Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Актуальність теми




 

Проблема діагностики й лікування хірургічної інфекції ставиться до числа найбільш старих розділів медицини й має багатовікову історію. Однак, незважаючи на це вона, як і раніше, залишається актуальної, складної й досить далекої від свого остаточного дозволу.

Хірургічна інфекція займає одне із провідних місць у практиці загального хірурга. До числа найбільш частих її проявів можна віднести гнійні захворювання кисті, пальців, шкіри й клітинних просторів, лімфатичних судин і вузлів, залозистих органів, синовіальних сумок, специфічну хірургічну інфекцію, а також абсцеси печінки, селезінки, підшлункової залози, черевної порожнини, перитоніт і сепсис. Слід зазначити, що виникнення більшості післяопераційних ускладнень зв'язано також із гнійною інфекцією. Пацієнти з хірургічною інфекцією становлять приблизно 1/3 всіх хворих загально хірургічного стаціонару.

Постійно зростаючий інтерес до хірургічної інфекції обумовлений значним ростом поширеності цієї патології за останні десятиліття. Однак поряд зі збільшенням числа хворих відзначається збільшення запущених і ускладнених форм цих захворювань. Остання обставина в значній мірі обумовлена, як несвоєчасним обігом хворого до лікаря, так і діагностичними помилками самих лікарів.

Проблема лікування хірургічної інфекції актуальна ще й тому, що останнім часом ця патологія здобуває все більше соціальне значення, оскільки стала частою причиною тривалої непрацездатності й інвалідності, насамперед, людей молодого й похилого віку.

Слід зазначити, що в останні десятиліття істотно змінилися підходи до лікування хворих з хірургічною інфекцією. Загальний прогрес науки, розробка принципів єдності патогенезу раневого процесу, нових способів і препаратів для місцевого лікування ран, а також сучасної лікувально-діагностичної апаратури сприяли впровадженню в клінічну практику методів активного хірургічного лікування ран і раневої інфекції. Саме завдяки цьому вперше в хірургічне лікування ран були включені елементи відновної хірургії (раннє закриття рани швами, різні способи шкірної пластики й т.д.), що дозволило, насамперед, поліпшити якісні результати лікування хворих, скоротити строки їхнього стаціонарного лікування й реабілітації, знизити фінансові витрати на лікування.

Як відомо, вчення про гнійну рану складається із трьох основних, нерозривно зв'язаних розділів: біологічних законів загоєння ран і патогенезу раневої інфекції, місцевого й загального лікування ран, об'єктивної оцінки плину раневого процесу на підставі точних клініко-лабораторних критеріїв (М.И.Кузин і Б.М.Костюченок, 1990). Ряд досліджень, проведених останнім часом, дозволили довести доцільність і правильність загальних принципів патогенетичного лікування ран і гнійних хірургічних захворювань, що обумовлено спільністю біологічних законів загоєння ран будь-якого генеза й локалізації, а також запального процесу будь-якої етіології.

Слід зазначити, що в останні роки змінилися погляди хірургів на діагностику й лікування абсцесів печінки, селезінки, підшлункової залози, черевної порожнини. Так для їхньої діагностики всі частіше застосовують ультразвукове дослідження або комп'ютерну томографію, а для лікування - пункційні хірургічні втручання під контролем ультразвуку або КТ. Крім того, отримані нові дані про патогенез перитоніту й хірургічного сепсису, дозволили впровадити в клінічну практику принципово нові підходи діагностики й лікування цих захворювань.

Таким чином, за останні 10-15 років накопичений досить великий досвід практичного застосування перерахованих вище положень і розробок. Все це диктує необхідність ознайомлення широкого кола лікарів із сучасними досягненнями й можливостями в діагностиці й лікуванні хворих із гнійно-запальними захворюваннями й ускладненнями. Однак у вітчизняній медичній літературі відчувається явний дефіцит видань, присвячених даному розділу медицини.

Сепсис – одне з найтяжчих захворювань людини, летальність при якому за останні 100 років практично не змінилась і сягає 40-50% навіть у економічно розвинутих країнах світу.

Сепсис навіть у ХХІ ст. є найбільш серйозною проблемою охорони здоров’я. Тільки в США протягом року від сепсису помирає до 215 000 осіб. Головною причиною летальності при сепсисі є септичний шок. Незважаючи на успіхи медицини критичних станів, летальність при септичному шоці залишається високою - 40-80%. Знання патофізіології сепсису, заходів попередження генералізації інфекції та принципів інтенсивної терапії сприятиме уникненню несприятливих наслідків інфекції ротової порожнини в практичній діяльності майбутнього лікаря.

