Поняття особи. Правоздатність та дієздатність осіб

Р.

Розробив

доцент кафедри,

майор міліції

__________ О.О. Книженко

м. Харків

Тема: Звільнення від покарання та його відбування

Навчальні та виховні цілі: сформувати у курсантів цілісне уявлення про кримінальне право як науку та галузь законодавства. Визначити принципи кримінального права та їх зміст, показати взаємозв’язок кримінального права з суміжними галузями права.

Час 2 години

Навчальні питання (згідно навчального плану):

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права.

1. Поняття кримінального права як самостійної галузі права.

2. Поняття принципів кримінального права.

3. Система кримінального права.

4. Наука кримінального права.

5. Зв'язок кримінального права з іншими галузями права.

Навчально-методичне забезпечення:

Література:

1. Бєляєв В. Г. Конституційна природа кримінального права. Удосконалення кримінального законодавства України. — К., 1996.

2. Бєляєв В. Г. Засади формування та реалізації кримінальної політики держави за Конституцією України // Право України. —1997. — № 9.

3. Кленова Т. В. Принципи уголовного права и принципи кодификации в уголовном праве // Гос. и право. — 1997. — № 1.

4. Коржанський М. Й. Нариси кримінального права. — К., 1999.

5. Коржанскип Н. И. Теории уголовного права. — Волгоград, 1992.

6. Мальцев В. Понятие и место уголовного права в системе отраслей права // Гос. и право. — 2000. — № 5.

7. Огородиш А. Проблемні питання конституційних принципів кримінального і кримінально-процесуального законодавства // Право України. — 1996. — №12.

8. Коржанський М. Й. Про принципи кримінального права України // Право України. —1995. —№11.

9. Кудряецев В. И., Келина С. Г. О принципах советского уголовного права // Проблеми советской уголовной политики: Межвуз. темат. сб. — Владивосток, 1985. —С. 4—12.

10. Мальцев В. В. Принципи уголовного законодательства и общественно опасное поведение // Гос. и право. — 1997. — № 2.

Нормативні акти й судова практика:

1. Конституція України;

2. Кримінальній кодекс України/

Текст лекції

1. Поняття кримінального права як самостійної галузі права.

Поняття „кримінальне право” застосовується в двох значеннях:

1) галузь права. В такому разі кримінальним правом називають кримінальні закони (нормативні акти, в яких містяться положення даної галузі права);

2) наука кримінального права, тобто теорію кримінального права, наукову дисципліну, доктрину.

Кримінальне право як наука — це певна система по­глядів, ідей, концепцій і теорій щодо самого кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвит­ку, історії національного кримінального права та права зарубіжних країн. Предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права; положення майбутнього кримінального закону; діяль­ність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону; практика судів по застосуванню ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики. Наука кримі­нального права досліджує правосвідомість громадян.

2. Поняття принципів кримінального права.

Принципи кримінального права — це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному зако­нодавстві.

Принципи кримінального права поділяються на:

загальні — притаманні всім галузям права і водночас відображають специфічні ознаки кримінального права;

спеціальні (галузеві) — притаманні лише кримінальному пра­ву, характеризують його як самостійну галузь права.

До загальних належать:

• принцип верховенства права;

• принцип законності;

• принцип гуманізму;

• принцип демократизму;

• принцип рівності громадян перед законом.
До спеціальних належать:

• принцип особистої відповідальності за наявності вини особи;

• принцип невідворотності кримінальної відповідальності;

• принцип індивідуалізації відповідальності та покарання.

Докладніше розглянемо найважливіші принципи.

Принцип законності. У теорії кримінального права цей принцип виражається формулою: немає злочину — немає покарання без вказівки на те у законі.

Принцип законності у загальній формі закріплено в Конституції України таким положенням: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час вчинення не визнавалися законом як правопорушення" (ч. 2 ст. 58). Зміст цього принципу розкривається також у ст. 6 КК, згідно з якою "злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього злочину".

Принцип гуманізму пов'язаний із піклуванням держави про безпеку людини, з людяністю, повагою до людської гідності. Він полягає в тому, що кримінальний закон запе­речує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися (око за око, зуб за зуб) особі, яка вчини­ла злочин, спричинити їй фізичні страждання.

