайти певні закономірності, які керують долею людини.

Література бароко (від італійського Ьагоссо — дивний, химерний) прагнула втілити у художні образи суперечливість життя людини, відсутність гармонії у її внутрішньому світі й у стосунках із навколишнім світом. Письменники цього напряму не вважали Найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; значно важливіше було збентежити, справити сильне враження. Тому в літературі бароко виникають образи, які важко тлумачити однозначно. Багатозначність образів відбиває суперечливість і самої людини, і її життя. У стилі бароко часто використовуються метафори, побудовані на порівнянні і наближенні несхожих предметів, і це наближення іноді має парадоксальний вигляд. Література бароко передає почуття мінливості життя, яке сприймається як ілюзія, сон. Герой барокової літератури усе піддає сумніву, а світ у його уявленні схожий на театральну виставу або сон, де треба вміти розгадувати символи й алегорії..

Одним із найяскравіших виразників філософських та естетичних принципів бароко в жанрі драми став іспанський драматург Педро Кальдерон де ла Барка, а у назві його трагедії «Життя — це сон» відбилися основні світоглядні принципи письменника. Провідний мотив трагедії — трагічний хаос життя, неможливість протидіяти долі, але й небажання миритися з цим. Ідея «Життя — це сон.» — символ гіркого розчарування.

Класицизм намагався подолати відчуття хаосу життя упорядкованим зображенням його в мистецтві. У нормах і правилах художньої творчості класицисти вбачали засіб подолання суперечностей дійсності. Класицизм проголосив принцип правдоподібності мистецтва. Цей принцип полягав не в тому, щоб копіювати-життя і правдиво його зображувати, а в тому, щоб відтворити приховану або втрачену в ньому гармонію. На думку класицистів, найбільш гармонійним був період античності, абсолютність і незмінність ідеалу прекрасного стало наріжним де були створені неперевершені зразки мистецтва. Учення про каменем класицизму. На відміну від бароко, для класицизму XVII ст. характерним є свідоме прагнення точно, ясно, без зайвих прикрас сформулювати думку, яка втілюється у просту., прозору будову твору. Складні явища дійсності наче розкладаються на більш прості: трагічне й комічне, «високе» і «низьке» в житті і в людині не поєднуються, як в бароко, в одному суперечливому образі, а стають предметами зображення різних жанрів. Система жанрів була чітко розроблена. Деякі сторони життя рекомендувалося відтворювати лише у «серйозних», «високих» жанрах: трагедія, епопея, роман, ода, елегія, ідилія; інші — у «низьких» жанрах: травестійна поема, комедія, байка, епіграма. Для кожного жанру були визначені певні художні засоби, образи, епохи (для «високих» жанрів — це переважно доба античності, сюжети з Старого Заповіту, персонажі — боги, царі, знать; у «низьких» жанрах можна було звертатися і до тем сучасних, змальовувати і побутові сцени, і простолюд, навіть копіюючи його мову). Найвиразніші зразки класицизму як утілення художньої системи належать французькій літературі. Тут склалася і теорія класицизму. Керуючись цим ученням, теоретики класицизму встановили суворі правила, які, на їхню думку, були покликані допомогти новим майстрам наблизитися до зразків прекрасного, створених у попередні епохи, зокрема, в добу античності. При написанні драматичного твору треба було обов’язково враховувати сформульований теоретиком класицизму Н. Буало закон єдності часу, місця і дії.

Проте художня спадщина майстрів слова XVII ст. доводить, що літературне життя важко підкорити певній схемі, бо складність і суперечливість самої епохи позначилася на творчості, виявившись у розмаїтті індивідуальних авторських пошуків.

Дата добавления: 2015-05-10