Розвиток козацтва та його культури

Виконав: студент групи 21-М

Нагній О.Ю.

Полтава 2012

Становлення культури кубанського козацтва тісно пов’язане з історією колонізації і економічним розвитком краю. Деякі дослідники історії козацтва в минулому писали про певний єдиний козачий народ, історія якого нараховує декілька тисячоліть і починається в античні часи [1]. Вони стверджують про існування «козачої» (етнічної) культури, про «козачу» мову і козачу літературу. Однак, як помітив ще в кінці XIX сторіччя історик В.Антонович, пошуки такого легендарного народу, крім сум’яття і плутанини в термінах і поняттях, ніякої користі науці не принесли. Він писав: «Більше всього турботи створили ті історики, які назву «козак» зближували з назвою таких народів, про які ми нічого точного не знаємо. Наприклад, письменники XVIII в. Грабянка і Рігельман назву «козак» виводили від хозак, що переселилися в Україну під час нападу монголів. Однак про козаків ми маємо згадки лише з XVI ст., а де вони були від IX до XVI сторіч?» [2]. Про єдність культури козацтва Росії, на наш погляд, можна говорити лише відносно її ролі, соціальних функцій, структури, але ніяк не відносно змісту.

За сформованою традицією, про кубанських козаків, а, отже, і про їхню культуру, говорять з часу створення Кубанського козачого війська, тобто з 1860 р. Історію козацтва Кубані, становлення культури пов’язують з початком колонізації чорноморськими (запорозькими) і донськими козаками степової і передгірної зон краю - з кінцем ХVIII ст. (1792 р.). Ми також дотримуємося цієї традиції, вважаючи, що початковий етап формування кубанського козацтва і його культури був пов’язаний з переселенням частини колишніх запорожців і донців, а в подальшому - селян, відставних солдат, волжських і оренбурзьких козаків на правобережжя Кубані для охорони кордону.

На наш погляд, Чорноморське військо, що переселилося організованим порядком, було носієм традиційної культури Запорозького війська, що склалася в середині XVIII ст. і яка володіла деякими специфічними особливостями. Найбільш стійкими були - менталітет, ієрархія цінностей, що знайшли своє вираження в пісенному і образотворчому фольклорі, деякі стилістичні особливості в музичному мистецтві. Історичну пам’ять про своє запорозьке минуле не могли згладити переселення гетьманських і слобідських козаків 1809, 1820 і 1840-х рр.

Про те, що традиції запорожців* досить довго переважали в Чорноморському війську, свідчать історики І.Д. Попко, Ф.А. Щербина. Так І.Д. Попко відмічає: «Малоросійські козаки, з яких набиралася Запорозька Січ за весь час її існування, - кровні родичі чорноморцям, а тому приселення їх, які б вони не були значні, не внесли ніякої різноплеменності в корінне населення, і цараз (1850-і роки - М.Т.) весь військовий склад чорноморського народонаселення носить одну фізіономію, виражений однією народністю -малоросійською» [3].

Для з’ясування етнічного складу Чорноморського війська, на нашу думку, потрібно привести деякі дані, що стосуються цього дослідження.

І.Д. Попко приводить дані, що з 1792 по 1794 рр. на Кубань організовано переселилося 13 тисяч стройових козаків. При них було до 5 тисяч душ жіночої статі. Потім з різних місць Новоросійського краю і України, згідно з волевиявленням Катерини II, до Чорноморії перейшли до 7 тисяч колишніх запорожців, в основному безсімейні. Загальна чисельність населення становила 25 тисяч чоловік [4].

У 1809-1811 рр. з Полтавської і Чернігівської губерній в Чорноморське військо було переселено 22 206 чоловік чоловічої і 19 328 жіночої статі, тобто 41 534 душ [7]. З 1820 по 1825 рр. з тих же областей України у військо перейшло на проживання 25 627 душ чоловічої і 22 755 душ жіночої статі, тобто 48 382 людини [8]. А з 1845 по 1850 рр. з тих же областей і Харківської переселилося 8 500 душ чоловічої і до 7 тисяч душ жіночої статі (15,5 тисяч чоловік). Таким чином, населення Чорноморського козачого війська за рахунок організованих переселень з України збільшилося в п’ять разів і до кінця шістдесятих років складалося з 185 220 душ обох статей [9].

Переселенці 1820-х рр. були розміщені в 37 старих куренях і в 18 знову заведених населених пунктах, в більшій частині яких передбачалось заснування нових куренів. 80% переселенців були підселені в старі курінні селища і 20 % оселилися в нових. У 1821 р. населення Чорноморії становило 64 143 душі обох статей, новоприбулі на поселення - 43% від загальної маси населення [10].

Довгі роки в Чорноморії чоловіче населення значно переважало над жіночим. До переселення, за списками 1821 р., у війську було 37070 душ чоловічої статі і 27 053 жіночої, тобто чоловіки складали
58 %, жінки - 42 %. Після оселення поселенців ці співвідношення змінилися - 53 % чоловіків і 47% жінок [11]. Внаслідок переселень малоросійских* козаків співвідношення між статями стало поступово вирівнюватися. Згідно метричних даних за 1825-1850 рр., запозичених П.П. Короленко з Кубанського військового архіву, зменшення населення в Чорноморії спостерігалося у 1831 р., коли число померлих перевищило число тих, хто народився на 78%, в 1848 р. - на 35,5 %. У 1826, 1828, 1829 і 1830 рр. зменшувалося тільки чоловіче населення і мав місце приріст жіночого населення. У подальші 18 років народжуваність перевищувала смертність. Статистичні дані, що приводяться Ф.А. Щербиною, свідчать, «що завдяки тільки масовим переселенням, у русі чорноморського народонаселення почали більш або менш правильно складатися природні умови приросту» [12]. За десять років з 1851 по 1860 р. населення Чорноморського війська помітно збільшилося за рахунок природного приросту. У 1851 р. було 153 444 душ обох статей, а в 1860 р. - 177 424 душі; приріст становив 23 980 душ або 15,6%. У 1851 р. чоловіки в загальній масі населення становили 53,5%, жінки - 46,5 %, а в 1860 р. жителі чоловічої статі становили 50,9 %, жіночої - 49,1% [13]. Таким чином, до останніх років існування Чорноморського козачого війська співвідношення статей майже порівнялося і прийшло в норму, що мало сприяти подальшому розвитку «сімейного буття» чорноморців.

Незважаючи на те, що «фізіономія народонаселення Чорноморії була виражена однією народністю», такий притік переселенців не міг не викликати змін в соціальному і культурному житті. Значно збільшилося число козаків сімейних, зросло значення землеробства і практично порівнялося зі скотарством і рибальством. Свідченням тому стало число хуторів. У вказаний період в Чорноморському війську було 3 міста, одна німецька колонія, 63 курені або станиці (в тому числі 2 при містах Єкатеринодарі і Тамані), 5 селищ і до 3000 хуторів [14].

Традиційна культура тісним чином пов’язана з сільським господарством і сімейним укладом населення. Як правило, в Чорноморію прибували сімейні переселенці партіями. Разом з убогим добром вони привозили свої обряди, звичаї, локальні варіанти фольклору. Згуртуванню і швидкій консолідації старожилого чорноморського населення і переселенців з України сприяли як спільна мова, схожість в побутовій культурі, так і православна віра.

Інакше йшло заселення північно-східної частини Кубанського краю, який називався Старою Лінією. Колонізація правобережжя Кубані від Усть-Лабінської вежі (згодом станиці Усть-Лабінської) до самих верхів’їв ріки здійснювалася як заснуванням козачих станиць Кавказького козачого лінійного війська, так і створенням селянських сіл.

Козаки Кавказького намісництва, створеного в 1785 р., знаходилися в подвійному підпорядкуванні військовій і цивільній владі. Цей подвійний стан кавказьких козаків не сприяв їх консолідації і збереженню військового духу. Центральна російська влада, що прагнула здійснити селянську колонізацію Північного Кавказу, вимушена була підтримувати козачі підрозділи [15].

Одночасно з переселенням чорноморців на Тамань за вказівкою Катерини II на Кубань переселені донські козаки. У 1794 р. за планом графа Гудовича і під керівництвом генерала Фере донськими козаками були засновані перші шість станиць Старої Лінії; дві станиці оселилися при Кавказькій і Усть-Лабінській фортецях, дві при Григоріполіському і Прочноокопському укріпленнях, одна при Темнолісському ретраншементі і одна при Воровськоліському редуті. Кожна з них отримала назву того укріплення, біля якого розташовувалася. З козаків цих шести станиць був сформований Кубанський козачий полк.

У 1803 р. за клопотанням генерала Кноррінґа, були населені вихідцями із Слобідської України ще чотири станиці - Теміжбекська, Казанська, Ладожська і Тифліська. Ці станиці встановлені при редутах тієї ж назви. У 1804 р. слобідськими козаками була населена станиця Воронезька. Ці станиці склали Кавказький козачий полк.

У 1825 р. засновані ще вісім станиць між Баталпашинською (нині м. Черкеськ) і Прочноокопською станицями. Тоді ж 17 селянських селищ були переведені в козачі станиці: 13 в 1833 р. і 4 в 1848 р. До кінця 1840-х рр. на Старій Лінії нараховувалося 36 станиць [16].

Створене в 1832 р. Кавказьке лінійне козаче військо включало в себе Терський, Гребенський, Кизлярський і Моздокський полки. Збільшувалося військо за рахунок селищ Ставропільської губернії, переведених в статус козачих станиць, колишніх солдат і селян-однодворців Центральної Росії. За порядком стежив станичний начальник, що призначався з офіцерів. У руках наказного отамана знаходилося як військове, так і цивільне управління. Проіснувало військо 28 років, після чого було розділене в 1860 р. на дві частини. Одна з них склала разом з Чорноморським військом Кубанське козаче військо, а інша Терське.

У 1794 р. одночасно з козачими станицями Кубанського полку було створене селище Новомар’їнське, в 1795 р. - Старомар’їнське; в 1797 р. засновані три селища: Різдвяне, Кам’янобрідське і Новотроїцьке. У 1798 р. засновано п’ять селищ - Расшеватське, Дмитріївське, Ільїнське, Архангельське і слобода Малоросійська або Бірюча. На початок XIX ст. на місці Старої Лінії існувало 11 селищ, що стояли під прикриттям станиць на березі степових річок. У них в 1801 р. нараховувалося 10 950 душ чоловічої і 10 387 жіночої статі; всього ж - 21 337 осіб. Заселення селянами йшло від Ставрополя на північний захід аж до кордону з Чорноморією. Селян селили під захистом козачих укріплень. Вони, як правило, були вихідцями з Центральної Росії. Так, наприклад, фундаторами станиці Дмитріївської, що спочатку була селищем, стали жителі Воронезької губернії [17]. Наявність такого значного числа сіл свідчить про те, що існував проект селянської колонізації цієї частини Кубані, однак обставини Кавказької війни примусили значну частину селянського населення перевести в козачий стан.

Суспільний устрій козаків Старої Лінії був надзвичайно спрощений і підкорявся військовим потребам. Ф.А. Щербина, говорячи про старолінійців, відмічав: «Вони жили постійно війною і тривогами. У рядах їх не було в строгому розумінні ні станів, ні якихось установ, за винятком штаб-квартири і станичних правлінь. Все населення представляло немовби однорідну бойову масу. Кубанці в свій час, при переселенні на Кавказьку лінію, просили у начальства собі старшин з Дону, а кавказці взяли частину старшин з Хоперського і Волзького полків і частину вибрали з сірого натовпу - з своїх рядових козаків. У останніх не знайшлося навіть освіченого полкового командира. Не було також у них ні шкіл, ні свого виборного духовенства, а в козаків-старовірців духовенство і духовні потреби були приховані десь далеко в тайниках народного життя. Читанню вчилися козаки-старовірці у начітчиків, а православні - в станичних правліннях. У той час, за виразом А.Ламонова, “грамотних в станиці Кавказькій було всього декілька чоловік і вони були всім відомі” [18].

За задумом генерала Г.Х. Засса, між ріками Кубанню і Лабою в 1841 р. була встановлена Нова Лінія. Був намір заселити там всього 14 станиць, але їх число довелося істотно збільшити. У згаданий час були засновані чотири станиці: Лабінська, Чамликська, Вознесенська і Урупська. Надалі ці станиці стали опорними пунктами в заселенні Нової Лінії. З 1841 по 1849 рік засновано ще 7 станиць, в 1852-1860 рр. - 15 станиць. Усього ж за двадцять років на Новій Лінії було населено 32 станиці.

