КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Обмеження міжнародної правосуб'єктності
Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значущість, території, що не мають самоврядування, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсутністю, або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати й переважно зникли до середини XX сторіччя. Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і тривали фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах держава-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладалися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерена. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори. Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні більшою чи меншою мірою від метрополії — країни, що заснувала ці поселення або взяла їх під свою юрисдикцію. Розрізняють внутрішню колонізацію, що має на меті як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Стародавньому Римі при розселенні ветеранів війни у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румунів у Бессарабію. Слід мати на увазі, що за усіх варіантів процес внутрішньої колонізації не створює в регіоні її здійснення статусу, відмінного від усієї іншої території держави.
Колонізація зовнішня у своїй основі передбачає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але й формальне залучення нових земель до юрисдикції держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій — Макао (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Португалії, що перебувала під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сянган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю як особливий адміністративний район. Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонах її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції незалежно від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті колоніальні держави або частіше за все взагалі не мали права виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі до колоній за своїми правовими характеристиками і території, стосовно яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед кондомініуми. Захоплення колоній з метою пограбування, економічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею на початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав на цей час додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.
Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті Другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У 1960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, у якій колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства. Останньою значною колоніальною територією, що набула незалежності, стала в 1990 році Намібія. Сьогодні під владою СІЛА, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами у сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному вигляді. Залежно від ступеня самоврядності колонії поділяють на групи: — самоврядні колонії (домініони); — колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої політики; — колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією; — протекторати; — підмандатні території. Домініони — це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, який ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій чи іншій формі реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.
Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами. Статус домініону мали самоврядні території Британської імперії — Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд. Протекторат (заступницькі відносини) — це договірні відносини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава перебуває під владою сильної держави-протектора. Згідно з договором більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, визначені договором. Недотримання умов договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони. Протекторати були колоніями, стосовно яких метрополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не держава, що протегується. Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки ховаються в ранньофеодальних л енних зобов'язаннях. З л енних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції 1793-1814 років включала Монако до складу державної території). Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував у бік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (за Андріанопольським миром, укладеним за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володін-
нями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року поєднала поняття протекторату на африканській території з окупацією. Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (ст. 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливого статусу певним територіям і жителям, що проживали на них. Мандат Ліги Націй надавав право на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й Оттоманська імперія, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв. Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально визнавалися самостійними державами, які перебувають «під керівництвом» держави-мандатарія доти, поки вони не зможуть самоврядовуватися без сторонньої допомоги і порад. До таких територій належали території колишньої Османської імперії: Сирія, Палестина, Ліван, Месопотамія. Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в мандатарія в адміністративному управлінні за умови певних зобов'язань стосовно місцевого населення (наприклад, у непри-тягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). До кола таких територій належали колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді й ін. За наявності мандата категорії «С» мандатарію через «віддаленість від центрів цивілізації» дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій були віднесені колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що перебувала раніше під її владою. Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосуб'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що мали категорії «В» і «С» такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. З цього приводу суддя Міжнародного суду П. Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і належатиме новій державі». Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (ст. 75). Така система опіки ООН поширювалася на території трьох категорій, що могли бути включені до неї угодами про опіку: а) території, що перебували на той момент під мандатом; б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у ре в) території, добровільно включені до системи опіки державами, Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути застосована до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головним завданням керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, через що система опіки не може поширюватися на держави — члени ООН, відносини між якими відповідно до Статуту ООН «повинні ґрунтуватися на повазі принципу суверенної рівності» (ст. 78). Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН). Наприкінці XX століття з 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того й ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що перебувала під опікою США з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитарних референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі СІЛА. У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту народ Палау набув статусу держави, що вільно приєдналася до США. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі підопічні території. У наш час ці території увійшли до складу різноманітних держав, що є суб'єктами міжнародного права (наприклад, французька частина Камеруна
Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 704; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |