Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Міжнародне публічне і міжнародне приватне право 1 страница




З


цивілізованість своєї держави, а й досить точно і повно оцінювати ставлення держави до самих себе.

Трагічні події 11 вересня 2001 року, що відбулися в США, пере­конливо продемонстрували неготовність основних міжнародних акторів, усього світового співтовариства до нових глобальних ви­кликів сучасного світового розвитку. Тому застосування сили від­носно терористів, широкомасштабні операції США.і їх союзників проти терористичних організацій, можна оцінювати всього лише як першу й природну відповідну реакцію на зухвалий виклик людської

цивілізації.

Здається, що вирішення виниклих проблем, успішна боротьба з міжнародним тероризмом лежить саме в площині міжнародного публічного права, заснованого на багатоплановому й багаторівнево­му співробітництві держав як його основних суб'єктів. Це буде ще одним серйозним підтвердженням дієвості міжнародного права як універсального засобу, що забезпечує позитивний загальносвітовий

розвиток.

Сьогодні стало модним і навіть необхідним з кожного потрібного і непотрібного приводу посилатися на міжнародне право з позицій від­повідності або невідповідності йому Національного законодавства, дій органів держави та її посадових осіб. Проте такі посилання на загальновизнані принципи і норми міжнародного права мають зде­більшого загальний, абстрактний характер, без посилання на якийсь конкретний документ, його статтю або параграф. На наш погляд, це тривожний симптом, тому що така позиція є свідченням низької правової культури не тільки державних службовців, а й широкого загалу. Це перетворює міжнародне право в якийсь символ, а іноді й жупел, спустошує його раціональний зміст, знижує соціальну й індивідуальну значущість і необхідність.

Міжнародне право є не тільки вагомим елементом правової куль­тури особистості, а й необхідною частиною загальнолюдської куль­тури. Його знання допомагає людині більш упевнено орієнтуватися в складних хитросплетіннях політичних подій, що відбуваються на міжнародній арені, аналізувати позиції окремих держав з найбільш важливих проблем міждержавних відносин, співвідносити міжна­родні події із подіями, що відбуваються всередині своєї держави, робити достовірні висновки й узагальнення.

Особливої значущості набуває знання міжнародного права для молоді, студентів, особливо студентів-правознавців. Без знання його основних галузей, інститутів і термінологічного апарату дуже склад­но пізнати глибинні процеси й особливості становлення, розвитку і функціонування правової системи своєї держави й інших країн, що перебувають у процесі загальносвітового розвитку.

Нарешті, знання міжнародного права є своєрідною «перепуст­кою у майбутнє». Посилення європейської інтеграції держав та їх об'єднань, тенденції до стирання державних кордонів, поява єдиного громадянства і єдиної валюти свідчать про якісно нову перспективу розвитку людської цивілізації в третьому тисячолітті, при якому Земля перетвориться в єдину сім'ю народів — в основу її існування буде покладено міжнародне право.

Виходячи з цих позицій і побудований цей підручник, де в уза­гальненій формі, іноді досить лапідарно, висвітлюються основні галузі сучасного міжнародного публічного права. Підручник на­писаний на зразок видань, прийнятих у державах Західної Європи. Він може служити не тільки для формування в читача основних Опорних знань про міжнародне право, а й як довідкове видання з цієї специфічної системи права, відправною точкою для більш глибокого її пізнання.

Автор буде щиро вдячний усім, хто висловить свої зауваження і висуне пропозиції щодо подальшої роботи з удосконалення під­ручника.


ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1.1. Поняття і визначення міжнародного права

Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних про­цесів. Уже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період пер­віснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжна­родного права в сучасному його розумінні як права міждержавного, безпосередньо пов'язана з процесами становлення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'я­вившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо у зв'язку з міжнародними від­носинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значущість міжнародного права як соці­ального феномену, пошуком його визначення займається доктрина

міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносин між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значущості міжнародного права для ста­новлення, розвитку й існування людського співтовариства і світо­вого об'єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право — це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєвих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппен-гейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов відзначає, що між­народне право — це особлива правова система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж. Тускоз ви­значає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інсти­тутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому зазначається: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними держа­вами».

Отже, можна запропонувати узагальнене тлумачення міжнарод­ного права, відповідно до якого міжнародне право — це сукупність норм, що виникають у результаті угоди між державами, яка до­сягається в результаті взаємних поступок і компромісів, з метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

Із наведених вище дефініцій можна виділити основні ознаки міжнародного права:

— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і прин­ципів;

— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мов­чазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;

— ці норми визнаються суб'єктами міжнародного права як юри-, дично обов'язкові;

— реалізація норм міжнародного права забезпечується приму­сом, форми, характер і межі якого визначаються в міждер­жавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно є окремою відособленою правовою системою зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержав­ного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодер­жавного (національного) права є одним із центральних у теорії


міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виро­била три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних. В основу дуалістичного підходу покладено тезу про те, що між­народне право і право національне є два різні правопорядки. Від­значаючи це, основоположник даного напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але й різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи

не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концеп­цій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньо­державного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX — початку XX ст.) Так, один із видатних пред­ставників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від того, чи диктується це його інтересами».

Обґрунтування позиції прихильників іншого різновиду моніс­тичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньо­державним, що набула великого поширення, міститься в працях австрійського юриста XX століття X. Кельзена, у повоєнні роки професора Каліфорнійського університету (СІЛА). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і націо­нальними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція з цього питання ґрунтувалася на таких

посиланнях:

— міжнародне і внутрішньодержавне право як самостійні
правові системи перебувають у постійній взаємодії, що опо­
середковується волею держав — учасниць міжнародного

спілкування;

— оцінюючи обидві моністичні теорії як не відповідні об'єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечу­вати можливого переважного значення тієї чи іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;

— якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжна­родне можна назвати первинним, тому що кожна держава, яка бере участь у створенні міжнародного права, виходить із

характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в про­цесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визнавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип чітко визначений у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, але визнавався примат норм міжнародного права над нормами націо­нального законодавства. У наш час такий примат норм міжнарод­ного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віденський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Напри­клад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в ст. 20 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'явилася норма, відповідно до якої «будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права та обов'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нор­мам міжнародного права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержав­ному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне за­конодавство називається імплементацією. Засоби входження імену­ються трансформацією. У широкому тлумаченні трансформація, на думку Р.А. Мюллерсона, є «засобом здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (за­конів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміні­стративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма між-


народного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає 1.1. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуальною.

При загальній трансформації держава встановлює, що всі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни.

При індивідуальній трансфермацїі необхідно в кожному ви­падку вводити міжнародні норми в національне право країни спе­ціальним актом.

У деяких країнах, наприклад, у Великій Британії, щодо звичає­вого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а щодо договорів — індивідуальна. В Україні до міжнародних догово­рів застосовується індивідуальна трансформація (Верховною Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів

трансфер мації:

а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного права без зміни
запозичується національним законодавством; має місце в
Україні (див., наприклад, ст. 9 Конституції України). Нерідко
цей засіб іменується інкорпорацією, тобто включенням;

б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного права не
запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див.,
наприклад, ст. 18 Конституції України);

в) власне трансформацію — коли норма міжнародного права
змінюється шляхом створення словесної національної тран­
скрипції (перекладається іншою мовою) і закріплюється в
національному нормативному акті, але її смислове значення
при цьому не зазнає значних змін.

З посиленням інтеграційних процесів у Європі, точно позна­ченим визначенням входження України до Європейського Союзу (ЄС) в якості стратегічної мети зовнішньої політики нашої держави, актуалізується проблема основних способів європейської правової

інтеграції.

На основі тлумачення європейської правової інтеграції як про­цесу об'єднання й взаємного пристосування національних правових систем можна виділити такі основні його стадії:

1) наближення національних правових систем до європейських міжнародно-правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного (національного) законодавства;

2) входження їх у європейські міжнародно-правові системи в межах єдиного європейського правового простору і їх оста­точна правова адаптація.

Ефективність правової інтеграції багато в чому залежить від спо­собів, використовуваних державами на зазначених стадіях.

Варто вказати, що в останні роки під впливом інтеграційних тенденцій, що набирають силу в усьому світі й особливо в Європі й на Американському континенті, у науковий оборот став уводитися термін апроксимація — заміна одних нормативно-правових актів іншими, у тому або іншому значенні близькими до вихідного. Цей термін запозичений із природознавчих наук і часто більш точно може характеризувати процес «наближення», у контексті гармо­нізації.

Поняття «гармонізація» рівною мірою відноситься як до на­ціонального права, так і до міжнародного права. В останньому ви­падку мова може йти скоріше про гармонізацію правових систем держав. Структуровані на галузі, інститути, норми права, вони являють собою складні системи, елементи яких рідко виявляють повну гармонію.

Домогтися погодженості, стрункості, як мінімум несуперечності, у системі права й найбільш формалізованої його частині, у законо­давствах держав, є головною метою й дуже складним завданням. На сьогодні питання про гармонізацію вирішується відразу на декіль­кох рівнях і безліччю прийомів. Розрізняють кілька принципових рівнів гармонізації позитивного права. Нижчим є рівень узгодження елементів норми в межах самої правової системи; у межах одного акта по ряду ознак на основі вимог юридичної техніки; у межах блоку (пакета) нормативних актів, зв'язаних одним предметом правового регулювання. Проблеми гармонізації виникають і при узгодженні норм у межах різних галузей права, а також у співвід­ношенні правових норм приватноправового й публічно-правового характеру, що вимагає більш гнучкої взаємодії галузей права.