Населялися новолінійні станиці козаками з Старої Лінії, тобто за рахунок Кавказького лінійного війська, а також жителями сіл Ставропільської губернії. У 1849 р. в станиці Нової Лінії оселилося 250 сімейств з малоросійських переселенців [19].

Заселення і все життя станиць Нової Лінії було підпорядковано військовому регламенту. Військове начальство визначало місця під заснування козачих поселень, наказами визначало, де і як ставити плоти, де і як косити сіно, заготовлювати дрова тощо. Стара і Нова Лінія Кавказького лінійного козачого війська, незважаючи на різночасову колонізацію, були заселені за одним зразком. Основою козачих общин на обох Лініях були донські козаки, з якими переносилися деякі традиції Дону, однак нові умови і обставини військового життя внесли свої істотні корективи.

Ф.А. Щербина так описує уклад козачих общин Кавказького лінійного війська: «На чолі всіх станиць стояв полковий командир, від якого залежала козача старшина, що командувала і розпоряджалася разом з командиром станицями. Власне ж станичне самоврядування пов’язане було з дрібницями побутового життя і трималося на звичаї, за допомогою станичних кіл або сходок» [20]. Однак навіть при позбавленні багатьох прав самоврядування, лінійці зберігали общинне землекористування, традиції, звичаї, проводили станичні кола, що відрізняло їх від жителів селищ.

Кавказька війна, що тривала понад 60 років і яка вимагала від козацтва величезних зусиль, офір, вплинула як на формування авторської культури, так і на культуру традиційну.

Уже І.Д. Попко помітив відмінності, що існували в середовищі чорноморців, які виявилися в різних ситуаціях. Він зазначав, що «в куренях, прилеглих до рибопромислових вод, більше життя, благоустрою, більше добрих вдач, - і самі козаки, взяті в значенні військових людей, бадьоріші, більш розкуті і кмітливі; навпаки, в куренях степових, де переважає вівчарський побут, менше предметів, на яких очам відрадно було б зупинитися, козаки менш розвинені і більш схильні до конокрадства і волокрадства, більш схильні до цієї етичної хвороби найбіднішого класу військового народонаселення. Ті, нарешті, з степових куренів, на полях яких менше хуторів, мають кращий вигляд і кращу моральність перед тими, які стислі хуторами» [21]. Як одну з характерних рис чорноморців історик приводить «особництво»: «Вони не зливаються в суспільстві, як камені в приміщенні… Розумові здібності та етичні властивості не поділені в народі з приблизною рівняльністю, - що в суспільстві людському так само благотворне, як рівна температура в повітрі, і чим Бог обдарував великоруський народ, не поділені, а кинуті в натовп повними жменями, назахват і наугад». Кажучи про етнічні особливості росіян і українців, до яких автор відносив і чорноморців, І.Д. Попко відмічав: «Можна сказати, що природа, засіявши поле мислено-етичного життя двох єдинокровних народів великоруського і малоруського, в першому народі свій посів заборонила і вирівняла, а в останньому залишила так. Немає народу у великому племені слов’янському більш здатного і готового, як народ малороський, відкрити в самому собі смішні і слабі сторони і висміяти їх з безпощадним сарказмом… Що і показує в одному і тому ж народі і силу, і неміч розуміння, надлишок і убогість духу на таких близьких між собою відстанях, що зіткнення і різноголосся між цими протиріччями неминучі. Недрукованих Гоголей між чорноморцями багато. Москаль собі на розумі - сміється над чубом, над німцем і татарином, а над собою ні. Чорноморець, коли він створений з головою світлою і серцем піднесеним, висміє недоліки і слабості у батька рідного, засудить низькі якості і бридкий вчинок в рідному братові. Мислено-етичні симпатії в його природі беруть верх над симпатіями плоті і крові, сусідства і товариств.» [22].

Ф.А. Щербина відмічає: «…тим часом як в Чорноморії колонізуючим елементом завжди були малороси, на Старій Лінії перевага була за великоросами. У Чорноморії населення являло в цьому відношенні одноманітну компактну групу, на Старій Лінії до складу війська увійшли досить різноманітні елементи, зв’язуючою ланкою для яких послужив великорос. Тут були і донці, і хоперці, і козаки колишнього Єкатеринославського війська, і відставні солдати, і великоруські, і малоруські селяни. Проте, економічне життя, вилившись у козачі форми, отримало яскраве великоруське забарвлення, з сильним громадським духом, великими сім’ями і переважаючим значенням землеробства» [23].