Принцип особистої відповідальності за наявності вини особи є відображенням загальноконституційного принципу, відповідно до якого "юридична відповідальність особи має індивідуальний характер" (ч. 2 ст. 61 Конституції). Згідно з цим принципом неприпустимо покладати кримінальну відповідальність на особу за злочин, який було вчинено іншою особою, а також неможливо притягати до кримі­нальної відповідальності юридичну особу.

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності виявляється у тому, що: 1) кожна особа, в протиправних діяннях якої є склад злочину, повинна понести кримі­нальну відповідальність; 2) така особа не може бути пока­рана за один і той самий злочин двічі. У цьому принципі закладені також загальна і спеціальна превенції норм кри­мінального права.

Принцип індивідуалізації відповідальності та покарання полягає у відповідності тяжкості вчиненого злочину, обставин його вчинення, характеристики особи винного тим негативним наслідкам, які покладаються на винного.

3. Система кримінального права.

Кримінальне право як окрема галузь права має низку ознак. По-перше, кримінальне право являю собою систему юридичних норм, встановлених в суспільстві. По-друге, ці норми встановлюються вищими органами законодавчої влади і отримують своє закріплення в кримінальних законах. По-третє, має свій предмет і метод правового регулювання. Таким чином, кримінальне право як галузь права – це система юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, що їх вчинили.

Всі норми кримінального права поділяються на дві частини – Загальну та Особливу. Система Загальної частини складається із 15 розділів які охоплюють питання дії кримінального закону в просторі і часі; закріплюють підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину та його види, форми вини, співучасть, покарання й його види й т. ін.

Особлива частина містить норми, які описують конкретні склади злочинів і визначають вид та розмір покарання за їх вчинення. Вона містить у собі 20 розділів.

Норми Загальної та Особливої частини знаходяться в нерозривному взаємозв’язку, постільки норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної. Однак всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині.

4. Наука кримінального права.

Наука кримінального права — це система наукових положень і поглядів щодо самого кримінального закону, практики його застосування, підстав і меж кримінальної відповідальності, історії та пер­спектив розвитку кримінального права в Україні та за кордоном.

Науку кримінального права слід відмежовувати від кримінального права як системи законодавства. Наука досліджує соціальну зумовленість і сутність кримінального закону, принципи його дії, ефективність застосування, шляхи удосконалення тощо, тому кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення.

Для науки кримінального права характерні свої методи. До них належать: діалектичний метод, конкретно-соціологічний, логіко-юридичний (або догматичний), метод системного аналізу, метод порівняльного правознавства, історичний метод.

Діалектичний метод полягає у використанні законів і категорій діалектики при дослідженні конкретних інсти­туцій і положень кримінального права.

Конкретно-соціологічний метод застосовується при аналізі соціальних умов і факторів, за яких існує і діє кримінальний закон; вирішенні проблеми впливу кримі­нального закону на злочинність і на самого злочинця; дослідженні того, як знають і розуміють кримінальний закон окремі категорії громадян, як вони ставляться до практики застосування кримінального закону правоохорон­ними органами та судом.

Догматичний метод ґрунтується на використанні правил формальної логіки і граматики (синтаксису). Він застосовується при систематизації кримінально-правових норм, визначенні змісту певних юридичних термінів, тлумаченні самої нор­ми кримінального закону.

Суть методу порівняльного правознавства. по­лягає у порівнянні вітчизняних законів у цілому, окремих інституцій чи норм кримінального права України, поло­жень теорії кримінального права з аналогічними інсти­туціями та положеннями кримінального права інших країн, а також у порівнянні різних правових систем і теоретич­них концепцій.

Історико-правовий метод передбачає дослідження істо­рії розвитку національного кримінального права і вітчиз­няної науки кримінального права, історії кримінального права зарубіжних країн.

5.Зв'язок кримінального права з іншими галузями права.

Кримінальне право як складова національного законодавства перебуває в нерозривному зв'язку з іншими галузями права: кон­ституційним, кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим, адміністративним, між­народним тощо.

У науці кримінального права використовуються положення таких наук, як психологія, психіатрія, судова медицина (про осудність, психічні аномалії, фізіологічний стан людини, психо­логію неповнолітніх, критерії розмежування видів тілесних ушкоджень тощо).

Кримінальне право нерозривно пов'язане з іншими галу­зями права (конституційним, цивільним, адміністративним, міжнародним) та використовує положення інших наук.