Накопичується великий досвід гармонізації в України із законо­давством країн Ради Європи й СНД. Тут активно реалізується досвід рамкових, модельних законів і інших прийомів, що впливають на склад і зміст відносин зацікавлених сторін. Практика пропонує безліч прийомів гармонізації й синхронного розвитку різних форм правового будівництва. До них відносяться:

а) гармонізація й зближення національних законодавств дер-

б) уніфікація правових рішень (прийняття ідентичних рішень)
з низки загальних проблем;

в) прийняття загальних нормативно-правових актів;

г) прийняття основ законодавства по предметах спільного ве­
дення.

Важливою методологічною основою необхідності гармонізації законодавства України з міжнародним правом є частина 1 ст. 9


Конституції України, що передбачає, що всі діючі міжнародні до­говори, згода на обов'язковість яких для України дана Верховною Радою України, є частиною її національного законодавства. Крім того, тут же, в частині 2 ст. 9, передбачається, що укладання між­народних договорів, що суперечать Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін до неї.

Аналізуючи зміст цієї конституційної норми, важливо відзна­чити, що її перша частина дає можливість збагатити зміст на­ціонального законодавства України нормами й принципами, які уніфіковані й закріплені в міжнародних договорах і відображають досягнення світової цивілізації в міжнародному праві. Наведений вище зміст ст. 9 Конституції України дає змогу вважати міжнародні договори не тільки джерелом міжнародного права, але й джерелом

права України.

Включення до Конституції України положення про дію міжна­родних договорів як частини національного законодавства, сприяє зміцненню суверенних прав України й підвищує її авторитет у світі як держави, що стала на демократичний шлях розвитку, й у зовнішній сфері своєї діяльності. Разом з тим, слід зазначити, що конституції ряду держав взагалі обходять питання про включення міжнародно-правових норм у національне законодавство (Біло­русь, Молдова, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Швеція, Узбекистан, Японія), що не заважає займати їм гідне місце в ряду демократичних держав. В Україні, однак, це питання набуває до­статньої гостроти. Систематичне тлумачення положень ст. 9 Кон­ституції України свідчить, що міжнародні договори можуть стати частиною національного законодавства тільки при дотриманні певної умовд, а саме, тільки ті, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України.

Слід зазначити, що в чинному законодавстві України є відсут­ньою чіткість у використанні способів європейської правової інте­грації. Так відповідно до ст. 51 Угоди про партнерство й співробіт­ництво між Україною і Європейськими Співтовариствами і їхніми державами-членами, підписаної в Люксембурзі 16 червня 1994 року й ратифікованої Верховною Радою України 10 листопада 1994 року, «важливою умовою для укріплення економічних зв'язків між Україною й Співтовариством є зближення існуючого й майбутнього законодавства'України із законодавством Співтовариств». В Указі Президента ^країни від 11 червня 1998 року «Про затвердження Стратегії інтеграції України в Європейський Союз» визначається, що зближення національного законодавства буде відбуватися шля­хом адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У ст. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року «Про

Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Євро­пейського Союзу» вказується, що адаптація законодавства містить у собі три етапи, завершальним серед яких варто вважати підготовку розширеної програми гармонізації законодавства України із зако­нодавством ЄС.

Слід зазначити, що така плутанина не є навмисною, вона лише свідчить про достатню складність сприйняття норм європейського права національним законодавством. Однак вважаємо за необхідне відзначити, що зближення, гармонізація, адаптація, уніфікація законодавства, модельна правотворчість, відрізняються по формах і методах правового регулювання, а також за результатами, на до­сягнення яких спрямований кожний із цих процесів.

Звідси, під зближенням законодавства необхідно розуміти за­гальний курс держав на визначення загальних напрямків погодже­ного розвитку національних законодавств, на подолання правових розбіжностей і розробку загальних правових рішень (Ю.А. Тихо­миров).

Поняття «зближення законодавства» також може бути викорис­тане поряд або замість поняття гармонізації. Такий висновок можна зробити з аналізу положень Договору між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою й Російською Федерацією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітар­ній галузях, у якому цілі зближення й гармонізації законодавства є ідентичними.

Багато хто з фахівців-міжнародників, у тому числі й західних, думають, що поняття зближення законодавства виступає синонімом поняття апроксимація, що є одним з видів діяльності ЄС і означає зближення законодавств членів ЄС із законодавством власне ЄС, що складає невід'ємну частину становлення й розвитку Спільного ринку Співтовариства.

