Розпад української науки

Освіта

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.

На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову.

Українських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбовим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість

Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмирання Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.

Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів — холодних, неопалюваних — у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Всеоб'єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених — засновників Академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи — історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук — об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін.

Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кількість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працювали на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори університетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом старих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї української культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати історико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до "Комісії для складання біографічного словника українських діячів". Нею керував з 1920 р. — від часу заснування — академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О. Гермайзе, М. Кравчук і ще дехто) вчених пов'язаний і такий епізод з культурної розбудови України 20-х років, як боротьба за українські університети. У 1920 році на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети — в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інститутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету — це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу — університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети — і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.

Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезультатною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б університетську освіту взагалі.

Бо якщо не вдалося (аж до 1933 року) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київські

професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною "нон грата". Приміром, восени 1922 року надійшло розпорядження про усунення від професури всіх колишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Василенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж незважаючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки — її духу, її змісту, її традицій — і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, глибоких наукових знань.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

За весь 1919-ий p., заходами Академії появилась з друку лише одна наукова праця — «Записки історично-філологічного відділу».

Все ж таки українська наука не завмерла, а навпаки — виявила подиву-гідну динаміку росту, бо за розмірно короткий час (від 1922-30 pp.) виявила перед усім науковим світом свій високий рівень сотнями наукових праць.

Центром українського наукового життя був Київ, осідок колишньої Всеукраїнської Академії Наук, перейменованої на Українську Академію Наук. І тут передусім, як і у філіях, чи в пізніших інститутах по більших містах, зосередилась уся наукова і видавнича праця.

Найбільше активності проявляли українські історики, яких в перших роках очолював видатний харківський історик Дмитро Баталій, але окремої історичної комісії при УАН не було.

Зате в системі Академії інтенсивно працювали передусім комісії, що підготовляли словники наукової мови, живої мови, історичний словник української мови і інші.

У 1921 р. до Академії приєднано історичну секцію Українського Історичного Т-ва, а теж реорганізовано Археографічну комісію. Багато істориків об’єднувало Історичне Т-во ім. Нестора (засноване ще в 1873 р.) і воно теж стало складовою частиною Академії. У 1920 р. в Києві засновано Науково-дослідчу кафедру України, яка готовила молодих вчених до професійної праці.

Крім Києва, були в Україні ще й інші осередки історичних студій. Тут, на першому місці, треба згадати Харків з його старим університетом, Історично-філологічним Товариством і кафедрою історії України, а центральною постаттю був там, уже згаданий, проф. Дм. Багалій.

В Одесі, крім університету, існувало найстарше в Україні (ще від 1842 року) «Т-во истории и древностей», яке вело дослідження півдня України, а в Чернігові, Катеринославі, Полтаві, Кам’янці Подільському працювали архівні комісії, які об’єднували місцеві наукові сили.

Роль М. Грушевського в організації української історичної науки

За часів НЕП-у і українізації прийшло до покращання і розбудови української науки. Велику заслугу в цьому мав М. Грушевський, який у березні 1924 р. прибув з еміграції до Києва, де був обраний дійсним членом Академії та очолив створену для нього кафедру історії України, при якій організовано 9 різних комісій. Крім цього Грушевський очолив Археографічну комісію, яка теж розгорнула видавничо-наукову діяльність. Всі ці установи були відомі під загальною назвою „історичні установи” і вони творили в Академії окрему організацію, з окремими приміщеннями і окремим бюджетом. Це була своєрідна „держава в державі”, в якій працювало більше ніж 100 наукових

робітників і ця установа втішалась в Академії найбільшою популярністю та придбала Грушевському великий авторитет по всій Україні.

Поряд і Грушевським, працювали академіки такого класу, як згадуваний уже проф. Дм. Баталій, визначний турколог Агатангел Кримський, історики літератури М. Петров. М. Сумцов, С. Єфремов, В. Перец, етнограф В. Гнатюк. історик Запоріжжя Д. Яворницький, історик М, Василенко. а з західноукраїнських вчених, які проживали у Львові, науковий контакт з Академією вдержували К. Студинський. М. Возняк, В. Щурат, Ф. Колесса.

Все ж праця Грушевського була найбільше унапрямлюючою. Він обстоював найважнішу концепцію про „безкласовість українського народу” та другу, дуже важну — „Дві схеми історії України і Москви”. Основою цієї епохальної на ті часи, і сьогодні єдиновизнаної сучасною українською наукою схеми, було визнання незалежності історичного процесу двох народів — великоросійського і українського; визнання права на незалежність; визначення його мови, культури і т.д. Крім цього він продовжував свою працю над капітальними творами, а саме над «Історією України-Руси», що появилась в 10-ох томах, і «Історією української літератури» в 5-ох томах, не схиляючись при цьому перед сучасними теоріями марксизму-ленінізму. Основна праця Грушевського проходила в очолюваній ним історичній секції, в якій він об’єднав усіх українських істориків, а її органом був, за його ж редакцією, науковий журнал «Україна» (1924-1930), що став ідеологічно-науковою трибуною українознавству. Крім цього був він редактором великого числа видань Історично-філологічного Відділу. За його редакцією появилась низка видань цього Відділу, як «Записки історично-філологічного Відділу УАН», Збірники Історичної секції, Збірники «За 100 літ», «Українські думи», «Український архів» та інші.

Дата добавления: 2015-05-10