Найбільшою мірою кримінальне право пов'язане з кон­ституційним правом. Норми останнього закріплені, перш за все, в Конституції України. Конституційне право є базовим правом, юридичною основою всіх інших галузей права. У ст. 8 Конституції України говориться, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Консти­туції України та повинні відповідати їй. Низка положень, закріплених у Конституції, безпосередньо стосується кри­мінального права. Конституційним є положення про те, що "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обви­нувальним вироком суду" (ст. 62 Конституції України). Конституційним є також положення, згідно з яким ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відпові­дальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Конституція закріплює також положення про те, що зако­ни та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом'якшують або скасо­вують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58 Конституції).

Кримінальне право певною мірою пов'язане з цивільним і адміністративним правом, особливо щодо відповідальності за різноманітні правопорушення. Ці три галузі права вико­нують охоронну функцію. Цивільно-правові відносини охо­роняються, як правило, засобами цивільного права, адмі­ністративні — засобами адміністративного права. Водночас небезпечні правопорушення, які завдають великої шкоди цивільним чи адміністративним правовідносинам, карають­ся кримінальним правом. Кримінальне право відрізняється від цих двох галузей права колом правовідносин, які воно охороняє, та специфічним методом їх охорони.

Кримінальне право нерозривно пов'язане з міжнародним правом. Основу такого зв'язку складають загальні норми чи положення міжнародного кримінального права, що міс­тяться чи прямо випливають із міжнародних договорів, конвенцій, інших міжнародних угод. Це норми, що пов'я­зані з регулюванням дії закону в просторі, його поширен­ням на іноземних громадян, які вчинили злочин. Це поло­ження щодо відповідальності осіб, які користуються дипло­матичною недоторканністю. Це також норми права щодо видачі злочинців, угону повітряного судна, рятування лю­дей на морі тощо. Відповідно до взятих Україною зобов'язань перед міжнародним співтовариством, норми національного кримінального права України повинні відповідати загальноприйнятим нормам міжнародного кри­мінального права.

Кримінальне право нерозривно взаємопов'язане з кримі­нологією та криміналістикою. Кримінологія виникла в ме­жах науки кримінального права. Такі правові поняття, як злочин, вина, мотив, вік, з якого настає кримінальна від­повідальність за вчинення злочину, стадії вчинення злочи­ну, групова злочинність та інші, що були розроблені те­орією кримінального права, широко застосовуються кримі­нологією. Кримінологія вивчає злочинність як соціальне явище, з'ясовує причини, умови і динаміку злочинності в цілому та окремих груп злочинів.

Кримінально-правові норми, терміни і поняття викорис­товуються також криміналістикою. Криміналістика — це наука про спеціальні прийоми, методи і методики збиран­ня, виявлення, фіксації і дослідження доказів, що застосовуються під час розкриття злочину, розшуку та розпіз­нання злочинців.