Септичний шок – це складний патофізіологічний процес, що виникає в результаті дії екстремального чинника, пов'язаного з проривом в кровотік збудників і їх токсинів, що викликає разом з пошкодженням тканин і органів надмірну, неадекватну продукцію неспецифічних механізмів адаптації і супроводжується гіпоксією, гіпоперфузією тканин, глибокими розладами обмінних процесів.

Септичний шок (інфекційно-токсичний, бактеріотоксичний або ендотоксичний) розвивається лише при генералізованих інфекціях, що протікають з масивною бактеріемією, інтенсивним розпадом бактеріальних клітин і звільненням ендотоксинів грамнегативних бактерій, екзотоксинів грампозитивних, що порушують регуляцію об'єму судинного русла. Септичний шок може розвиватися не лише при бактеріальних, але і при вірусних інфекціях, інвазіях простішими, грибковому сепсисі, важких травмах і так далі.

У загальній клінічній практиці проблема септичного шоку в даний час набула особливої актуальності у зв'язку із зростанням септичних
захворювань. Цьому сприяло нераціональне застосування антибіотиків, що пригнічують конкурентну флору та створюють умови для селекції нечутливих до них збудників, а також глюкокортикостероїдів та імунодепресантів, які пригнічують захисні механізми. Важливу роль при цьому має збільшення середнього віку хворих, а також переважання в етіології «госпітальної» флори, резистентної до антибіотиків.

На межі третього тисячоріччя особливе занепокоєння лікарського співтовариства спричиняє безпрецедентний феномен – пандемія ВІЛ-інфекції, яка сьогоднi охопила понад 35 мільйонів осіб. Віддзеркаленням цих глобальних тенденцій є збільшення кількості ВІЛ-інфікованих в Українi з найвищим темпом приросту в Східній Європі: на 1.01.2002р. офіційно зареєстровано 44898, а за оперативним серомоніторингом – понад 110 тис. ВІЛ-носіїв.. Максимальний розпал ВІЛ-епідемії в Україні прогнозується у найближчі 15 років.

Неминучим наслідком ескалацiї рівнів ВIЛ-iнфiкування є поява ВІЛ-носіїв у якості пацієнтiв хірургічних відділень. Такі хворі сприяють внутрішньолікарняному поширення збудника СНІДу та професійному інфікуванню лікарів. Отож, у світі відомо понад 4500 випадків професійного ВІЛ-інфікування медиків.

Розпрацювання, спрямовані на запобігання професійному ВІЛ-інфікуванню лікарів, досі проводилися у царині епідеміології, а результати досліджень опубліковані у фаховій літературі, зорієнтованій на організаторів охорони здоров’я, лікарів-епідеміологів та інфекціоністів. Лише поодинокі роботи у закордонній періодиці стосуються безпеки професійної діяльності хірургів.

Питання профілактики інтраопераційного інфікування хірургів збудниками трансмісійних інфекцій сьогодні вирішують лише епідеміологічними заходами та використанням засобів індивідуального захисту. Натомість, несвідомо ігнорують суто "хірургічний" аспект проблеми – операційні втручання у ВІЛ-інфікованих продовжують виконувати за стандартними загальновизнаними методами. Такий підхід не дозволяє гарантовано позбутися випадкових пошкоджень хірургічних рукавичок (ПХР), травмування рук хірурга, контакту з біологічними середовищами (БС) пацієнта.

Наголошуючи на перспективі зменшення ризику ВІЛ-інфікування хірургів за рахунок зміни стилю оперування, пропозиції закордонних дослідників мають переважно фрагментний характер, який не набув широкого практичного застосування.

Сьогодні залишаються недостатньо з’ясовані: причини і механізми інтраопераційної експозиції; операційні навики і маніпуляції, які спричиняють ПХР; прикладні універсальні схеми виконання операційного втручання у ВІЛ-інфікованих пацієнтів; відсутні надійні методи своєчасної інтаопераційної реєстрації контакту з біологічними рідинами пацієнта; неадаптовані до умов вітчизняної медицини схеми післяекспозиційної профілактики й ін.

Таким чином, запобігання інтраопераційному ВІЛ-інфікуванню хірургів є досі невирішеною та надзвичайно актуальною проблемою української і західної медицини.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-07; Просмотров: 599; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.016 сек.