Закінчення Кавказької війни, створення Кубанського козачого війська з колишнього Чорноморського і значної частини Кавказького лінійного, скасування кріпацтва в Росії і заселення Закубанського передгір’я, подальша міграція селян стали деяким вододілом в розвитку соціокультурної ситуації реґіону.

У 1860 р. з’явився проект створення Кубанського козачого війська; підкорення Західного Кавказу наближалося до завершення, треба було думати про колонізацію великих територій Закубання. Козачі війська, як Чорноморське, так і Кавказьке, втрачали своє колишнє значення (охорона кордону), тому у державних чиновників народилося рішення використати козаків як військових колоністів.

У 1861-64 рр. в Закубання було переселене Азовське козаче військо, що складалося з колишніх задунайських запорожців, які, довгі роки перебуваючи у Туреччині, зберігали традиції і звичаї Запорозької Січі. Ними були заселені станиці Абінська, Азовська, Сіверська, Хабльська, Дербентська, Ільська. Азовські козаки розселялися також в станицях - Анапській, Благовещенській, Новоросійській і Папайській. Згідно з наказом отамана Кубанського козачого війська від 6 вересня 1911 р., станицями, утвореними козаками колишнього Азовського війська, стали вважатися: Азовська, Убінська, Дербентська, Ільська, Сіверська, Анапська, Благовещенська, Абінська і Холмська [24].

У безпосередній близькості були населені станиці зі змішаним населенням: велику частину переселенців склали колишні лінійні і чорноморські козаки, крім того, сюди підселяли колишніх слобідських козаків з України, відставних солдат, селян з центральних регіонів Росії і Ставропілля. У деяких станицях співвідношення між великоросами і українцями було вельми близьким до рівного, в більшості ж переважав який-небудь один з цих етнічних елементів, що накладало істотний відбиток на побутову культуру цих станиць.

У 1829 р. за Адріанопольською мирною угодою з Туреччиною Чорноморське узбережжя Кавказу відійшло до Росії. З цього часу починається будівництво укріплень від Анапи до Сухумі. Чорноморська берегова лінія складалася з 17 військових укріплень. Пізніше на місці деяких з них були засновані міста і станиці. Центральний російський уряд спочатку планував заселити чорноморське узбережжя Кубані військовими поселенцями і козаками, були засновані військові поселення і станиці. 10 березня 1866 р. утворений Чорноморський округ, начальник якого наділявся широкими повноваженнями. Округ планувалося заселити жителями різних станів і національностей, але християнського віросповідання. Очікуваних результатів цей захід не приніс, і тоді Чорноморський округ був переданий у підпорядкування начальнику Кубанської області (1888 р.). За результатами роботи створеної в 1895 р. Особливої урядової комісії, що працювала під керівництвом Н.С.Абази, був ухвалений закон від 23 травня 1896 р. про утворення Чорноморської губернії з центром у м. Новоросійську. Вся губернія розділялася на три округи - Новоросійський, Туапсинський і Сочинський. Всі військові поселення і станиці, що увійшли до складу губернії, вважалися селами або були включені до складу міст (Анапська, Новоросійська), козаки переведені в стан міщан, або відселені в найближчі станиці Кубанської області. У 1897 р. в Чорноморській губернії проживало 57 478 чоловік, її жителі були представниками 42 етносів, велику частину (24,6 тис. чол.) складали росіяни [25].

В.Ратушняк цілком справедливо зазначає, що «військово-козаче освоєння краю завершилося створенням у 1860 р. Кубанського козачого війська. До нього увійшли чорноморці і шість бригад правого флангу Кавказької лінії. З приєднанням до них території Закубання була утворена Кубанська область» [26]. Надалі освоєння нинішньої території краю протікало в основному за рахунок створення селянських поселень.