У цивільному обороті люди представлені як суб’єкти права. Суб’єкт права — це той, хто здатний мати право, бути його носієм, вступати у правовідносини. У римському приватному праві не існувало спеціального терміна, якій міг би визначити поняття «суб’єкт права». Використовувалися різні терміни, зокрема homo — людина. Але цей термін застосовувався як щодо вільної людини, так і до раба, у зв’язку з чим він не містив юридичного змісту категорії «суб’єкт». Найбільш наближеним за змістом до сучасного спеціального терміна «суб’єкт» у римському праві був термін «persona», який завжди відбивав юридично значущий момент особистості у відносинах. У сучасному цивільному праві існує два різновиди суб’єктів: фізичні та юридичні особи. У Давньому Римі особами (суб’єктами права) були як окремі люди — фізичні особи, так і об’єднання людей — рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи — юридичні особи. Здатність людини бути суб’єктом права не є її біологічною власністю. Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній або взагалі її позбавлена. Здатність особи бути суб’єктом права називається правоздатністю. У Римі суб’єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби не мали правосуб’єктності і визнавалися не суб’єктами, а об’єктами права. Однак не всі вільні люди мали однакову правоздатність. У римському праві особою вважався той, хто був правоздатний, тобто той, кому закон дозволяв володіти власністю, вступати в договірні відносини з іншими особами для того, щоб набувати права та створювати обов’язки. Спеціального терміна, який би міг виразити поняття «правоздатність», у тому значенні, як ми його розуміємо сьогодні, римляни не знали. Вважають, що найбільше категорії правоздатності у сучасному розумінні відповідало поняття, що позначалося у римському праві терміном caput. У сучасному цивільному праві правоздатність — це здатність особи мати права та нести обов’язки. У Давньому Римі для визнання її юридичною особистістю (особою) було недостатньо простого фізичного існування. Для того щоб індивіду була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis), стану громадянства (status civitatis), сімейному стану (status familiae). Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався той, хто народився від вільних батьків. Згодом почали визнавати вільною також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статусу вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободи (волі). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності. Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть і вільні, не мали політичних і майнових прав. Відсутність правоздатності чужоземців саме у сфері приватного права негативно впливала на цивільний оборот, що розвивався, особливо з поширенням зовнішньої торгівлі Рима. Саме у сфері зовнішньої торгівлі римському громадянину доводилося вступати у договірні відносини з чужоземцями, вирішувати спори, що виникали з таких договорів. У зв’язку з цим у принцип безправності чужоземців було внесено ряд вилучень. У ІІІ ст. н. е. формально була проголошена рівність у правоздатності всіх вільних людей. Насправді повного рівноправ’я не відбулося. Зокрема, нерівність була спричинена виникненням у період імперії станів, що супроводжувалося прикріпленням до професій (сенатори, вершники, військові, міські декуріони чи куріали, торговці, ремісники, селяни). За станом громадянства вільні люди поділялися на декілька груп: римські громадяни, латини, перегрини, вільновідпущеники, колони. Основний розподіл проходив між римськими громадянами та всіма іншими групами вільного населення римської держави, тому що саме римський громадянин мав більший обсяг правоздатності, ніж представник будь-якої іншої групи. Сімейний стан (status familiae) відбивав самостійність особи у сфері сімейних відносин. Найдавніша римська сім’я, так звана агнат- ська сім’я, являла собою союз людей, які об’єднані не кровним спорідненням, а підкорені владі глави родини (pater familias). Status familiae мав тільки глава сім’ї. Підвладні члени сім’ї не набували цього стану. Якщо навіть хтось із членів сім’ї вступав у майнові відносини, то він створював права не для себе, а для глави сімейства, не створюючи, однак, для останнього обов’язків. Поступово почала визнаватися відповідальність за договорами самих підвладних, а претор установив додаткову відповідальність домовладики за цими ж договорами. Зміст правоздатності — це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа. Повна правоздатність особи у сфері приватноправових відносин складалася з двох основних прав: права укладати законний шлюб, який регулюється римським правом (ius conibii), і права бути суб’єктом усіх майнових правовідносин, зокрема право торгувати (ius commercii). Крім того, можна вважати, що до змісту правоздатності необхідно також віднести право робити заповідальні розпорядження та одержувати за заповітом (ius testamentii). Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження (так саме це питання вирішується й у сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людську подобу. Крім того, у римському праві існувало правило, що дитина, яка була зачата, але ще не народжена, визнається суб’єктом прав у всіх випадках, якщо це відповідає її інтересам. Наприклад Закони XII таблиць передбачали, що зачата дитина охороняється нарівні з уже існуючими у всіх випадках, якщо мова йде про вигоди зачатої дитини. Це положення стосувалося, зокрема, питань спадкування. Якщо у разі смерті pater familias виникало питання про розподіл його майна, то правоздатною вважалася і та дитина, яка перебувала в утробі матері. У Римській державі тривалий час не існувало жодної системи реєстрації, яку можна було б порівняти із сучасними системами реєстрації актів цивільного стану. Доведення подій, пов’язаних із народженням, життям та смертю людей (суб’єктів), здійснювалося на підставі приватних заяв. Тільки починаючи з II ст. н. е. будь-який громадянин був зобов’язаний сповіщати про народження своїх дітей спеціальних чиновників як у Римі, так і у провінціях. Людина припиняла існування зі смертю і не лише фізично, а й як суб’єкт права. Отже, правоздатність особи припинялася зі смертю. Римське право дало розширене тлумачення цього положення. Так, до фізичної смерті людини прирівнювалися продаж у рабство; полон; засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Хоча у цих випадках людина не припиняла свого існування, але вона позбавлялася правоздатності, тобто припиняла своє існування як суб’єкт права. Якщо в подальшому така людина отримувала свободу (наприклад, поверталася з полону), то її правоздатність відновлювалася, але не завжди у тому ж обсязі, що раніше. Утрата чи зміна одного зі станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1) мінімальне (capitis deminutio minima) — втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході в іншу сім’ю для отримання спадщини);

2) середнє, медіальне (capitis deminutio media) — втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3) максимальне (capitis deminutio maxima) — повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала через зміну статусу свободи (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо).

Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Утім, виходить, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридичні наслідки. Римляни визнавали дієздатність у галузі приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю чи не мали її взагалі, наприклад підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договорів було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias. Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку, статі, хвороби, негідної поведінки особи тощо. Дієздатність людини наставала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates — діти до 7 років); обмежено дієздатних (impuberes — хлопці віком від 7 до 14 років та дівчата — від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки з 14, а жінки — з 12 років). Impuberes мали право самостійно здійснювати такі правочини, які призводили лише до набуття ними певних благ без жодних витрат чи встановлення обов’язків. Для здійснення інших дій необхідно отримати дозвіл опікуна в момент вчинення правочину. Набуття повної дієздатності пов’язувалося у римському праві з досягненням особою віку статевої зрілості. У юстиніанівський період було закріплено правило, що статевозрілими (puberes), а отже й дієздатними є чоловіки з 14 років, а жінки — з 12 років. Ці особи мали право самостійно здійснювати будь-які правочини, вчиняти інші юридичні дії та нести відповідальність. В останні роки республіки претор на прохання цих осіб надавав їм можливість відмовитися від укладеного правочину, якщо він був явно невигідний для них. При цьому як правовий наслідок застосовувалася реституція (restitutio), тобто сторони поверталися у первісний майновий стан. Із II ст. н. е. особи, які не досягли 25 років, могли просити призначити собі куратора (піклувальника). У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася частково недієздатною та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, унаслідок свого природного «легкодумства» (G. 1. 144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані. Xвороба людини або фізичні вади також могли впливати на обсяг її дієздатності. За загальним правилом фізичні вади людини аж ніяк не позначалися на її здатності вступати у приватні правовідносини. Однак глухі, німі, глухонімі особи не могли вчиняти правочини шляхом стипуляції (stiрhulatio), тобто в усній формі. Значно більший вплив на обсяг дієздатності мала психічна хвороба. Так, душевнохворі (furiosi, dementes) та недоумкуваті (mente capti) визнавалися недієздатними. Вони не могли вчиняти будь-які правочини під час хвороби. Їм призначався піклувальник. Однак жодного юридичного акта щодо визнання їх абсолютно недієздатними не видавалося. У момент прояснення ці особи вважалися дієздатними. У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна. Своєю негідною поведінкою ці особи створювали загрозу повного розорення і позбавлення своєї сім’ї та нащадків засобів до існування. Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відбивалася на правоздатності та дієздатності. Існували такі види приниження честі: ганьба (infamia) та погана репутація (turpitudo). Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушення, що вважалися негідною, непорядною поведінкою. Могло також бути наслідком присудження за позовом із фідуціарного правочину (договори поруки, товариства, поклажі, відносин опіки тощо). Особи, які визнавалися безчесними, не могли представляти у процесі інших осіб, вступати у законний римський шлюб, були обмежені у праві на одержання спадщини тощо. Turpitudo мало місце у разі визнання суспільством особи безчесною за характером її поведінки, наприклад, вступ у шлюб раніше року з моменту смерті чоловіка або ганебна професія (повії, актори) тощо. Найбільш суттєві обмеження у цьому випадку стосувалися прав у сфері спадкування. Опіка (tutela) та піклування (cura). У разі якщо особа не могла самостійно здійснювати свої права, їй призначали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало принципової відмінності між цими двома поняттями. Опікун, як правило, призначався над малолітніми і жінками, а піклувальник — над душевнохворими, марнотратниками та неповнолітніми. До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі вимоги. Вони мали бути забезпечені майном, викликати впевненість у своїй чесності, порядності, безкорисливості, турботі та користуватися повагою у суспільстві. Головним їх обов’язком було піклування про майнові інтереси своїх підопічних, тобто про цілість, збільшення і розумне використання майна. Опікуни та піклувальники турбувалися також про особу підопічного, його здоров’я, розвиток, виховання. Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося непорядним вчинком і призводило до безчестя.

Дата добавления: 2015-05-10