'Має місце й ототожнення гармонізації з уніфікацією. Однак більшість фахівців вважають, що ці поняття є різними по своєму змісту. Уніфікація законодавства є більш широким поняттям і означає процес введення в національні правові системи однакових (подібних) юридичних норм із метою їхнього зближення й адапта­ції. Основним способом її реалізації є міжнародні договори, у яких формулюються приписи, що підлягають у незмінному варіанті включенню в національні правові системи.

Виділяються певні форми правової уніфікації, що:

а) по своєму предметному вмісту може бути:

— матеріальною — коли охоплюються способи однакового регу­лювання прав і обов'язків однойменних суб'єктів;

— процесуальною — коли впроваджуються єдині процедурні правила;


б) по цілям і обсягу визначають:

— субрегіональну уніфікацію — охоплює законодавства групи держав (прикордонних, суміжних) усередині якого-небудь географічного регіону;

— регіональну — охоплює держави цілого географічного регіо­ну;

— універсальну — охоплює всі або переважну більшість дер­жав — членів світового співтовариства.

На відміну від уніфікації, при гармонізації міжнародний договір зобов'язує держави створити відповідні норми, які б відповідали загальним положенням договору, не нав'язуючи їм жорстко уніфі­кованого шаблону. Тобто при гармонізації законодавства має місце процес цілеспрямованого зближення законодавства держав шляхом усунення протиріч і формування мінімальних правових стандартів за допомогою лише затвердження загальних правових принципів.

Виходячи з вищевикладеного, можна виділити ряд організаційно-правових форм гармонізації:

а) укладання міжнародно-правових договорів, у рамках яких
установлюються взаємні зобов'язання держав-учасниць;

б) членство держав у міжнародних організаціях, у рамках яких
також розробляються й приймаються міжнародні договори;

в) членство держав у міждержавних об'єднаннях (Європейський
Союз, Рада Європи, СНД, ГУАМ і ін.), правовий статус яких перед­
бачає певні межі гармонізації законодавств держав-учасників.

Варто звернути увагу на те, що формування й виділення указаних способів європейської правової інтеграції насамперед обумовлюєть­ся потребами міжнародної практики. Саме ці способи на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, у своїй сукупності, найбільш яскраво ілюструють характер взаємодії й взаємозв'язку між націо­нальним і міжнародним правом, національними й міждержавними правовими системами.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародними суб'єктами, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукупність еконо­мічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, вій­ськових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому тлу­маченні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

— зміцнення різнопланового співробітництва між державами;

— розширення міжнародних відносин;

— забезпечення миру;

— зростання ролі науково-технічного прогресу;

— посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації госпо­дарського життя і зміцнення світової системи господарських зв'язків;

— зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі й не­урядових, і їхньої кількості;

— виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

— актуалізація глобальних проблем виживання людської ци­вілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання);

— підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини у III ти­сячолітті стають усе більш універсальними, різноманітними, все-обіймаючими, рівнообов'язковими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

— міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні від­носини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також держа-воподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами — з іншого; між фізичними і юридичними особами);

— внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але не входять у сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і між­народної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відно­синами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Практичне втілення міжнародно-правові відносини знаходять у дипломатії.


Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалі­зації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної дер­
жави;

б) реалізуються статутні завдання й функції міжнародної орга­
нізації;

в) реалізуються на практиці норми міжнародного права.

1.2. Особливості міжнародного права

Міжнародне право відрізняється від усіх інших правових систем предметом і методами правового регулювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання приписів міжнародно-правових норм.

Предметом регулювання міжнародного права є політичні, економічні й інші відносини між державами, які відрізняються за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією, на­селенням і між іншими суб'єктами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної держави, так і її територіальних меж.

Має відмінності і метод правового регулювання, використову­ваний у міжнародному публічному праві. В основному тут застосо­вується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, який зумовлений насамперед їх суб'єктним складом і полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, передбачених нормами міжнародного права.

Особливість суб'єктів міжнародного права виявляється насам­перед у передустановленості їх персоніфікованого (названого, пойме­нованого) переліку, що є остаточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного права — це носій міжнарод­них прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а) держави;

б) нації і народи, що борються за своє національне визволення
(більш детально — ті, що борються за свободу, незалежність
і створення власної державності);

в) міжнародні організації;

г) державоподібні суб'єкти.

Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним державам, що виступають

основними суб'єктами міжнародного права. Саме від їх діяльності на міжнародній арені залежать стабільне існування і функціону­вання всієї міжнародної системи в цілому, збереження сформованої системи міжнародних відносин і ефективність самого міжнародного права. Адже тільки держави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, мають реальну силу і можливості щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі й стосовно примусового забез­печення дотримання і виконання всіма суб'єктами міжнародного права своїх зобов'язань.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 759; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.008 сек.