У післяреформний період ставлення центральної російської влади до козацтва, що відігравало важливу роль у Кавказькій війні, різко змінюється. Вже в 1862 р. тимчасовий комітет в Санкт-Петербурзі виробив «главные основания» для майбутнього проекту, «устанавливавшего порядок, клонившийся не к поддержанию, а к совершенному устранению казачьего сословия из состава населения Империи» [27]. Самодержавний уряд зважився на проведення реформ в козачих військах з тим, щоб з одного боку, максимально зблизити козаків з місцевим населенням, а з іншого, - зберегти за ними деяку самостійність у військовому управлінні і військовому господарстві. Начальник Управління Іррегулярних військ генерал-лейтенант Карлгоф в 1866 р. в листі військовому міністру Мілютіну висловив припущення, що нові реформи будуть сприяти швидкому розвитку в козачому середовищі цивільних начал і козаки стануть відрізнятися від іншого населення тільки способом відбування військової повинності. Тому, якщо уряд зацікавлений в козачих військах, то «…должно будет употребить некоторые усилия для сохранения казачества от всепоглощающего влияния гражданственности» [28].

Певним чином на культуру населення кубанських станиць вплинули іногородні незаможні селянські переселенці з України і центральних областей Росії. При заснуванні міст Армавіра, Темрюка і Ейська до стану міських обивателів було зараховано багато «бродячих людей». Положення про заселення передгір’їв західної частини Кавказького хребта 1862 р. і закон 1868 р., що дозволяв особам некозачого стану селитися і купляти нерухомість в кубанських станицях протягом двох десятиріч, докорінно змінили соціокультурну ситуацію в реґіоні. Інтереси торгово-економічного розвитку Північного Кавказу спричинили станове розділення в козачому середовищі.

Заселення Закубання, що почалося по закінченню Кавказької війни, відбувалося як за рахунок колишнього Чорноморського, Кавказького козацтва, так і відставних солдат, державних селян. Організовано було поселено 14 396 сімей. Козаків колишнього Чорноморського війська 3 850 сімей, колишнього Лінійного війська 4490 сімей, Донського - 1008. Азовського - 1051, Оренбурзького - 425, Уральського - 93, Терського - 51, відставних солдат - 1014, державних селян - 1338, різних станів - 939.

У 1861 р. заселені станиці Ярославська (Нижньофарська), Кужорська; в 1862 р. - Даховська, Абадзехська, Баговська, Білоріченська, Гіагинська (Єгерукаєвська), Тульська, Махошевська, Псебайська, (Псефірська), Костромська, Севастопольська, Ханська, Хамкетінська, Царська, Пшехська, Келермеська, Анапська (Миколаївська), Благовещенська, Варениківська, Гостагаєвська, Кримська, Натухайська, Небержаєвська, Нижньобаканська, Раєвське і Анапське селище. У 1863 р. - Апшеронська, Бжедуховська, Дагестанська, Кубанська, Курджипська, Нижегородська, Пруська (Пшишська), Чернігівська, Самурська, Тверська, Ширванська, Абінська, Ахтирська, (Грузинська), Холмське селище, Ільська, Мінгрельська, (Хабльська) Холмська, Шапсугська і Еріванська. У 1864 р. - Бакинська, Афіпська, Калужська, Ключова, Мартанська, Новодмитрієвська, Пензенська, Смоленська, Саратовська, Азовська, Сіверська, Гурійська, Імеретинська, Кабардинська, Кутаїська, Хадиженська і селища: Ставропільське, Суздальське, Азовське, Лінійне, Нафтове і Чорноморське [29].

Кубанський краєзнавець Л.Я.Апостолов так писав про колонізацію Закубання: «Потяглися звідусіль табори переселенців: тут були і землероби, що бажали зажити чесною працею в цьому новому для них Ельдорадо, і шукачі пригод, і гнані долею на батьківщині, і торговці, і промисловці, і чиновники… Тут можна зустріти і меланхолійного полтавця, і жвавого ярославця, і тямущого рязанця, і незграбного тавричанина, і латиша, і поляка, і грека, і вірменина, і інших, що явилися сюди зі своєю мовою і звичками» [30]. Незвичайна різноманітність і змішування традиційних культур спостерігається в цьому реґіоні краю.

Про розвиток у козацькому середовищі чужого йому в попередні часи підприємництва свідчать наступні архівні дані: в 1858 р. у Чорноморському козачому війську «козаків торгового стану» було 91 чоловік; по округах вони ділилися таким чином: в Таманському - 31, Єкатеринодарському - 44, Єйському - 16. Усього жителів у війську було 169 884 душ, з них інородців і кріпаків нараховувалося 2730 чоловік [31]. А вже через 10 років, у 1868 р. при переведенні військового міста в стан цивільного 78 козачих сімей Єкатеринодарської станиці «виявили бажання залишитися міщанами м. Єкатеринодара, оскільки родом занять їх була торгівля або ремесло. Тому, як відмічало військове начальство, вони були «абсолютно необхідними для міського населення і, якби навіть переселилися, то для продовження своїх занять, все-таки повинні будуть проживати в місті» [32].

Притік іногороднього населення на Кубань був величезний. З 1867 р. по 1897 р., тобто за 30 років, в Кубанську область переселилося біля мільйона чоловік (946, 4 тис. чол.). Населення Кубані в той період росло в п’ять разів швидше, ніж в центральних областях Росії. Притік населення був викликаний потребою краю в робочих руках, тому ідеалом іногородніх переселенців було придбання землі і заведення власного господарства. Працювали вони найманими батраками. Однак на початку XX ст. козаче населення Кубані стало віддавати перевагу механізації сільськогосподарських робіт перед найманою працею. Й іногородні постійно переселялися в пошуках хоч якогось заробітку. Іногородніх стали розділяти на «осідлих» і «неосідлих». Напередодні Першої світової війни в області нараховувалося 574,9 тис. бездомних переселенців.

За даними відділу статистики міністерства землеробства, в 1917 р. населення Кубанської області становило 3 млн. 51 тис. чол., в тому числі 256,8 тис. міського і 2 млн. 794 тис. чоловік сільського. Сільські жителі становили 91,6 %. Середня чисельність кубанської сім’ї складала шість чоловік [33].

У кінці ХIХ ст. не тільки з’явилися нові населені пункти, виросло населення міст, а в деяких козачих станицях, особливо тих, що розташовувалися на великих дорогах, іногородні стали переважати над козаками. Чисельна перевага за іногородніми спостерігалася в таких найбільших станицях, як Усть-Лабінська, Кримська, Абінська, Ільська, Кущевська, Слов’янська, Брюховецька, Білоріченська, Баталпашинська, Невинномиська, Відрадна, Курганна, Лабінська. У останній іногородніх було майже в п’ять разів більше, ніж козаків [34].

На 1 січня 1901 р. населення Кубані складалося з 875 218 жителів, а на одну квадратну версту припадало 23 людини (з всіх козачих військ, що існували в Російській імперії, щільність населення була найбільшою) [35]. У 1898 р. невійськове населення в Кубанській області становило 56%, але за рахунок природного приросту козачого населення на початку ХХ ст. співвідношення стало вирівнюватися. Проте, притік іногороднього населення в край не слабшав.

Таким чином, можна зробити висновок, що основними чинниками виникнення загальних, регіональних і етнічних особливостей культури кубанського козацтва були:

- специфіка колонізації краю кінця ХVIII - другої половини
ХIХ ст. (переселялися колишні запорозькі (чорноморські), реєстрові і слобідські козаки з України, а також донські козаки на Стару Лінію, селяни з Центральної Росії, зарахування до козаків відставних солдат);

- Кавказька війна, що тривала понад 60 років і яка наклала свій відбиток на побут козаків Чорноморського і Кавказького військ, економічний розвиток краю і пов’язана з ним зміна стереотипу поведінки;

- державна політика самодержавства відносно козачого населення Північного Кавказу;

- створення Кубанського козачого війська і соціально-економічний розвиток області в післяреформний період;

- наплив іногороднього населення;

- розвиток системи освіти і зростання письменності;

- поява установ науки, активна діяльність місцевої інтелігенції і суспільний культурно-просвітницький рух.

Якщо особливості колонізації того або іншого реґіону Кубані, створення Кубанського козачого війська, наплив іногороднього населення знайшли своє вираження в традиційній культурі населення, то Кавказька війна, державна політика по відношенню до козацтва, розвиток системи освіти, зростання письменності населення, поява установ науки і культури - мають безпосереднє відношення до культури авторської.

* Запорожці – від “за порогами” (за Дніпровськими порогами), на відміну від “запорі жці” – жителі сучасного м. Запоріжжя (прим. ред.)

* Приставка “мало” в первинному значенні означає не малість чогось, а центральність. Приклад – Малопольща (столиця Краків і околиці) або мовні формули “мале місто” (центральні райони) і “велике місто” (місто з усіма пригородами). Відси “малорос” – це житель центру держави (Київщина, Подніпров’я) – прим. автора.

Дата добавления: 2015-05-10